АкушерствоАнатомияАнестезиологияВакцинопрофилактикаВалеологияВетеринарияГигиенаЗаболеванияИммунологияКардиологияНеврологияНефрологияОнкологияОториноларингологияОфтальмологияПаразитологияПедиатрияПервая помощьПсихиатрияПульмонологияРеанимацияРевматологияСтоматологияТерапияТоксикологияТравматологияУрологияФармакологияФармацевтикаФизиотерапияФтизиатрияХирургияЭндокринологияЭпидемиология

Лейкози

Лейкоз – системне захворювання крові пухлинної природи, яке характеризується гіперпластичним ураженням органів кровотворення, виникненням екстрамедулярних вогнищ кровотворення і появою у периферійній крові бластних форм лейкоцитів.

Етіологія лейкозів остаточно не з’ясована. Існує декілька теорій їх походження (хімічного канцерогенезу, вірусна, радіаційна, генетична).

Експериментально встановлено, що лейкозогенною дією володіють хімічні речовини, які відомі як канцерогени (бензпірен, метилхолантрен та ін). Описані також лейкози, що розвиваються при хронічній бензольній інтоксикації, при вживанні цитостатичннх препаратів (імуран, лейкеран, сарколізин, метатрексат, циклофосфан). Показана також лейкозогенна роль ендогенних хімічних агентів (статеві гормони, жовчні кислоти, продукти метаболізму триптофану). Існує ряд фактів, що свідчать на користь вірусної етіології лейкозів (виявлення ДНК-вмісного герпесоподібного вірусу Епштейна-Бара, який викликає у людини злоякісну лімфому Беркітта, та вірусу Т-клітинної лімфоми (Т-лімфотропний ретровірус). Бластомогенний ефект іонізуючою випромінювання в розвитку лейкозів переконливо доведений підвищенням захворювань лейкозами серед осіб, що працюють на рентгенівських і радіаційних пристроях, у хворих, які отримують променеву терапію, а також різким зростанням частоти лейкозів (в 11-18 разів) в Японії серед осіб, що постраждали від опромінення при вибусі атомної бомби в Хіросімі і Нагасакі. Привертає увагу дослідників роль спадкових факторів у розвитку деяких форм лейкозів (сімейний лейкоз). У хворих із спадковими хворобами (хвороба Дауна, синдроми Клайнфельтера, Тернера та ін.) значно частіше розвиваються гострі лейкози.

Патогенез. Різноманітні подразники (хімічні речовини, віруси, іонізуюча радіація і ряд інших ще невідомих факторів), виступаючи у ролі причинного фактору, можуть викликати мутації в генному апараті стовбурової кровотворної клітини, внаслідок чого з’являється спочатку одна, а потім з неї багато пухлинних клітин – лейкозний клон (моноклонова стадія в розвитку лейкозів). Нащадки цієї клітини, розмножуючись і повторно мутуючи (пухлинна прогресія), дають нові популяції лейкозних елементів (поліклонова стадія в розвитку лейкозів). Останні поступово розселяються у інші кровотворні і не кровотворні органи і витісняють нормальні клітинні елементи.

Види лейкозів. Лейкози поділяються на гострі і хронічні. В основі цього поділу лежить характер гістогенезу і цитоморфологічна характеристика лейкозів. Для гострих лейкозів властива патологічна проліферація малодиференційованих клітин із затримкою їх розвитку. Якщо лейкози розвиваються з клітин І-ІІІ класу, що не мають специфічних морфологічних і цитохімічних ознак, то такі лейкози називають недиференційованими. Якщо лейкоз розвивається з клітин ІV класу, то з допомогою морфологічних і цитохімічних методів можна встановити клітину, з якої походить пухлина. Відповідно виділяють мієлобластний, лімфобластний, монобластний, мієломонобластний, плазмобластний, мегакаріобластний лейкози. До хронічних лейкозів належать захворювання, при яких підвищена проліферація незрілих клітинних елементів кровотворної тканини із збереженням їх диференціації до зрілих стадій: хронічний мієлоцитарний лейкоз (хронічний мієлолейкоз), хронічний лімфоцитарний лейкоз (хронічний лімфолейкоз), хронічний моноцитарний лейкоз (хронічний монолейкоз), хронічний еритромієлоз, мегакаріоцитарний лейкоз.

За кількістю лейкоцитів в одиниці об’єму крові виділяють чотири форми лейкозу: лейкемічну (кількість лейкоцитів переважає 50 × 10⁹/л), сублейкемічну (кількість лейкоцитів у межах 9–50 × 10⁹/л), лейкопенічну (кількість лейкоцитів нижче норми) і алейкемічн (кількість лейкоцитів у межах норми).

Гострий мієлобластний лейкоз. Джерелом розвитку є мієлобласти, які втратитли здатність до диференціювання. У периферійній крові їх виявляється до 90%. Спостерігається лейкемічний провал – відсутність проміжних форм між бластними клітинами і зрілими сегментоядерними гранулоцитами.

