АкушерствоАнатомияАнестезиологияВакцинопрофилактикаВалеологияВетеринарияГигиенаЗаболеванияИммунологияКардиологияНеврологияНефрологияОнкологияОториноларингологияОфтальмологияПаразитологияПедиатрияПервая помощьПсихиатрияПульмонологияРеанимацияРевматологияСтоматологияТерапияТоксикологияТравматологияУрологияФармакологияФармацевтикаФизиотерапияФтизиатрияХирургияЭндокринологияЭпидемиология

Поняття про хірургічну інфекцію

Особливості роботи медичної сестри у відділенні хірургічної інфекції

Поняття про хірургічну інфекцію

Серед численних хірургічних хвороб значну групу становлять захворювання, причиною яких є різні мікроорганізми, що викликають гнійно-запальні та гнійно-некротичні процеси в органах і тканинах, лікування яких переважно проводять хірургічними методами.

Хірургічна інфекція, основу якої складає гнійна інфекція, дуже поши­рена і часто ускладнює оперативні втручання та різні травматичні пошко­дження. Серед хворих загальних хірургічних стаціонарів вона становить не менше третини, а серед причин смерті посідає друге місце.

В останні роки дані різних авторів (О.О. Шалімов, В.Т. Зайцев, Б.М. Даценко) свідчать про поступове зростання частоти і тяжкості гнійно-за­пальних захворювань. Загальними причинами поширення хірургічної інфекції є: порушення асептичного режиму в хірургічних відділеннях, поява патоген­них резистентних штамів мікроорганізмів в лікувальних закладах (госпіталях), зниження імунобіологічної реактивності організму через соціальні та еко­логічні причини, збільшення кількості оперованих пацієнтів похилого та ста­речого віку та ін. З огляду на це для молодшого медичного персоналу, який нерідко одним з перших зустрічається з хворими, своєчасне виявлення, ліку­вання та проведення профілактичних заходів щодо хірургічної інфекції має надзвичайно важливе значення.

Розвиток хірургічного гнійно-запального захворювання залежить в основному від: 1) вірулентності мікрофлори; 2) стану реактивності організму, його імунітету; 3) своєчасно проведених лікувальних заходів, спрямованих на ліквідацію мікрофлори і загоєння рани.

Класифікація хірургічної інфекції. На сьогодні нараховують більше 30 збудників хірургічної інфекції бактеріального походження, вірусів, грибів. При цьому, якщо в минулому десятилітті переважала так звана грампозитивна стафіло- та стрептококова мікрофлора, то останнім часом збільшилась кількість інфекцій, що викликаються різними грамнегативними мікробами (протей, синьогнійна паличка, бактероїди).

Усі види захворювань хірургічної інфекції можна поділити на три групи: 1) інфекційні хірургічні захворювання (фурункул, карбункул, панарицій, ма­стит, остеомієліт і ін.). Ці захворювання, як правило, виникають первинно вна­слідок порушення локальних механізмів захисту від мікробів; 2) ранова інфек­ція виникає як ускладнення після травм і операцій; 3) інфекційно-запальні ускладнення, що виникають у процесі лікування основного захворювання і не пов'язані безпосередньо з втручаннями на ураженому органі. Прикладом такого ускладнення можуть бути: післяопераційна пневмонія після резекції шлунка, запалення сечового міхура після черепномозкової травми, післяін'єкційні абсцеси та ін.

Класифікація хірургічної інфекції (за М.В.Єпіфановим, 1999).

1. За походженням: внутрішньолікарняна; позалікарняна.

2. За джерелом інфікування: екзогенна; ендогенна.

3. За характером збудника: неспецифічна — аеробна (стафілококова, стрептококова, колібацилярна, синьогнійна), анаеробна (клостридіальна, неклостридіальна), грибкова, змішана; специфічна (туберкульоз, сифіліс, акти­номікоз та ін.).

4. За клінічними проявами: гнійна, гнильна.

5. За клінічним перебігом: гостра, хронічна, латентна, атипова.

6. За поширенням: місцева; прогресуюча (інвазивна); генералізована (сепсис).

7. За локалізацією: ушкодження шкіри, підшкірної клітковини; ушкод­ження кісток і суглобів; ушкодження органів грудної клітки, черевної порож­нини та ін.

