АкушерствоАнатомияАнестезиологияВакцинопрофилактикаВалеологияВетеринарияГигиенаЗаболеванияИммунологияКардиологияНеврологияНефрологияОнкологияОториноларингологияОфтальмологияПаразитологияПедиатрияПервая помощьПсихиатрияПульмонологияРеанимацияРевматологияСтоматологияТерапияТоксикологияТравматологияУрологияФармакологияФармацевтикаФизиотерапияФтизиатрияХирургияЭндокринологияЭпидемиология

СИСТЕМА ОРГАНІВ ДИХАННЯ

План теми

1. Значення органів дихання.

2. Будова і значення носової порожнини.

3. Будова, топографія і значення гортані і трахеї.

4. Будова і топографія легень.

5. Фізіологія дихання.

6. Використання органів дихання в промисловості.

7. Особливості будови і фізіологія органів дихання у птахів.

Рекомендована література

1. В.І. Бойко, М.В. Лисенко “Анатомія і фізіологія сільськогоспо-

дарських тварин” ст. 142-143, 143-144, 328-330.

2. И.М. Фокин «Анатомия мясопромышленных животных» ст. 92, 93.

Органи дихання забезпечують постійний газообмін між організмом тварини і навколишнім середовищем. В результаті такого обміну в організм надходить кисень, потрібний для процесів окислення та виділяється вуглекислий газ, що постійно утворюється в організмі.

До органів дихання належать: носова порожнина, гортань, трахея, легені.

Будова і значення носової порожнини

Носова порожнина – початковий відділ дихальних шляхів – розміщена у верхній частині лицьового черепу. Основу носової порожнини становлять кістки і хрящі, тому вона ніколи не спадається і забезпечує вільне проходження повітря. Хрящовою перегородкою носова порожнина поділена на праву і ліву половини. З навколишнім середовищем носова порожнина з’єднується вхідними отворами – ніздрями, а з порожниною глотки – вихідними отворами – хоанами.

На бокових стінках кожної половини носової порожнини лежать завиткоподібні закручені тонкі кісткові пластинки, які називаються носовими раковинами. Раковини розмежовують кожну половину носової порожнини на три, з’єднані між собою носові ходи: верхній, середній і нижній. Внутрішня поверхня носової порожнини вистелена слизовою оболонкою, вкритою певним видом епітелію.

Носову порожнину поділяють на три відділи: переддвер’я, нюхову й дихальну ділянки. Переддвер’я прилягає до ніздрів. Слизова оболонка його вистелена багатошаровим плоским епітелієм.

Дихальна ділянка займає більшу частину носової порожнини. Вона простягається від переддвер’я до хоан. Слизова оболонка її вистелена циліндричним миготливим епітелієм, у якому зустрічаються бокаловидні клітини, що виділяють слиз.

Нюхова ділянка займає задню частину носової порожнини. Її слизова оболонка жовтуватого кольору, вистелена нюховим епітелієм і містить спеціальні трубчасті залози й слизові нервові клітини, які називаються нюховими. Нюховий носовий хід закінчується сліпо. Між носовими раковинами і носовою перегородкою утворюється загальний носовий хід. У повітроносних пазухах слизова оболонка побудована так само, як і в дихальній частині носової порожнини. Під слизовою оболонкою є велика кількість кровоносних судин, які утворюють кавернозне сплетіння, що зігріває повітря.

Повітря потрапляє в носову порожнину і під впливом війчастого епітелію і завжди вологої поверхні слизової оболонки очищається від пилових часток та мікроорганізмів. Наявність великої кількості кровоносних судин у слизовій оболонці сприяє зігріванню повітря. Отже, повітря в носовій порожнині очищається, зігрівається, досліджується на запах. З носової порожнини повітря через хоани надходить у дихальний відділ глотки, а звідти – у гортань.

