АкушерствоАнатомияАнестезиологияВакцинопрофилактикаВалеологияВетеринарияГигиенаЗаболеванияИммунологияКардиологияНеврологияНефрологияОнкологияОториноларингологияОфтальмологияПаразитологияПедиатрияПервая помощьПсихиатрияПульмонологияРеанимацияРевматологияСтоматологияТерапияТоксикологияТравматологияУрологияФармакологияФармацевтикаФизиотерапияФтизиатрияХирургияЭндокринологияЭпидемиология

Фактори обмеження працездатності спортсменів циклічних видів спорту

Я.С. Вайнбаум (1991) розробив класифікацію циклічних вправ (навантажень) із врахуванням такого комплексу показників: 1) тривалість часу, протягом якого обстежуваний спроможний підтримувати задану інтенсивність роботи; 2) ЧСС, яка відповідає даній інтенсивності роботи; 3) вміст молочної кислоти в крові; 4) енерговитрати щодо критичного рівня; 5) механізми енергозабезпечення (таблиця 21). Дана класифікація фізичних вправ дозволяє характеризува-ти інтенсивність циклічних вправ, які виконуються переважно рівномірними методами; вона не може бути використана для характеристики інтенсивності силових навантажень (штанга), швидкісно-силових (метання, стрибки), складно-координаційних (гімнас-тика, фігурне ковзання).

Таблиця 21

Характеристика циклічних навантажень різної інтенсивності (Я.С. Вайнбаум, 1991)

Для характеристики циклічних вправ, які виконуються змінними, неперервними або повторними методами, інтенсивність навантажень на окремих відрізках дистанції доцільно визначати за середніми показниками ЧСС, енерговитратами тощо.

Фізіологічна ефективність виконання різних за тривалістю навантажень фаничної потужності неоднакова. Так, тренування з навантаженнями тривалістю 30 с. сприяють збільшенню кількості міофібрил (міофібрилярна гіпертрофія), підвищенню активності ферментів АТФ-ази і КФ-кінази, зростанню сили і швидкості. Систематичні виконання навантажень тривалістю 1-3 хв. сприяють зростанню переважно анаеробних резервів організму і локальної витривалості. Проте виконання таких вправ з максимальною потужністю і короткими інтервалами відпочинку дуже важко переносяться психологічно.

Функціональними ефектами тренувань з використанням глобальних навантажень тривалістю від 2-4 хв. до 8-10 хв. є збільшення аеробної потужності (МСК) і продуктивності кардіореспіраторної системи, зростання буферних властивостей крові тощо. Тренування тривалістю 1-3 год. сприяють покращанню аеробних можливостей м’язових клітин, зростанню метаболічної продуктивності організму.

W. Hollman (1970) виділяє такі види навантажень: 1) анаеробна короткотривала – до 20 с; 2) анаеробна середня 20-60 с; 3) анаеробна тривала – 1-3 хв.; 4) аеробна кор-ткотривала – 3-10 хв.; 5) аеробна середньої тривалості – 10-30 хв.; 6) аеробна тривала – більше 30 хв. Класифікації видів навантажень фаничної інтенсивності за їх тривалістю орієнтовані лише на врахування таких метаболічних характеристик, як питома вага аеробного (анаеробного) характеру енергозабезпечення навантаження, і мало враховують інші обмежуючі працездатність фактори.

В.С.Міщенко (1990) виділяє чотири основних компоненти лімітування спеціальної працездатності спортсменів: 1) м’язовий (енергетичний, координаційний потенціал м’язів); 2) вегетативний (транспорт кисню, енергосубстратів, виведення продуктів обміну); 3) метаболічний (енергоресурси, теплоутворення); 4) регуляторний (регуляторна інтефація, оптимі-зація фізіологічної реактивності).

У систематизованому вигляді основні фізіологічні фактори обмеження працездатності при виконанні різної тривалості динамічної роботи з врахуванням її силового компоненту, представлені в таблиці 22. При аналізі обмежуючих працездатність факторів у наведених зонах змагальних навантажень автором враховані усі вищезазначені компоненти лімітування працездатності.

