АкушерствоАнатомияАнестезиологияВакцинопрофилактикаВалеологияВетеринарияГигиенаЗаболеванияИммунологияКардиологияНеврологияНефрологияОнкологияОториноларингологияОфтальмологияПаразитологияПедиатрияПервая помощьПсихиатрияПульмонологияРеанимацияРевматологияСтоматологияТерапияТоксикологияТравматологияУрологияФармакологияФармацевтикаФизиотерапияФтизиатрияХирургияЭндокринологияЭпидемиология

Дуоденальне зондування

Дуоденальне зондування (введення зонда у дванадцятипалу кишку з метою одержання її вмісту) відіграє важливу роль у діагностиці різних гастроентерологічних захворювань, у першу чергу жовчного міхура і жовчовивідних шляхів, підшлункової залози, дванадцятипалої кишки. Дуоденальне зондування застосовують і з лікувальною метою (наприклад, для відкачування жовчі при зниженій моторній функції жовчного міхура).

Дослідження проводять за допомогою спеціального дуоденального зонда діаметром 4 - 5 мм і довжиною до 1,5 м, що має на кінці металеву оливу з отворами. На зонді є три оцінки: на відстані 45 см (відстань від різців до субкардіального відділу шлунка), 70 см (відстань до вихідного відділу шлунка), 80 см (відстань до великого дуоденального сосочка).

Процедуру проводять ранком на порожній шлунок. Хворому в положенні сидячи вводять дуоденальний зонд, використовуючи активні ковтальні рухи. Як тільки зонд досягне оцінки 45 см і потрапить у шлунок (що перевіряється відсмоктуванням через зонд шлункового вмісту, який має кислу реакцію), хворого укладають на правий бік, підклавши валик або згорнуту ковдру. У такому положенні він продовжує повільно ковтати зонд (приблизно до відстані 75 см), що через певний час (звичайно 40 хв. - 1 год.) проходить через воротар і виявляється в просвіті дванадцятипалої кишки. Спроба більш швидкого ковтання зонда приводить до того, що він скручується в шлунку, у результаті чого дослідження подовжується.

Зовнішній кінець зонда опускають в одну із пробірок, штатив з якими встановлюють нижче рівня ліжка, на якій лежить хворий. Про правильне положення зонда судять за появою в пробірці вмісту жовтого кольору, що має основну реакцію. Перевірити положення зонда можна і за допомогою введення в нього повітря через шприц: якщо зонд перебуває у дванадцятипалій кишці, то введення повітря не супроводжується ніякими звуками, якщо ж зонд ще залишається в шлунку, то при введенні повітря відзначається характерний звук, що клекоче.

При дуоденальному зондуванні звичайно вдається одержати три порції дуоденального вмісту. Перша порція (порція А), у нормі прозора і має золотаво-жовтий колір, являє собою суміш жовчі, панкреатичного секрету і кишкового соку. При наявності домішок шлункового соку перша порція стає мутною.

Після одержання порції А через зонд вводять один зі стимуляторів жовчного міхура: 25 - 40 мл 33 % або 40 - 50 мл 25 % розчину сульфату магнію, 30 - 40 мл 40 % розчину глюкози, 15 - 20 мл теплого рослинного масла. Іноді парентерально використовують жовчогінні засоби гормональної природи (пітуітрин, холецистокінін). Через 10 - 15 хв. після введення стимулятора через зонд починає надходити друга порція (порція В) - міхурова жовч коричневого або маслинового, а при застої жовчі - темно-зеленого кольору. При слабкій концентраційній функції жовчного міхура не завжди вдається розрізнити за кольором порції А і В. У таких випадках доцільно застосовувати хроматичне дуоденальне зондування: після прийому напередодні дослідження 0,15 г метиленового синього в желатиновій капсулі одержувана міхурова жовч буде мати синій колір. При деяких захворюваннях, наприклад закупорці каменем жовчної протоки, одержати порцію В не вдається.

Після виділення міхурової жовчі (у середньому 30 - 60 мл) через зонд починає надходити більш світла печінкова жовч (порція В).

Характер і швидкість жовчовиділення можна уточнити при використанні так званого хвилинного зондування, коли дуоденальний зонд переставляють у наступну пробірку кожні 5 хв.

