АкушерствоАнатомияАнестезиологияВакцинопрофилактикаВалеологияВетеринарияГигиенаЗаболеванияИммунологияКардиологияНеврологияНефрологияОнкологияОториноларингологияОфтальмологияПаразитологияПедиатрияПервая помощьПсихиатрияПульмонологияРеанимацияРевматологияСтоматологияТерапияТоксикологияТравматологияУрологияФармакологияФармацевтикаФизиотерапияФтизиатрияХирургияЭндокринологияЭпидемиология

Основні принципи і методи дослідження нових лікарських засобів

Незалежно від того, яким способом отримано новий лікарський пре­парат, перед початком широкого клінічного застосування він підлягає всебічному ретельному дослідженню, яке проводиться у два етапи: доклінічні випробовування і клінічна апробація.

У процесі доклінічного вивчення встановлюють специфічну лікуваль­ну дію, побічні ефекти, механізм дії, фармакокінетику препарату. Вра­ховуючи, що його вплив на здоровий і хворий організм може відрізняти­ся, необхідно проводити дослідження на моделях тих захворювань, при яких потім планується використовувати цей засіб: експериментальної пухлини, атеросклеротичного, інфекційного, запального процесу та ін. Вивчають також гостру та хронічну токсичність препарату, наявність у нього специфічної токсичності: канцерогенної, мутагенної, ембріоток-сичної, тератогенної дії, негативного впливу на імунну систему тощо.

На основі проведених досліджень оформляється первинна докумен­тація (реєстраційне досьє) на лікарський препарат, яка подається у Фар­макологічний центр МОЗ України, що видає дозвіл на його клінічну ап­робацію. Остання проводиться на значному контингенті хворих із залу­ченням великої кількості відповідних методик. Для об'єктивної оцінки результатів використовують "плацебо", "сліпий" і "подвійний сліпий" методи. "Плацебо" - це індиферентна речовина, яка застосовується за­мість лікарського засобу. При "сліпому" методі хворий не знає, що за­мість ліків він вживає "плацебо". При "подвійному сліпому" методі про це не знає також лікуючий лікар, а знає третя особа (інший лікар, напри­клад, завідуючий відділенням). Такий підхід дозволяє об'єктивно оці­нити ефективність нового препарату, оскільки досить часто, наприклад при больових відчуттях, "плацебо" проявляє лікувальну дію у 20-40 % хворих, що пов'язане з ефектом навіювання.

Звіт про клінічну апробацію препарату знову подається у Фармако­логічний центр МОЗ України. Останній дає рекомендацію до клінічного застосування препарату за умови, що його ефективність вища, а токсич­ність менша, ніж в існуючих засобів цієї групи, або він є представником принципово нової групи лікувальних агентів.

Державну реєстрацію лікарських засобів в Україні здійснює центра­льний орган виконавчої влади: на основі рекомендацій Державного фа­рмакологічного центру Міністр охорони здоров'я приймає рішення про реєстрацію лікарських засобів в Україні, підписуючи відповідний наказ.

На сьогоднішній день система контролю лікарських засобів в Україні включає три рівні, які передбачено рекомендаціями ВООЗ:

Контроль сфери виробництва та імпорту лікарських засобів покладено на Департамент з контролю за якістю, безпечністю та виробництвом лікарських засобів та виробів медичного призначення МОЗ України.

Контроль за терапевтичною ефективністю і безпечністю препаратів, кількісних та якісних показників, які визначають їх властивості, покла­дено на вже згадуваний Державний фармакологічний центр МОЗ Укра­їни. Центр є органом адміністративно-господарського управління. Ос­новною метою його роботи є здійснення наукової, консультативної, екс­пертної, виробничої діяльності для захисту фармацевтичного ринку Укра­їни від небезпечної та недоброякісної продукції.

Контроль за кількісними та якісними показниками лікарських пре­паратів на етапі їх реалізації здійснює Державна інспекція з контролю якості лікарських засобів.

