АкушерствоАнатомияАнестезиологияВакцинопрофилактикаВалеологияВетеринарияГигиенаЗаболеванияИммунологияКардиологияНеврологияНефрологияОнкологияОториноларингологияОфтальмологияПаразитологияПедиатрияПервая помощьПсихиатрияПульмонологияРеанимацияРевматологияСтоматологияТерапияТоксикологияТравматологияУрологияФармакологияФармацевтикаФизиотерапияФтизиатрияХирургияЭндокринологияЭпидемиология

Слізна кістка

Слізна кістка, os lacrimale, парна. Вона являє собою тонку кісткову платівку, яка входить до складу медіальної стінки очниці зразу позаду лобового відростка верхньої щелепи. На її латеральній поверхні є задній слізний гребінь, crista nasalis posterior. Спереду від гребеня проходить слізна борозна, sulcus lacrimalis, яка разом з борозною на лобовому відросткові верхньої щелепи утворює ямку слізного мішка, fossa sacci lacrimalis. Слізна кістка людини схожа на слізну кістку людиноподібних мавп, що слугує одним із доказів близької схожості їх з гомінідами.

Леміш

Леміш, vomer. Непарна кістка; він являє собою неправильну чотирикутну платівку, яке нагадує відповідне землеробне знаряддя і входить до складу кісткової перегородки носу. Задній край його вільний і являє собою задній край кісткової перегородки носу, яка розділяє задні отвори порожнини носу – хоани, choanae, через які порожнина носу сполучається з носовим відділом глотки.

Вилична кістка

Вилична кістка, os zigomatucum, найміцніша із лицевих кісток; вона є важливою архітектурною частиною обличчя, замикаючи собою виличні відростки лобової, скроневої і верхньощелепної кісток і сприяє цим укріпленню кісток обличчя по відношенню до черепу. Вона являє також обширну поверхню для прикріплення жувального м’язу. Відповідно розміщенню кістки в ній розрізняють три поверхні і два відростки. Бічна поверхня, facies lateralis, має вигляд чотирикінцевої зірки і злегка виступає у вигляді горба. Задня, звернена в сторону скроневої ямки і називається скроневою поверхнею, facies temporalis. Третя поверхня, очнична, facies orbitalis, приймає участь в утворенні стінок очниці. Верхній відросток кістки, processus frontalis, з’єднується з виличним відростком лобової кістки і великим крилом клиноподібної кістки. Латеральний відросток, processus temporalis, з’єднуючись з виличним відростком скроневої кістки, утворює виличну дугу – місце початку жувального м’яза.

Нижня щелепа

Нижня щелепа, mandibula, є рухливою кісткою черепу. Вона має підковоподібну форму. Обумовлені як її функцією (найважливіша частина жувального апарату), так і розвитком із першої зябрової (мандібулярної) дуги, форму якої вона зберігає. У багатьох ссавців, в тому числі нижчих приматів, нижня щелепа є парною кісткою. У відповідності з цим вона закладається із двох зачатків, які, поступово зростаючись, зливаються на другому році життя після народження в непарну кістку, зберігаючи па середній лінії слід зрощення обидвох половин (symphysis mentalis). Відповідно будові жувального відділу із пасивної частини (зубів), які здійснюють функцію жування, і активної, м’язів, нижня щелепа поділяється на горизонтальні частину, або тіло, corpus mandibulae, яке несе на собі зуби, і вертикальну у вигляді двох гілок, rami mandibulae, які слугують для утворення скронево – нижньощелепного суглобу і прикріплення жувальних м’язів. Обидві частини – горизонтальна і вертикальна – сходяться під кутом, angulus mandibulae, до якого на зовнішній поверхні прикріплюється жувальний м’яз, який викликав появу однойменної горбистості, tuberositas masseterica. На внутрішній поверхні кута знаходиться крилоподібна горбистість, tuberositas pterigoidea, місце прикріплення другого жувального м’язу, медіального крилоподібного, musculus pterigoideus medialis. Тому діяльність жувального апарату впливає на розміри цього кута. У новонароджених він близький до 150 градусів, у дорослих знижується до 130 – 110 градусів, а у старості, з втратою зубів і послабленням акту жування, знову збільшується. Також при порівнянні мавп з різними видами гомінід, спостерігається відповідно послабленню функції жування поступове збільшення кута нижньої щелепи з 90 градусів у людиноподібних мавп до 95 у гейдельбергської людини, 100 градусів у неандертальця і до 130 градусів у сучасної людини.

