АкушерствоАнатомияАнестезиологияВакцинопрофилактикаВалеологияВетеринарияГигиенаЗаболеванияИммунологияКардиологияНеврологияНефрологияОнкологияОториноларингологияОфтальмологияПаразитологияПедиатрияПервая помощьПсихиатрияПульмонологияРеанимацияРевматологияСтоматологияТерапияТоксикологияТравматологияУрологияФармакологияФармацевтикаФизиотерапияФтизиатрияХирургияЭндокринологияЭпидемиология

Плечова кістка

Плечова кістко, є довгим важелем руху і розвивається як типова довга трубчаста кістка. Відповідно цій функції і розвитку вона складається із діафізу, метафізів, епіфізів і апофізів. Верхній кінець має кульоподібну суглобову головку, caput humeri (проксимальний епіфіз), яка зчленовується з суглобовою впадиною лопатки. Головка відділяється від решти кістки вузенькою канавою, яка зветься анатомічною шийкою, collum anatomicum. Зразу за анатомічною шийкою знаходяться два м’язових горбики (апофізи), із яких більший, tuberculum majus, лежить латерально, а другий, менший, tuberculum minus, ненабагато спереду від нього. Від горбиків донизу ідуть кісткові гребені (для прикріплення м’язів): від великого горбика – crista tuberculi majoris, а від маленького – crista tuberculi minoris. Між обома горбиками і гребенями проходить міжгорбкова борозна, sulcus intertubercularis, в які поміщається сухожилок довгої головки двоголового м’язу плеча. Розміщена зразу під обома горбиками частина плечової кістки на межі з діафізом називається хірургічною шийкою, collum chirurgicum (місце найбільш частих переломів плечової кістки). Тіло плечової кістки в верхній своїй частині має циліндричну форму, внизу – трьохгранне. Майже посередині тіла кістки на її латеральній поверхні знаходиться дельтоподібна горбистість, tuberositas deltoidea, до якої прикріплюється однойменний м’яз. Позаду неї по задній поверхні тіла кістки від медіального боку до латерального проходить у вигляді пологої спіралі плоска борозна променевого нерва, sulcus nervi radialis seu spiralis.

Розширений і трохи загнутий наперед нижній кінець плечової кістки – виросток плечової кістки, condylus humeri, закінчується з боків шороховатими надвиростками – присереднім і бічним, epicondilus medialis et lateralis, які лежать на продовженні медіального і латерального країв кістки і слугуючими для прикріплення м’язів і зв’язок (апофізи). Присередній надвиросток виражений сильніше за бічний і на своїй задні стороні має борозну ліктьового нерву, sulcus nervi ulnaris. Між надвиростками розміщується суглобова поверхня для зчленування з кістками передпліччя (дистальний епіфіз). Вона поділяється на дві частини: медіально лежить блок, trochlea, який має вигляд поперечно розміщеного валика з виїмкою посередині; він слугує для зчленування з ліктьовою кісткою і охоплюється його вирізкою, incisura trochlearis; вище блоку, як спереду так і ззаду, знаходиться по ямці: спереду вінцева ямка, fossa coronaidea, ззаду ліктьова ямка, fossa olecrani. Ямки ці так глибокі, що розділяючи їх кісткова перегородка часто витончена до просвічування, а інколи навіть продірявлена. Латерально від блоку поміщується суглобова поверхня у вигляді відрізка кулі, головочка плечової кістки, capitulum’s humeri, яка слугує для зчленування з променевою кісткою. Спереду над головочкою знаходиться невелика променева ямка, fossa radialis.

Кістки передпліччя відносяться до довгих трубчастих кісток. Їх дві: ліктьова кістка, ulna, яка лежить медіально; і променева, radius, розміщена на бічній стороні. Тіла обох кісток мають трьохгранну форму з трьома поверхнями і трьома краями. Одна поверхня задня, друга – передня і третя у променевої кістки – латеральна, у ліктьової – медіальна. Із трьох країв один гострий. Він відділяє передню поверхню від задньої і звернений до сусідньої кістки, обмежовуючи міжкістковий простір і звідси його назва – міжкістковий край, margo interossea. Крім цих ознак, спільних для обох кісток, мається низка особливостей окремо для кожної кістки.