Таблиця 22

Основні фізіологічні фактори обмеження динамічного навантаження

працездатності при різній тривалості

змагального характеру (за В.С. Міщенком, 1990)

Основні фізіологічні фактори обмеження працездатності спортсменів використовуються для раціоналізації тренувального процесу і прогнозування спортивних результатів. Так, для бігунів на довгі дистанції прогнозування ефективності тренувань проводять за такими показниками як МСК, маса тіла і концентрація лактациду в крові (на дистанціях 1500-3000 м значимість МСК складає 50%); на дистанції бігу 400 м найбільш важливими є показники анаеробної продуктивності, МСК і маси тіла (J.Keul, W.Hara-lambia, 1977; H.Tanaka, 1986). Для змагальних дистанцій тривалістю біля однієї години високе прогностичне значення мають показники концентрації лактациду в крові і відношення концентрації вільних кислот до гліцерола (J.Keul, W.Haralambia, 1977). Високу інформативність працездатності стайєрів мають показники активності трансаміназ і ліпази ліпопротеїдів крові, рівень сечовини і ліпопротеїдів високої щільності.

Наведені метаболічні показники, доповнені фізіологічними факторами, створюють базис для наукового обгрунтування засобів тренування. Тренувальний процес повинен бути спрямований на вдосконалення тих функцій, які найбільш істотно впливають на ефективність даного виду діяльності. Звичайно, що для кожного виду змагальної діяльності співвідношення факторів лімітування працездатності різне. їх значення для розвитку витривалості коливається в залежності від рівня підготовки, віку, індивідуальних особливостей спортсмена тощо. Принципові ж закономірності лімітування працездатності в усіх випадках залишаються незмінними, а тому рекомендуються як основа науково-обгрунтованого спрямування спортивного тренування.

8. Класифікація та загальна характеристика ациклічних вправ

Ациклічні вправи – це стереотипи фаз рухів (ланцюгові умовні рефлекси), які мають чітке завершення (стрибки, метання, ривок та штовхання штанги тощо). Ефективність виконання ациклічних вправ (прояв максимальної сили та швидкості скорочення м’язів) перш за все залежить від резервних можливостей функції опорно-рухового апарату та ЦНС.

Результат ациклічних вправ оцінюється дальністю стрибка в довжину або висоту, дальністю польоту стандартного снаряду (молота, ядра), вагою штанги, яку піднімає спортсмен. Виконання ациклічних вправ часто пов’язане з розвитком максимальної «вибухової» сили, яка забезпечує переміщення снаряда чи тіла спортсмена в просторі. Таким чином, для ациклічних вправ характерна стереотипність лише форм руху та специфічність рухових координацій, сила та швидкість м’язових скорочень нестандартні, а максимальні. Тривалість самих ациклічних вправ невелика (від декількох секунд до десятків хвилин), більше часу в них займають циклічні рухи.

Ациклічні вправи поділяють на власне-силові та швидкісно-силові. Власне-силовими називаються вправи, результативність яких оцінюється перш за все величиною м’язового напруження (вправи зі штангою білямаксимальної чи максимальної ваги, «хрест» у гімнастиці тощо). Спортивні вправи, результативність яких залежить в першу чергу від швидкості м’язового скорочення (прискорення), називають швидкісно-силовими. Зовнішнє навантаження в швидкісно-силових вправах складає 40-70% від максимальної ізометричної сили. До швидкісно-силових вправ належать стрибки (в довжину, в висоту, з місці в легкій атлетиці, стрибки на лижах з трампліну стрибки у воду, гімнастичні та акробатичні стрибки), метання (диска, списа, молота, штовхання ядра), і також такі важкоатлетичні вправи, як ривок та штовхання. М.А. Масальгін (1979) до групи швидкісно: силових вправ відносить ряд циклічних вправ: біг на короткі дистанції, велотрек, коротка пробіжка з мак симальною швидкістю хокеїста чи футболіста. Власне та швидкісно-силові вправи Я.М.Коц (1986) об’єднує в групу вибухових вправ.

У рухах з переміщенням малої маси (менше 40% від максимальної ізометричної сили) при незначній величині м’язової сили досягається великі швидкість рухів – швидкісні вправ (Я.М.Коц, 1986), Приладом таких вправ можуть бути рухи ненаван тажених рук чи рухи, які пов’язані з метанням малого м’яча з місця.

До групи ациклічних вправ відносять і прицільні рухи. Ефективне виконання цих вправ не пов’язане з розвитком максимальної сили та швидкості м’язових скорочень, але вони висувають великі вимоги щодо точності рухів, від яких залежить влучність. До цієї групи вправ належить стрільба з різних видів вогнепальної зброї, стрільба з лука, городки. Прицільні вправи виступають також елементами в ряді спортивних ігор. Такими є подачі у волейболі та тенісі, штрафні кидки в баскетболі, пенальті у футболі.