Будова і рельєф нижньої щелепи обумовлені наявністю зубів і участю її в утворенні роту. Так, верхня частина тіла, коміркова, pars alveolaris, несе на собі зуби, внаслідок чого на її краї, arcus alveolaris, знаходяться зубні комірки, alveoli dentales, з міжкомірковими перегородками, septa interalveolaria. Відповідно коміркам на зовнішній поверхні є коміркові випини, juga alveolaria. Заокруглений нижній край тіла масивний, утворює основу тіла нижньої щелепи, basis mandibulae. В старості, коли зуби випадають, коміркова частина атрофується і все тіло стає тонким і низьким. По середній лінії тіла гребінь симфізу переходить в підборідний виступ трикутної форми, protuberantia mentalis, наявність якого характеризує сучасну людину. Із усіх ссавців підбородок виражений тільки у людини, та і то сучасної. У людиноподібних мавп, пітекантропа і у гейдельбергської людини підборідного виступу немає і щелепа в цьому місці має край, який загинається назад. У неандертальця підборідний виступ також відсутній, але відповідний край нижньої щелепи має вигляд прямого кута. Тільки у сучасної людини з’являється справжній підбородок. З боків цього підвищення є підборідні горбики, tubercula mentalia, по одному з кожного боку. На латеральній поверхні тіла, на рівні проміжку між 1 і 2–м малими кутніми зубами знаходиться підбородковий отвір, foramen mentale, яким відкривається канал нижньої щелепи, canalis mandibulae, який слугує для проходження нерва і кровоносних судин. Назад і вверх від підборідного виступу тягнеться коса лінія, linea obliqua. На внутрішній поверхні у ділянці симфізу виступають дві підборідних ості, spinae mentales – місця прикріплення сухожилків підборідно–язикового м’язу. У антропоморфних мавп цей м’яз прикріплюється не сухожилком, а м’ясистою частиною, внаслідок чого замість ості утворюється ямка. В низці викопних щелеп маються всі перехідні форми – від властивої мавпам ямки, обумовленої прикріпленням м’ясистим прикріпленням підборідно–язикового м’язу і суміщається з виступаючим підбородком. Таким чином, зміна способу прикріплення підборідно–язикового м’язу з м’ясистого на сухожилків потягнуло за собою утворення підборідних остей і відповідно підбородку. Враховуючи, що сухожилків спосіб прикріплення м’язів язику сприяв розвитку членоподільної мови, перетворення кісткового рельєфу нижньої щелепи в ділянці підбородку також повинно бути пов’язано з мовою і є чисто людською ознакою. З боків підборідної ості ближче до нижнього краю щелепи замітні місця прикріплення двочеревцевого м’язу – двочеревцеві ямки, fossae digastricae. Дальше іде назад і вгору в напрямку до гілки нижньої щелепи щелепо–під’язикова лінія, linea mylohyoidea – місце прикріплення однойменного м’язу.

Гілка нижньої щелепи, ramus mandibulae, відходить з кожного боку від задньої частини тіла вверх. На внутрішній поверхні є отвір нижньої щелепи, foramen mandibulae, який веде в канал нижньої щелепи. Внутрішній край отвору виступає у вигляді язичка нижньої щелепи, lingulа mandibulae. Язичок у людини розвинений сильніше, чім у мавп. Дозаду від язичка починається і направляється вниз і вперед щелепо–під’язикова борозна, sulcus mylohyiodeus (слід нерву і кровоносних судин). Вверху гілка нижньої щелепи закінчується двома відростками: передній із них, вінцевий, processus coronaideus (утворився під впливом тяги скроневого м’язу), а задній виростковий відросток, processus condilaris, приймає участь у зчленуванні нижньої щелепи із скроневою кісткою. Між обома відростками утворюється вирізка нижньої щелепи, incisura mandibulae.