Будова, топографія і значення гортані і трахеї

Гортань міститься між глоткою і трахеєю в куті, що утворюється головою і шиєю. Основу гортані становлять 5 хрящів: кільцевидний, щитовидний, два черпакуватих і надгортанник.

Кільцевидний хрящ найміцніший в основі гортані, має вгорі розширену частину – пластинку, а внизу звужену частину – дужку. Щитовидний хрящ має форму зігнутої пластинки, яка формує нижню й бокові стінки гортані. Черпакуваті хрящі обмежують вхід у гортань зверху і з боків, а надгортанний хрящ – знизу.

Хрящі гортані з’єднані між собою зв’язками. Спеціальні голосові зв’язки розміщені в напрямі від черпакуватих хрящів до щитовидного хряща. За їх допомогою утворюється звук.

Стінки гортані всередині вистелені слизовою оболонкою з циліндричним миготливим епітелієм, крім голосових зв’язок, які покриті багатошаровим плоским епітелієм. Цей епітелій більш стійкий і витримує сильні коливання під час утворення звуку. Щілиноподібний отвір, що утворюється між голосовими зв’язками, називається голосовою щілиною.

Під час ковтання корму надгортанник притискується до черпакуватих хрящів і закриває вхід у гортань, запобігаючи потраплянню частинок корму в дихальні шляхи.

У гортані розгалужується велика кількість нервових закінчень, тому вона дуже чутлива. Потрапляння сторонніх частинок у гортань спричинює кашель.

Трахея – це трубка, яка починається від гортані і закінчується в грудній порожнині напроти 5-го ребра, розділившись на два головних бронхи. Місце розгалуження трахеї на два головних бронхи називається біфуркацією. Основу трахеї становлять хрящові кільця, з’єднані між собою кільцеподібними трахейними зв’язками.

Трахея різних видів свійських тварин має різну кількість кілець. Так, у великої рогатої худоби їх налічується 48-50, у свиней – 32-36, у коней – 48-60.

Внутрішня поверхня трахеї вистелена слизовою оболонкою, яка вкрита призматичним миготливим епітелієм, в якому містяться одноклітинні бокаловидні залози. Вони виділяють слиз, який зволожує слизову оболонку. Трахея ніколи не спадається і вільно пропускає повітря від гортані до легень.

Будова і топографія легень

Легені – це парний орган конусоподібної форми. Розміщені в грудній порожнині, мають рожевий колір, пухку консистенцію. На кожній легені розрізняють три поверхні: реберну, що прилягає до ребер, середостінну – звернену до середостіння та діафрагмальну, яка прилягає до діафрагми. Крім того, на легенях розрізняють два краї: верхній – тупий, що прилягає до хребта, і нижній – гострий, що звисає вниз до грудної кістки. З боку гострого краю кожна легеня поділяється глибокими вирізками на три частини: передню, або верхівкову, середню, або серцеву, і задню, або діафрагмальну. У корів на правій легені є ще додаткова частка.

За внутрішньою будовою легені – це складний паренхіматозний орган, що складається з сполучнотканинної основи і паренхіми. Паренхімою в легенях є бронхіальна система у вигляді деревоподібного розгалуження бронхів. Головні бронхи, що входять у кожну легеню, спочатку поділяються на великі бронхи, які розгалуджуються на середні, дрібні і дуже дрібні (бронхіоли), потім кінцеві, або дихальні, бронхіоли, у стінках яких є бокові вип’ячування у вигляді міхурців – альвеоли.

Легеневі альвеоли – це сліпі міхурці, з яких повітря після обміну газів знову повертається у зовнішнє середовище під час видиху. Легеневими альвеолами створюється величезна загальна поверхня, де відбувається газообмін. Підраховано, що у коня загальна кількість альвеол становить близько 5 млрд, а дихальна поверхня легень, утворена сумою поверхонь альвеол, - 500м².