Хронічний мієлолейкоз (хронічний мієлоз). Захворювання розвивається внаслідок злоякісного переродження кровотворної клітини–попередниці мієлопоезу, яка зберігає здатність диференціюватися до зрілих форм. Субстрат пухлини складається в основному з гранулоцитів. У перебігу хронічного мієлолейкозу виділяють першу розгорнуту моноклонову доброякісну і другу, термінальну поліклонову злоякісну, стадії хвороби.

У периферійній крові спостерігається високий лейкоцитоз, збільшення клітинних елементів нейтрофільного ряду, гіперрегенеративний зсув лейкоцитарної формули вліво, еозинофільно-базофільна асоціація (одночасне збільшення числа еозинофільних і базофільних гранулоцитів). На початковій стадії кількість лейкоцитів не більше 10–15 × 10⁹/л. В подальшому кількість лейкоцитів неухильно зростає до 100–400 × 10⁹/л і більше. В крові виявляються мієлобласти (до 2–10%), промієлоцити (5–15%), мієлоцити і метамієлоцити (15–30%). Кількість зрілих лейкоцитів в межах 35–50%, лімфоцитів і моноцитів 0,5–5%. В клітинах кісткового мозку можна виявити філадельфійську (Рh)-хромосому.

Хронічний лімфолейкоз. В основі цього захворювання лежить лімфоїдна гіперметаплазія кровотворних органів (лімфатичних вузлів, селезінки і кісткового мозку), яка часто супроводжується лімфоїдною інфільтрацією інших органів і тканин. Внаслідок бурхливої проліферації лімфоїдних елементів у кістковому мозку відбувається пригнічення мієлопоезу з розвитком прогресуючої анемії, гранулоцитопенії і тромбоцитопенії. Імунологічними дослідженнями встановлено, що у хворих хронічним лімфолейкозом переважає моноклонова популяція В-лімфоцитів, які втратили здатність до антитілоутворення. Не приймаючи участі в імунологічних реакціях, вони поступово витісняють імунологічно активну популяцію клітин, що, в свого чергу, супроводжується порушенням імунітету.

Картина крові при хронічному лімфолейкозі характеризується значним збільшенням кількості лейкоцитів, в основному за рахунок зрілих лімфоцитів, серед яких зустрічаються молоді форми – пролімфоцити і лімфобласти. Особливо характерна для даного захворювання наявність великої кількості клітин лейколізу (тіні Боткіна-Гумпрехта).

Загальні порушення в організмі при лейкозах проявляються наступними синдромами: анемічний, геморагічний, інфекційний, інтоксикаційний і гіперпластичний.

Анемічний синдром проявляється блідістю шкіри і слизових, задишкою навіть при незначному фізичному навантаженні, тахікардією, підвищеною втомою, слабістю, сонливістю. Пов’язаний з пригніченням еритроїдного ростка кісткового мозку.

Геморагічний синдром супроводжується важкими носовими кровотечами, кровоточивістю ясен. Можуть спостерігатись внутрішні кровотечі (шлунково-кишкові, маткові кровотечі, крововиливи в мозок). Зумовлений пониженням продукції тромбоцитів.

Інфекційний синдром пов’язаний із пониженням резистентності організму до інфекцій (вірусних, бактерійних, грибкових). Причиною його є функціональна неповноцінність лейкемічних лейкоцитів (пониження здатності до фагоцитозу, порушення ферментної активності, пригнічення синтезу антитіл і т.п.). У хворих виявляють як легкі місцеві форми інфекцій (кандидозні стоматити, гінгівіти), так і важкі генералізовані процеси (пневмонії, сепсис).

Синдром пухлинної інтоксикації характеризується підвищенням температури тіла, слабістю, підвищеною пітливістю, особливо вночі, пониженням апетиту і маси тіла. Пов’язаний з нагромадженням в організмі нуклеопротеїдів – токсичних продуктів, які утворюються при розпаді лейкемічних клітин.

Гіперпластичний синдром проявляється порушенням функції різних органів і систем внаслідок появи в них лейкемічних інфільтратів.

Терапія лейкозів включає хіміотерапію, променеву терапію. Хіміотерапія лейкозів базується на великій чутливості до цитостатиків клітин лейкозного клону, на антимітотичній дії антилейкозних препаратів, які пригнічують синтез ДНК і РНК і зумовлюють руйнування патологічних клітин. Застосовують глюкокортикоїди, алкілуючі хіміотерапевтичні середники (хлорамбуцил, циклофосфамід), аналог пурину (флударабін), вінкристин, вінбластин, доксорубіцин, терапевтичні моноклональні антитіла. При важкій анемії, значній тромбоцитопенії та порушеннях згортання крові застосовують замісну терапію, яка включає переливання еритроцитарної маси, свіжої тромбоцитарної маси, компонентів крові. Для боротьби з інфекціями та зменшення інтоксикації та побічних токсичних ефектів хіміотерапевтичних препаратів застосовують антибіотики широкого спектру дії, протигрибкові середники, препарати гранулоцитарного (філграстим) і гранулоцитарно-макрофагального (ленограстим) колонієстимулюючих факторів, загальноукріплюючі засоби.

При лікуванні лейкозів застосовується також трансплантація стовбурових кровотворних клітин або кісткового мозку.

Дата добавления: 2015-09-27 | Просмотры: 796 | Нарушение авторских прав