Ліктьова кістка

Ліктьова кістка, ulna. Верхній (проксимальний) потовщений кінець ліктьової кістки (епіфіз) розділяється на два відростки: задній, більш товстий, ліктьовий відросток, olecranon, і передній, невеликий, вінцевий відросток, processus coronaideus. Між цими двома відростками знаходиться блокоподібна вирізка, incisura trochlearis, яка слугує для зчленування з блоком плечової кістки. на променевій стороні поміщується невелика променева вирізка, incisura radialis – місце зчленування з головкою променевої кістки, а спереду під вінцевим відростком лежить горбистість ліктьової кістки, tuberositas ulnae, місце прикріплення сухожилка плечового м’язу. Нижній (дистальний) кінець ліктьової кістки несе круглу, з плоскою нижньою поверхнею головку ліктьової кістки, caput ulnae (епіфіз), від якої з медіальної сторони відходить шилоподібний відросток, processus styloideus (апофіз). Головка має на своїй окружності суглобову поверхню, circumferentia articularis, місце зчленування з сусідньою променевою кісткою.

Променева кістка

Променева кістка, radius. В протилежність ліктьовій має більш потовщений дистальний кінець, чім проксимальний. Проксимальний кінець утворює округлу головку, caput radii (епіфіз) з плоским заглибленням для зчленування з голівкою плечової кістки. Третина або половина окружності голівки також зайнята суглобовою поверхнею, circumferentia articularis, яка зчленовується з променевою вирізкою ліктьової кістки. Головка променевої кістки відділяється від решти кістки шийкою, collum radii, зразу нижче від неї з передньоліктьового боку є горбистість променевої кістки, tuberositas radii (апофіз), місце прикріплення двоголового м’язу плеча. Латеральний край дистального кінця (епіфізу) продовжується в шилоподібний відросток, processus styloideus (апофіз). Суглобова поверхня, яка знаходиться на дистальному епіфізі, зап’ясткова суглобова поверхня, facies articularis carpalis, ввігнута для зчленування з човноподібною і пів місяцевою кістками зап’ястка. На медіальному краї дистального краю променевої кістки є невелика вирізка, incisura ulnaris, місце для зчленування з суглобовим обводом, circumferentia articularis головки ліктьової кістки.

Кістки кисті

Кістки кисті поділяються на кістки зап’ястка, п’ястка і кістки, які входять до складу пальців – фаланги.

Зап’ясток

Зап’ясток, carpus, є сукупністю восьми коротких губчастих кісток – ossa carpi, розміщених у два ряди, по чотири в кожному.

Проксимальний, або перший ряд зап’ястку, який розміщений ближче до кісток передпліччя, утворений, якщо рахувати від великого пальця, наступними кістками: човноподібною, os scaphoideum, півмісяцевою, os lunatum, тригранною, os triquetrum, горохоподібною, os pisiforme. Перші три кісточки, з’єднуючись, утворюють еліптичну, випуклу в бік передпліччя суглобову поверхню для зчленування з дистальним кінцем променевої кістки. Горохоподібна кістка у цьому зчленуванні не приймає участі, зчленовуючись окремо з тригранною кісткою. Горохоподібна кістка є сезамоподібною кісткою, яка розвинулась в сухожилку м’язу – ліктьовому згиначі зап’ястку.