Хірургічна інфекція в організмі може викликати запальний процес, який проявляється місцевими або загальними ознаками.

Місцеві ознаки хірургічних інфекційних захворювань - це класичні прояви запалення, а саме: почервоніння шкіри, гіперемія, набряк чи припухлість тканин, місцеве підвищення температури, біль та порушення функції ураженої ділянки або органа.

Інфікування тканин, як правило, супроводжується гіперемією, скупченням серозного ексудату, некрозом та розплавленням клітин і утворенням гнійного осередку. Навколо такого осередку гнійника утворюється лейко­цитарний бар'єр і грануляційний вал, який обмежує гнійний процес.

Проте у багатьох випадках, особливо при зниженні імунітету, мікроби можуть поширюватися по лімфатичних, кровоносних судинах, а також кон­тактним шляхом на навколишні тканини, органи і порожнини (черевну, плев­ральну, суглоби та ін.), спричиняючи флегмону, перитоніт, емпієму плеври, гнійний артрит. У разі розвитку інфекції на шкірі та в підшкірній клітковині місцеві ознаки запалення є досить вираженими. Крім них, дуже часто спостерігають рожеві смуги на шкірі, що відходять від гнояка по ходу лімфатичних судин - лімфангіїт. При пальпації гнійника досить часто відмічається розм'якшення в центрі запального проце­су, флуктуація внаслідок некрозу і утворення гною.

При наявності гнійної та анаеробної (клостридіальної та неклостридіальної) інфекції, поряд з місцевими ознаками запален­ня, нерідко виникає некротичне ураження шкіри, підшкірної клітковини, фасцій, м'язів.

Загальні ознаки хірургічних інфекційних захворювань. У роз­витку інфекційного процесу у хірургічних хворих розрізняють період Інку­бації, розпалу і реконвалесценції (одужання). Тривалість інкубаційного пе­ріоду визначається особливостями макро- і мікроорганізмів, процес їх взає­модії може тривати від декількох годин до декількох діб.

У період розпалу захворювання з великою швидкістю розмножуються мікробні клітини, виділяються токсини і ферменти, виникають клінічні озна­ки хірургічної інфекцій гарячка, підвищення температури тіла від незначних, субфебрильних, до високих показників - понад 38°С (фебрильна температу­ра), лихоманка Остання зумовлена токсичним впливом на центральну нер­вову систему, зокрема на терморегуляторні центри головного мозку. Про­явами гнійної токсемії є головний біль, слабість, пітливість, втрата апетиту Розвивається жовтяничність склер, збільшується печінка, селезінка Поряд із цим, у хворих виникає тахікардія, підвищення артеріального тиску, гіпервентиляція, так званий синдром ендогенної інтоксикації. Загальна інтоксикація зумовлює і зміни у складі крові: збільшується кількість лейкоцитів (від 8000 до 15000 в 1 мм³ і навіть більше), паличкоядерних лейкоцитів, з'являються їх юні форми (виникає зсув лейкоцитарної формули вліво - збільшення кількості незрілих форм лейкоцитів нейтрофільного ряду). У тяжких випадках знижується кількість еритроцитів, розвивається анемія. В сечі може з'явитись білок. При дослідженні функцій нирок, печінки у всіх випадках гнійних захворювань виявляють їх порушення. Збільшення швидкості осідання еритроцитів (ШОЕ), як правило, зберігається тривалий час, навіть після ліквідації гнійної інфекції.

Загальні зміни в організмі, що виникають внаслідок гнійної хірургічної інфекції, як правило, зумовлені гнійно-резорбтивною гарячкою.

