АкушерствоАнатомияАнестезиологияВакцинопрофилактикаВалеологияВетеринарияГигиенаЗаболеванияИммунологияКардиологияНеврологияНефрологияОнкологияОториноларингологияОфтальмологияПаразитологияПедиатрияПервая помощьПсихиатрияПульмонологияРеанимацияРевматологияСтоматологияТерапияТоксикологияТравматологияУрологияФармакологияФармацевтикаФизиотерапияФтизиатрияХирургияЭндокринологияЭпидемиология

Фізичні фактори, що сприяють формуванню, зростанню та зміцненню здоров'я людини

Найбільш доступний вид фізичних вправ — це ходін­ня. Воно особливо корисно людям, які довго сидять. По­чинати потрібно з ходіння по 10 хв., поступово збільшую­чи тривалість вправи до 40-50 хв. Людина, що почала зай­матись ходінням, мусить виробити навичку ритмічного, вільного дихання з поглибленим видихом, а саме: на 2-4 кроки — вдих, на 3-6 кроків — видих. Рухатись слід, по­даючи наперед стегно, здійснювати крок так, щоб тазос­тегновий суглоб обертався навколо своєї осі. Ногу на зем­лю ставити всією стопою, руки тримати дещо зігнутими в ліктях, підтримувати правильну осанку (підборіддя дещо підняте, а голова та плечі відведені назад). Ходити мож­на скрізь, але краще оздоровчим ходінням займатись на тихих, малолюдних вулицях або в парку.

З успіхом для ходіння можливо використовувати схо­ди. Сходи будинків — це своєрідний "критий стадіон", практично без глядачів. Сходи дозволяють легко й точ­но дозувати навантаження частотою кроків і кількістю пройдених сходинок. Спочатку потрібно визначитись з орієнтованим навантаженням. За 2-3 тижні регулярних вправ таке навантаження стає звичним, тоді його слід поступово збільшувати шляхом зміни висоти підйому, темпу кроків тощо. При збільшенні навантаження по­трібно керуватись своїм самопочуттям та частотою пуль­су. Для укріплення м'язів гомілки і стопи слід спиратись переважно передньою частиною стопи.

Велике значення в оздоровленні людини, розвитку її фізичних і психічних властивостей має біг. На стіні Фо­руму в Елладі було викарбовано: "якщо хочеш бути силь­ним — бігай, якщо хочеш бути красивим — бігай, якщо хочеш бути розумним — бігай".

Біг — це один- із найдавніших та найпопулярніших видів фізичних вправ, що пояснюється його простотою й доступністю. Існує багато варіантів бігу, найпростішим є пробіжки по 1-2 хв. помірним, що не викликає напруги темпом. Після 3-4 занять їхню тривалість можна збільшу­вати на 1 хв., орієнтуючись на пульс і самопочуття.

Під час бігу кроки не повинні бути жорсткими, щоб не викликати надлишкового навантаження на хребет та суг­лоби. Для цього потрібно ставити ногу не на п'ятку, а на всю стопу, а коліна для кращої амортизації мають бути незначно зігнутими. Довжина кроку — це відстань на дві-три стопи. Дихати бажано через ніс, вільно й ритмічно, тобто на кожні 2-4 кроки — вдих, на 4-5 — видих. При тривалому тренуванні глибина дихання зростає, а часто­та його при тій же самій швидкості бігу зменшується.

Бігати краще всього по траві у легкому спортивному взутті, наприклад, у тапочках. Чим твердіший грунт, тим м'якшою та товстішою повинна бути підошва взут­тя. Заняття бігом сприяє покращенню функції органів дихання, серцево-судинної та інших систем. Серцевий м'яз стає сильнішим, покращується обмін речовин, пол­іпшується структура стінок кровоносних судин, підви­щується киснева ємність крові тощо.

