АкушерствоАнатомияАнестезиологияВакцинопрофилактикаВалеологияВетеринарияГигиенаЗаболеванияИммунологияКардиологияНеврологияНефрологияОнкологияОториноларингологияОфтальмологияПаразитологияПедиатрияПервая помощьПсихиатрияПульмонологияРеанимацияРевматологияСтоматологияТерапияТоксикологияТравматологияУрологияФармакологияФармацевтикаФизиотерапияФтизиатрияХирургияЭндокринологияЭпидемиология

Клінічні ознаки.

Захворювання може пе­ребігати в основному у трьох формах - ший­но-лицьова, бронхолегенева та кишкова. Може бути генералізована форма ураження. Найча­стіше трапляється шийно-лицьова форма ак­тиномікозу.

Захворювання починається повільно. В ділянці проникнення актиноміцет виникає спе­цифічна запальна реакція, основою якої є ко­лонія грибків, що складається з сітки тонких ниток у вигляді променів (друз) Навколо них утворюється щільний інфільтрат. Шкіра над ним набуває червоно-синюшного забарвлення В окремих ділянках утворюється розм'якшен­ня і прорив гною Виникають нориці, через які виділяється рідкий гній з жовтуватими крих­тами чи зернами (гранулами). У них знахо­дять скупчення актиноміцет, що є специфічни­ми елементами виділень.

При бронхолегеневій формі захворювання перебігає у вигляді гострого та хронічного абсцесу легень, бронхопневмонії, плевриту. Процес може поширюватись на грудну стінку, утворювати плевральні нориці на шкірі і проника­ти через діафрагму в черевну порожнину.

Кишкова форма актиномікозу розвивається у разі проникнення актиноміцетів через слизові оболонки травного каналу. Процес поширюється на м'язову та серозну оболонку. Запальний процес, що виникає, може симулю­вати гострий апендицит, пухлину сліпої кишки, кишкову непрохідність та ін.

Лікування. Може бути консервативним і хірургічним. Призначають великі дози бензилпеніциліну (20000000 ОД через 6 год). Його можна поєднувати з стрептоміцином, ауроміцином. При шкірних формах захворювання застосовують рентгенотерапію, препарати йоду (йодид калію, йодонат, йо­динол, йодопірон і ін.).

Поряд із цим, проводять специфічне лікування актинолізатом (з 0,1 до 2 мл через 2-3 дні - всього до 20 ін'єкцій). З хірургічних методів застосо­вують розкриття та дренування гнійних порожнин; резекцію ураженої ділянки кишечника, легень й ін.

Дифтерія ран

- гостре інфекційне захворювання, що спричиняється коринебактеріями Е. Клебеа і Ф. Лефлера, які являють собою грампозитивні паличкоподібні безспорові мікроорганізмі з бувавоподібними потов­щеннями на кінцях.

Захворювання передається в основному повітряно-крапельним шляхом. Важливе значення у виникненні і розповсюдженні хвороби мають дифтерійні бактеріоносії.

Клінічні ознаки. Дифтерія в основному уражає слизові оболонки дихальних шляхів (гортань, мигдалики, трахея), характерною ознакою є фібринозне запалення, яке поширюється на прилеглі тканини. Захворювання суп­роводжується сильною інтоксикацією. В кров можуть проникати і самі бактерії (бактеріемія). З хірургічної точки зору загрозу становить інфікування коринебактеріями ран. Зараження відбувається під час контакту з хворими або бактеріоносіями. При дифтерії рани різко змінюєть­ся її зовнішній вигляд: на поверхні з'являються сіро-жовті фібринозні на­льоти, міцно спаяні з підлеглими тканинами. Рана виповнюється серозно-кров'янистими виділеннями. Шкіра довкола гіперемована, тканини набряклі. Регіонарні лімфатичні вузли збільшені.

Зараження рани дифтерійними мікробами супроводжується загальною реакцією організму.

Основне значення у встановленні діагнозу має виділення чистої культу­ри дифтерії. Небезпека дифтерійного зараження полягає в тому, що такі рани дуже погано загоюються і існує небезпека попадання мікробів у крово­носне русло.