Дистальний, або другий ряд зап’ястку складається із наступних кісток: трапеції, os trapezium, трапецієподібної кістки, os trapezoideum, головчастої кістки, os capitatum, гачкуватої кістки, os hamatum. Назви кісток відображають їх форму. На поверхні кожної кістки є суглобові фасетки для зчленування з сусідніми кістками. Крім того, на долонній поверхні виступають горбики для прикріплення м’язів і зв’язок. Кістки зап’ястку в своїй сукупності являють вид склепіння, випуклого з тильного боку і жолобоподібно ввігнутого з долонного боку. З променевого боку жолоб зап’ястку, sulcus carpi, відмежований променевим підвищенням, утвореного горбиками човноподібної кістки і кістки – трапеції, а з ліктьового боку – ліктьовим підвищенням, утвореним гачком гачкуватої кістки і горохоподібною кісткою.

В процесі еволюції людини у зв’язку з трудовою діяльністю кістки зап’ястку прогресують у своєму розвитку. Так, у неандертальця довжина головчастої кістки рівнялась 20 – 25 мм, а у сучасної людини вона збільшилась до 28 мм. Проходить також укріплення ділянки зап’ястку, яка відносно слаба у людиноподібних мавп і неандертальців. У сучасної людини кістки зап’ястку так міцно скріплені зв’язками, що зменшується їх рухливість, але зростає міцність. Удар по одній із зап’ясткових кісток рівномірно розподіляється між рештою і слабшає, тому переломи в ділянці зап’ястку зустрічаються порівняно рідко.

П’ясток

П’ясток, metacarpus, утворюється п’ятьма п’ястковими кістками, ossa metacarpalia, які відносяться до коротких трубчастих кісток и називаються по порядку перша, друга і так дальше, починаючи з боку великого пальця. Кожна п’ясткова кістка складається із основи, basis, діафізу, або тіла, corpus, і заокругленої головки, caput. Основи II – V кісток несуть на своїх проксимальних кінцях плоскі суглобові фасетки для з’єднання з кістками другого ряду зап’ястку, а з боків – для зчленування одна з другою. Основа першої п’ясткової кістки має сідлоподібну суглобову поверхню, яка зчленовується з кісткою – трапецією, бічні фасетки відсутні.

Кістки пальців кисті

Кістки пальців кисті, ossa digitorum manus, являють собою невеликі короткі трубчасті кістки, які лежать одна за другою і носять назву фаланг. Кожний палець складається із трьох фаланг: проксимальної, phalanx proximalis, середньої, phalanx media, дистальної, phalanx distalis. Виключення складає великий палець, який має тільки дві фаланги – проксимальну і дистальну. У всіх тварин він розвинений слабкіше за інші і досягає найвищого розвитку тільки у людини.

Основа проксимальних кінців пальців несуть поодинокі суглобові поверхні для зчленування з круглою головкою відповідної п’ясткової кістки. Основа середньої і дистальної фаланг пальців мають по дві плоскі ямки, які відокремлені гребенем. Вони зчленовуються з головками відповідно проксимальної і середньої фаланг, які мають форму блоку з виїмкою посередині. Кінець дистальної фаланги сплощений і несе горбистість. В ділянці пястково – фалангових і міжфалангових суглобів кисті у місці прикріплення сухожилків є сезамоподібні кістки. Вони постійні на великому пальці і непостійні на решті.

Пальці руки поділяються на латинській мові за числовою ознакою: I – digitus primus, II – digitus secundus, III – digitus tertius, IV – digitus quartus, V – digitus quintus; за функціонально–топографічною ознакою: великий палець, digitus maximus; вказівний палець, digitus indicis; середній палець, digitus medius; безіменний палець, digitus innominatus; мізинець, digitus minimus.