Виростковий відросток, має голівку, caput mandibulae, і шийку, collum mandibulae; спереду на шийці знаходиться крилоподібна ямка, fovea pterygoidea (місце прикріплення бічного крилоподібного м’язу, musculus pterigoideus lateralis).

Підводячи підсумки описанню нижньої щелепи, слід відзначити, що її форма і будова характеризують сучасну людину. Перехід хватальної функції щелеп привів до упаду діяльності зубів і редукції нижньої щелепи. Поряд з цим у людини стали розвиватися членоподільна мова, пов’язана з посиленою і тонкою роботою м’язів язика, які кріпляться до нижньої щелепи. Тому зв’язана з цими м’язами підборідна ділянка нижньої щелепи посилено функціонувала і устояла під дією факторів регресу. На ній виникли підборідні ості і виступ. Утворенню останнього сприяло також розширення щелепної дуги, пов’язане із збільшенням поперечних розмів черепу під впливом мозку, який росте. Таким чином, форма і будова нижньої щелепи формувалась під впливом розвитку праці, членоподільної мови і головного мозку, які характеризують людину.

Під’язикова кістка

Під’язикова кістка, os hyoideum, розміщена між нижньою щелепою і гортанню, у основи язика, вона відноситься до кісток обличчя, хоча розміщена на шиї і розвивається із другої і третьої зябрових дуг. Відповідно такому розвитку вона набуває форму дуги. Вона складається із тіла, corpus, і двох пар рогів, великих, cornua majora і малих, cornua minora. Під’язикова кістка підвішується до основи черепу двох довгих фіброзних тяжів, ligamentum stylohyoideum, які ідуть від малих рогів під’язикової кістки до шилоподібних відростків скроневих кісток.

Череп в цілому

Зовнішня поверхня черепу. Частина зовнішньої поверхні черепу, яка вивчається спереду (norma facialis), складається із лобової ділянки вверху, двох очниць з грушоподібним отвором носу між ними; дальше вниз від очниць і латерально від отвору носу видна поверхня верхньої щелепи з верхніми зубами. Латерально очницю замикає вилична кістка, яка з’єднується як з лобовою кісткою, так і з верхньою щелепою, знизу рухомо примикає нижня щелепа.

Очниці, orbitae, містять орган зору і являють собою заглиблення, і нагадує трішки закруглені чотиристоронні піраміди. Основа піраміди відповідає входу очниці, aditus orbitae, а верхівка направляється назад і медіально. Медіальна стінка очниці, paries medialis, утворюється лобовим відростком верхньої щелепи, слізною кісткою, очничною платівкою решітчастої кістки і тілом клиноподібної кістки спереду від зорового каналу. До складу бічної стінки, paries lateralis, входять очничні поверхні виличної кістки і великих крил клиноподібної кістки. Верхня стінка, paries superior, або дах очниці, утворюється очничною поверхнею лобової кістки і малими крилами клиноподібної кістки. Нижня стінка, paries inferior, або дно, виличною кісткою і верхньою щелепою, а в задній частині – очничною поверхнею однойменного відростку піднебінної кістки. У верхівки піраміди є два отвори: латеральний – верхня очнична щілина, fissura orbitalis superior, і медіальний – зоровий канал, canalis opticus; обидва отвори з’єднують очницю з порожниною черепу. У куті між латеральною і нижньою стінками знаходиться нижня очнична щілина, fissura orbitalis inferior; вона веде у своєму задньому відділі у крилопіднебінну ямку, а в передньому – у підвискову ямку. В передній частині медіальної стінки знаходиться ямка слізного мішку, fossa sacci lacrimalis; вона веде в носослізний канал, canalis nasolacrimalis, який відкривається другим кінцем в нижній носовий хід. Дальше назад, у шва між лобовою і решітчастою кістками, знаходяться два отвори – передній і задній решітчасті отвори, foramen ethmoidale anterior et posterior, місця проходження однойменних судин і нервів; перший веде в порожнині черепу, другий – в порожнину носа.

Грушоподібний отвір носу, apertura piriformis nasi, розміщено нижче і частково між очницями. На передньому краї грушоподібного отвору по середній лінії виступає вперед передня носова ость, яка ззаду продовжується у кісткову перегородку носу.