Вона виникає внаслідок всмоктування в організм продуктів розпаду гнійників та мікробних токсинів, але швидко регресує після радикального хірургічного втручання та видалення гнійного осередку. Залежно від реак­тивності організму, загальна реакція може бути адекватною відносно гнійно­го процесу, або нормальною (нормергічною). В більшості хворих загальна реакція є зниженою (гіпоергічною) або анергічною. У хворих з підвищеною реактивністю організму вона буває надмірною (гіперергічною). Гіперергічна реакція, хоч і вважається ознакою високого рівня імунітету, але часто виникає внаслідок алергії до токсич­них продуктів гнійної мікрофлори, може призводити до тяжких усклад­нень (анафілактичного шоку, набря­ку легень, бронхоспазму та ін.) і суп­роводжуватись порушенням функцій різних органів та систем. При спри­ятливому перебізі запального проце­су і ліквідації мікробів настає оду­жання. При несприятливому розви­вається гнійно-деструктивний процес, який поширюється на сусідні ткани­ни, органи і призводить до генералі­зації інфекції, що може закінчитись смертю хворого.

Лікування. Лікування хворих з хірургічною інфекцією залишається однією з найактуальніших і найск­ладніших проблем хірургії. Це пов'я­зано, в першу чергу, із значним по­ширенням цієї інфекції і недостатньою ефективністю антимікробних засобів, зокрема антибіотиків. Лікування хворих з хірургічною інфекцією повинно бути своєчасним, цілеспрямованим і складатись з місцевих і загальних заходів у кожного конкретного хворого. Основними елементами місцевого лікування є:

1) надання функціонально вигідного положення ураженій кінцівці ділянці організму. Невиконання цього правила може бути причиною поширення процесу і розвитку тяжкого ускладнення;

2) У фазі інфільтрації призначають антибіотики широкого спектру дії (цефалоспорини, фторхінолони, макроліди і ін.). При невеликих розмірах запального вогнища можлива його новокаїнова блокада 0,25-0,5 % розчином новокаїну з антибіотиком однієї з вищевказаних груп. Добрий ефект застосування пов'язок з 20-30 % р-ном дімексиду з розчиненим у ньому 2,0 антибіотика цефалоспоринового ряду (на 150,0-200,0 мл розчину дімексиду 1-2 г антибіотика). Окрім цього можна застосовувати фізіотерапевтичні процедури: УВЧ, кварцеве опромінення;

3) своєчасне розкриття гнійника. Ця операція повинна виконуватися в ургентному порядку, оскільки гнійник може стати причиною загальної інфекції - сепсису, лікування якого може бути надзвичайно тяжким. Розкриття гнійника повинно проводитись на всю його глибину і ширину під загальною анестезією в умовах хірургічного стаціонару або, при невеликих гнійних процесах (фурункул, абсцес), — в умовах поліклініки;

4) розкритий гнійник повинен бути адекватно дренований. Найпоширенішими дренажами є хлорвінілові трубки діаметром від 0,5 до 1,0 см з 3-4 бічними отворами на кінці трубки. Через ці дренажі здійснюється відтік гною видалення змертвілих некротичних тканин.

Через них можна здійснювати промивання порожнини гнійника, вводити ані септики, антибіотики, протеолітичні ферменти. На сього; медична промисловість випускає силіконові та хлорвінілові трубки-дренажі, як одно-, так двопросвітні, які є термолабільними, не спадаються і не закупорюються гноєм;

5) лікування гнійної ран після розкриття гнійника з, лежить від фази нагнійного процесу. В перші дні (фаз запалення) при кожній пере в'язці необхідно промивати рану антисептичним розчином (0,5% розчин хлоргексидину, 3% розчин пероксиду водню, 20% розчин димексиду та ін.). Після очищення рани і появи грануляцій (регенеративно-репаративна фаза) необхідно оберігати їх від пошкодження і використовувати і пов'язки (левомеколь, "нітацид", йодопіронова, каланхое, солкосерил, вульносан ін.).

При лікуванні гнійно-запальних захворювань важливе значення має і загальне лікування. Його потрібно проводити всім хворим, незалежно від інфекції.

Основними принципами загального лікування хворих з хірургічною інфекцією є: 1) зупинка розвитку, поширення та ліквідація інфекції; 2) зниження й ліквідація інтоксикації організму; 3) активація захисних та імунних сил організму; 4) корекція порушень функції органів та систем; 5) пришвидшення процесу загоєння гнійної рани.

Таким хворим повинен бути забезпечений стан фізичного та психічного спокою. Необхідно призначити болезаспокійливі та снодійні препарати, збалансоване в якісному та кількісному відношенні харчування, виконання всіх медичних призначень.