Узимку за сприятливих умов також можна займати­ся оздоровчим бігом, але краще ходінням на лижах. При цій вправі активно працюють м'язи всього тіла, створю­ються найкращі умови для роботи серцево-судинної си­стеми. Починати заняття слід звичайними лижними прогулянками на відстань у 4-8 км, поступово збільшу­ючи її до 10-20 км.

Ходіння на лижах залежно від характеру роботи рук може бути перемінним, одночасним і змішаним. Вико­ристання певного ходу та його зміна зумовлена рельєфом місцевості та наявністю навичок. Цей вид фізичних вправ сприяє розвитку дихальних м'язів і збільшенню життєвої ємності легень, а також сили, рухливості й врівноваженості нервових процесів.

Швидко й надійно можливо укріпити здоров'я та за­гартувати організм плаванням. У плавальних басейнах температура води підтримується в межах +22-27°С, у відкритих водоймищах вода, як правило, холодніша. При заняттях плаванням у відкритих водоймищах слід ураховувати температуру води й час перебування у ній. Починати тренування слід при температурі води +17-18°С, повітря — не нижче +20°С, перебувати у воді по 2-5 хв. Поступово тривалість плавання збільшити до 20-30 хв., а дистанцію — з 10-50 м до 100-500 м і більше.

Плавання позитивно впливає на функцію централь­ної нервової системи, вестибулярного, шкірного і про-пріоцептивного аналізаторів, дихальної і серцево-судин­ної систем. Витрати енергії при плаванні дещо більші, ніж при інших видах фізичних вправ. Утрати тепла лю­диною при температурі +12°С однакові, що у воді за 4 хв., що у повітрі за 1 год.

У тренованих плавців процеси терморегуляції більш удосконалені порівняно з іншими людьми, тому вони майже не хворіють простудними захворюваннями.

З успіхом використовуються для вдосконалення фізичних і психічних функцій людини біг на ковзанах, фігурне ковзання та спортивні ігри — теніс, волейбол, баскетбол, футбол.

Фізичне тренування повинно регулярно здійснюва­тись на всіх етапах розвитку людини. Наполегливі й сис­тематичні заняття гімнастикою, туризмом, різними ви­дами фізичних вправ у поєднанні із загартовуванням —

це тривала молодість і старість без хвороб, насичені жи­вильним оптимізмом, це тривале життя з творчим тру­довим піднесенням та натхненням, нарешті, це здоров'я, яке є найбільшим джерелом насолоди. Фізичні вправи є істотним фактором профілактики неврозів. Особливо важливою профілактичною роллю фізичних вправ у пе­ріод росту організму є попередження порушень постави та деформацій хребта.

Соціально-гігієнічне значення фізичних вправ, як фактора неспецифічної профілактики, переконливо ви­являється на прикладі серцево-судинних захворювань. Доведено, що у службовців порівняно з людьми фізич­ної праці коронарний атеросклероз зустрічається у З рази, а інфаркт міокарда у 2 рази частіше. Відомо, що більш поширені коронарні розлади у людей розумової праці, в яких обмежена фізична активність, а у тренова­них спортсменів коронарна недостатність буває надзви­чайно рідко.

Таким чином, є всі підстави для того, щоб значення фізичних вправ розцінювати як неспецифічне поперед­ження, профілактику та припинення розвитку функці­ональних відхилень, насамперед із боку нервової та сер­цево-судинної системи.

6.2.7. Техніка та методика самоконтролю за фізичним навантаженням

Спостереження лікарів довели, що надто велика м'я­зова активність призводить до виснаження нервової си­стеми, розвитку небажаних, а згодом патологічних змін в організмі людини. Тому кожна людина, яка займаєть­ся фізичними вправами, мусить пам'ятати про посту­повість нарощування навантажень. Ніколи не можна поспішати стати здоровим. "Віг до інфаркту" — це ре­альна річ. Якщо ви до цього часу не вмерли зі своїми хво­робами і зі своїм черевцем, то можете почекати з віднов-

ленням спортивної форми: поступовість, поступовість і поступовість!" — писав М.М. Амосов.