Короткий нарис історії фармакології

Фармакологія як наука сформувалась у середині XIX ст., хоча відомо­сті про властивості й застосування лікарських засобів для лікування різ­номанітних захворювань доходять до нас із глибокої давнини. Разом із виникненням людства з'явились хвороби і гостра необхідність в їх ліку­ванні. Не дивлячись на те, що до нас дійшли лише поодинокі пам'ятки про лікознавство тих часів, є підстави вважати, що первісні люди інтуїти­вно здійснювали пошук у навколишньому середовищі речовин, які б полегшували їх страждання при захворюваннях і пораненнях. Ряд перекон­ливих пам'яток вказує на те, що як лікувальні засоби в первісному суспі­льстві використовували рослини. Вживаючи рослинну їжу і спостерігаю­чи за поведінкою хворих тварин, які інтуїтивно розшукують лише необ­хідні їм рослини, людство поступово накопичувало відомості про їх ліку­вальні властивості. Відомо, що неандертальці ще за 100-45 тисяч років до н.е. застосовували лікарські рослини і продукти тваринного походження.

У ці ж стародавні часи було зроблено перші спроби систематизації лікарських засобів. В одному з єгипетських папірусів (XVIII ст. до н.е.) описано 250 хвороб і 874 способи їх лікування, зокрема опієм, блеко­тою, м'ятою, рициновою олією тощо, деякими мінералами.

Із глибокої давнини до нас дійшли переконливі дані про існування лікарської терапії в народів Китаю, Тибету, Індії й інших країн Сходу. Так, у Китаї за декілька століть до нашої ери був складений трактат про коріння і трави під назвою "Шень-нуна", в якому описано 365 лікарсь­ких рослин. Стародавнім тибетським лікарям було відомо 1000 лікува­льних засобів, зокрема, блекота, блювотний горіх, камфора, мокриця, а також мінеральні сполуки - солі заліза, міді, сурми, сірки. В індійських "Аюрведах" також наводиться понад 1000 лікувальних засобів.

Високорозвиненими були медицина і лікознавство в доколумбовій Америці. Зокрема, відомо, що задовго до прибуття на цей континент єв­ропейців аборигени застосовували кору хінного дерева для лікування хворих на малярію, листя й кору черешні - при водянці.

Значний внесок у розвиток медицини і лікознавства зробив славнозвіс­ний лікар Стародавньої Греції Гіппократ (460-377 рр. до н.е.). Він сформу­лював своє бачення медицини: "...Лікувати - означає забирати з організму шкідливе і згубне, а давати те, чого йому бракує". Звідси принципи лікуван­ня: вирівнювати баланс рідин в організмі за допомогою дієти, застосування блювотних, проносних, сечогінних засобів та кровопускання. У своїй прак­тиці Гіппократ широко використовував лікарські рослини, причому реко­мендував застосовувати їх у натуральному вигляді. Він вважав, що лише за такої умови лікарські рослини повністю зберігають свою лікувальну силу.

Римський лікар Діоскорид (І ст. н.е.) в своєму відомому творі під назвою ("Лікознавство") описав понад 500 відомих на той час рослин, назви яких навів кількома мовами. Пізніше Гален писав: " Діоскорид краще від усіх стародавніх авторів виклав відомості про лікарські засоби".

Значний внесок у розвиток учення про лікарські засоби зробив най­визначніший представник римської медицини. Він уперше висловив думку про те, що рослини проявля­ють лікувальну дію завдяки фізіологічно активним речовинам, що вхо­дять до їхнього складу. Багато уваги приділяв розробці методів відокре­млення цих речовин від баластних чинників. Ним запропоновано спир­тові настойки й екстракти з різних частин рослин, які використовують і в наш час. На честь Галена ці лікарські форми названі галеновими. Вва­жають, що своїми дослідженнями він заклав основи сучасної техноло­гії виготовлення ліків.