При розгляді черепу збоку (norma lateralis) відмічаються перш за все скроневі лінії, верхня та нижня, (lineae temporales superior et inferior). Вони позначають місце прикріплення скроневого м’язу та фасції.

Особливої уваги потребують із–за складності топографічних взаємовідносин наступні заглиблення:

Вискова ямка, fossa temporalis, відмежовується зверху і ззаду скроневою лінією, знизу – підскроневим гребенем і нижнім краєм виличної дуги, спереду – виличною кісткою. Скронева ямка виповнена скроневим м’язом.

Підскронева ямка, fossa infratemporalis, являє собою безпосереднє продовження вниз скроневої ямки, причому межею між ними слугує підскроневий гребінь великого крита крилоподібної кістки. Зовні підскронева ямка частково прикривається гілкою нижньої щелепи. Через нижню очничну щілину вона з’єднується з очницею, а через крило-щелепну щілину з крилопіднебінною ямкою.

Крилопіднебінна ямка, fossa pterygopalatina, розміщена між верхньою щелепою спереду (передня стінка) і крилоподібним відростком ззаду (задня стінка). Медіальною її стінкою слугує вертикальна платівка піднебінної кістки, яка відмежовує крилопіднебінну ямка від порожнини носу.

В крилопіднебінну ямку відкриваються 5 отворів, які ведуть: 1)медіальний, крилопіднебінний, – в носову порожнину; 2)задньоверхній, круглий–в середню черепну ямку; 3)передній, нижня очнична щілина – в очницю; 4)нижній, великий піднебінний канал – в ротову порожнину; 5)задній, крилоподібний канал – на основу черепу.

При розгляді черепу зверху (norma verticalis) видно склепіння черепу і його шви – сагітальний, між медіальними краями тім’яних кісток; вінцевий шов, між лобовою і тім’яними кістками; ламбдоподібний шов (за схожістю з грецькою літерою “ламбда”), між тім’яними кістками і потиличною.

Зовнішня основа черепу, basis cranii externa, складається із нижніх поверхонь як лицевого (без нижньої щелепи), так і мозкового черепу. Зовнішня основа черепу поділяється на три відділи: передній, середній і задній. Передній відділ складається із твердого піднебіння і коміркової дуги верхньої щелепи; в задні частині твердого піднебіння є поперечний шов на місці з’єднання утворюючих його піднебінного відростка верхньої щелепи і горизонтальної платівки піднебінної кістки; по серединній лінії проходить шов, який з’єднує парні частини твердого піднебіння; на своєму передньому кінці він зливається з різцевим отвором. В задній частині твердого піднебіння, поблизу коміркової дуги є великий піднебінний отвір, який являє собою вихід із однойменного каналу; іще більш дозаду на нижній поверхні пірамідального відростку знаходяться отвори малих піднебінних каналів.

Середній відділ простягається від заднього краю твердого піднебіння до переднього краю великого потиличного отвору. На передній межі цього відділу знаходяться хоани – задні кісткові отвори порожнини носу. В задній частині основи черепу знаходиться яремний отвір, через який проходять дев’ята, десята і одинадцята пари черепних нервів, а від нього починається внутрішня яремна вена.

Внутрішня поверхня основи черепу може бути розглянута лише після горизонтального або сагітального розпилу черепа. Внутрішня поверхня основи черепу, basis cranii interna, поділяється на 3 ямки, із яких у передній і середній розміщується великий мозок, а у задній – мозочок. Межею між передньою і середньою черепними ямками слугують задні краї малих крил крилоподібної кістки, між середньою і задньою – верхній край пірамід скроневих кісток.

Передня черепна ямка, fossa cranii anterior, утворюється очничною частиною лобової кістки, решітчастою платівкою решітчастої кістки і малими крилами клиноподібної.

Середня черепна ямка, fossa cranii media, лежить глибше, чім передня. Середня частина ямки утворюється турецьким сідлом. До складу бокових частин входять великі крила крилоподібної кістки, луска і передня поверхня пірамід скроневих кісток. Отвори середньої ямки: зоровий канал, верхня очнична щілина, круглий отвір, овальний отвір, остистий отвір; рваний отвір, foramen lacerum.