Фізичні навантаження, не дивлячись на загальний ха­рактер правил тренування і рухового вдосконалення, для кожної людини повинні бути індивідуальними. У зв'язку з цим важливу роль набуває самоконтроль за станом орган­ізму і його реакціями на фізичні навантаження.

Існують суб'єктивні та об'єктивні методи самоконт­ролю. Суб'єктивні методи — це самоспостереження й контроль самопочуття, апетиту, сну, фізичної та розу­мової працездатності, настрою, адекватності реакцій на побутові й виробничі ситуації.

Кращий і водночас достатньо точний показник відпо­відності навантаження фізичній підготовці людини — це її самопочуття. Проте самопочуття — поняття занадто широке, тому необхідно розглянути саме ті його елемен­ти, на які слід звертати увагу.

Першим відчуттям людини, яка раніше ніколи не займалась фізкультурою або мала велику перерву в за­няттях, буде біль у м'язах. Такий біль — явище нормаль­не, заняття при цьому слід продовжувати. Через декіль­ка днів біль сам по собі зникне, але це можна прискори­ти тепловими процедурами (ванна, душ, парна лазня) та масажем або самомасажем. Слід зазначити, що коли на­вантаження відповідає фізичній підготовці, то після тре­нування має виникати таке відчуття, яке передається виразом "приємна втома у м'язах".

Існує певна залежність між фізичними навантажен­нями й сном. Відоме таке правило — не слід займатися фізичними вправами перед сном, щоб уникнути безсон­ня. Як правило, помірні навантаження прискорюють засипання, поглиблюють сон, а надмірні, особливо, якщо вони повторюються, мають прямо протилежний ефект. Приблизно такий самий взаємозв'язок між фізичними навантаженнями та апетитом."сти слід через 40-60 хв. після тренування, в цей час апетит підвищується.

Якщо спостерігається дискомфорт, подразливість, в'ялість, порушення сну, коли виконання фізичних вправ не приносить задоволення, погіршується настрій, виникає головний біль та інші негативні явища, слід припинити вправи і звернутись до лікаря.

До найбільш доступних об'єктивних методів самокон­тролю належать — визначення динаь іки зміни маси тіла, частоти серцевих скорочень, наслідків виконання ортостатичної проби, вимірювання артеріального тиску, життєвої ємності легень тощо.

Для визначення динаміки зміни маси тіла існує ба­гато методів. Один із найпростіших — за так званим ма-созростовим показником. Його розраховують шляхом поділу значення маси тіла в грамах на величину зросту в сантиметрах. У середньому 1 см зросту має відповіда­ти 400 г маси тіла, якщо цей показник перевищує 500 — це ознака ожиріння, а якщо менший за 300 — це свідчить про недостатнє харчування.

За частотою серцевих скорочень оцінюють стан сер­цево-судинної системи та реакцію організму на фізичне навантаження. У здорового дорослого чоловіка пульс при стоянні дорівнює 60-80 за 1 хв, при лежанні менше на 10-14. У жінок пульс є більшим у середньому на 10%.

Ортостатична проба ґрунтується на вимірі різниці значення пульсу при стоянні та лежанні. Застосовувати її найзручніше вранці, різниця не повинна перевищува­ти 10-14 разів за 1 хв.

Частота пульсу у спокої дозволяє зробити висновок про рівень щоденної рухової активності. Найповільні-ший пульс у тих, хто займається вправами на витри­валість, такими як біг на довгі дистанції, ходіння на ли­жах, плавання тощо. Частота пульсу у цих людей є у се­редньому 50 за 1 хв., а в окремих спортсменів навіть 35-40. Таким чином, зниження частоти пульсу є вірною оз­накою поліпшення тренованості.

Контролюючи навантаження за показниками пуль­су, треба звертати увагу на дві якісні його характерис­тики — наповнення та ритм.