Важливе значення в лікуванні гнійно-запальних захворювань має профілактика сепсису. Тому при інфекціях, що спричиняються стафілококами, кишковою паличкою, синьогнійною паличкою, бактероїдами, лікування необхідно розпочинати з антибіотиків. Обов'язковою умовою їх призначення є визначення антибіотикограми. Лікування розпочинають, як правило, з антибіотиків широкого спектра дії в поєднанні з метронідазолом (при бактероїдозі). Серед антибіотиків найуживанішими є напівсинтетичні пеніциліни (ампіцилін), цефамізин, гентаміцин, канаміцин, мефоксин. При тяжких станах призначають тієнам. Потрібно зазначити, що багато видів патогенних мікробів на сьогодні є стійкими до сучасних антибіотиків. Досить часто при гнійно-септичних захворюваннях необхідно проводити інфузійну терапію, яка в першу чергу повинна включати в себе препарати дезінтоксикаційної дії: полівінілпіролідон, неогемодез, поліглюкін, лактосіль і ін. У тяжких випадках у хворих з гнійно-септичними станами можна проводити штучний гемодіаліз, лімфосорбцію, ультрафіолетове та лазерне опромінення крові. В окремих лікувальних закладах для проведення дезінтоксикації використовують свинячу селезінку, печінку. Велике значення в лікуванні хворих з хірургічною інфекцією мають заходи, спрямовані на підвищення реактивності організму, підвищення імунітету. З цією метою призначають імуностимулятори та імунокоректори (Т-тактивін, тималін, тимоген, левамізол, нерабол, ретаболіл). Загальностимулювальну дію проявляють подібне тіло, препарати алое, антистафілококовий гаммаглобулін, лейкоцитарна маса. Слід зазначити, що з часом будуть з'являтись нові препарати і дики лікування, але принципи місцевого і загального лікування хірургічної інфекції залишаться незмінними.

Гострі інфекційні захворювання шкіри, підшкірної кліткові лімфатичних вузлів, судин та потових залоз

Найпоширенішими місцями ураження хірургічною інфекцією є шкіра і підшкірна клітковина.

Фурункул - гостре гнійне запалення волосяного мішечка, сальної залози і навколишніх тканин.

Появу фурункула досить часто пов’язують з порушенням правил особистої гігієни, наявністю мікротравми. Зумовлювальними факторами можуть бути перевтома, хронічні захворювання, особливо діабет, анемія та ін. Збудником фурункула, є переважно, стафілокок.

Клінічні ознаки. Фурункул починається з появи запального інфільтрату з волосяним мішечком у центрі (стадія інфільтрації). Шкіра в цьому місці гіперемована часом у центрі утвору виникає темна або жовта пляма, на місці якої в подальше утворюється ділянка некрозу. Поширення зони некрозу на сосочковий шар, салі залози, навколишню сполучну тканину призводить до формування гнійника (стадія абсцедування). В подальшому, внаслідок лізису епідермісу, гнійний осередок у вигляді стержня виходить назовні. Після відходження стержня утворюється порожнина, яка виповнюється грануляційною тканиною (стадія розрішення, або загоєння). Поряд із цим, більшості випадків фурункул зумовлює незначні загальні прояви захворювання (підвищення температури тіла, головний біль, втрату апетиту, загальне нездужання). При дослідженні крові спостерігають незначний лейкоцитоз, зсув лейкоцитарної формули вліво.

Лікування. Хворих з фурункулами при відсутності ускладнень (за вийнятком локалізації фурункула на обличчі) лікують амбулаторно. В процес лікування важливе значення має догляд за шкірою навколо ділянки запалення. Шкіру можна протирати 70° спиртом, 5% розчином калію перманганату, 1 % розчином діамантового зеленого та ін. Під час лікування фурунку­ла не рекомендують застосовувати зігрівальні компреси, які можуть викли­кати мацерацію шкіри і сприяти розповсюдженню інфекції.

Не дозволяють видавлювати фурункул, особливо на обличчі - це може призвести до поширення інфекції, виникнення сепсису.