Задня черепна ямка, fossa cranii posterior, сама глибока і об’ємна. До її складу входять: потиличка кістка, задні частини тіла клиноподібної кістки, кам’яниста частина скроневої кістки і задньо–нижній кут тім’яної кістки. Отвори: великий потиличний, під’язиковий канал, яремний отвір, виростковий канал, внутрішній слуховий прохід.

Порожнина носу, cavum nasi, спереду відкривається грушоподібним отвором, ззаду парні отвори – хоани, сполучають з носоглоткою. Посередництвом кісткової перегородки носа, septum nasi osseum, носова порожнина поділяється на дві не зовсім симетричні половини. Кожна половина носової порожнини має 5 стінок: верхню, нижню, латеральну, медіальну і задню.

Латеральна стінка побудована найбільш складно; до неї входять (ідучи спереду назад) наступні кістки: носова кістка, носова поверхня тіла і лобового відростку верхньої щелепи, слізна кістка, лабіринт решітчастої кістки, нижня носова раковина, перпендикулярно платівка піднебінної кістки і медіальна платівка крилоподібного відростку клиноподібної кістки.

Носова перегородка, septum nasi osseum, являється ніби медіальною стінкою кожної половини порожнини носу. Вона утворена перпендикулярною платівкою решітчастої кістки, лемешем, зверху носовою остю лобової кістки, гребенем клиноподібної кістки, внизу носовими гребенями верхньої щелепи і піднебінної кістки.

Верхня стінка утворюється невеликою частиною лобової кістки, дірчастою платівкою решітчастої кістки і частково клиноподібною кісткою.

До складу нижньої стінки, або дну, входить піднебінний відросток нижньої щелепи і горизонтальна платівка піднебінної кістки, які складають кісткове небо, в передньому його відділі є отвір різцевого каналу.

На бічній стінці носової порожнини звисають вниз три носових раковини, якими відмежовуються один від іншого три носових ходи: верхній, середній і нижній. Верхній носовий хід, meatus nasi superior, знаходиться між верхньою і середньою носовими раковина решітчастої кістки; він вдвічі коротший за середній хід і розміщується тільки в задньому відділі носової порожнини, з ним сполучаються пазуха клиноподібної кістки, крилопіднебінний отвір і в нього відкриваються задні комірки решітчастої кістки. Середній носовий хід, meatus nasi medius, іде між середньою і нижньою носовими раковинами. В нього відкриваються середні і передні комірки решітчастого лабіринту, верхньощелепна пазуха. Нижній носовий хід, meatus nasi inferior, проходить між нижньою носовою раковиною і дном носової порожнини. В його передньому відділі відкривається носослізний канал, через який слізна речовина попадає в носову порожнину. Простір між носовими раковинами і носовою перегородкою отримав назву спільного носового ходу, meatus nasi communis.

Вікові і статеві особливості черепу

Череп новонародженого відрізняється невеликим розміром кісток обличчя порівняно з другими кістками черепу

Другою особливістю черепу новонародженого є джерельця, fonticuli.

Череп новонародженого несе на собі сліди всіх трьох стадій костеніння, яке іще не завершилось. Джерельця і є рештками першої, перетинчастої стадії; вони знаходяться на місці пересічення швів, де залишаються рештки не закостенілої сполучної тканини. Наявність їх має велике функціональне значення, так як дає можливість кісткам склепіння черепу значно зміщуватись, завдяки чому череп під час пологів пристосовується до форми і розмірів родового каналу. Розрізнюють наступні джерельця: 1) переднє джерельце, fonticulus anterior, ромбоподібної форми, знаходиться по серединній лінії на перехресті чотирьох швів: стрілоподібного, лобового і двох половинок вінцевого; заростає на другому році життя; 2) заднє джерельце, fonticulus posterior, трикутної форми, знаходиться на задньому кінці стрілоподібного шву між двома тім’яними кістками спереду і лускою потиличної кістки ззаду; заростає на другому місяці після народження; 3) бічні джерельця, парні, по два з кожної сторони, причому переднє називається клиноподібним, fonticulus sphenoidalis, а заднє – соскоподібним, fonticulus mastoideus. Клиноподібне джерельце знаходиться на місці сходження крилоподібного кута тім’яної кістки, лобової кістки, великого крила клиноподібної кістки і луски скроневої кістки; заростає на 2 – 3 місяці після народження. Соскоподібне джерельце знаходиться між соскоподібним кутом тім’яної кістки, основою піраміди скроневої кістки і лускою потиличної кістки. Клиноподібне і соскоподібне джерельця спостерігаються частіше у недоношених дітей, причому у доношених інколи може бути відсутнім заднє джерельце. У новонароджених відмічається відсутність швів, слабкий розвиток диплое, невизначеність рельєфу не тільки на зовнішній поверхні, але і на внутрішній поверхні черепу.