Нарешті, найважливіший показник відповідності навантаження стану людини та рівню її тренованості — це швидкість відновлення пульсу після навантаження, тобто повернення частоти пульсу до рівня, який був у стані спокою.

У практиці лікарського контролю існують спеціальні "дозовані" навантаження. Наприклад, 20 присідань або 60 підстрибувань за ЗО секунд. Сприятливою реакцією на таке навантаження вважається почастішання пуль­су в межах 50-70% порівняно з вихідним рівнем і віднов­лення його рівня протягом 2-3 хвилин.

Особливу цікавість при самоконтролі за діяльністю системи дихання викликають проби, що дозволяють оц­інити її функціональний стан.

Проба Штанге. У положенні сидячи зробити глибокі вдих і видих, потім знову вдих, закрити рот, ніс зажати пальцями і затримати дихання. Зафіксувати час затрим­ки дихання, який у здорових нетренованих люди може тривати до 40-45 с, у більш підготовлених — до 60-90 с.

Проба Генчі. Затримати дихання після видиху, здо­рові нетреновані люди здатні витримати 25-30 с, а добре підготовані — понад 40-60 с.

Показники самоконтролю дозволяють за динамікою результатів фізичних вправ своєчасно виявити слабу підго­товку в окремих видах вправ і підготовленість взагалі.

6.3. Методи загартовування

Загартовування — це своєрідне тренування термо-адаптаційних механізмів організму, їхня підготовка до своєчасної мобілізації, це один із методів профілактики

захворювань і укріплення здоров'я. Відомий російський фізіолог І.Р. Тарханов, автор книги "О закаливании че-ловеческого организма" писав, що загартовування лю­дини схоже із процесами, що відбуваються із залізом при його загартовуванні, коли воно набуває вищу твердість.

Загартовуваний не лікує, а попереджає хворобу, саме у цьому його профілактичне значення. Ним можуть зай­матись люди будь-якого віку незалежно від ступеня фізичного розвитку, воно підвищує працездатність і вит­ривалість організму, нормалізує стан емоційної сфери. Згідно з міркуваннями йогів, загартовування забезпечує злиття організму з природою.

Гіпократ писав: Холодні дні укріплюють тіло, роб­лять його пружним і рухливим".

Загартовування — це передусім уміле вдосконален­ня фізіологічних механізмів захисту й адаптації органі­зму. Воно дозволяє використовувати приховані можли­вості організму, мобілізувати в потрібний момент захисні сили, запобігти небезпечному впливові на нього небез­печних і шкідливих факторів середовища.

Під час загартовування слід дотримуватись таких принципів, як систематичність використання всіх про­цедур, поступовість збільшення сили їхньої подразню­ючої дії, послідовність їхнього проведення, врахування індивідуальних особливостей людини і стану її здоров'я, комплексність дії природних факторів.

Існує кілька методів загартовування.

Загартовування повітрям — це найбільш безпечний засіб укріплення здоров'я, його слід розпочинати з вироб­лення звички до свіжого повітря. Воно є наслідком комп­лексної дії ряду фізичних факторів — температури, воло­гості, напрямку й швидкості руху повітря. Крім того, особ­ливо на березі моря, на людину впливає хімічний склад повітря, насиченого солями з морської води.

За рівнем температури розрізняють такі види по­вітряних ванн:

— гарячі, понад +30°С;

— теплі, при +22-30°С;

— індиферентні, при +21-22°С;

— прохолодні, при +17-21°С;

— помірно холодні, при +13-17°С;

— холодні, при +4-13°С;

— дуже холодні, якщо нижче за +4°С.

Теплі повітряні ванни не стимулюють механізми за­гартовування, але діють позитивно на організм, покра­щуючи окислювальні процеси. Більш суттєву дію мають прохолодні і помірковано холодні повітряні ванни, які підвищують тонус нервової та ендокринної систем, по­кращують процеси травлення, вдосконалюють діяльність серцево-судинної та дихальної систем, підви­щують кисневу ємність крові, викликають відчуття ба­дьорості й свіжості.