Стінка легеневих альвеол складається з одного шару плоских клітин дихального епітелію. Зовні ці клітини вкриті еластичними волокнами, що надають пружності альвеолам. Зовнішня поверхня легеневих альвеол обплетена густою сіткою кровоносних капілярів, стінка яких складається з одного шару клітин -–ендотелію. Обмін газів в альвеолах здійснюється через два шари клітин: респіраторного епітелію й ендотелію кровоносних капілярів. Товщина цих шарів – 0,04 мкм.

Сукупність цих бронхів з їх найдрібнішими розгалуженнями (бронхіолами), альвеолярними ходами й альвеолярними мішками, а також розгалуджені у легеневій паренхімі кровоносні судини спаяні усі разом сполучною тканиною в одне ціле утворюють легеню. Серозна оболонка, якою легені вкриті зовні, називається плеврою. Стінка грудної порожнини всередині теж вистелена плеврою. Вона утворює два замкнених плевральних мішки, де знаходяться права й ліва легені. Розрізняють вісцеральний, або нутряний, і пристінний, або парієтальний, листки плеври. Вісцеральний листок плеври вкриває зовні легеню і щільно з нею зростається. Парієтальний листок поділяється на реберну й діафрагмальну плеври. Реберна плевра вкриває реберні стінки, а діафрагмальна – діафрагму. Права й ліва реберна плеври переходить у середостінну плевру, яка утворює серединну перегородку грудної порожнини – середостіння. Між парієтальним і вісцеральними листками плеври утворюється щілиноподібна плевральна порожнина з незначною кількістю серозної рідини, яка зменшує при диханні тертя легеневої плеври об пристінну.

Фізіологія дихання

Механічна частина процесу дихання проходить слідуючим чином. Завдяки скороченню діафрагми і м’язів-вдихачів грудна порожнина розширюється. В легенях в цей час утворюється тиск менший за зовнішній тиск атмосферного повітря (від’ємний тиск), і зовнішнє повітря, проходячи до легенів, розширяє їх. При розслабленні діафрагми м’язова частина її вип’ячується в грудну порожнину і при скороченні м’язів-видихачів об’єм грудної порожнини зменшується, стінки її давлять на легені і повітря з них виштовхується назовні.

Частота дихання у різних тварин різна, що видно з даних, наведених нижче.

Живлення легень проходить через бронхіальні артерії і вени, а іннервуються легені блукаючими і симпатичними нервами, які йдуть в судини легень.

Нервовий центр, де зосереджено керування органами дихання, знаходиться в довгастому мозку. При самому незначному пораненні цього центру наступає миттєва смерть тварини.

Використання органів дихання в промисловості

Як харчовий продукт, легені ціняться не високо. Їх використовують лише в якості домішок до інших, більш цінних продуктів для виробництва ліверно-паштетних виробів. Гортань, дихальне горло і бронхи також відносяться до малоцінних харчових продуктів, так як складаються в основному з хрящів та інших видів сполучної тканини.

Особливості будови і фізіології органів дихання птиці

Носова порожнина у птиці коротка, розміщена у верхній частині дзьоба і розділена перегородкою на дві половини, у кожній половині є 3 носові раковини. Вхід у носову порожнину відкривається ніздрями, а вихід хоанами, через які повітря надходить у рото-глотку, потім у верхню гортань. Вона складається з кільцеподібного і двох черпакуватих хрящів. Щитовидного і надгортанного хрящів немає. Роль надгортанника виконує поперекова складка слизової оболонки.

Трахея складається з великої кількості замкнених хрящових кілець, з’єднаних між собою еластичними зв’язками. Слизова оболонка трахеї вистелена миготливим епітелієм і в товщі містить багато слизових залоз. У кінці трахеї, у місці розгалуження на бронхи, розміщена нижня, або співуча гортань.

Нижня гортань – це орган утворення звуків. Являє собою розширення – барабанну порожнину з двома голосовими щілинами, що відкриваються в обидва головні бронхи. У голосових щілинах знаходяться голосові перетинки, які коливаються при проходженні повітря з легень і утворюється звук.