Лікування. При наявності дифтерійного ураження ран хворий стає джерелом інфекції і повинен бути ізольованим. Лікування починають з підшкірного, внутрішньом'язового або внутрішньовенного введення антиток­сичної протидифтерійної сироватки. Лікувальна доза залежить від ступеня тяжкості дифтерії, в середньому вводять 20000-40000 АО (після попередньо­го проведення проби за Безредком). Рану очищають від некротичних виді­лень і прикривають серветками, змоченими протидифтерійною сироваткою або антисептичними розчинами. При поєднанні дифтерії із стафілококовою та стрептококовою інфекцією призначають антибіотики (пеніцилін, еритро­міцин, тетрациклін) і сульфаніламідні препарати.

Хірургічне втручання виконують за наявності гнійних напливів, флегмон.

Сказ (rabies, hydrophobia)

- гостре інфекційне захворювання, яке спричиняється вірусом і уражає ЦНС. Збудником сказу є великий вірус, що має типову паличкоподібну форму, розміром 180x80 нм.

Джерелом інфекції для людини є лисиці, собаки, вовки, шакали, серед яких виникають спонтанні епідемії сказу. Деколи людина заражається від хворих корів, овець, свиней, щурів та ін. Зараження відбувається через уку­си скажених тварин і навіть при обслинюванні ушкоджених ділянок шкіри. Інкубаційний період триває від 2 до 16 тижнів, інколи до року. З рани збудник проникає в ЦНС. Чим місце пошкодження ближче до голови, тим важчий перебіг хвороби. Особливо небезпечні укуси в голову і шию.

Клінічні ознаки. Після короткого продромального періоду виникає стадія збудження із симптомами водобоязні (гідрофобії), слинотечі. Обличчя хво­рого виражає страждання, неймовірний страх. Через 1-2 доби з'являється головна ознака захворювання - спастичні судоми ковтальних м'язів. Судо­ми виникають при думці про воду, її питті. З часом виникають тонічні і клонічні судоми інших груп м'язів. Через 2-3 доби збудження змінюється паралітичною фазою. Хворий слабне, судоми зменшуються, після чого на­стає смерть. Захворювання триває 3-7 діб і завжди закінчується смертю. Діагноз сказу встановлюють на підставі даних анамнезу і клініки. Лабора­торну діагностику проводять після смерті тварин чи людей шляхом вияв­лення специфічних включень у нервових клітинах (тільця Бабеша-Негрі) амонового рога, мозочка та клітин слинних залоз. Розроблений прижиттє­вий метод діагностики сказу шляхом імунофлуоресценції мазків - відбитків рогівки ока.

Лікування. Ефективної терапії сказу не розроблено. Після зараження терміново потрібно провести первинну хірургічну обробку рани. Пошкод­жені тканини висікають у межах здорових. Рану залишають відкритою. По­ряд із цим, потерпілих направляють у пастерівський пункт, де їм проводять активну і пасивну імунізацію.

Активна імунізація здійснюється антирабічною вакциною. Якщо раніше імунізацію не проводили, то дорослі і діти повинні отримати 6 ін'єкцій: першу - відразу ж після зараження, інші - на 3-ю, 7-у, 14-у, 30-у та 90-у добу. Вакцину вводять внутрішньом'язово в дозі 1 мл.

Пасивну імунізацію здійснюють хворим з обширними укусами або в разі пізнього звертання за допомогою. Вводять імунний у-глобулін у дозі 0,25 мл на 1кг маси тіла.

Загальну профілактику сказу здійснюють в осіб, які належать до гру­пи ризику (собаколови, мисливці, працівники лабораторій з діагностики ска­зу та ін.). Для цього використовують антирабічну вакцину: дворазове вво­дять підшкірне 5 мл вакцини з інтервалом 10 днів і щороку проводять ревак­цинацію. Загальна профілактика - це знищення бродячих собак, проведення щеплень на сказ.

Сифіліс

- венерична хвороба, що спричиняється блідою спірохетою, або трепонемою (treponema pallidum). Збудника сифілісу відкрили Ф. Шаудін і Е. Гофман у 1905 р. Це спіралеподібна бактерія довжиною 10-15 мкм. Зараження нею відбувається в основному статевим шляхом, можливе і пря­ме зараження внаслідок потрапляння трепонем у рану, на шкіру. Заражен­ня відбувається і непрямим шляхом, через побутові речі (ложки, чашки, зубні щітки, рушники та ін.). В організм трепонеми потрапляють переваж­но через ушкодження шкіри чи слизової оболонки. На сифіліс хворіють тільки люди.

Інкубаційний період при сифілісі триває 20-30 днів, хоча трепонеми можна виявити уже через 2 доби після зараження в лімфатичних вузлах.

Дата добавления: 2015-11-25 | Просмотры: 500 | Нарушение авторских прав