При абсцедуванні фурункула показане хірургічне лікування - розкриття та дренування гнійника. В окремих випадках для відходження некротичного стержня на верхівку гнійника можна накласти кристалики саліцилової кислоти на 12-14 год. Остання руйнує епідерміс і сприяє відходженню гною. Для того, щоб не пошкодити навколишню ділянку шкіри, з липкого пластиру вирізають пластинку, в центрі якої роблять отвір для гнійника, на який накладають кристали кислоти. Зверху накладають шматок марлевої сервет­ки і заклеюють пластиром.

При своєчасному і правильному лікуванні оперативне втручання, як пра­вило, не проводять.

Фурункульоз. Поява декількох фурункулів в одній або декількох ділянках тіла називають фурункульозом. Як правило, він виникає в ослаблених, виснажених хворих, особливо, у хворих на цукровий діабет.

Лікування. У цих хворих поряд з місцевим необхідно проводити загальне лікування. Хворим призначають висококалорійну їжу, вітаміни, пивні дріжджі, вводять гамаглобулін, проводять сеанси автогемотерапії (кров, узя­ту з вени в кількості 3-5 мл, вводять у сідничний м'яз). Маніпуляцію повто­рюють через 2-3 доби. У тяжкохворих застосовують антибіотикотерапію, іноді проводять переливання крові, її компонентів, препаратів, загальне опромінення кварцом й ін.

Карбункул — це гостре гнійно-некротичне запалення кількох волосяних мішечків, сальних залоз і тканин, що оточують їх, з некрозом шкіри і підшкірної клітковини. Карбункул спричиняють стафіло­коки і стрептококи.

Клінічні ознаки. Особливістю карбункула є те, що він швидко прогресує, призводячи до значного некрозу тканин та погіршення загального стану хворого. Частіше карбункул виникає на по­тиличній поверхні шиї, спини В його ділянці утворюється інфільтрат, який піднімається над поверхнею шкіри. Остан­ня в цьому місці має багряно-синій колір. Через деякий час утворюються множинні гнійники, кожний з яких є результатом не­крозу волосяних мішків і сальних залоз Ці гнійники поступово, протягом 3-5 днів, об'єднуються в єдиний гнійно-некротичний конгломерат, який розпадається, утворюю­чи велику рану. При своєчасному і правиль­ному лікуванні такі гнійні рани поступово виповнюються грануляційною тканиною і протягом 3-4 тижнів загоюються. Після ньо­го, як правило, у хворих залишаються зірчасті деформуючі рубці.

На відміну від фурункула, у хворих з карбункулом спостерігають виражені загальні ознаки гнійної інтоксикації: підвищення температури, голов­ний біль, у тяжких випадках - лихоманка, маячення й ін. Особливо тяжко перебігають карбункули у виснажених хворих, а також у хворих на цукро­вий діабет.

Лікування. Хворі на карбункул підлягають госпіталізації в хірургічне відділення. Лікують їх переважно хірургічним методом. У перші дні захворювання можна застосовувати обколювання навколо карбункула 0,25-0,5% розчином новокаїну з антибіотиком широкого спектра дії, проводити ультра­фіолетове опромінення, електрофорез з антибіотиком. Поверхню карбунку­ла змазують 70 ° спиртом, 3% спиртовим розчином йоду. Для загального лікування призначають антибіотики, сульфаніламідні препарати. При по­гіршенні стану хворого, наростанні гнійної інтоксикації показане хірургічне лікування. Розкривають карбункул хрестоподібними розрізами через усю його товщу до здорових тканин з наступним видаленням некротичних тка­нин і розсіченням гнійних запливів. Подальше лікування проводять за за­гальними принципами гнійної хірургії.

Абсцес .. Обмежене запалення і скупчення гною в ткани­нах чи органах, оточене піогенною оболонкою. Захворювання викликаєть­ся різними мікроорганізмами (частіше коковою флорою), які проникають у тканини й органи при їх ушкодженні, порушенні цілості шкіри, слизових оболонок. Нерідко мають місце метастатичні абсцеси при перенесенні інфекції з однієї ділянки тіла в другу лімфогенним або гематогенним шля­хом. Слід пам'ятати, що у тяжкохворих, а також при порушеннях асептики абсцеси можуть виникати після ін'єкцій (післяін'єкційний абсцес).

