АкушерствоАнатомияАнестезиологияВакцинопрофилактикаВалеологияВетеринарияГигиенаЗаболеванияИммунологияКардиологияНеврологияНефрологияОнкологияОториноларингологияОфтальмологияПаразитологияПедиатрияПервая помощьПсихиатрияПульмонологияРеанимацияРевматологияСтоматологияТерапияТоксикологияТравматологияУрологияФармакологияФармацевтикаФизиотерапияФтизиатрияХирургияЭндокринологияЭпидемиология

ВІЛ-ІНФЕКЦІЯ

ШИФР МКХ – 10 – В20-В24

ВІЛ-інфекція – тривала інфекційна хвороба, яка розвивається внаслідок інфікування вірусом імунодефіциту людини (ВІЛ) та характеризується прогресуючим ураженням імунної системи.

Етіологія. Розрізняють два типи збудника - віруси імунодефіциту людини 1 та 2 (ВІЛ-1 і ВІЛ-2). Перший поширений у всіх країнах світу, другий - в основному в Західній Африці, але вже виявляється в різних країнах Європи і Америки. Збудник містить РНК і належить до родини лімфотропних ретровірусів, спроможних викликати імунодепресивні та неопластичні захворювання людини і тварин після тривалої латенції.

Епідеміологія. Джерелом збудника є хвора людина і вірусоносій, які заразні впродовж усього життя.

Факторами пе­редачі інфекції є інфіковані біологічні середовища організму лю­дини: кров, сперма, вагінальний секрет, тканини або органи.

Передача збудника здійснюється різними шляхами:

- статевим;

- при переливанні крові та деяких її фракцій, пересадці донорських органів, під час парентеральних діагностичних, лікувальних та інших втручань інструментами, що були забруднені кров׳ю хворих або носіїв;

- від ВІЛ-інфікованої матері до дитини: «вертикальний шлях» - трансплацентарно (20 % випадків), під час пологів (50-70 %), «горизонтальний шлях»– при грудному вигодовуванні (20-30 %).

Крапельний, аліментарний та побутовий шляхи передачі вірусу не доведені й заперечуються.

Сприйнятливість до ВІЛ-інфекції сягає 100%.

Групи високого ризику зараження: гомосексуалісти, робітники секс-бізнесу, особи з невпорядкованими статевими зв׳язками; ін׳єкційні наркомани; особи, яким здійснювали гемотрансфузії (дуже вразливі хворі на гемофілію), пересадку органів, оперативні втручання, часті ін׳єкції ліків; статеві партнери хворих на СНІД і вірусоносіїв; діти, які народились від інфікованих матерів. Ймовірність зараження при однократному статевому контакті з інфікованим партнером – 1-3 %, у ін׳єкційних споживачів наркотиків – до 30 %, при переливанні контамінованої донорської крові та її компонентів – 100 %.

Не виключена можливість професійного зараження медичного персоналу (ймовірність - 0,1-0,4 %).

Вірус у зовнішньому середовищі нестійкий: він гине при температурі 56 °С за півгодини, а при 100° – відразу; знищується 20 % етанолом, ефіром, ацетоном, 0,2 % гіпохлоритом кальцію, 1 % глютаральдегідом, але відносно стійкий до іонізуючих і ультрафіолетових променів.

У світі живе зараз близько 40 млн хворих на СНІД, понад 20 млн осіб померли від СНІД-асоційованих захворювань. Кількість хворих на СНІД складає 10-20 % від числа заражених вірусом.

На сьогодні Всесвітня організація охорони здоров’я (ВООЗ) і Об’єднана програма Організації Об’єднаних Націй з ВІЛ/СНІДу (ЮНЕЙДС) характеризують ситуацію з ВІЛ-інфекції/СНІДу в світі як пандемію з епіцентром в країнах Африки, що південніше Сахари. У Центральній Африці щорічно уражується до 2 % населення.

Епідемія ВІЛ-інфекції в Україні є однією з найтяжчих серед країн Східної Європи та Співдружності Незалежних Держав. Згідно офіційних даних, у 2011 р. кожного дня у 58 осіб встановлювався діагноз ВІЛ-інфекція, у 25 осіб – діагноз СНІД, а 10 осіб помирало від захворювань, зумовлених СНІДом.

За період 1987 – липень 2012 р. в Україні офіційно зареєстровано ВІЛ-інфікованих 214 608 осіб, у т.ч. дітей до 14 років – 35 088; захворіло на СНІД – 52 343 осіб, у т.ч дітей до 14 років - 1 179; померло від СНІДу – 26 984 осіб, у т.ч. дітей до 14 років – 316.