Легені птахів відносно малі, являють собою губчасту масу яскраво-рожевого кольору з дуже великою площею повітряних капілярів. Лежать вони між хребетними кінцями ребер. У кожну легеню входить один головний бронх першого порядку, він проходить через усю легеню і впадає у великий черевний повітроносний мішок. Від головного бронха відходять до поверхні легенів дрібніші бронхи другого порядку, частина з них також відкривається у повітроносні мішки. Від бронхів другого порядку радіально розходяться бронхіоли, що переходять у повітроносні капіляри (альвеоли), де й відбувається газообмін.

Повітроносні мішки мають досить тонку стінку і утворюються в результаті випинання слизової оболонки бронхів. Зовні вони вкриті серозною оболонкою, під якою знаходиться слизова оболонка з рідкою сіткою кровоносних судин. Розрізняють чотири парні (шийні, краніальні й каудальні грудні, черевні) і один непарний (міжключичний) повітроносні мішки. У газообміні повітроносні мішки участі не беруть. Вони відіграють роль запасних резервуарів повітря, полегшують політ і плавання птиці. За їх допомогою охолоджується тіло і внутрішні органи, своїм тиском вони полегшують дефекацію.

Газообмін у птиці здійснюється при скороченні дихальних м’язів. Частота дихання птиці залежить від виду, віку, фізіологічного стану, температури й газового складу повітря. Чим більша маса птиці, тим менша частота дихання за хвилину. Кількість дихальних рухів за хвилину у курей – 18-25, у качок – 20-40, у гусей – 20-40, в індиків – 15-20.

ЗАПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ

1. Що таке дихання?

2. З яких органів складається апарат дихання в домашніх ссавців?

3. Яку функцію виконує порожнина рота і яку вона має будову?

4. Що таке ніздрі і хоани?

5. Що таке носові раковини і яке вони мають значення?

6. Які носові ходи є в порожнині носа і куди вони ведуть?

7. Куди поступає вдихуване повітря з порожнини носа?

8. Що таке гортань і з яких хрящів вона складається?

9. Що таке голосові зв’язки?

10. Що являє собою трахея і яку вона має будову?

11. Що таке бронхи, бронхіоли й альвеоли?

12. Що таке плевра й де вона розміщена?

13. Що таке середостіння?

14. Як відбувається механізм дихання?

15. Які судини живлять легені і які нерви іннервують їх?

16. Які використовують органи дихання в м’ясній промисловості?

17. Яка особливість органів дихання у птахів?

18. Яка частота дихання у тварин і птахів?

СИСТЕМА ОРГАНІВ СЕЧОВИДІЛЕННЯ

План теми

1. Значення органів сечовиділення.

2. Види, будова і топографія нирок.

3. Будова і топографія сечовидільних органів: сечоводів, сечового міхура, сечівника.

4. Утворення сечі, її склад і кількість.

5. Особливості сечовиділення у птахів.

6. Використання органів сечовиділення у промисловості.

Рекомендована література

1. В.І. Бойко, М.В. Лисенко “Анатомія і фізіологія сільськогоспо-

дарських тварин” ст. 228, 228-231, 232-233.

2. И.М. Фокин «Анатомия мясопромышленных животных» ст. 97.

Система органів сечовиділення складається з парних органів – нирок і сечоводів і непарних – сечового міхура, сечівника, який у самців переходить у сечостатевий канал, а в самок в сечостатеве переддвер’я.

Через органи сечовиділення разом з сечею з організму тварини виводяться непотрібні й шкідливі для нього речовини, насамперед продукти азотистого обміну, зайва вода й солі. Завдяки цьому підтримується сталість складу крові, її кислотно-лужна рівновага і осмотичний тиск.