Скелет нижньої кінцівки

Пояс нижньої кінцівки

Пояс нижньої кінцівки, cingulum membri inferioris, складається із парної тазової кістки. Тазова кістка, os coxae, відноситься до плоских кісток і виконує функцію руху (участь у зчленуванні з крижем і стегном), захисту (органів тазу) і опори (перенесення ваги вище розміщеної частини тіла на нижні кінцівки). Остання функція переважає, чим і пояснюється складна будова тазової кістки і злиття її із трьох окремих кісток – клубової, os ilium, лобкової, os pubis, сідничої, os ischii. Зрощення цих кісток проходить в ділянці найвищої загрузки, а саме в ділянці кульшової западини, acetabulum (оцетниця, від acetum – оцет), яка є суглобовою ямкою кульшового суглобу, в якому і проходить зчленування поясу нижньої кінцівки з вільною нижньою кінцівкою. Клубова кістка лежить зверху кульшової западини, лобкова – знизу і спереду, а сіднична – знизу і ззаду. У осіб до 16 років перераховані кістки відокремлені одна від іншої хрящовими прошарками, які у дорослого костеніють, іншими словами, синхондроз переходить в сіностоз. Завдяки цьому із трьох кісток утворюється одна, яка володіє великою міцністю, необхідною для опори всього тулубу і голови. Кульшова западина розміщується на зовнішній стороні тазової кістки і слугує для зчленування з головкою стегнової кістки. Маючи форму досить глибокої округлої ямки, вона відмежована по колу високим краєм, який на медіальній стороні переривається вирізкою, incisura acetabuli. Суглобова гладка поверхня кульшової западини має форму півмісяця, facies lunata, тоді як центр западини, так звана ямка кульшової западини, fossa acetabuli, і частина, розміщена поблизу від вирізки, шороховаті.

Клубова кістка

Клубова кістка, os ilium, своїм нижнім коротким товстим відділом, яке називається тілом, corpus ossis ilii, зливається з рештою частин кульшової кістки в ділянці кульшової западини; верхня, розширена і більш чи менш тонка її частина утворює крило клубової кістки, ala ossis ilii. Рельєф кістки обумовлений переважно м’язами, під дією яких в місцях сухожилкового способу прикріплення утворились гребені, лінії і ості, а в місцях м’ясистого прикріплення – ями. Так, вільний верхній край крила являє потовщений, вигнутий S – подібно гребінь, crista iliaca, до якого прикріплюються три широких черевних м’язи. Гребінь спереду закінчується передньою верхньою остю клубової кістки, spina iliaca anterior superior, а ззаду – задньою верхньою остю клубової кістки, spina iliaca posterior superior. Нижче кожної із цих остей на передньому та задньому краю клубової кістки ще по ості: spina iliaca anterior inferior et spina iliaca posterior inferior, передня нижня та задня нижня ості клубової кістки. Нижні ості відділяються від верхніх вирізками. Вниз і вперед від передньої нижньої ості, на місці з’єднання клубової кістки з лобковою, знаходиться клубово – лобкове підвищення, eminentia ilipubica, а знизу від задньої нижньої ості лежить велика сіднична вирізка, incisura ischiadica mayor, яка закінчується внизу сідничною остю, spina ischiadica, яка розміщена уже на сідничній кістці. Внутрішні поверхня крила клубової кістки гладко, трохи ввігнута і утворює клубову ямку, fossa iliaca, яка виникла у зв’язку з підтриманням нутрощів при вертикальному положенні тіла. Дозаду і вниз від останньої лежить вушкоподібна суглобова поверхня, facies auricularis, місце зчленування з однойменною поверхнею крижа, а зверху і дозаду від суглобової поверхні знаходиться горбистість клубової кістки, tuberositas iliaca, до якої кріпляться міжкісткові крижово – клубові зв’язки. Клубова ямка відділяється від внутрішньої поверхні нижче розміщеного тіла клубової кістки дугоподібною лінією, linea arcuata. На зовнішній поверхні крила клубової кістки знаходяться сліди від прикріплення сідничних м’язів.

Лобкова кістка

Лобкова кістка, os pubis, має коротке потовщене тіло, corpus ossis pubis, яке примикає до кульшової западини, і верхню та нижню гілки, ramus superior et inferior ossis pubis. Гілки розміщені під кутом одна до іншої. На зверненій до серединної лінії вершині кута є овальної форми поверхня, facies simphysialis, для з’єднання з лобковою кісткою протилежного боку. На 2 см латеральніше від цієї поверхні знаходиться лобковий горбок, tuberculum pubicum, від якого тягнеться вздовж заднього краю верхньої поверхні верхньої гілки гребінь лобкової кістки, pectin ossis pubis, який переходить дозаду в дугоподібну лінію клубової кістки. На нижній поверхні верхньої гілки лобкової кістки є затульна борозна, sulcus obturatorius, місце проходження затульних судин і нерва.