Спочатку тривалість повітряних ванн не повинна пе­ревищувати 20-30 хв. при температурі +15-20°С. Потім поступово тривалість повітряних ванн слід збільшувати (щоденно на 5-10 хв.) до 2 годин. В подальшому можли­во поступово переходити до холодних повітряних ванн.

Кращий час для прийняття повітряних ванн — ран­кові години. Не рекомендується приймати ванни до їжі (натщесерце) або відразу після їжі.

Важливою умовою ефективного загартовування на відкритому повітрі є носіння одягу, який відповідає по-годним умовам. Він мусить дозволяти вільну циркуля­цію повітря.

Загартовування сонцем. Сонячне опромінювання покращує обмін речовин, підвищує вміст гемоглобіну в крові, підсилює кровообіг, стимулює травлення, загаль­ний тонус організму, його стійкість проти інфекції.

Шкіра різних людей має різну чутливість до соняч­них променів, що пов'язано з товщиною епідермісу, здат­ністю до пігментації та інтенсивністю кровопостачання. Сонячні ванни з метою загартовування слід прийма­ти дуже обережно, інакше вони можуть зашкодити, вик­ликати опіки, тепловий і сонячний удари. Приймати сонячні ванни краще вранці, коли повітря особливо чи­сте і не дуже гаряче, або ж під вечір. Перед процедурою слід у затінку прийняти повітряну ванну. Не слід прий­мати сонячні ванни більше 1 разу на день, їхня три­валість спочатку має бути 5-10 хв., поступово збільши­ти до 30-40 хв., додаючи по 3-5 хв.

Сонячні ванни рекомендується приймати через 1,5 години після їжі, після них є корисним обливання хо­лодною водою (+1б-18°С) або скупатись, а потім добре розтертись рушником.

Загартовування сонцем протипоказано при вираже­ному атеросклерозі, при активній формі туберкульозу легень, гіпертонії І і II ступенів, базедовій хворобі.

Загартовування водою. Позитивно на організм люди­ни впливають різні водні процедури — обтирання, обли­вання, душ, купання. В основі їхньої дії лежить поєднан­ня різних за інтенсивністю температурних, механічних і хімічних подразників, які діють на рецептори шкіри. Водні процедури суттєво змінюють хімічну й фізич­ну терморегуляцію організму, підвищують обмін речо­вин, стимулюють діяльність центральної нервової сис­теми. Звуження й розширення кровоносних судин — це своєрідна гімнастика судин, яка тренує шкіру, змушує її краще пристосовуватись до зміни температури навко­лишнього середовища.

Температура води на початку загартовування водни­ми процедурами повинна бути такою, щоб людина мог­ла переносити її спокійно, а температура повітря не ниж­че+18-20°С.

Рекомендується починати з обтирання 1-2 хв. мокрою губкою або рушником, потім обливатись спочатку теп­лою водою, потім водою кімнатної температури, а потім прохолодною (+15°С).

Більш інтенсивним загартовуванням водою є душ. Спочатку його приймають із температурою води +30-35°С, знижують її щоденно на 1-2°С, доводячи поступо­во до+15°С.

Дуже корисним є контрастний душ, тобто періодичні зміни гарячої й холодної води, які повторюють 5-6 разів. Душ використовують не лише для загартовування, але і для профілактики судинних захворювань.

Холодні (+20°С і нижче) або прохолодні (+21-33°С) водні процедури збуджують центральну нервову систе­му, підвищують силу і сповільнюють частоту серцевих скорочень, підвищують артеріальний тиск, стимулюють обмін речовин і енергії, підвищують тонус поперечнос­мугастих і гладеньких м'язів.

Теплі водні процедури (+36-37°С) діють заспокійли­во, сприяють сну, знижують артеріальний тиск, розслаб­люють м'язи, стимулюють функції шлунково-кишково­го тракту й печінки.