Види, будова і топографія нирок

Н и р к и – парні паренхіматозні органи буро-червоного кольору, розміщені в черевній порожнині під поперековими хребцями. Стромою нирок є сполучнотканинна і жирова капсула, а паренхімою – залозистий епітелій, з якого побудовані нефрони – основі структурні й функціональні одиниці нирок.

На внутрішньому краї нирок є заглибина – ворота, через які у нирки входять ниркова артерія і нерви, а виходять ниркова вена, лімфатичні судини й сечовід.

На повздовжньому розрізі нирки видно три шари: зовнішній – корковий, або сечовидільний; внутрішній – мозковий, або сечовивідний; середній, або пограничний. Мозковий шар утворений окремими острівцями – нирковими пірамідами. Дві-три піраміди, зливаючись своїми кінцями, утворюють спільний нирковий сосочок. Кожний сосочок обернений всередину порожнини малої ниркової чашечки, яка переходить у велику ниркову чашечку, з неї сеча надходить у ниркову миску і далі – у сечовід.

За типом будови розрізняють нирки борознисті багатососочкові (у великої рогатої худоби), гладкі багатососочкові (у свиней) і гладкі однососочкові (у коней, овець). Множинні нирки мають водяні тварини і білі ведмеді. Такі нирки складаються з окремих часточок, ніби самостійних маленьких нирок.

Сеча утворюється в нефронах – структурних і функціональних одиницях паренхіми нирок. Кожний нефрон складається з ниркової капсули Шумлянського – Боумена, в порожнині якої міститься судинний клубочок, і звивистого ниркового канальця. Судинний клубочок складається з капілярних судин, утворених приносною артерією. Кров у нього надходить з черевної аорти, пройшовши спочатку ниркову артерію, міжчасточкові, дугові й радіальні артерії. З судинного клубочка кров тече по виносній артерії, яка потім вдруге розгалужується на капілярні судини, обплітаючи густою сіткою звивистий нирковий каналець. Судинний клубочок разом з нирковою капсулою Шумлянського – Боумена утворюють ниркове тільце. В обох нирках великої рогатої худоби близько 8млн нефронів.

Ниркова капсула Шумлянського – Боумена – це сліпий початок звивистого ниркового канальця. Являє собою міхурець бокалоподібної форми з подвійними стінками, які побудовані з одного шару плоских епітеліальних клітин. У порожнині ниркової капсули Шумлянського – Боумена за рахунок фільтрації плазми крові крізь стінку капілярів судинного клубочка утворюється первинна сеча. З неї вона надходить у звивистий нирковий каналець, де утворюється вторинна сеча.

Кожний звивистий нирковий каналець має нисхідне і висхідне коліна, з’єднані між собою петлею Генле. Звивисті ниркові канальці впадають у збирні канальці, які переходять у відвідні канальці. Останні відкриваються на сосочку нирки безліччю отворів у чашечки (у великої рогатої худоби та свиней), або в ниркову миску (у коней, дрібних жуйних і м’ясоїдних). Стінка звивистого ниркового канальця побудована з епітеліальних клітин кубічної форми.

Н и р к о в а м и с к а – це розширений початок сечовода, що лежить у воротах нирки. Слизова оболонка миски вистелена багатошаровим перехідним епітелієм.

Будова і топографія сечовидільних органів

С е ч о в о д и - парні трубчасті протоки, що відводять сечу з ниркової миски до сечового міхура. Стінка сечовода складається із слизової, м’язової і серозної оболонок. Слизова оболонка вистелена багатошаровим перехідним епітелієм. М’язова оболонка побудована з гладенької м’язової тканини, волокна якої розміщені поздовжньо й кільцеподібно. Серозна оболонка вкриває сечовід зовні і побудована з одношарового плоского епітелію. Сечоводи впадають у дорсальну стінку сечового міхура, слизова оболонка якого утворює ніби клапан, який перешкоджає виходу сечі з сечового міхура назад у сечовід.

