АкушерствоАнатомияАнестезиологияВакцинопрофилактикаВалеологияВетеринарияГигиенаЗаболеванияИммунологияКардиологияНеврологияНефрологияОнкологияОториноларингологияОфтальмологияПаразитологияПедиатрияПервая помощьПсихиатрияПульмонологияРеанимацияРевматологияСтоматологияТерапияТоксикологияТравматологияУрологияФармакологияФармацевтикаФизиотерапияФтизиатрияХирургияЭндокринологияЭпидемиология

Б. Деякі технічні й природно-наукові факти, що роблять показання свідків неможливими

Якщо покази свідків розглянути під збільшувальним склом, то миттєво відкриється, що в них містяться речі, неможливі з погляду техніки і законів природи. От деякі з безлічі абсурдностей:

1. Блакитний туман над трупами. На франкфуртському процесі (1963-65) із приводу Освенціму перед судом постав як особливо достовірний свідок есесівський водій Ріхард Бек. Він дав наступні свідчення: "Незабаром після того (тобто, після отруєння) двері, за якими були вбиті ув'язнені, відкривалися і можна було бачити блакитний туман, що висів над величезною купою трупів".

Бек ніяк не міг бачити "блакитного туману", оскільки синильна кислота зовсім безбарвна. Її назва походить від синього кольору пігменту, що утворюється в результаті її з'єднання із залізом.

2. Синювате забарвлення жертв. Мільтон Букі, "що пережив голокост", повідомляє: "Через 2 хвилини після того, як відкривалися двері, нам наказували забрати трупи, і ми вантажили їх на візки. Трупи були голі й деякі покриті синіми плямами".

Синильна кислота блокує забезпечення кліток киснем. Через це гемоглобін крові не може постачати до клітин кисень, кров сама перенасичується киснем, що веде до почервоніння шкіри. Букі був членом особливої команди в Освенцімі з грудня 1942 р. Припустимо, що особливі команди дійсно виносили трупи із ГК, тоді в Букі було досить часу (до жовтня 1944), щоб роздивитися, що отруєні синильною кислотою мають червонуватий колір; але ні, він говорить про синій колір.

Те ж саме стверджує й улюблений свідок Хільберга Филип Мюллер, що перебував в особливій команді близько 3 років. Безсумнівно, ні Букі, ні Мюллер ніколи не бачили трупів людей, померлих від синильної кислоти.

3. Непомірно велика кількість жертв, що припадає на 1 кв.м. ГК. Відповідно до показань ключового свідка Хесса, у ГК крематорію ІІ площею 210 кв.м. начиняли по 2 тис. жертв, відповідно до ключового свідка Врби - по 3 тис., відповідно до ключового свідка Броуда - навіть по 4 тис. При цьому застосовувалася паровий каток і нацисти таким чином заощаджували циклон-Б.

4. Полум'я виривалося із димарів крематорію. Генрік Таубер, улюблений свідок Прессака, розповідає таку історію: "Звичайно ми спалювали по 4-5 трупів в одному муфелі, але часто навіть більше... Чимало трупів ми спалювали без дозволу начальства крематорію, під час повітряної тривоги, щоб величезним полум'ям, що виривалося тоді із труб, привернути увагу пілотів".

Вальтер Люфтль, який був головою австрійської інженерної палати і судово-медичним експертом на безлічі процесів, зауважив із цього приводу: "Кокс горить коротким полум'ям, яке ніяк не може вирватися із простору горіння. Між піччю й димарем перебуває ще газовивідний канал, димохід (боров). Лише потім починається димар. А якщо завантажити багато речовини, що горить коротким полум'ям, то порушується температурний режим і горіння взагалі не станеться".

5. Неймовірно велика кількість трупів, що спалюються в одному муфелі.

Ще густіше за Таубера забріхується член особливої команди Шмуль Файнцільберг: "Було три печі, у кожній по 2-є дверцят. У кожні дверцята можна було пропхнути по 12 трупів".

Муфелі мають розмір 200 х 70 х 80 см. Нелегко розмістити в такому просторі 12 трупів навіть ліліпутів.

6. Спалювання трупів без горючої речовини.

Також і тут ми дамо слово коронному свідкові Прессака Тауберу:
"Коли кремації відбуваються одна за одною, то спалення в печах відбувається за рахунок горіння самих трупів. Тому часто не користувалися паливом при спалюванні жирних трупів".

Трупи складаються чи ледве не на 90 відсотків з води і тільки в розповідях "тих, що пережили голокост", вони горять самі по собі!

7. Спалювання трупів у ямах.

Ця казка зустрічається в багатьох свідків.

От що говорить член зондеркоманди Шльома Драгон: "З іншого боку будівлі були вириті 4 ями довжиною 30 м, шириною 7 м і глибиною 3 м.... Спочатку на дно ями клали більші поліна, потім подрібніше, хрест-навхрест, а згори - сухі гілки. Після того, як усі трупи з будівлі були перенесені до ями, їх поливали черпаками з чотирьох кутів гасом і підпалювали, а ще туди кидали шматки гуми".

Через недостатнє надходження кисню до ями трупи в ній горіти не будуть. Відзначимо ще, що багаття складають інакше, а не шкереберть, як це описує Драгон. Полум'я розпалюється в тому випадку, якщо прути і дрібні дрова лежать знизу. Складене Драгоном ніколи не займеться, тому гілки, що лежать нагорі, спалахнуть першими і не пустять вогонь долілиць. Споконвіку трупи спалювали тільки на поверхні землі.

8. Застосування при спалюванні трупів жиру, що витоплюється з них.

Цьому сюжету для роману жахів дав найвище відображення Филип Мюллер, а спливає він у багатьох "тих, що пережили голокост", які переписують його один в одного. В 1995 р. з'явилася книга ізраїльського "вченого" Гідеона Грейфа про зондеркоманду. Варто її лише відкрити, і негайно розкривається слабоумство автора, що веде мову про витоплювання жиру з трупів.

9. Використання метанолу як горючої речовини.

У краківській в'язниці комендант Освенціму Хесс писав: "Трупи поливали спочатку нафтовим осадом, потім метанолом". Також і в "жертви" Филипа Мюллера, і в "виконавця" Перрі Броуда ми зустрічаємося із простуватою історією про метанол. Інженер Вальтер Люфтль одного разу спробував за допомогою метанолу спалити мертвого горобця. Метанолу він не жалкував, але спалити горобця так і не зміг.

Дата добавления: 2015-09-27 | Просмотры: 501 | Нарушение авторских прав