Залишками другої, хрящової стадії розвитку черепу є хрящові прошарки між окремими іще не злившимися частинами кісток основи черепу, які тому у новонароджених відносно більші чім у дорослого. Повітряносні пазухи в кістках черепу ще не розвинулись. Внаслідок слабкого розвитку м’язів, які іще не почали функціонувати, різноманітні м’язові горби, гребені і лінії виражені слабо. З тої ж причини, обумовленій відсутністю жувальної функції, слабо розвинені щелепи: коміркові відростки майже відсутні, нижня щелепа складається із двох половинок, які не зрослися. Внаслідок цього обличчя мало виступає наперед в порівнянні з черепом і складає лише восьму частину останнього, в той час як у дорослого ці співвідношення дорівнюють 1: 4.

У зрілому віці спостерігається костеніння швів черепу внаслідок перетворення синдесмозів між кістками в сіностози. У старечому віці кістки черепу нерідко стають тоншими і легшими. В результаті випадіння зубів і атрофії коміркового краю щелеп обличчя укорочується, нижня челюсті видається наперед при одночасному збільшенні кута нижньої щелепи.

Форма черепу підвернена значним індивідуальним варіаціям. Розрізняють три основні форми черепної коробки відповідно черепному показнику (відсоткове відношення поперечного діаметру до поздовжнього):

1) коротка – брахікранна (черепний показник більше 80);

2) середня – мезокранна (черепний показник 79 –76);

3) довга – доліхокранна (нижче 75).

Скелет кінцівок

Філогенез кінцівок

Рух (локомоція) більшої частини хребетних в першу чергу пов’язана з кінцівками, які досягають повного розвитку у наземних форм, які піднімають тіло над землею. При цьому кінцівки набувають вертикального положення.

Прототипом кінцівок хребетних є парні плавники риб, які складаються із хрящових променів і являють собою простий гнучкий важіль, який утворився під впливом руху у рідкому середовищі. У наземних тварин в зв’язку з умовами існування проходить перетворення плавника у п’ятипалу кінцівку.

Скелет кінцівок складається із двох відділів: скелету вільних кінцівок і так званих поясів верхньої і нижньої кінцівок, посередництвом яких кінцівки кріпляться до тулубу. Із дорзальної частини примітивного поясу верхньої кінцівки утворюється лопатка, яка несе на собі ямку для зчленування вільної верхньої кінцівки; із вентральної частини виникає коракоїд, який у амфібій, рептилій і птахів примикає до груднини. Латерально від коракоїду знаходиться другий відросток – прокоракоїд, який витісняється покривною кісткою – ключицею, яка розвивається на його місці. Ця остання, з’єднуючись з грудниною, входить у зв’язок з лопаткою. У живонароджуючих ссавців коракоїд редукується, втрачає зв’язок з грудниною і приростає до лопатки у формі її клювоподібного відростку, processus coracoideus. Лопатка у цих тварин має гребінь, який продовжується в акроміон, до якого прикріплюється ключиця. Ключиці розвинені у тих форм ссавців, кінцівки яких можуть робити рухи у всіх напрямках (гризуни, рукокрилі, мавпа і людина). У форм же з кінцівками, які здійснюють одноманітні рухи в одній площині при бігові, плаванні (копитні, хижаки, китоподібні) ключиці редукуються.