С е ч о в и й м і х у р – мішок грушовидної форми, де тимчасово нагромаджується сеча перед її виведенням з організму. Стінка його також складається з трьох оболонок. Внутрішня оболонка – слизова – вистелена багатошаровим перехідним епітелієм і утворює численні складки, які розгладжуються при наповненні сечового міхура сечею. Пучки м’язових волокон м’язової оболонки розміщуються в різних напрямках і при скороченні сприяють виведенню сечі з міхура. Зовні міхур вкритий серозною оболонкою.

У міхурі розрізняють верхівку, тіло й шийку. У шийці міхура кругові м’язові пучки утворюють сфінктер, при розслабленні якого сеча виходить у сечовипускальний канал. Порожній сечовий міхур знаходиться у тазовій порожнині. Коли він наповнений сечею, то опускається в черевну порожнину.

Сечовипускальний канал починається від шийки сечового міхура. У самок він відкривається на нижній стінці сечостатевого переддвер’я, а у самців, після впадання в нього сім’япроводів і протоків придаткових статевих залоз, він називається сечостатевим каналом, і відкривається в статевому члені.

Утворення сечі, її склад і кількість

У т в о р е н н я с е ч і в н и р к а х. Це складний двохфазний процес, який регулюється нервово-гуморально.

Перша фаза сечоутворення – фільтраційна – відбувається в капсулах Шумлянського – Боумена нефронів нирок. При цьому з плазми крові крізь стінку кровоносних капілярів судинного клубочка під впливом високого тиску відфільтровуються вода й розчинені в ній солі та органічні речовини (амінокислоти, глюкоза, вітаміни тощо), крім білків. Внаслідок процесу фільтрації у порожнині ниркової капсули утворюється первинна сеча, яка за складом подібна до плазми крові.

З порожнини ниркової капсули первинна сеча переміщується в систему звивистих ниркових канальців, де здійснюється друга і фаза сечоутворення.

Друга фаза – реабсорбційна, або фаза зворотного всмоктування.

В реабсорбційну фазу первинна сеча, протікаючи по звивистих ниркових канальцях, віддає назад у кров воду і розчинені в ній мінеральні та органічні речовини, потрібні для організму. В сечі залишаються сечовина, сечова кислота, креатинін, сульфати на інші шкідливі речовини. Із 70 л первинної залишається лише 1 л кінцевої сечі. Крім того, внаслідок канальцевої секреції в сечу виділяються деякі речовини (ренін, простагландини тощо). В результаті вибіркової реабсорбції та канальцевої секреції у звивистих ниркових канальцях утворюється кінцева сеча, яка потім по відвідних канальцях надходить у ниркову миску, а з неї по сечовідвідних органах виводиться назовні.

Процеси сечоутворення і сечовиділення регулюються нервовою системою і гормонами залоз внутрішньої секреції. Антидіуретичний гормон гіпофіза сприяє всмоктуванню води у звивисті ниркові канальці. Гормон надниркової залози альдостерон, навпаки, сприяє зворотному всмоктуванню, адреналін – зменшує або збільшує утворення сечі залежно від того, які судини він звужує – приносні чи виносні. Гормон щитовидної залози тироксин збільшує утворення сечі.

Сеча в нирках утворюється безперервно, а сечовиділення відбувається періодично й рефлекторно. При наповненні міхура сечею подразнюються нервові закінчення його стінки. Виникає нервовий імпульс, який передається нервами в крижову частину спинного мозку, де міститься центр сечовиділення, а звідти – у центр сечовиділення головного мозку. З центра імпульси нервами надходять до м’язів сечового міхура. При цьому вони скорочуються, а сфінктер шийки мішура розслаблюється і сеча через сечовипускний канал виводиться назовні.

