АкушерствоАнатомияАнестезиологияВакцинопрофилактикаВалеологияВетеринарияГигиенаЗаболеванияИммунологияКардиологияНеврологияНефрологияОнкологияОториноларингологияОфтальмологияПаразитологияПедиатрияПервая помощьПсихиатрияПульмонологияРеанимацияРевматологияСтоматологияТерапияТоксикологияТравматологияУрологияФармакологияФармацевтикаФизиотерапияФтизиатрияХирургияЭндокринологияЭпидемиология

НА ГАРЯЧКУ.

ВИМІРЮВАННЯ ТЕМПЕРАТУРИ ТІЛА. ДОГЛЯД ЗА ХВОРИМИ

План

1. Температура тіла людини та її регуляція.

2. Методика вимірювання температури тіла людини та її документування.

3. Поняття про гарячку та її класифікація.

4. Догляд за хворими на гарячку.

Температура тіла людини постійна (з незначними коливаннями), вона не залежить від температури зовнішнього середовища. Теплорегуляцію виконують різні відділи центральної нервової системи, а також залози внутрішньої секреції. Теплорегуляція полягає в підтримані певної рівноваги між теплоутворенням і тепловіддачею, результатом чого саме і є постійна температура тіла.

Теплоутворення, в основному, процес хімічний. Джерелами тепла є процеси окислювання, тобто згоряння вуглеводів, жирів і частково білків у клітинах і тканинах організму і, у першу чергу, в клітинах скелетних м'язів і печінки.

Тепловіддача процес переважно фізичний. У стані спокою в результаті випромінювання з поверхні тіла організм втрачає близько 80 % тепла, що утворився в ньому, за рахунок випаровування води в процесі дихання й потовиділення - близько 20 % і близько 1,5 % тепла губиться із сечею і калом.

Висока температура зовнішнього середовища подразнює терморецептори шкіри, при цьому рефлекторно розширюються кровоносні капіляри шкіри і частішає дихання. У результаті відбувається посилення тепловіддачі за рахунок випромінювання тепла з поверхні шкіри, посиленого випаровування поту, що виділяється, і в меншому ступені внаслідок випромінювання тепла і випаровування вологи зі слизової оболонки дихальних шляхів і поверхні альвеол.

Знижена зовнішня температура, подразнюючи шкірні рецептори, рефлекторним шляхом призводить до звуження шкірних капілярів і спазму гладкої мускулатури вивідних проток потових залоз («гусяча шкіра»), у результаті чого тепловіддача зменшується.

Посилення процесів теплоутворення внаслідок посиленої м'язової роботи призводить до посилення тепловіддачі.

Підвищена тепловіддача в холодну пору року може бути компенсована посиленням теплоутворення.

Добові коливання температури на десяті градуса перебувають у прямій пропорційній залежності від коливань окисних процесів, пов'язаних або з роботою, або із прийомом їжі. У здорових людей звичайно ранком температура нижче, ніж увечері. У нормі температура в дітей трохи вище, ніж у дорослих, за рахунок підвищення в них окисних процесів, необхідних для росту.

У жінок протягом місяця напруга окисних процесів може змінюватися у зв'язку із циклічністю функції статевих залоз, що спричиняє іноді підвищення температури на десяті градуса в менструальний період.

Крім коливань нормальної температури, пов'язаних з обміном речовин, можна спостерігати різні цифрові показники температури тіла залежно від місця, де вона виміряється. Так, температура слизової оболонки порожнин (ротової, піхви, прямої кишки) вища, ніж температура шкіри в пахвових і пахвинних областях.

Якщо середня температура людського тіла, яку вимірюють в пахвовій області, приймається за 36,5-37 °C, то температура тіла в дітей на 0,5–1°C вища (37–37,5 C), а в людей похилого і старечого віку відповідно нижча (35,5-36,5 C). До вечора температура звичайно вища, ніж ранком, теж на десяті градуса.

Однак всі фізіологічні коливання температури, із чим би вони не були пов'язані, у нормі не перевищують 1 C. Таким чином, поняття нормальної температури тіла пов'язано не тільки із межами її середніх показників, але й з величиною добових коливань.

Для вимірювання температури тіла користуються максимальним медичним термометром. Він складається зі скляного резервуара та припаяної до нього капілярної трубки, що може бути тонкостінною й товстостінною. Тонкостінний капіляр закріплюють на металевій пластинці – шкалі, градуйованій за Цельсієм від +34 до +42°, з поділом в десяті частки градуса, цей пристрій розміщують у скляному футлярі.

Ртуть заповнює резервуар і невелику частину капілярної трубки. Над ртуттю в капілярній трубці знаходяться пари ртуті у вакуумі. При нагріванні обсяг ртуті збільшується в 500 разів, більше, ніж обсяг резервуара, внаслідок чого меніск ртутного стовпа в капілярі піднімається. Самостійно повернутися в резервуар після припинення нагрівання ртуть не може, тому що цьому перешкоджає штифт, впаяний у дно резервуара і верхнім кінцем виходячий у капіляр. Таким чином, термометр фіксує максимальну температуру, тому він і називається максимальним на відміну від інших термометрів, що служать для вимірювання температури ґрунту (мінімальний термометр), води, повітря та ін. Повернути ртуть у резервуар можна тільки струснувши його кілька разів після попереднього охолодження. При струшуванні ще теплого термометра можуть відбутися розриви стовпчика ртуті в капілярі, які усуваються повторним струшуванням.