Пояс нижньої кінцівки у своїй примітивній формі у нижчих риб представлений лежачій на вентральній стороні тіла платівкою, до якою прикріплюються обидва задніх плавники. Дорсальна частина бокової половини поясу верхньої кінцівки, яка відповідає лопатці поясу верхньої кінцівки, у наземних хребетних утворює клубову кістку, ileum; вентральна частина дає сідничну, ischium, і лобкову, pubicum, кістки, гомологічні коракоїду і прокоракоїду. Всі три частини не відділені одна від іншої, а зв’язані хрящем, на основі якого вони виникли. На місці їх сходження поміщується суглобова ямка для зчленування з першою ланкою вільної кінцівки (стегном).

У ссавців у дорослому стані всі три кістки поясу нижньої кінцівки зливаються в одну тазову кістку, os coxae. Обидві тазові кістки з вентральної сторони зв’язані між собою зрощенням, в якому у вищих форм, в особливості у мавп і людини приймають участь лише лобкові кістки. В наслідку утворюється разом з крижем нерухоме кісткове кільце – таз, який слугує опорою (у людини нижніх) кінцівок. Опорна роль тазу в особливості проявляється у людини у зв’язку з вертикальним положенням його тіла.

Скелет вільних кінцівок наземних хребетних внаслідок переходу до іншого укладу життя сильно видозмінюється, хоча променева будова, властива рибам, у них залишається, скорочуючись до п’яти променів. Кожна кінцівка складається із трьох ланок, які ідуть одна за одною. Перша ланка, stylopodium, яка називається у передніх кінцівок плече (humerus), а у задніх стегно (femur), зчленовується з поясом кінцівки; за ним слідує друга ланка, zeugopodium, яке складається із двох крупних елементів: radius et ulna на передній кінцівці і tibia et fibula – на задній. Третя ланка, autopodium (кисть, стопа), в своїй проксимальній частині, basiopodium, складається із дрібних елементів, а в дистальній частині, acropodium, утворює п’ять відділених друг від друга променів, вільні ділянки яких називаються власне пальцями.

Видозміни типу у людини і наближених до неї ссавців зводяться до наступного. На нижній кінцівці, на межі між першою і другою ланками, з’являється додаткова кістка – надколінок, patella, який являє собою сезамоподібну кістку. У першому ряді кісток зап’ястка виникає додаткова сезамоподібна кісточка – горохоподібна кісточка, os pisiforme. Частина кісток на стопі та кисті зливаються. Таке зрощення кісткових елементів пов’язане зі зміною характеру локомоції, при якому кінцівки, які тільки підштовхують тіло, яке волочиться по землі, вперед (древні рептилії), стають здатними підіймати його від землі. Розвинені пізніше види локомоції – бігання та лазіння по деревах (древні ссавці) – визвали зміни у крайових пальцях (променевих і ліктьових). Розвиток пальців, які лежать на променевій стороні, дозволило краще хвататися і чіплятись за гілки, а розвиток пальців ліктьової сторони сприяло опорі і притискуванні до землі. Цей процес і обумовив злиття деяких кісток первинного basiopodium, а саме: для укріплення ліктьового краю кисті і великогомілкового стопи при їх опорі на землю зап’ясткові і заплеснові кістки цієї сторони злились разом, перетворившись у кубоподібну і крючкоподібну кістки.

Кістки п’ястка, metacarpalia, плюсна, metatarsalia, і фаланги пальців абсолютно гомологічні на верхній і нижній кінцівках.

Що стосується постановки кінцівок, то першочергово у нижчих наземних видів (амфібій і рептилій) проксимальна ланка обидвох кінцівок, stylopodium, розміщена під прямим кутом до бічної поверхні тіла; згини між stylopodium і zeugopodium (ліктьовий і колінний суглоби) утворюють кут, відкритий у медіальну сторону, відповідно чому рухи у цих суглобах можуть проходити навкруг осі, паралельній хребтовому стовпу. При цих умовах тварина може тільки повзати, волочиться по землі черевною поверхнею свого тіла.

У вищих форм проходить перестановка: кінцівки розміщуються уже в сагітальній площині по відношенню до тіла, причому stylopodium передньої кінцівки (плече) повертається назад, а stylopodium задньої кінцівки (стегно) вперед, внаслідок цього ліктьовий суглоб своєю вершиною звернений назад, а колінний суглоб – вперед. В результаті всіх цих переміщень тварина, підіймаючись над землею, стає на всі чотири ноги і може ними користуватись при ходінні і бігові.