С к л а д і к і л ь к і с т ь с е ч і. Кількість сечі, яку тварини виділяють за добу, залежить від багатьох факторів: споживання рідини, складу раціону, температури навколишнього середовища, фізичного навантаження, пори року. Сеча тварин складається з води (близько 96%) і сухих речовин (до 4 %). За добу здорова тварина кожного виду виділяє в середньому таку кількість сечі: кінь – 3-13 л, корова 5-14, свиня – 2-6, вівця і коза – 0,5-2, собака – 0,4-1,5, кріль – 0,05-0,2 л. Свіжовиділена з організму тварини сеча – чиста, прозора і без осаду рідина різного запаху.

У коней сеча мутна, бо в ній багато дрібних кристалів карбонату кальцію, і тягуча від домішок муцину.

Колір сечі жовтуватий з різними відтінками, що в нормі зумовлюється вмістом у ній пігментів: жовтого уробіліну й жовто-коричневого урохрому.

Особливості сечовиділення у птахів

Ця система у птиці значно примітивніша, ніж у ссавців, бо у птиці немає сечового міхура і сечовипускального каналу. Нирки у птиці довгасті, розвинені добре, розміщуються в заглибинах попереково-крижового відділу і клубової кістки. Сечовидільна і сечовідвідна зони виражені не різко, немає ниркових сосочків, чашечки і миски. Сеча сечоводами надходить безпосередньо в клоаку. У сечі птиці переважають кінцеві продукти азотистого обміну і мінеральні речовини. Вода із сечі, що надійшла в клоаку, всмоктується стінками клоаки, а сеча разом з каловими масами видаляється назовні у вигляді білуватої кашоподібної маси.

Використання органів сечовиділення у промисловості

Н и р к и – цінний харчовий продукт. Сечовий міхур після обробки в кишковому цеху використовують як оболонку для зельців, ковбас та інших виробів. Інші частини сечового апарату йдуть в утилізацію.

ЗАПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ

1. В чому полягає функція системи органів сечовиділення?

2. З яких органів складається ця система?

3. Де розміщені нирки, яку вони мають форму і будову?

4. Які оболонки мають нирки?

5. Які шари розрізняють в будові нирок?

6. Що таке ниркова миска?

7. Що являють собою сечоводи і як вони побудовані?

8. Що являє собою сечовий міхур і яку він має будову?

9. Що таку сечовідвідний канал?

10. Як використовують органи сечового апарату в м’ясній промисловості?

11. В які фази утворюється сеча?

12. Який склад сечі?

13.Які особливості сечовиділення у птахів?

СИСТЕМА ОРГАНІВ РОЗМНОЖЕННЯ

План теми

1. Загальна характеристика органів розмноження.

2. Будова органів розмноження самців.

3. Фізіологія статевої діяльності самців.

4. Будова органів розмноження самок.

5. Фізіологія статевої діяльності самок.

6. Особливості будови та фізіології органів розмноження птахів.

Рекомендована література

1. В.І. Бойко, М.В. Лисенко “Анатомія і фізіологія сільськогосподарських тварин” ст. 240-241, 332-335,246, 253.

2. И.М. Фокин «Анатомия мясопромышленных животных» ст. 97-104, 179

Загальна характеристика органів розмноження

Розмноження – одна з характерних особливостей усіх живих організмів, що забезпечує безперервність і спадкоємність життя і збереження кожного виду тварин.

Розрізняють статеве і нестатеве розмноження. Усі сільськогосподарські тварини розмножуються статевим способом.

Необхідною умовою статевого розмноження є об’єднання двох статевих клітин (гамет) – чоловічої (сперматозоона) і жіночої (яйцеклітини), в результаті чого утворюється нова клітина – зигота, з якої розвивається новий організм, спочатку зародок, а потім плід.

Утворення і розвиток статевих клітин відбуваються в статевих залозах самця – сім’яниках і самки – яєчниках. На відміну від соматичних клітин тіла тварини, статеві клітини містять у своєму ядрі неповний набір хромосом, у генах яких містяться спадкова інформація про розвиток нового організму. Кожний вид тварин має певний набір хромосом. Серед усього набору хромосом знаходяться статеві хромосоми: у яйцеклітинах – тільки Х-статеві хромосоми, а у сперматозоонах – або Х-, або Y-статеві хромосоми.