В епоху феодалізму загальний занепад науки і культури негативно позначився і на розвитку медицини, лікознавства, особливо в Західній Європі. Тут здобутки були невеликими, хоча істотний внесок у розвиток медицини зробили мислителі Київської Русі та країн арабського Сходу. Тут, перш за все, необхідно відзначити появу першого в нашій країні енциклопедичного твору "Ізборнік Великого князя Святослава Яросла­вовича" (1073). У ньому наводяться поради щодо лікування шлунково-кишкових розладів, захворювань шкіри тощо за допомогою блекоти, болиголова, полину, оцту, меду, жовчі.

Як про це свідчать рукописні "Лікарські порадники", "Травники", "Зелейники", "Квітники", основою лікарської справи на Київській Русі тривалий час були засоби і рекомендації народної медицини. Розповсю­дженням їх займалися лікарі-ремісники, знахарі тощо. Досвід цієї меди­цини того часу був узагальнений київською князівною Євпраксією Мстис­лавівною (1108-1172), онукою Володимира Мономаха. В її праці під назвою "Мазі" описані також власні спостереження щодо ефективності багатьох рослинних і мінеральних засобів, їх виготовлення, зберігання і використання.

Визначною подією в історії лікознавства в епоху Середньовіччя були праці славнозвісного таджицького медика Алі Абу Ібн Сіни (Авіценни) з Бухари та Абу Рейхана Біруні з Хорезму. Авіценна (980-1037) є авто­ром всесвітньо відомого твору "Канон лікарської науки", друга і п'ята книги якого присвячені опису майже 900 лікарських засобів із рослин, мінералів та органів тварин, які були відомі на той час в арабському сві­ті. Біруні (973 - близько 1050) написав книгу "Фармакогнозія".

В епоху Відродження починають бурхливо розвиватися культура, на­ука, медицина, зокрема лікознавство. Найбільш визначним представни­ком цього часу був основоположник ятрохімії професор Базельського університету Парацельс (1493 - 1541). Велику увагу він приділяв про­блемі виділення діючих чинників з природної сировини. Ввів у медич­ну практику солі міді, заліза, олова, миш'яку, мінеральні води. Розробив метод лікування сифілісу препаратами ртуті, запропонував класифіка­цію відомих на той час лікарських препаратів, підкреслив важливість дози в їх дії. Він стверджував, що "все є отрута, ніщо не позбавлене отруйності, лише доза робить отруту непомітною".

Важливими подіями цієї епохи стало відкриття Іваном Грозним пер­шої на Русі аптеки в Москві (1581), яка обслуговувала царя і його сім'ю, а також заснування "Аптечного приказу" - вищого державного органу Московської держави. Ця установа здійснювала контроль за вирощуван­ням, заготівлею і закупівлею рослин за кордоном. У 1672 р. вільний продаж лікарських середників на ринках і зелейних лавках був заборо­нений. Замість цього була створена перша аптека в Москві для населен­ня, пізніше - в інших містах російської імперії. Перша аптека у Львові з'явилась ще в середині XV століття.

Завдяки реформам Петра І, в Росії було відкрито багато аптек, поча­ла зароджуватись фармацевтична промисловість, організовано аптечні городи в Петербурзі (на аптечному острові) і в Лубнах (Полтавська об­ласть). При госпіталях почали працювати школи, в яких поряд з меди­чними предметами викладалась аптечна справа.

У ХУІІ-ХУШ ст., у зв'язку із заснуванням медичних факультетів і наукових лабораторій при університетах, центром наукової думки стає Європа. Цей період відзначився, перш за все, створенням фармакопей в різних країнах. До них входили всі відомі на той час лікарські препара­ти, а також такі "лікувальні засоби", як олії із ящірок, жаб, скорпіонів,

людський жир, есенція із сечі тощо (Франція, 1638). У 1763 р. була на­друкована "Фармакогнозія" Дале.