Мікроскопічне дослідження отриманих порцій дуоденального вмісту дозволяє виявити ознаки запалення в жовчному міхурі і жовчовивідних шляхах (лейкоцити, клітини епітелію), виявити різні бактерії і найпростіші (наприклад, лямблії), визначити порушення колоїдного стану жовчі (велика кількість кристалів холестерину) тощо.

Клізми. Клізмою називається процедура введення через пряму кишку різних рідин з діагностичною або лікувальною метою.

Діагностична клізма застосовується, наприклад, для розпізнавання кишкової непрохідності. Для рентгенологічного дослідження товстої кишки (іригоскопії) використовують так звану контрастну клізму, що містить суспензію рентгеноконтрасного препарату. З лікувальною метою застосовують очисні, сифонні й лікарські клізми.

Очисні клізми, призначені для розрідження і видалення вмісту нижніх відділів товстої кишки, використовують при сильному запорі, для видалення токсичних речовин при отруєннях, перед операціями і пологами, рентгенологічними дослідженнями травного тракту і ендоскопічним дослідженням товстої кишки, перед застосуванням лікарських клізм.

Вони протипоказані при гострих запальних і ерозивно-виразкових поразках слизової оболонки товстої кишки, деяких гострих хірургічних захворюваннях органів черевної порожнини (гострий апендицит, гострий перитоніт), шлунково-кишкових кровотечах, пухлинах товстої кишки, що розпадаються, у перші дні після операцій на органах черевної порожнини, при важкій серцево-судинній недостатності.

Очисну клізму ставлять за допомогою скляного або гумового кухля Есмарха (спеціальний резервуар обсягом 1 - 2 л з отвором), до якого прикріплюють гумову трубку довжиною близько 1,5 м з гумовим, ебонітовим або скляним наконечником. На наконечнику трубки розташований кран, за допомогою якого можна регулювати надходження води з кухля. Для очисної клізми дорослій людині потрібно звичайно 1 - 1,5 л теплої води (25 – 35⁰ С). Якщо необхідно стимулювати скорочення товстої кишки (при атонічних запорах), то можна застосовувати воду більш низької температури (12-20⁰ С). Навпаки, якщо необхідно розслабити гладку мускулатуру кишечника (при спастичних запорах), то використовують воду температурою 37 - 42 ⁰ С. Для посилення очисної дії клізми іноді додають 2 - 3 столові ложки гліцерину або рослинного масла, або розчиняють у воді 1 столову ложку стружки дитячого мила.

У кухоль Есмарха наливають воду і, відкривши кран, заповнюють гумову трубку, витісняючи повітря. Потім кран знову закривають і кружку підвішують вище рівня ліжка. Хворий лягає на лівий бік із зігнутими в колінах ногами, підтягнувши їх до живота (у такому положенні хворого анальний отвір більш доступний для введення наконечника). Під хворого підкладають клейонку, край якої опускають у таз.

Першим і другим пальцями лівої руки розсовують сідниці хворого, а правою рукою обертовими рухами обережно вводять у пряму кишку на глибину 10 - 12 см попередньо змазаний вазеліном наконечник. Спочатку (перші 3 - 4 см) наконечник вводять у напрямку до пупка хворого, а потім повертають відповідно просвіту прямої кишки і продовжують введення паралельно куприку. Після цього відкривають кран і вводять рідину, піднімаючи кружку на висоту до 1 м. Якщо вода не надходить, необхідно трохи висунути наконечник і збільшити напір води, піднявши кружку вище. Навпаки, при виникненні болю по ходу товстої кишки напір води зменшують. Після закінчення введення рідини хворого просять утриматися від дефекації протягом 5 - 10 хв. Потім за рахунок стимуляції перистальтики товстої кишки відбувається випорожнення її нижніх відділів від калових мас. Використані наконечники миють теплою водою з милом і кип'ятять.

При сильному запорі, особливо спастичного характеру, застосовують масляні клізми. Для цього 100 - 200 г підігрітого до температури 37 - 38⁰ С будь-якого рослинного масла вводять у пряму кишку за допомогою гумового грушоподібного балончика або шприца Жані. Масляні клізми, що сприяють розслабленню стінки кишки і наступному посиленню перистальтики, ставлять звичайно ввечері (після неї хворий повинен спокійно полежати протягом півгодини), при цьому ефект, що попускає, наступає через 10 - 12 год., звичайно ранком.