Купання в природних водоймищах або у басейнах — один із найбільш розповсюджених методів загартовуван­ня. Починати його слід навесні при температурі води +15-17°С. Спочатку купаються 15-20 с, але поступово час купання збільшують. Особливо корисно поєднувати водні процедури з рухами (гімнастикою, іграми тощо), це рекомендують не лише здоровим людям, але і хворим на ішемічну хворобу серця, гіпертонію.

Прискореним засобом загартовування є купання у морській воді. Починати купатись слід при температурі повітря +20°С і води +17-18°С, а завершувати купаль­ний сезон при температурі води +12-14°С, а повітря +15°С.

Своєрідним методом загартовування є обтирання снігом верхньої половини тулуба, але це потрібно роби­ти лише після тривалого загартовування холодною во­дою. Спочатку ця процедура проводиться у приміщенні протягом 2 хв, а пізніше на відкритому повітрі.

Від розтирання снігом можна перейти до «моржуван­ня». Купання в дуже холодній воді сильно збуджує не­рвову системи і, таким чином, діє на весь організм. Три­валість купання в крижаній воді в першу зиму не повин­но перевищувати 20 с, у другу — 40-50 с, у третю — 1 хв. Купання можна проводити 2-3 рази на тиждень. Після виходу з води потрібно швидко розтертись рушником.

До методів загартовування належить також ходіння босоніж. Це надійний засіб профілактики плоскосто­пості. М'яка трава, теплий пісок діють заспокійливо, а гарячий пісок або асфальт, сніг, крига — збуджуюче.

Після ходіння босоніж слід вимити ноги і зробити ма­саж. Для загартовування рекомендується, крім загаль­них, застосовувати також і місцеві водні процедури (об­мивання ніг, полоскання горла холодною водою). Спочат­ку використовують воду при температурі +26-28°С, посту­пово температуру знижують і доводять її до +10-12°С.

Дуже гарним гігієнічним, лікувальним і загартову­ючим засобом є лазня.

Систематичне використання загартовуючих проце­дур знижує кількість простудних захворювань у 2-5 разів, а то й зовсім позбавляє їх.

6.4. Масаж

Масаж — це сукупність прийомів механічної дозова­ної дії на різні ділянки поверхні тіла людини за допомо­гою рук або спеціальних апаратів із лікувальною та проф­ілактичною метою. Він має такі механізми дії — механ­ічний, гуморальний і нервово-рефлекторний.

Масаж впливає на функцію всіх систем організму, сприяє підвищенню працездатності, відновленню сили, підвищенню еластичності м'язів та суглобів. Він буває ручним, апаратурним, комбінованим, також розрізня­ють масаж загальний і місцевий. Найбільш розроблені й засвоєні такі види ручного масажу — лікувальний, гігієнічний, косметичний, гінекологічний, спортивний.

Слід зазначити, що найбільш стародавнім є лікуваль­ний масаж. Суть його полягає в механічній дії на ткани­ни організму у вигляді прогладжування, розтирання, розминання, вібрації в певній системі і послідовності. Механічні дії можна проводити руками (мануальний масаж) або за допомогою спеціальних апаратів (апарат­ний масаж) безпосередньо або через коливання пружних середовищ (води, повітря і ін.).

Техніка виконання прийомів і фізіологічний вплив їх у тому або іншому напряму дозволяє проводити більш диференційоване дозування масажу і зробити таким чи­ном регулюючий вплив на функції організму. Тому прийоми масажу самостійно не застосовуються, а залеж­но від мети, від вихідного стану організму, особливостей патологічного процесу їх об'єднують у різноманітні вар­іанти комплексів. Добір комплексів і загальне дозуван­ня під час масажу залежить від терапевтичних, гігієнічних або спортивних завдань у кожному конкрет­ному випадку його застосування. При цьому масаж може бути загальним, коли дія спрямована на всю поверхню тіла, і місцевим (локальним, регіональним), коли маса­жується частина тіла — колінний суглоб, поперек тощо.