Клінічні ознаки В усіх випадках спочатку утворюється обмежений запальний інфільтрат, який при локалізації в підшкірній клітковині і при пальпації його визначається як болісне ущільнення.

Після його розплавлений утворюється ділянка флуктуації. Часто абс­цеси розплавляють шкіру і гнійний вміст виділяється самовільно. При абс­цесах, розташованих у внутрішніх органах (печінка, селезінка, мозок, легені та ін.), на перше місце виступають ознаки загальної інтоксикації (висока температура, лихоманка, пітливість, зміни крові).

Лікування. На початкових стадіях застосовують консервативне лікування (антибіотики, сульфаніламіди, болезаспокійливі). При утворенні гнійного вмісту і флуктуації проводять розкриття, дренування гнійника і подальше лікуван­ня гнійної рани.

Флегмона. Розлите гнійне запалення підшкірної або інших локалізацій клітковини, яке має тенденцію до поширення. Розріз­няють поверхневі і глибокі флегмони: поверхневі - підшкірна, міжм'язова; глибокі - заочеревинного простору, малого таза, середостіння та ін. Залежно від локалізації, вони мають специфічні назви: запалення навколониркової клітковини - паранефрит; навколопрямокишкової - парапроктит; середостіння - медіастеніт. Діагностика поверхневих флегмон не є складною.

Клінічні ознаки. Починається захво­рювання розлитим болісним ущільненням, набряком тканин і почервонінням шкіри без чітких меж. Стан хворого погіршуєть­ся, появляється висока температура, голов­ний біль, лихоманка. Згодом, за рахунок гнійного розплавлення і некрозу тканин, виникає флуктуація - утворюється порож­нина, наповнена гноєм.

Складніше діагностувати глибокі флег­мони. В цьому разі часто вдається пропальпувати в глибині тканин щільне болі­сне утворення. Поряд з високою темпера­турою та іншими ознаками гнійної інфекції, вирішальне значення у встановленні діаг­нозу має діагностична пункція.

Лікування. В першій стадії захворю­вання (запальний інфільтрат) проводять консервативну терапію (антибіоти­ки, сульфаніламіди, УВЧ, кварц). При гнійному розплавленні тканин прово­дять розкриття флегмони за допомогою розрізів, достатніх для видалення гною. При цьому необхідно розкрити всі запливи, видалити гнійний вміст, некротичні тканини і дренувати хлорвініловими трубками для санації по­рожнини рани. В подальшому лікування проводять за принципами лікуван­ня гнійної рани.

Бешиха - гостре прогресуюче запалення шкіри абослизових оболонок із залученням у процес лімфатичних судин. Збудником є стрептокок. Вхідними воротами інфекції можуть бути будь-які пошкодженні шкіри. Інфекція може передаватись контактним шляхом від одного хворого до іншого. Контактна передача інфекції можлива через руки медичногоперсоналу, інструментарій, матеріал. Досить часто бешиха виникає внаслідок поширення інфекції гематогенним чи лімфогенним шляхом із гнійного джерела, яке уже є в організмі (нігтьові ложа, потертості пальців, ступнів). Найчастіше бешиха локалізується на нижніх кінцівках, у ділянці обличчя голови, рідше на тулубі.

Клінічні ознаки. Захворювання починається гостро, супроводжується високою температурою (39-40 °С), лихоман­кою, загальною слабкістю. Одночасно на шкірі виникає набряклість і почервонін­ня з чіткими межами (еритематозна форма).

Інколи на ураженій ділянці шкіри з'являються різної величини міхурці, що містять серозний ексудат (бульозна фор­ма). При їх нагноєнні виникає пустуль­озна форма, при наявності геморагічно­го вмісту -геморагічна форма, при на­гноєнні і поширенні процесу на підшкірну клітковину - флегмонозна форма і при розвитку некрозу шкіри - некротична. Інколи трапляється так звана блукаюча, або мігруюча форма бешихи, при якій процес з однієї ділянки переходить на іншу.

Слід пам'ятати, що бешиха може викликати рецидив захворювання. Повторні запалення нижніх кінцівок досить часто призводять до розвитку слоновості (лімфостазу).