Сіднична кістка

Сіднична кістка, os pubis, має тіло, corpus ossis ischii, яке входить до складу кульшової западини, і гілку, ramus ossis ischii, які утворюють одне з іншою кут, вершина якого сильно потовщена і являє собою сідничний горб, tuber ischiadicum. По задньому краю тіла, вверх від сідничного горба, розміщена мала сіднична вирізка, incisura ischiadica minor, відділена сідничною остю, spina ischiadica, від великої сідничної вирізки, incisura ischiadica major. Гілка сідничної кістки відходить від сідничного горба і зливається з нижньою гілкою лобкової кістки. Внаслідок цього лобкова і сіднична кістки своїми гілками оточують затульний отвір, foramen obturatorium, який лежить вниз і медіально від кульшової западини і має форму трикутника з округлими кутами.

Таз як ціле

Обидві кульшові (тазові) кістки, з’єднуючись одна із другою і з крижем, утворюють кісткове кільце таз, pelvis, який слугує для з’єднання тулубу з вільними нижніми кінцівками. Кісткове кільце тазу поділяється на два відділи: верхній, більш широкий – великий таз, pelvis major, і нижній, більш вузький, малий таз, pelvis minor. Великий таз відмежований тільки з боків більш або менш розвернутими клубовими кістками. Спереду він не має кісткових стінок, а ззаду відмежований поперековими хребцями. Верхню межу малого тазу, яка відділяє його від великого, складає погранична лінія, linea terminalis, утворена мисом, promontorium, дугоподібними лініями клубових кісток, гребенями лобкових кісток і верхнім краєм лобкового симфізу. Відмежований таким чином отвір носить назву верхнього отвору тазу, apertura pelvis superior. Донизу від входу лежить порожнина малого тазу, cavum pelvis. Спереду стінка тазової порожнини утворена лобковими кістками і їх з’єднанням між собою, дуже коротка. Ззаду стінка, навпаки, довга і складається із крижа і куприка. З боків стінки малого тазу утворені ділянками тазових кісток, які відповідають кульшовій западині, а також сідничними кістками разом зі зв’язками, які ідуть від крижа. Внизу тазова порожнина закінчується нижнім отвором тазу, apertura pelvis inferior, відмежованого гілками лобкових і сідничних кісток, сідничними горбами і куприком. Виміри тазу акушерами проводяться з допомогою тазоміру. При вимірі великого тазу визначають три поперечних розміри:

1. Відстань між двома передніми верхніми остями клубових кісток – distantia spinarum, рівна 25 – 27 см.

2. Відстань між двома клубовими гребенями – distantia cristarum, рівна 28 – 29 см.

3. Відстань між двома великими вертлюгами – distantia trochanterica, рівна 30 – 32 см.

Потім визначають зовнішній прямий розмір:

1. Відстань від симфізу до заглиблення між останнім поперековим і першим крижовим хребцями, яка дорівнює 20 – 21 см. Для виявлення істинного прямого розміру тазу (conjugata vera) відраховують від величини зовнішнього прямого розміру 9,5 – 10 см. Тоді отримуємо істинну кон’югату, або гінекологічну, conjugata vera seu ginecologica, відстань, яка зазвичай дорівнює 11 см.

2. Відстань між передньоверхньою і задньоверхньою остями клубових кісток (бокова кон’югата) рівна 14,5 – 15 см.

3. Для визначення поперечного розміру входу в малий таз (13,5 – 15 см) ділять відстань між двома клубовими гребенями (29 см) навпіл або вираховують від неї 14 – 15 см.

4. При вимірюванні поперечного розміру виходу із малого тазу (11 см) установлюють тазомір на внутрішні краї сідничних горбів і до отриманої цифри 9,5 см прибавляють 1 – 1,5 см на товщину м’яких тканин.