Розмноження тварин можливе при досягненні ними певного віку і маси, тобто з настанням статевої зрілості. При статевій зрілості тварини статеві органи досягають певного розвитку, в яєчниках і сім’яниках розвиваються і дозрівають статеві клітини, формуються статеві рефлекси, статеві залози починають виділяти статеві гормони, які разом з нервовою системою регулюють статеву діяльність самки і самця.

Здатність до відтворення (фізіологічна зрілість) у тварин настає раніше, ніж закінчується їх ріст і розвиток, і залежить від виду тварини, породи, умов годівлі та утримання, кліматичних умов. У великої рогатої худоби вона настає у 8-12 міс., а овець і кіз – у 7-8, у свиней – у 5-8, у коней – у 16-18 місяців. У статевозрілих тварин посилюється виділення статевих гормонів і виникають статеві рефлекси. У самок настають статева тічка й охота. Самець здатний осіменити самку, а його сім’я – запліднити її, в результаті чого самка може стати вагітною і виношувати плід.

Будова органів розмноження самців

Статевий апарат самців складають слідуючі органи: сім’яники з їх придатками, сім’япроводи, сечостатевий канал, позатазова частина якого входить в склад чоловічого статевого члена, або пеніса, придаткові статеві залози, препуцій, мошонка.

Сім’яники представляють собою статеві залози, в яких розвиваються чоловічі статеві клітини – сперматозоїди. Сім’яників два і розміщені вони між задніми кінцівками або позаду стегон в мошонці. В будові сім’яників є остов, або строма, і робоча частина, або паренхіма.

Остовом кожного сім’яника служить щільна сполучнотканинна оболонка, від якої всередину сім’яника вдавлюється пластинка (середостіння). Між оболонкою і середостінням розміщені перегородки, вони поділяють сім’яник на долі, в яких розміщується паренхіма сім’яника.

Паренхіму сім’яника складають звиті канальці і проміжна тканина. Внутрішні стінки канальців вистелені особливими клітинами, з яких розвиваються сперматозоїди. В різних тварин на 1 мм³ буває від 0,2 до 5 млрд. сперматозоїдів.

Розвинуті сперматозоїди поступають в просвіт канальців, де є рідина, разом з якою вони утворюють чоловіче сім’я, або сперму.

По канальцям сперма проходить в придаток сім’яника, який являє собою довгий, зібраний в складки канал. Потовщений його кінець називають головкою придатка, а протилежний більш тонкий кінець – хвостом. Хвіст придатка переходить в сім’япровід.

Кожний сім’яник з придатком підвішений на сім’яному канатику, який складається з сім’япроводу, кровоносних і лімфатичних судин, нервів і знаходиться в кладці слизової оболонки (очеревині). З сім’яного канатика очеревина переходить на сім’яник і покриває його.

При відокремленні сім’яників від тіла сім’яний канатик перерізається (при кастрації і при зборі на м’ясокомбінаті).

Сім’яники являються також залозами внутрішньої секреції, тому що утворюють чоловічі статеві гормони.

Сім’япроводів у тварин два - по кількості сім’яників. Сім’япроводи являють собою трубки для виведення сім’я з сім’яників. Через пахові канали кожний сім’япровід іде в черевну порожнину, а потім по верхній стінці сечового міхура направляється в сечовивідний канал.

Від місця впадання сім’япроводів сечовивідний канал стає сечостатевим каналом. Стінки сім’япроводу складаються з серозної оболонки, м’язового шару і слизової оболонки з підслизовим шаром. Слизова оболонка сім’япроводу покрита циліндричним епітелієм.

Дата добавления: 2015-12-16 | Просмотры: 1189 | Нарушение авторских прав