Епідемічний процес ВІЛ-інфекції в Україні продовжує характеризуватися високою інтенсивністю. Станом на 01.01.2012 р. під диспансерним наглядом у закладах охорони здоров’я перебувало 120 148 громадян України (264,3 на 100 000 населення) Найбільш високі показники поширеності ВІЛ-інфекції зареєстровано у південно-східних регіонах країни: у Дніпропетровській, Донецькій, Одеській, Миколаївській областях, місті Севастополь, а також в АР Крим (605,9 – 361,6 на 100 тис. населення), де ці показники значно перевищують середній по країні, який на 01.01.2012 р. склав 264,3 на 100 тис. населення. За січень – липень 2012 року в Україні офіційно зареєстровано 11 844 ВІЛ-інфікованих осіб, в тому числі 11 821 громадян України та 23 іноземця. У статевовіковій структурі нових випадків ВІЛ-інфекції переважають особи віком 25 – 49 років та чоловіки. Разом з тим, в останні роки спостерігається стала тенденція до зниження частки випадків захворювань на ВІЛ-інфекцію у віковій групі 15 – 24 років серед усіх уперше зареєстрованих випадків ВІЛ-інфекції.

Основним шляхом передачі ВІЛ в Україні з 1995 р. до 2007 р. включно був парентеральний, переважно через введення наркотичних речовин ін׳єкційним шляхом. В 2008 р. вперше відбулася зміна частки шляхів передачі з перевагою статевого шляху над парентеральним. У 2011 р. відсоток осіб, які були інфіковані статевим шляхом, збільшився до 49%, парентеральний, шляхом введення ін’єкційних наркотичних речовин, склав 31%.

Патогенез. Віруси є високо тропними до Т-лімфоцитів (хелперів) - клітин, які мають рецепто­ри до даного вірусу. Геном вірусу здатний вбудовуватися в геном клітини завдяки існуванню зворотної транскрипції у життєвому циклі цих вірусів, тобто здатності синтезувати ДНК на матриці РНК. Відає зворотною транскрипцією вірусний фермент - ревертаза. Проникнувши всередину, вірус запускає зворотний синтез свого генома: ДНК, що утворилась, прилаштовується до хромосоми клітини і перетворюється у провірус, що може тривалий час (від декількох місяців до 10 років і довше) зберігатись у неактивному стані. В інших випадках провірус виявляє себе, синтезуючи вірусні білки, що веде до утворення вірусів імунодефіциту. Останні заражають нові, чутливі до них клітини. В організмі людини рецептори для ВІЛ також має цілий ряд соматичних та інших клітин: моноцити, макрофаги, еозинофільні гранулоцити, мегакаріоцити, тимоцити, В-лімфоцити, нейрони, мікроглія, астроцити, судинний ендотелій, сперматозоїди, кліти­ни хоріонтрофобласта плаценти. Важлива особливість ВІЛ полягає в тому, що клітини, в яких він розмножується, через деякий час гинуть. Виникає так званий цитопатичний ефект.

Організм хворого реагує на вторгнення вірусу синтезом антитіл, в результаті чого між організмом зараженої особи і ВІЛ настає крихка рівновага, яка може зберігатись півроку, а то й декілька років. У людини немає жодних ознак хвороби, але вона вже заразна для інших. Імунологічне дослідження в цей період виявляє зниження кількісного співвідношення Т-хелперів і Т-супресорів, а також ураження макрофагів. Основний удар припадає на субпопуляцію хелперів, бо на їхній поверхні набагато більше рецепторів, ніж на макрофагах.

При ВІЛ-інфекції руйнується матеріальна основа імунної системи. Падіння числа Т-хелперів порушує нормальне їх співвідношення із Т-супресорами (Т4:Т8), яких стає значно більше, і вони починають пригнічувати імунітет. Клон імунологічної пам'яті знижується до 10 клітин (в нормі їх понад 1000). Внаслідок цих процесів організм стає безпорадним не тільки перед патогенними мікробами, але й умовнопатогенними і навіть сапрофітами. Гинучи, Т-хелпери викидають гуморальний фактор, що активує В-лімфоцити. Внаслідок цього відбувається гіперпродукція імуноглобулінів. Це в свою чергу веде до підвищення кількості циркулюючих імунних комплексів і відповідних патологічних імунологічних процесів. Пригнічення кілерної системи обумовлює розвиток саркоми Капоші та інших пухлин.

Інфекційний процес супроводжується формуванням гуморального імунітету. Вже через 1-3 місяці після зараження у крові з'являються антитіла до антигенів вірусу. Але вони не мають повноцінного захисного значення, хоч і досягають великого титру. Не дивлячись на велику концентрацію противірусних антитіл у крові, збудник зберігається в організмі носія, носійство може перейти у захворювання, що прогресує.
Згідно даних десятирічного спостереження, протягом 5 років після інфікування у 20-30 % осіб розвивається СНІД, у такої ж кількості - СНІД - асоційований симптомокомплекс, у решти 40-60 % носіїв клінічні ознаки захворювання не розвиваються.