Лікування проводять у стаціонарі. Хворим призначають ліжковий режим. Хороший ефект дає опромінення уражених ділянок кварцом в еритемних або суберитемних дозах, змазування (2-3 рази на день) антисептиками: 1% розчином хлоргексидину; 96 ° етиловим спиртом з 20% розчином на­шатирного спирту в суміші 2:1; 5% розчином перманганату калію.

Застосування вологих пов'язок, у тому числі мазевих, у хворих на бешиху протипоказане.

Для запобігання поширенню інфекції і лікування бешихи застосовують антибіотики (групи пеніциліну), сульфаніламідні препарати (сульфадимезин, сульфадиметоксин і ін). У разі флегмонозної і некротичної форми застосовують оперативне лікування.

При частих рецидивах бешихи, залишкових явищах захворювання, після першого курсу антибіотиків упродовж 10 днів з метою імуномодуляції рекомендують введення продигіозану (3 ін'єкції по 50-100 мкг з інтервалом 3 дні) або тималіну, тимогену (по 10 мг через день). Потім проводять повторний курс антибактеріальної терапії (6-7 днів), надаючи перевагу тетрациклінам або макролідам. Така схема має на меті знижен­ня частоти рецидивів бешихи. Іншим методом запобігання рецидивам є біцилінопрофілактика: біцилін-5 вводять внутрішньом'язово по 1,5 млн ОД кожних 4 тижні впродовж 4-12 місяців. При частих рецидивах бешихи призначають гормональні препарати (преднізолон по 30 мг на добу, до 420 мг на курс).

Еризипелоїд - різновидність бешихи, що є наслідком проникнення в організм палички свинячої бешихи. Хворіють на цю недугу люди, які мають справу з м'ясом (м'ясники, домогосподарки, ветеринари).

Клінічні ознаки Захворювання уражає, як правило, руки, зокрема, пальці. Рідше локалізується на обличчі, шиї. При еризипелоїді спостерігають запа­лення всіх шарів шкіри з вираженим набряком, розширенням лімфатичних судин, лімфостазом Тривалість гострого періоду може бути 10-20 діб. Є схильність до рецидиву захворювання.

Лікують так само, як і бешихове захворювання. У тяжких випадках застосовують специфічну антитоксичну сироватку.

Гідраденіт. Гостре гнійне запалення потових залоз. Локалізується переважно в підпахвинних ділянках. Виникненню гідрадені­ту сприяють підвищена пітливість і недотримання гігієнічних правил.

Клінічні ознаки Захворювання про­являється розвитком щільного болючого інфільтрату, який поступово в центрі розм'якшується і призводить до утворення гнояка. Шкіра над ним набуває червоного або синьо-багряного кольору. В народі таке захворювання отримало назву "суче вим'я".

Лікування. На початку захворювання проводять обробку ураженої ділян­ки: вистригають волосся, протирають шкіру 2-3% розчином формаліну (для зменшення пітливості), призначають сухе тепло, солюкс, УВЧ, кварц. Можна проводити обколювання 0,25 - 0,5% розчином новокаїну з одним із анти­біотиків аміноглюкозиднового чи цефалоспоринового ряду. Поряд із цим, призначають загальне лікування: антибіотики, сульфаніламідні препарати, болезаспокійливі. При наявності розплавлення тканин, появі гнійника показане його розкриття розрізом, паралельним шкірній складці, і дренування.

Лімфаденіт - запалення лімфатичних вузлів. Вини­кає внаслідок проникнення в них мікроорганізмів і їх токсинів з первинно­го запального джерела (карбункул, фурункул, флегмона та ін.).

Клінічні ознаки. Захво­рювання проявляється збіль­шенням лімфатичного вузла і болючістю при його паль­пації. Запальний процес з лімфатичного вузла може перейти на навколишні тка­нини. При його нагноєнні спостерігають розм'якшення, набряклість і гіперемію шкі­ри. Лімфаденіти часто супро­воджуються запаленням лімфатичних судин (лімфангіїтом).

Лікування. Перш за все необхідно ліквідувати первинне джерело інфекції. Призначають ліжковий режим. Застосовують антибіотики, сульфаніламідні препарати. При абсцедуванні показано розкриття гнійного лімфаденіту.

Дата добавления: 2015-11-25 | Просмотры: 1424 | Нарушение авторских прав