АкушерствоАнатомияАнестезиологияВакцинопрофилактикаВалеологияВетеринарияГигиенаЗаболеванияИммунологияКардиологияНеврологияНефрологияОнкологияОториноларингологияОфтальмологияПаразитологияПедиатрияПервая помощьПсихиатрияПульмонологияРеанимацияРевматологияСтоматологияТерапияТоксикологияТравматологияУрологияФармакологияФармацевтикаФизиотерапияФтизиатрияХирургияЭндокринологияЭпидемиология

ПОЛОЖЕННЯ ЛЮДИНИ В ПРИРОДІ

Походження людини і вияснення його місця в живій природі давно служать предметом боротьби різних теорій і ідеологій. Одна із теорій походження людини – еволюційна. Поряд із божественним та інопланетним походженням людини ця теорія має право на існування. Тим паче, що ця теорія на протязі довгого часу була в основі комуністичної ідеології.

Згідно цій теорії, людина виникла в результаті тривалої еволюції живої природи. В процесі цієї еволюції із найпростіших одноклітинних і багатоклітинних організмів виникли різноманітні форми рослин, тварин і людина. Для розуміння місця людини серед тварин необхідно враховувати схему родословного дерева його, яка основана на класифікації тваринного світу від нижчих форм до вищих. Все різноманіття тваринних організмів розподіляється за низкою ознак на типи, всередині яких є складна градація. Розглянемо структуру типу хордових.

Тип – хордові (Chordata)

А. Безчерепні (Acrania): Amphioxus lanceolatus (ланцетник).

Б. Черепні (Craniota), або хребетні (Vertebata):

а) не мають амніону (Anamnia), нижчі:

1 клас – круглороті (Cyclostomata): міноги, міксини;

11 клас – риби (Pisces): селахії (акули, скати) ганоїди (осетрові риби), костисті;

111 клас – земноводні (Amphibia): хвостаті (саламандри), безхвості (жаби), гімнофіони (безногі);

б) які мають амніон (Amniota), вищі:

1V клас – плазуни (Reptilia): крокодили, черепахи, ящірки, змії;

V клас – птахи (Aves);

VI клас – ссавці (Mammalia).

Підкласи: однопрохідні (клоачні); сумчасті; плацентарні з загонами: комахоїдні, рукокрилі, неповнозуби, гризуни, хижаки, китообразні, примати та інші.

За зоологічною класифікацією людина разом зі всіма іншими хребетними відноситься до типу хордових, так як в ембріогенезі в неї закладається редукована потім хорда (спинна струна), і до підтипу хребтових, так як у неї є осьовий скелет – хребтовий стовп.

Для хребетних, в тому числі і людини, є характерним багато спільних ознак у будові. Схожість будь – яких частин тіла за походженням називається гомологією (наприклад, плавники риби і кінцівки наземних тварин). Відзначимо основні принципи, або закони, які проявляються у будові тіла людини.

1. Полярність – наявність двох різно диференційованих кінців тіла, або полюсів: на головному кінці тіла (краніальному) знаходиться отвір для сприйняття поживних речовин – оральний полюс (oris – рот), на протилежному, хвостовому (каудальному) кінці – аборальний полюс (ab, латинська – від).

2. Двохстороння (білатеральна) симетрія: обидві частини тіла є схожими. Завдяки цьому більшість органів парні; вони розміщені по боках серединної площини. Частина органів – непарна. Деякі із них розміщуються по серединній лінії тіла; такі органи можуть бути розділені на дві симетричні половини. Частина непарних органі лежить асиметрично (серце, шлунок та інші), але в утробному періоді вони виникають на серединній лінії, а потім зміщуються вторинно.

3. Сегментарність, або метамірність – поділ тої або іншої частини тіла на сегменти, або метамери (meta, грецька – після, meros – частина) – послідовно, метамірно, розміщені один за іншим і приблизно однаково побудовані відрізки. Така будова в тій чи іншій мірі зберігається в процесі еволюції у всіх хордових тварин і у людини.

Людина, пройшовши довгий шлях еволюції, зберегла метамерну будову не у всьому тілі, а в тій його частині, яка явилась основою для розвитку в процесі філогенезу решти частин, а саме в тулубі. Окремі хребці, ребра, їх з’єднання, м’язи тулубу, розміщені між окремими хребцями і ребрами, міжреберні судини і нерви, а також сегменти спинного мозку – все це проявлення метамерної будови і розвитку людського організму.

Закономірним співвідношенням між окремими частинами організму є кореляція. Дарвін назвав її законом співвідношення росту. Згідно цьому закону, форми одних частин організму завжди пов’язані з визначеними формами інших частин, які на перший погляд, ні в якому зв’язку з першими не знаходяться.