Кожен з видів масажу (лікувальний, гігієнічний та інші) може проводитись масажистом або у формі само­масажу.

Лікувальний масаж є ефективним засобом активної функціональної терапії. В поєднанні з лікувальною фізкультурою його застосовують при комплексному

лікуванні захворювань внутрішніх органів, нервової системи, хірургічних і гінекологічних захворювань, при захворюванні вуха, горла, носа, очей, ясен та шкіри.

Останнім часом широко впроваджується в практику метод сегментарно-рефлекторного масажу — масаж ок­ремих зон згідно з сегментарною будовою тіла для дії на внутрішні органи. Такий масаж впливає більш повно на регулюючу і нормалізуючу дію трофічних, обмінних про­цесів, секреторну діяльність та інші життєво важливі процеси і функції організму.

Теоретичне уявлення про вплив масажу на організм людини базується на сучасних знаннях фізіології в світі вчень І.М. Сеченова, І.П. Павлова, Н.Е. Введенського, О.О. Ухтомського, згідно з якими в дії фізичних лікуваль­них факторів важливу роль відіграють нервово-рефлек­торні та гуморальні механізми. Електрика, світло, звукові коливання, механічні та інші види енергії впливають на організм через шкіру, слизові оболонки, органи чуття, судини та інші тканини і органи, подразнюючи закладені в них багаточисельні рецептори. Трансформація енергії подразника є початковою ланкою формування у клітинах і тканинах механізму нервово-рефлекторного і нервово-гуморального характеру. При цьому діючий на організм фізичний фактор змінює стан внутрішньоклітинного ме­таболізму (обмін речовин), створює новий рівень енерге­тичного потенціалу клітинних структур, а це стимулює життєдіяльність клітин, змінює їх реактивність, підви­щує опірність організму, сприяє розвитку захисних і ком­пенсаторних механізмів і таким чином сприяє відновлен­ню порушених функцій та реалізації терапевтичного ефекту. Багаторазове застосування масажу та інших фізичних лікувальних факторів з поступовим нарощуван­ням дози призводить до тренування механізмів захисту і підвищення резервних сил організму. Масаж має заспок­ійливу, болевгамовну, антиспазматичну дію.

Розглядаючи вплив масажу на організм, слід заува­жити, що діючим фактором його є механічне подразнен­ня, яке наноситься тканинам спеціальними прийомами. Рецептори шкіри і глибоком'язових тканин, сприймаю­чи ті чи іншу дію механічного характеру, трансформу­ють її у нервовий імпульс і посилають до центральної нервової системи. При цьому виникає збудження нерво­вих центрів, яке поширюється на різні органи і системи організму, стимулюючи або загальмовуючи їх діяль­ність.

Масаж сприяє утворенню в шкірі біологічно актив­них речовин. Вони розносяться кров'ю по всьому тілі, впливаючи на різні органи і системи. Наприклад, гістамін, діючи на наднирники, викликає виділення ад­реналіну, який відіграє велику роль в мобілізації адап-тативних захисних сил організму.

Мануальний (ручний) масаж включає головні та до­поміжні прийоми. Головними прийомами масажу є по­гладжування, розтирання, розминання, вібрація. Кожен із них має допоміжні прийоми, які дають можливість досягнути найбільшого ефекту з урахуванням анатомі­чних особливостей ділянки, що масажується.

Всі чотири головні прийоми масажу — погладжуван­ня, розтирання, розминання, вібрація — відрізняються один від одного характерними особливостями виконан­ня і малюнком рухів. Кожен з них викликає певні зміни як місцевого, так і загального характеру, що залежить від техніки, тривалості, інтенсивності виконання та фізіологічного стану організму.

Дата добавления: 2015-10-19 | Просмотры: 906 | Нарушение авторских прав