XIX століття - це початок бурхливого розвитку фармакології як нау­ки. Сприяли цьому всесвітньо відомі відкриття в біології (Ч. Дарвін), хімії (О.М. Бутлеров, М.М. Зінін), фізіології і патології(Ф. Мажанді, К. Бернар, О.Я. Данилевський). її розвитку сприяло також виділення із ро­слинної сировини алкалоїдів - морфіну, стрихніну, хініну, кофеїну тощо, використання перших синтетичних сполук - ефіру, хлороформу та ін. Створилися умови для об'єктивного вивчення фармакологічних власти­востей і механізмів дії різних середників на експериментальних твари­нах. Зокрема, вважають, що Ф.Мажанді започаткував експерименталь­ну фармакологію. Період емпіричного вивчення лікарських засобів, ос­новою якого був лише практичний досвід їх застосування, змінився на експериментальний з його величезними можливостями і об'єктивністю.

Такі дослідження почали широко проводитися переважно на кафед­рах фармакології медичних факультетів університетів, а пізніше - в нау­ково-дослідних інститутах. Найбільш визначним фармакологічним центром була Петербурзька медико-хірургічна академія, де працювали такі корифеї науки, якО.П. Нелюбін, І.П. Павлов, С.П. Боткін, М.П. Кравков тощо. Так, О.П. Нелюбін (1785-1858) провів фундаментальні до­слідження з вивчення дії кавказьких мінеральних вод на організм тварин і написав підручник під назвою "Фармакографія, або хіміко-лікар-ські прописи приготування і застосування найновіших ліків" (1827).

Всесвітньо відомий учений-фізіолог, академік Іван Петрович Пав-лов (1849-1936) зробив значний внесок у розвиток фармакології. Перші 16 років своєї наукової діяльності він працював виключно в цій галузі, спочатку на посаді керівника експериментальної лабораторії при кліні­ці С.П. Боткіна, потім - завідувача кафедри фармакології Військово-ме­дичної академії. І в наступні більш як 40 років своєї праці він не поривав із фармакологією. Наукові дослідження І.П. Павлова - це, перш за все, вивчення впливу лікарських засобів на серцеву діяльність, гіркот на ор­гани травлення, бромідів, кофеїну, етилового спирту на вищу нервову діяльність тощо. Його твердження про місце фармакології в медицині і, в широкому плані, в науці, а лікарських препаратів -у лікувальній прак­тиці є класичними.

Яскравою особистістю у фармакології був також академік Микола Пав­лович Кравков (1865-1924) - завідувач кафедри фармакології Військово-медичної академії з 1899 р. по 1924 р., автор підручника "Основи фарма­кології", який витримав 14 видань. Школа фармакологів, ним заснована, відома своїми здобутками в галузі загальної фармакології, фармакології серцево-судинних, нейротропних і ендокринних засобів, токсикології бе­нзину й інших отрут. Він і його учні створили ряд оригінальних методів дослідження. М.П. Кравков багато уваги приділяв впровадженню досяг­нень фармакології в клінічну практику. Зокрема, ним було запропоновано використати гедонал як засіб для внутрішньовенного наркозу і здійснене його випробування в хірургічній клініці С.П. Федорова.

Відому школу фармакологів створив також учень М.П. Кравкова, один із організаторів всесвітньої спілки фармакологів, почесний президент Міжнародного товариства фармакологів, академік С.В. Анічков (1892-1981). Ця школа відома своїми дослідженнями в галузі нейроендокри-нології, фармакології засобів медіаторноїдії, лікарської регуляції трофі­чних процесів. Другий учень М.П. Кравкова - академік В.В. Закусов (1903-1986) досліджував фармакологію нейротропних, серцево-судин­них, анестезуючих, гангліоблокуючих, міорелаксантних та інших засо­бів. Протягом 25 років він очолював Інститут фармакології в Москві, видав ряд монографій і підручник із клінічної фармакології.