Так, у ссавців розділені копита, як правило, пов’язані з наявністю складного шлунку, пристосованого до процесу жування. Розрізняють кореляції фізіологічні, обумовлені функціональною залежністю (наприклад, співвідношення будови зубів та інших органів травлення і лапи хижака, на яких є кігті), топографічні (співвідношення форми сусідніх органів, які впливають один на інший із–за просторової близькості); генетичні, обумовлені особливостями розміщення генів в хромосомах (наприклад, біла шерсть, голубі очі і глухота у котів).

У ряді хребетних людина відноситься до вищого їх класу – класу ссавців, які характеризуються живонародженням (за виключенням клоачних, які відкладають яйця) і споживанням новонародженими молока матері (звідси і назва класу).

Живонародження, постійна температура тіла, яка не залежить від коливань температури навколишнього середовища (повітря), інтенсивний обмін речовин і головне – прогресивний розвиток головного мозку, особливо його кори, допомогли ссавцям пристосуватися до найрізноманітніших умов життя, витримати конкуренцію з нижчерозміщеними класами хребетних і забезпечили їм широке розповсюдження і можливість подальшої еволюції. Серед ссавців людина відноситься до підкласу плацентарних одноутробних (Mammalia placentalia). Біологічна сторона його сутності сформувалася на останньому етапі антропогенезу під домінуючим впливом соціальних факторів.

Антропогенез (anthropos, грецька – людина, genesis – зародження, походження) – процес еволюційно – історичного формування людини. Антропогенез складає предмет спеціального розділу антропології. Головна рушійна сила антропогенезу – суспільне виготовлення і використання знарядь праці.

На ранніх стадіях антропогенезу мали вирішальне значення природні фактори, а пізніше стали домінувати соціальні закономірності. Тільки людина змогла створити штучні знаряддя праці і придбати абстрактне мислення і мову.

Людина відноситься до загону приматів – Primates (від латинського primas – рід, primates – один із перших), який складається із 4 підрядів:

1. Довгоп’яти (Tarsioidea).

2. Лемурові, або напівмавпи (Lemuroidea).

3. Тупайї, або комахоїдні (Tupaioidea).

4. Мавпоподібні – Pithecoidea (грецька, pithecos – мавпа, eidos – зовнішній вигляд) або людиноподібні (Anthropoidea).

Людина відноситься до останнього підряду – людиноподібних приматів – Pithecoidea або Anthropoidea, який складається із двох секцій:

1. Широконосі мавпи Нового Світу – Platarhini.

2. Вузьконосі мавпи Старого Світу – Catarhini. Остання секція вузьконосих мавп (Catarhini) має два надсімейства: 1) собакоподібні примати (Cynomorpha); людиноподібні примати (Anthropomorpha);

Надсімейство людиноподібних приматів (Anthropomorpha) включає два сімейства:

1) людиноподібні мавпи (Simiideae);

2) люди Hominideae (латинська, homo, hominis – людина). Саме високоорганізоване сімейство людиноподібних мавп. Включає сучасну людину, її попередників – палеоантропів і архантропів. А також, на думку багатьох вчених – австралопітекових. Деякі вчені обмежують сімейство гомінід лише людьми.

В сімействі людей виділяють роди, види і підвиди.

Рід: а) мавполюдина (Pithecanthropus); б) людина (Homo).

Види людини: 1) гейдельбергська людина (Homo Heidelbergensis); 2) неандертальська – первісна (Homo primigenius); уміла – Homo gabilis; прямоходяча – Homo erectus; розумна (Homo sapiens).

Підвиди розумної людини: 1) викопна (Homo fossilis) і сучасна (Homo recens).

У витоків сімейства гомінід (Hominidae) знаходиться (Homo habilis) – людина уміла, яка почала споконвічну трудову діяльність.

Людина – суспільна істота, характерною рисою якої є свідомість, яка сформувалася на основі суспільно – трудової діяльності.

