АкушерствоАнатомияАнестезиологияВакцинопрофилактикаВалеологияВетеринарияГигиенаЗаболеванияИммунологияКардиологияНеврологияНефрологияОнкологияОториноларингологияОфтальмологияПаразитологияПедиатрияПервая помощьПсихиатрияПульмонологияРеанимацияРевматологияСтоматологияТерапияТоксикологияТравматологияУрологияФармакологияФармацевтикаФизиотерапияФтизиатрияХирургияЭндокринологияЭпидемиология

Праця як основний вид діяльності людини та її фізіолого-психологічні особливості

Розділ 1 ПРЕДМЕТ, МЕТОДИ І ЗАВДАННЯ КУРСУ «ФІЗІОЛОГІЯ І ПСИХОЛОГІЯ ПРАЦІ»

Праця як основний вид діяльності людини та її фізіолого-психологічні особливості

Діяльність — це форма активного відношення людини до дій­сності, спрямована на досягнення свідомо поставлених цілей, які пов'язані зі створенням суспільне значущих (матеріальних і духов­них) цінностей та засвоєнням суспільного досвіду. Головними фор­мами діяльності є пізнання, праця, спілкування. В онтогенетичному плані діяльність людини представлена такими видами, як гра, навчання, праця. Будь-яка діяльність є одночасно «творенням чо­гось» і проявом позиції, ставлення людини до інших людей, суспі­льства в цілому. Отже, діяльність має поведінковий аспект.

Праця є основним видом діяльності, оскільки пов'язана з вироб­ництвом суспільне корисних продуктів — матеріальних та ідеаль­них. Вона є вічною необхідною умовою існування людей і розглядає­ться як специфічна видова поведінка людини, що забезпечує її виживання.

Трудова діяльність зумовлюється певними мотивами і спрямова­на на досягнення певної мети.

Мотив — це те, що спонукає людину до праці, а мета — те, чо­го вона намагається досягти в результаті праці.

Справжньою основою мотиву є потреба, тобто об'єктивна необ­хідність людини в чомусь. Усвідомлена, відображена у свідомості потреба й називається мотивом.

Отже, джерелом трудової активності людини є потреби, які спо­нукають її діяти певним чином і в певному напрямку. Процес задо­волення потреб виступає як активний цілеспрямований процес ово­лодіння тією чи іншою формою діяльності та її реалізації відповідно до рівня суспільного розвитку.

Особливістю праці як діяльності є те, що зміст її не визначається повністю потребою, яка її викликала. Якщо потреба як мотив спо­нукає людину до діяльності, стимулює її, то самі форми і зміст дія­льності визначаються суспільними умовами, поділом праці. Напри­клад, мотивом, який змушує верстатника працювати, можуть бути фізіологічні потреби (в їжі, одязі, житлі), проте сам процес управ­ління верстатом, тобто зміст діяльності, визначається не цією потребою, а метою — виготовленням конкретної деталі. Отже, спону­кання, мотиви діяльності не збігаються з безпосередньою метою праці. Потреби як джерело активності спонукають людину до праці, а усвідомлювана нею мета є регулятором активності в процесі праці.

Щоб праця була успішною, людина має оволодіти способами, ці­леспрямованими діями з досягнення поставленої мети. Сама діяль­ність, в свою чергу, повинна стимулювати й підтримувати актив­ність працівника, яка сама собою негайно не задовольняє наявні потреби. Це означає, що праця неможлива без пізнавальних та во­льових процесів. Наявність усвідомлюваної мети завжди лишається необхідною ознакою праці. Решта сторін діяльності — мотиви, спо­соби виконання, добір і переробка інформації — можуть усвідом­люватися, не повністю усвідомлюватися, усвідомлюватися хибно або не усвідомлюватися зовсім. За відсутності усвідомлюваної мети йдеться не про трудову діяльність людини, а про імпульсивну пове­дінку, керовану безпосередньо потребами та емоціями.

Отже, праця — це свідома, доцільна діяльність людини, спря­мована на виробництво матеріальних і духовних благ, надання різноманітних послуг.

Метою трудової діяльності можуть бути речі, які споживаються людьми, та речі, які необхідні для виробництва товарів споживан­ня, — енергія, засоби інформації, ідеологічні продукти, управлінські рішення, послуги тощо. При цьому цілі діяльності конкретного пра­цівника вже не визначаються його особистими потребами, а задають­ся суспільством. Отже, праця за своєю природою є суспільною, соці­альна корисною діяльністю. Так само суспільною праця є і за харак­тером, оскільки базується на поділі та кооперуванні, співробітництві та конкуренції, власності на робочу силу, що зрештою визначається системою виробничих відносин. Останні реалізуються не лише мето­дами поєднання робочої сили і засобів виробництва, а й способами розподілу, обміну та споживання створених матеріальних і духовних благ. Трудова поведінка працівника визначається поставленою виро­бничою метою і його відносинами з іншими людьми у процесі досяг­нення цієї мети. Це зумовлюється тим, що праця за своїм змістом є матеріальним процесом, який відбувається між людиною і приро­дою, а за своїм характером вона є суспільним явищем, тобто про­цесом взаємовідносин між людьми в їх спільному впливі на приро­ду. Праця як процес являє собою єдність трьох складників:

• самої праці як доцільної діяльності;

• предмета праці (те, на що спрямована праця);

• знарядь праці (річ або комплекс речей, за допомогою яких лю­дина діє на предмет праці).