5. При вимірюванні прямого розміру виходу із малого тазу (9 – 11 см) ставлять тазомір на верхівку куприка і нижній край симфізу і із отриманої величини 12 – 12,5 см відраховують 1,5 см на товщину крижа і м’яких тканин.

Якщо з’єднати середини прямих розмірів тазу, включаючи вхід і вихід, то отримуємо так звану вісь тазу у вигляді кривої, ввігнутої до переду лінії, яка проходить через середину тазової порожнини. Таз в своєму природному стані сильно нахилений наперед (нахил тазу – inclinatio pelvis), так що площина тазового входу, або анатомічна кон’югата, утворює з горизонтальною площиною кут, який у жінок більший, чім у чоловіків. Нахил тазу залежить від вертикального положення тіла людини, що є також причиною згину хребтового стовпу, з яким таз знаходиться у безпосередньому зв’язку. Величина кута нахилу тазу коливається між 75 градусами і 55 градусами. При сидячому положенні тіла таз розміщується майже горизонтально, внаслідок чого кут дорівнює тільки 7 градусам.

Форма і величина тазу відображають його функцію. У чотириногих тварин, у яких таз не несе ваги всього вище розміщеного тіла і не є підтримкою для нутрощів, він порівняно малий і має вузьку видовжену форму з різким переважанням передньо – заднього розміру малого тазу. У людиноподібних мавп, у яких відбулося перетворення кінцівок на руки і ноги, таз став значно ширшим і коротшим, але все ж передньо – задній розмір переважає поперечний, внаслідок чого фігура входу в малий таз нагадує карткове серце. Нарешті, у людини, яка володіє прямоходінням, таз став коротшим і ширшим, так що у чоловіків обидва розміри стають майже одинакові, а у жінок, в зв’язку з набуттям особливої функції виношування плоду і актом пологів, поперечний розмір навіть переважає передньо – задній. У неандертальців таз володіє всіма людськими ознаками, що свідчить про вертикальне положення тіла і двоноге ходіння, але він іще трохи вужчий, чім у сучасної людини. Відображаючи цей процес еволюції, і в онтогенезі людини таз спочатку (у плодів) має вузьку форму, притаманну чотириногим, потім, у новонародженого, він схожий на таз антропоїдів (мавпячий таз) і, нарешті, у міру освоєння властивості прямоходіння поступово набуває характерну для людини форму.

В період настання статевої зрілості особливо чітка починають проявлятися статеві відмінності, які виражаються у наступному. Кістки жіночого тазу є тоншими і більш гладкими, чім у чоловіків. Крила клубових кісток у жінок більше розвернуті в сторони, внаслідок чого відстань між остями і гребенями більше, чім у чоловіків. Вхід у жіночий таз має поперечно – овальну форму, тоді як форма входу чоловічого тазу скоріше поздовжньо – овальна. Мис чоловічого тазу більше вдається вперед, чім у жіночого тазу. Чоловічий криж відносно вузький і більш ввігнутий, жіночий же, навпаки, відносно ширший і разом з тим більш плоский. Тазовий вхід у чоловіків значно вужчий, чім у жінок; у останніх сідничні горби відстоять дальше один від іншого і куприк менше видається вперед. Місце сходження нижніх гілок лобкових кісток на добре розвиненому жіночому тазі має форму дуги, arcus pubis, тоді як на чоловічому тазі він утворює гострий кут, angulus subpubicus. Порожнина малого тазу у чоловіків має ясно виражену лійкоподібну форму, у жінок ця лійко подібність менш замітна і їх тазова порожнина за своїми обрисами наближається до циліндру. Резюмуючи все сказане за статеві відмінності тазу можна сказати, що взагалі чоловічий таз більш високий і вузький, а жіночий низький, але більше широкий і вмістимий.

Дата добавления: 2015-11-26 | Просмотры: 937 | Нарушение авторских прав