Людина з’явилася на землі в підсумку складного і тривалого процесу історико – еволюційного розвитку. В зоологічній системі вид людина розумна (Homo sapiens) відноситься до класу ссавців, загону приматів, в який він входить в складі сімейства гомінід. З більшістю приматів людину поєднують такі їх особливості, як відносно крупний головний мозок, п’ятипала хватальна кисть з пласкими нігтями і протипоставленим великим пальцем. Із числа сучасних приматів людина виявляє найбільшу близькість (за даними порівняльної анатомії, фізіології, молекулярної біології, імуногенетики, патології та інших) до африканських людиноподібних мавп (горили і особливо шимпанзе). Дуже високий ступінь гомології ДНК людини і шимпанзе – не менше 90% схожих генів. Однак в морфологічному відношенні людина дуже відрізняється від людиноподібних мавп пропорціями кінцівок (подовження ніг порівняно з руками, S – подібною формою хребта з виразними шийним і поперековим згинами, особливим розміщенням і розвитком деяких м’язів і зв’язок у зв’язку з прямоходінням, низькою розширеною формою тазу, сплощенням у передньо – задньому напрямку грудної клітки, склепінчастою стопою з масивним і приведеним великим пальцем при деякій редукції решти пальців, наявністю повного протиставлення великого пальця кисті, сильним розвитком папілярних узорів на подушечках пальців рук. Для людини характерні: абсолютно і відносно крупний головний мозок (в середньому він по масі в 3 – 4 рази переважає мозок шимпанзе і горил; прогресивне диференціювання ділянок мозку, зв’язаних, наприклад, з розвитком членоподільної мови (лобова, нижньотім’ячкова, вискова долі); анатомічні особливості периферичного апарату голосоутворення (наприклад, наявність особливого голосового м’язу гортані; відносне збільшення мозкового відділу черепу і послабленням лицевого (у зв’язку з прогресивною редукцією щелепного апарату і жувальних м’язів); редукція волосяного покриву та інші. Лінія еволюції людини характеризувалась прямоходінням, поступовим удосконаленням руки як органу праці, ускладненням мозку і прижиттєво виникаючих форм поведінки.

При цьому морфологічна еволюція гомінід носила нерівномірний, “мозаїчний” характер. Так, найбільш рано сформований комплекс ознак, зв’язаних з прямоходінням(не пізніше 3 мільйонів років, а можливо, і значно раніше), тоді як об’єм у цих древніх гомінід був порівняно невеликим (менше 800 кубічних сантиметрів), а рука іще в багатьох ознаках зберігала риси мавпи. Ймовірно, не було повного паралелізму і в темпах морфологічної і біохімічної еволюції. Згідно розповсюдженій точці зору, лінія людини відділилась не раніше 10 і пізніше 6 мільйонів років назад. Перші достовірні представники роду Homo близько 2 мільйонів, а сучасна людина Homo sapiens – не пізніше 40 тисяч років назад. Давні сліди трудової діяльності датуються 2,5 – 2,8 мільйонів років (знаряддя із Ефіопії).

Всі сучасні люди належать до одного виду, в межах якого виділяється кілька рас. Специфікою індивідуального розвитку людини є подовження періоду дитинства при вираженому скачку швидкості росту у зв’язку із статевим дозріванням. Співвідношення дитинства з тривалістю життя у людини 1:5 проти 1:6 – 1:13 у древніх приматів. Статевий диморфізм людини проявляється у загальних розмірах тіла, пропорціях (відносно велика ширина тазу у жінок, плечей – у чоловіків), в розвитку основних компонентів тіла (кращий розвиток підшкірного жировідкладення у жінок, м’язів і скелету у чоловіків, різниця в розмірах жирових клітин, діаметрі м’язових волокон). Поряд з цим спостерігаються відмінності в деяких фізіолого – біохімічних характеристиках (гормони, гемоглобіни, силові м’язові характеристики та інші).

Homo sapiens – широко, хоча і нерівномірно розселений по Землі (панойкуменний) вид, який включає чисельні популяції, представники яких дають при змішуванні плодовите потомство і виявляють значну фенотипічну мінливість. Остання в визначному ступені зв’язана з морфологічною адаптацією (найбільш виразні прояви останньої спостерігаються в районах з екстремальними умовами оточуючого середовища – Арктика, екваторіальні райони, високогір’я та інші). Біологічна адаптація людини специфічна, так як заключається в збереженні не тільки його біологічних, але і соціальних функцій і здійснюється при значній (і все зростаючій) ролі соціального фактору. Процес еволюції гомінід супроводжувався поступовим звуженням дії природного відбору в силу виникнення і розвитку суспільних законів і створення нового “штучного” оточуючого середовища. На протязі гомінізації проходило зменшення плодовитості, подовження періоду дитинства, сповільнення статевого дозрівання, зростання тривалості життя одного покоління. Генотип людини забезпечує можливість сприйняття соціальної програми, а повна реалізація його біологічної організації можлива лише в умовах соціального середовища. Після появи людини сучасного типу природний відбір перестав виконувати свою видоутворюючу функцію; суспільно – історичний розвиток уже не визначається змінами біологічних властивостей людини. Але стабілізація фізичного типу людини відносна: у межах видового “сапієнтного” комплексу можливі різнонаправлені зміни морфо – функціональних характеристик, які нерідко приймають форму “епохальних здвигів”. Починаючи з мезоліту неодноразово проходили такі коливання в довжині тіла, масивності скелету, формі голови та інших. Вони можуть виражатися в змінах темпів онтогенезу. У сучасної людини безсумнівний вплив як біологічних, так і соціальних факторів в їх складній взаємодії. Питання при можливість направленої дії людини на свій генофонд досить складний і не може вирішуватись однозначно, він являє не тільки науково – технічну, але і, в першу чергу, соціально – етичну проблему.