Розвитку фармакології в значній мірі сприяли й інші визначні вчені Росії й України. Так, В.В.Савич (1874-1936) вивчав вплив лікарських засобів на умовні рефлекси, камфору, скипидар, солі магнію. М.В. Лаза-рев (1895-1974) зробив внесок у вивчення нейротропних та імунотроп

них препаратів, досліджував механізм дії наркозних засобів, розробив методи моделювання патологічних процесів, ввів у медичну практику дибазол, пентоксил, метилурацил. О.О. Соколовський (1822-1891) ви­дав два підручники - "Курс органічної фармакодинаміки" (1869) і "Не­органічна фармакологія" (1871), а підручник В.І. Скворцова (1879 -1958) "Курс фармакології" перевидавався 8 разів. Проблему стандартизації лі­карських засобів успішно вирішували М.П. Ніколаєв (1893-1949) та К.Д. Саргін (1895-1940), а дослідження і впровадження в медичну практику лікарських рослин - М.В. Вершинін (1867-1951), В.П. Говоров (1910-1979) та ін.

Науковий етап розвитку фармакології в Україні розпочався в Києво-Могилянській академії (1632-1817), де вчилися і працювали видатні пред­ставники народу. Вчений-енциклопедист Нестор Амбодик-Максимович (1744-1812) - автор першого вітчизняного по­сібника з лікознавства "Врачебное веществословие, или описание целительннх растений, во врачевстве употребляемьіх, с изьяснением пользьі и употребления оньїх" (1785). Крім того, цей вчений на­писав перший посібник з акушерства, медико-хірургічний, анатомо-фізіологі-чний та ботанічний словники.

Дещо пізніше випускник Києво-Могилянської академії Іван Лепахін - учень Н. Амбодика-Максимовича - створив колекцію лікарських рослин і описав їх властивості та застосування в медичній практиці.

Велику роль у прогресі фармаколо­гії в Україні відіграли створені ще в ми­нулому столітті наукові центри кафедр фармакології Харківського (1805), Київського (1841), Львівського (1897) і Одеського (1900) університетів. Фармакологи Харківського університету відомі своїми здобутками в галузі вивчення лікувальних властивостей багатьох препаратів рослин­ного походження, а в останні роки - вивчення дії ліків на організм в умовах гіподинамії.

Серйозні проблеми розроблялись співробітниками кафедри фармако­логії Київського університету. її завідувач - видатний учений і педагог В.І. Дибковський (1830-1870) - видав підручник "Фармакологія", в якому на високому науковому рівні викладена класифікація лікарських засобів, описані закономірності їх взаємодії, залежність дії ліків від їх фізико-хімічних властивостей, а також від стану організму. Учень М.П. Кравкова - проф. Г.Л. Шкавера (1884-1958) вивчав фармакологію гормональних і се­рцево-судинних препаратів. На цій кафедрі відомий фармаколог — акаде­мік О.І. Черкес (1894-1974) створив українську школу фармакологів. Тут вивчено дію різних класів лікарських засобів, розроблено ряд нових пре­паратів для лікування гіпертонічної хвороби, атеросклерозу, серцевої не­достатності. За його пропозицією створено високоефективний антидот унітіол, який до цього часу використовується при отруєннях серцевими глікозидами, миш'яком, ртуттю, свинцем тощо. Книга О.І.Черкеса "Ток­сикологія бойових отруйних речовин" витримала 7 видань.

Кафедра фармакології Одеського університету відома своїми праця­ми в галузі фармакології багатьох препаратів, зокрема кровозамінників, лікарських рослин, вітамінів. Фармакологи Львівської школи вивчали вплив лікарських засобів на обмін речовин, функцію органів травлення, прояви алергії тощо. Професор Ю.О. Петровський (1905-1957) видав першу в Україні монографію "Клінічна фармакологія".

У наш час активно працюють у різних галузях фармакології колекти­ви профільних кафедр Дніпропетровського, Донецького, Тернопільсь­кого, Луганського, Вінницького, Запорізького, Полтавського, Черніве­цького, Івано-Франківського, Кримського медичних вузів, Харківської фармацевтичної академії.

Потрібно відзначити вагомий внесок у розвиток фармакології вче­них науково-дослідних інститутів різних відомств, зокрема. Національ­ної академії наук та Академії медичних наук, особливо інституту фарма­кології та токсикології (Київ), Державного наукового центру лікарських засобів (Харків) тощо.

ТЕМА. Загальна фармакологія

Дата добавления: 2015-12-16 | Просмотры: 1356 | Нарушение авторских прав