Для стимуляції випорожнення кишечника при атонічних запорах використовують також гіпертонічні (сольові) клізми: 50-100 мл 10 % розчину хлориду натрію або 20 - 30% розчину сульфату магнію вводять у пряму кишку за допомогою гумового балончика або шприца Жані, після чого просять пацієнта утриматися від дефекації протягом 20 - 30 хв. Оскільки гіпертонічні клізми завдяки своїй осмотичній дії сприяють виходу води із тканин у просвіт прямої кишки, то їх застосовують при набряках, зокрема при набряку мозкових оболонок.

Сифонні клізми застосовують із лікувальною метою при різних отруєннях, інтоксикації продуктами обміну речовин (наприклад, при хронічній нирковій недостатності), при динамічній і механічній кишковій непрохідності (в останньому випадку як передопераційна підготовка), а також при неефективності очисних клізм.

Для сифонної клізми використовують більшу лійку ємністю 0,5 - 2 л, а також гумову трубку довжиною 1 - 1,5 м з діаметром не менше 1 см, з'єднану із гнучким гумовим наконечником або гумовою кишковою трубкою довжиною 20 - 30 см. Замість кишкової трубки і гнучкого гумового наконечника можна скористатися товстим шлунковим зондом. Хворий приймає те ж положення, що і при очисній клізмі (на лівому боці або на спині із трохи зігнутими в колінах ногами). Гнучкий кінець гумової кишкової трубки або товстого шлункового зонда, змазаний вазеліном, уводять через пряму кишку на глибину 20 - 30 см. Дія сифонної клізми, так само як і промивання шлунка, засновано на принципі сполучених судин. Приєднавши лійку до зовнішнього кінця трубки, утримують у трохи похилому положенні трохи вище рівня таза пацієнта і заповнюють рідиною для промивання - чистою кип'яченою водою, слабким розчином перманганату калію, 2% розчином гідрокарбонату натрію. Лійку піднімають вгору приблизно на 50 см вище рівня тіла, після чого рідина починає надходити в кишечник. Як тільки рідина в лійці дійде до її звуження, лійку опускають нижче рівня тіла хворого, і вона починає заповнюватися назад рідиною з кишечника разом із пухирцями газу та калових мас. Перевернувши лійку і виливши вміст, процедуру промивання повторюють доти, поки з кишечника в лійку не будуть надходити чисті промивні води.

Звичайно на одну сифонну клізму потрібно 10 - 12 л рідини.

До лікарських клізм відносяться лікувальні клізми для введення різних лікарських речовин; їхній обсяг дорівнює звичайно 50 - 100 мл (мікроклізми).

Для лікарських клізм використовують гумовий грушоподібний балончик або шприц Жані з довгим гумовим наконечником (катетером), що вводять у пряму кишку на глибину 10 - 12 см. Перед їхнім застосуванням, як правило, ставлять очисну клізму. Розрізняють лікарські клізми загальної (резорбтивної) і місцевої дій.

Лікарські клізми місцевої дії застосовують із розрахунком на місцевий ефект лікарської речовини, що вводиться. Так, при запальних захворюваннях слизової оболонки прямої і сигмовидної кишки використовують клізми з настоєм ромашки і коларголом, при запалені передміхурової залози - з антипірином і т.і.

Лікарські клізми загальної дії застосовують при неможливості або небажаності перорального або парентерального введення лікарських речовин.

При цьому, як і при будь-якому ректальному способі, різні лікарські речовини всмоктуються в кров, не потрапляючи в печінку і, як наслідок, не руйнуються у ній. За допомогою лікарських клізм вводять, наприклад, деякі снотворні (хлоралгідрат).

При необхідності введення через пряму кишку великої кількості лікарських розчинів застосовують краплинні клізми. Така необхідність може, наприклад, виникнути при зневоднюванні організму (зокрема, при сильному блюванні), коли внутрішньовенне введення рідини утруднене через велику в'язкість крові. При краплинному введенні в гумову трубку (ближче до кухля Есмарха) вставляють крапельницю і затиск. Через пряму кишку на глибину 20 - 30 см вводять трубку з гумовим наконечником. Надходження відповідних розчинів (наприклад, ізотонічного розчину хлориду натрію) регулюється за допомогою затиску і робиться звичайно зі швидкістю 60 - 100 крапель в 1 хв.

Дата добавления: 2015-09-27 | Просмотры: 1280 | Нарушение авторских прав