В антропології колишнього Радянського Союзу процес антропогенезу поділяли на три стадії:

1. Антропоїдні предки людини типу австралопітеків (південна африканська людиноподібна мавпа).

2. Найдавніші люди (архантропи) і стародавні люди (палеоантропи).

3. Неоантропи (викопна і сучасна людина Homo sapiens).

Становлення людини на стадії архантропів і палеоантропів було пов’язане з біологічною еволюцією цих людей; з появою неоантропів затверджується ера верховенства законів соціальних, без подальших суттєвих морфологічних перетворень видових особливостей людини.

Отже, сумуючи все вище сказане, визначимо положення людини у природі.

Людина (Homo sapiens) за своєю біологічною характеристикою відноситься до типу хордових (Chordata), підтипу хребетних (Vertebrata), класу ссавців (Mammalia) і разом з вищими мавпами складає загін приматів (Primates).

АНАТОМІЧНА НОМЕНКЛАТУРА

В анатомії користуються загальноприйнятими позначеннями взаємно перпендикулярних площин, які уточнюють визначення положення органів або його частин в просторі. Таких площин три: сагітальна, фронтальна, горизонтальна. Слід пам’ятати, що при проведенні цих площин до тіла людини мається на увазі його вертикальне положення.

Під сагітальною площиною розуміють вертикальну площину, посередництвом якої ми подумки, (а на фіксованому або замороженому трупові фактично) розсікаємо тіло у напрямку стріли (яка пронизує його в напрямку спереду назад і вздовж тіла). Сагітальна площина проходить якраз по середині тіла, ділить його на дві симетричні половини, праву і ліву, (dexter et sinister) і носить назву серединної площини (medianus, латинська – знаходиться посередині). Паралельно їй проходять парасагітальні площини. Площина, яка проходить також вертикально, але під прямим кутом до сагітальної, носить назву фронтальної, паралельній лобу (frons – лоб). Вона поділяє тіло на передній і задній відділи (anterior et posterior). Третя, горизонтальна площина проводиться горизонтально, під прямим кутом як і до сагітальної, так і до фронтальної площини. Вона поділяє тіло на верхній і нижній відділи (superior et inferior).

Позначення положення окремих часточок або ліній в цих площинах приймається таке: розміщене ближче до серединної площини позначається як присередній, медіальний, medialis (medianum, латинська – середина), те, що розміщене дальше від серединної площини, позначається як бічний, латеральний, lateralis (lateris – бік). В передньозадньому напрямку: ближче до передньої поверхні тіла – передній (anterior), або вентральний, ventralis (venter – живіт), ближче до задньої поверхні носить назву задній, (posterior), або дорсальний, dorsalis (dorsum – спина). В вертикальному напрямку: ближче до верхнього кінця тіла – верхній, superior, ближче до нижнього кінця – нижній, inferior.

По відношенню до частин кінцівок вживаються терміни “проксимальний” і “дистальний”. Проксимальний (близький) слугує для позначення частин, розмішених більш близько від місця початку кінцівки біля тулубу, дистальний (віддалений) – для позначення дальше розміщених частин. Наприклад, на верхній кінцівці лікоть займає проксимальне положення порівняно з пальцями, а останні порівняно з ліктем – дистальне.

Терміни “зовнішній”, externus і “внутрішній”, internus застосовуються переважно для позначення положення у відношенні порожнини тіла і цілих органів, в сенсі “більш всередину або “більш зовні” лежачий; “поверхневий”, superficialis і “глибокий”, profundus для позначення відповідно як “менш глибоко” і “більш глибоко” відстоїть від поверхні тіла чи органу.

Звичайні терміни величини: великий – magnus, малий – parvus, великий, більший – major, малий, менший – minor. Останні два терміни вживаються для позначення двох близьких або аналогічних утворень. Наприклад, на плечовій кістці tuberculum (горбик) majus et minus. Термін magnus (великий) не передбачає наявності другого аналогічного утворення меншої величини. Наприклад, nervus auricularis magnus – великий ушний нерв, носить назву в силу товщини стовбура, але малого ушного нерва не існує.

Форма різних утворень, особливо в розділі остеології, передається цілою низкою назв, сенс яких засвоюється краще при безпосередньому знайомстві з цими утвореннями.

Анатомічні терміни наводяться у відповідності з Українським викладом Міжнародної анатомічної номенклатури за редакцією К.А.Дюбенко (Київ, “Перун”, 1997).

Дата добавления: 2015-11-26 | Просмотры: 798 | Нарушение авторских прав