Виготовлення й застосування знарядь є вирішальною ознакою праці. По відношенню до речей (знарядь і предметів праці) людина виступає як суб'єкт діяльності, а стосовно інших людей — як осо­бистість.

Трудові дії працівника, спрямовані на зміну властивостей пред­мета праці за допомогою знарядь праці, називаються предметними діями.

Предметні дії працівника нерозривно пов'язані з його фізіологіч­ною активністю та психічною діяльністю, якими вони визначаються та регулюються.

Отже, трудова діяльність виступає в єдності трьох аспектів:

· предметно-дієвого;

· фізіологічного;

· психологічного.

Предметно-дієвий аспект праці пов'язаний з виконанням певної системи рухів і дій, спрямованих на зміну станів або властивостей предмета праці з метою перетворення його на продукт праці. Пред­метно-дієвий аспект праці виступає як її зовнішня (фізична) сторона.

Фізіологічний аспект праці виявляється в тому, що вона як соці­альне за своєю суттю явище має природну передумову — викорис­тання фізіологічних функцій працівника для створення тих чи інших соціальних цінностей. Під час праці до активної діяльності залучаю­ться всі органи й системи організму — мозок, м'язи, судини, серце, легені і т. ін., мобілізуються фізіологічні функції, витрачається нерво­ва та м'язова енергія. Так, для забезпечення робочих рухів і дій ене­ргією використовуються м'язові групи, скорочення яких регулюєть­ся процесом збудження, що надходить від нервових центрів. До цих м'язів спрямовується посилений потік крові, який приносить пожи­вні речовини та кисень, забираючи продукти розпаду речовин, що слугують джерелом енергії. Для забезпечення підсиленого кровоо­бігу та обміну речовин і енергії відповідно посилюється робота сер­ця й органів дихання. Всі ці процеси, пов'язані з життєдіяльністю організму працівника, організуються відповідно до вимог і умов праці. За несприятливих, важких умов праці можливі перена­пруження фізіологічних систем і патологічні зрушення, тоді як оп­тимальні умови є фактором підвищення працездатності людини.

Водночас фізіологічні процеси, підпорядковуючись вимогам тру­дової діяльності, зберігають відносну самостійність (добовий біоло­гічний ритм, швидкість реакцій, м'язова сила, витривалість і т. ін.) та характерні константи життєдіяльності (гомеостаз).

Отже, процес праці — це фізіологічний процес витрачання люд­ської енергії.

Психологічний аспект праці пов'язаний з тим, що предметні дії працівника визначаються й регулюються внутрішньою (психічною) діяльністю — пізнавальною, мотиваційною, емоційною. Так, під час праці в людини активізуються такі пізнавальні процеси: відчуття,

сприймання, мислення, пам'ять, уява. У процесі праці їй необхідно бути уважною, виявляти вольові якості. Під час виконання роботи працівник може переживати різні психічні та емоційні стани — ак­тивність, зацікавленість, зосередженість, ентузіазм, напруження, стомленість, незадоволення, нудьгу і т. ін. У праці реалізуються й одночасно розвиваються професійні здібності, знання, трудові на­вички та вміння працівника, розкриваються риси його характеру, моральні якості, мотиви діяльності. У праці людина стверджує себе як особистість, реалізує та розвиває свій творчий потенціал.

Праця як колективна спільна діяльність людей неможлива без спілкування. Об'єктивні відносини й зв'язки між працівниками реалі­зуються як суб'єктивні міжособистісні відносини. Спілкування — це багатоплановий процес розвитку контактів між людьми, зу­мовлений потребами спільної діяльності. Воно включає обмін ін­формацією, діями й результатами діяльності, а також сприймання людини людиною.

Отже, в єдиному процесі спілкування працівників вирізняються

три аспекти:

· комунікативний — обмін інформацією;

· інтерактивний — обмін знаннями, ідеями, діями;

· перцептивний — сприймання, пізнання, взаєморозуміння.

У єдності цих трьох аспектів спілкування є способом організації спільної діяльності та взаємостосунків між людьми.

Засобом спілкування є мова, тобто система словесних знаків, які мають змістовну характеристику, опосередковуючи пізнання навко­лишнього світу.

Отже, з психологічного боку праця являє собою психічні проце­си та психологічні фактори, які спонукають, програмують, ре­гулюють трудову активність людини. Це так звана внутрішня (психічна) діяльність. Будь-яка праця поєднує зовнішню (фізичну) та внутрішню (психічну) сторони.

Як процес активних перетворень предметів з метою пристосу­вання їх для задоволення особистих і виробничих потреб праця з погляду фізіолого-психологічного є формою життєдіяльності людини, що виявляється у функціональних зрушеннях фізіологіч­них систем і органів, а також у різних формах психічного відо­браження об'єктивної реальності