Зберігають термометри так: на дно склянки, у якому зберігаються термометри, кладуть шар вати і заповнюють склянку на 1/3 або 1/2 обсягу спиртом, розчином Каретнікова (в 1 л дистильованої води розчиняють 12 г двовуглекислої соди, 16 г формаліну, 3 г карболові кислоти) або будь-яким іншим дезінфікуючим розчином. Вимірявши температуру, термометри обережно опускають нижнім кінцем у склянку.

Вимірювання температури тіла людини називається термометрією. Вимірювання роблять найчастіше в пахвовій западині, рідше - у пахвинній складці. У виснажених хворих і грудних дітей можна вимірювати температуру в прямій кишці або в ротовій порожнині.

У місцях, які використовують для вимірювання температури, не повинно бути запального процесу, тому що це викликає місцеве підвищення температури.

Якщо поруч із місцем для вимірювання температури хворий тримає, або тримав грілку, це може відбитися на показаннях термометра.

Щоб виключити можливість одержання занижених цифр у результаті випаровування, перед вимірюванням температури пахвову область або пахову складку насухо протирають. Продезінфікований сухий термометр струшують і, переконавшись у тому, що стовпчик ртуті впав нижче шкали, поміщають нижнім кінцем у пахвову область так, щоб резервуар ртуті з усіх боків стикався зі шкірою. Хворий притискає термометр підведеною до грудей рукою. Неспокійним хворим і маленьким дітям руку притримує медична сестра. Під час вимірювання температури хворий повинен сидіти, або лежати.

Грудним дітям температуру вимірюють у пахвинній складці або в прямій кишці. Вклавши в пахвинну складку термометр, згинають ногу в кульшовому суглобі, щоб резервуар термометра зник у складці шкіри, що утворилася.

Для вимірювання температури в прямій кишці дитину кладуть на бік, резервуар термометра змазують вазеліном і вводять у задній прохід за внутрішній сфінктер, на 2–3 см. Під час вимірювання температури варто притримувати сідниці в зімкнутому положенні. Після витягування термометра його ретельно миють і дезінфікують.

Для вимірювання температури в порожнині рота резервуар термометра розміщують між нижньою поверхнею язика і дном порожнини рота, утримуючи його зімкнутими губами.

Тривалість вимірювання температури в пахвовій області й у паху становить 7-10 хвилин, у порожнинах - 5 хвилин.

У стаціонарі температуру вимірюють усім хворим між 7 і 9 годинами ранку та між 5 і 7 годинами вечора. Іноді потрібне більш часте вимірювання температури 3-4 рази на день або через кожні 2 години, тому що не у всіх хворих період підвищення температури збігається з часом її звичайного вимірювання.

Для графічного зображення добових коливань температури тіла використовують температурні аркуші. За віссю абсцис температурного аркуша відкладають дні хвороби, при цьому кожний день хвороби розраховується на дворазове вимірювання температури тіла. За віссю ординат розташовують температурну сітку, кожний розділ якої становить 0,2 °C. На температурний аркуш відповідними крапками наносять результати щоденної дворазової термометрії. Ці крапки з'єднують потім між собою, утворюючи так звані температурні криві, що відбивають при наявності лихоманки того чи іншого типу.

У температурному аркуші ведуть також контроль артеріального тиску, частоти дихання та пульсу. Для цього виділяють відповідні шкали і графи, сполучені зі шкалою температури, відзначають вагу хворого, добову кількість виділеної сечі (діурез), дані лабораторних досліджень. Температурний аркуш оформлюють при надходженні на кожного хворого і зберігають разом з його історією хвороби.

З метою швидкого визначення підвищеної температури тіла іноді застосовують і методи експрес-діагностики лихоманки, наприклад, прикладання до шкіри чола смужки паперу з будь-якою термолабільною речовиною, що змінює свій колір при підвищенні температури тіла вище нормальних цифр. Цей метод, однак, дає лише досить приблизні результати, які до того ж виявляються часом і є недостатньо точними.

Крім загальноприйнятих способів термометрії, у діагностичних цілях застосовують також місцеве вимірювання температури в певних порожнинах тіла людини, наприклад стравоході, шлунку, кишечнику, що здійснюють за допомогою електротермометрів (термощупів). Для цього можна використовувати і спеціальні радіокапсули, які ковтають хворі. Проходячи через шлунково-кишковий тракт, радіокапсули, в яких є датчики, передають сигнали про зміну температури тіла тих або інших об'єктів, які фіксують відповідним приладом.

Реєстрацію природного теплового випромінювання, що виходить із поверхні тіла (термографія або теплобачення), застосовують для діагностики цілого ряду захворювань, наприклад запальних захворювань внутрішніх органів, злоякісних пухлин молочних залоз, щитовидної залози і т.і. Метод теплобачення заснований на тому, що при деяких захворюваннях над вогнищем ураження визначається збільшення інтенсивності теплового випромінювання, пов'язане зі зміною кровообігу та обмінних процесів в уражених тканинах.

Дата добавления: 2015-09-27 | Просмотры: 565 | Нарушение авторских прав