Людина, єдина із всіх приматів, ходить у вертикальному положенні, спираючись тільки на задні кінцівки, які стали в неї нижніми і знаходяться на продовженні вертикальної осі тіла.

Передні кінцівки у людини, які в силу її вертикального положення верхніми, утратили локомоторну функцію. Завдяки трудовій діяльності, яка виділила людину із середовища тварин, вони перетворилися в хватальний орган, пристосований для виконання різноманітних і тонких рухів, які необхідні під час роботи. Хоча передні кінцівки виконують функцію хватання іще у мавп, тільки у людини рука стала органом праці. Відповідно цьому кістки руки більш тонкі і легкі, чім кістки нижньої кінцівки і, крім того, з’єднуються між собою дуже рухливими зчленуваннями. В особливості розвинена пронація і супінація (обертання променевої кістки з поворотом кисті тилом вперед і навпаки). Крім рухливості зчленувань, свобода рухів верхньої кінцівки залежить в значній мірі іще від присутності ключиці, яка віддвигає кінцівку до периферії. Іще особливість в скелеті верхньої кінцівки, притаманна людині, – це скручування, torsio, плеча, яке виникає у зв’язку з вертикальним положення тіла; так як грудна клітка людини здавлена у напрямку спереду назад, а не з боків, як у четвероногих тварин, то лопатка у людини прилягає до задньої поверхні грудної клітки, будучи звернена своєю суглобовою ямкою у латеральну сторону (у чотириногих ямки звернені вниз). В залежності від цього суглобова поверхня головки плеча, яка зчленовується з лопаткою, повертається в середину майже на 90 градусів по відношенню до дистального епіфізу тієї ж кістки. Торсія плеча розвивається поступово на протязі індивідуального розвитку людини.

Особливо пристосовується до трудової діяльності кисть. Зап’ясткові кістки зменшуються; навпаки, пальці подовжуються і робляться дуже рухливими. Великий палець відставлений вбік і може протиставлятися (опозиція) решті пальців, включаючи і п’ятий палець, чого не можуть робити мавпи; деякі із них можуть доводити великий палець не дальше третього. До того ж, великий палець у них короткий. Завдяки такій будові кисть людини здатна не тільки захвачувати предмет, як це має місце у людиноподібних мавп, але і обхвачувати його, що має велике значення для “хватальної функції” руки при роботі. Всі ці особливості будови верхньої кінцівки людини виникли в процесі трудової діяльності.

Нижні кінцівки людини служать тільки для переміщення тіла в просторі і разом з тим є підпірками, на які спирається все тіло, тому кістки нижньої кінцівки товщі, масивніші і рухливість між ними значно менша, чім у верхньої кінцівки.

Стопа як кінцева опора тіла втратила властивості хватальної ноги, яка мається у мавп, внаслідок чого пальці, які не мають ніякої ролі в опорі, сильно укоротились. Великий палець стоїть в одному ряді з другими і не відзначається особливою рухливістю, як у на руці, але відмічається його більш масивний розвиток в порівнянні з другими пальцями і тібіалізація стопи. Стопа набула форму склепіння, яке згладжує, як пружина, поштовхи і потрясіння при ходьбі і бігові.

Перші зачатки кінцівок у людини з’являються на третьому тижні зародкового періоду у формі горизонтальних виступів з боків тіла зародка, які нагадують плавники. Виступи розширюються в округлу платівку (зачаток кисті і стопи), в якій іще не можна розрізнити пальців. Останні намічаються в платівці пізніше у вигляді п’яти променів. Потім розвиваються елементи передпліччя і гомілки, і, нарешті, плеча і стегна. Таким чином, розвиток окремих ланок кінцівки іде в такому порядку: спочатку дистальні ланки, потім середні і, нарешті, проксимальні, як ніби із тулуба виростає при розвитку верхньої кінцівки спочатку кисть, потім передпліччя і, нарешті, плече; при розвитку нижньої кінцівки – стопа, гомілка, стегно.

Дата добавления: 2015-11-26 | Просмотры: 878 | Нарушение авторских прав