Натискання пальцем на спусковий гачок при стрільбі повинно біти нерізким, плавним. М’язова сила тут потрібна лише для утримання гвинтівки чи натягування тетеви лука. Величина м’язового зусил ля, яке прикладають до тетеви при стрільбі з лука в початківців, може складати 80% від максимального зусилля, у майстрів спорту – 30%. Прицільність стрільби визначається точністю балансу в роботі зовнішніх м’язів ока, гостротою та глибиною зору, вмінням загальмовувати всі зайві дрібні рухи кінцівок та корпусу (велика пропріорецептивна чутливість, сувора координація рухових та дихальних актів).

Важливе значення у стрільбі з усіх видів зброї надається розвитку просторової точності. Вона визначається стійкістю пози тіла та зоровим сприйманням у прицілюванні. Стійкість пози виключає значні коливання тіла при прицілюванні. Вона залежить від функціонального стану вестибулярного апарата, рівня; розвитку м’язово-суглобових відчуттів та від вираженості тремора (мимовільного тремтіння дистальних ланок кінцівок). Якщо в час пострілу спортсмен буде робити вдих чи видих, то ефективність виконання вправи значно знижуватиметься. Перед прицілюванням необхідно виконувати короткочасну гіпервентиляцію (2-3 дихальних цикли з глибиною дихання 50-60% ЖЕЛ), а під час прицілювання затримувати дихання. При цьому слід враховувати величину обсягу повітря в легенях: у стартовому положенні (лежачи і стоячи – 25%, з коліна – 50%). Після пострілу необхідно виконати декілька більш глибоких дихальних актів (В.В.Михайлов, 1983).

Змагання з прицільних видів спорту можуть тривати декілька годин. Це викликає значну фізичну (пов’язану з статичними зусиллями при утриманні необхідних поз) і психічну втому, що знижує результативність змагальної діяльності. У цілому ж виконання прицільних вправ не вимагає значних енерговитрат і не викликає виражених зрушень вегетативних функцій та терморегуляції.

9. Характеристика нестандартних вправ та вправ, які оцінюються за якістю їх виконання

Вправи, які оцінюються за якістю їх виконання (в балах), входять до складу таких видів спорту, як спортивна та художня гімнастика, акробатика, фігурне ковзання, стрибки у воду та на батуті. З фізіологічної точки зору для успішного виконання рухових актів у цих видах спорту спортсмену необхідно перш за все вміти керувати своїми рухами в різних положеннях тіла в просторі, швидко змінювати одні рухові координації на інші, витончено дозувати силу та швидкість м’язових скорочень, забезпечувати координацію рухів окремих частин тіла (асинхронні рухи, які виконуються в різних ритмах).

Кількісна оцінка результативності вправ даної групи не можлива, а тому їх оцінюють в балах (на основі оцінок окремих суддів виводять середній бал). Особлива увага суддів при цьому звертається на виразність рухів спортсмена, художність та естетичність.

Усі вправи з бальною оцінкою являють собою виражений динамічний стереотип, у якому відносно стабільна і форма рухів, і їх координаційна структура, а також дуже специфічна сила та швидкість м’язових скорочень. Вправи з якісною оцінкою суттєво відрізняються від ациклічних, власне- та швидкісно-силових вправ, у яких сила та швидкість м’язових скорочень не стандартні, а максимальні. Тривалість вправ цієї групи вимірюється секундами (акробатика, стрибки у воду), десятками секунд (спортивна гімнастика) і навіть хвилинами (фігурне ковзання). Звідси і неоднакова вираженість вегетативних зрушень в організмі людини, яка виконує вказані вправи, проте вони майже завжди нижчі, ніж при виконанні відповідних за тривалістю циклічних вправ.

Характерною рисою вправ з якісною оцінкою є їх висока емоційність, яка досягається напруженістю функціонування ендокринної системи, зокрема гіпофізарно-наднирникової (посилення синтезу кортикостероїдів). Особливо висока емоційність характерна для спортсменів які спеціалізуються зі спортивної та художньої гімнастики, а також фігурного ковзання. У ряді випадків надмірна збудливість нервової системи спортсменів у цих видах спорту є причиною порушення координації рухів і зниження результативності виступу.

Класифікація та характеристика ситуаційних вправ. Вправи, характер виконання яких обумовлюється постійно змінними ситуаціями, називаються нестандартними або ситуаційними (B.C. Фарфель, 1970). До цієї групи вправ входять різноманітні за фізіологічною характеристикою види спорту: єдиноборства, спортивні ігри, кроси. Усі вправи цих видів спорту об’єднує лише одна властивість – нестандартність рухів, що стає перепоною вироблення динамічною стереотипу на змагальну ситуацію. Стереотипи тут змінюються екстраполюванням (миттєвість оцінки ситуації, прийняття рішення та формування відповідних дій).

Єдиноборства. До них належить бокс, боротьба, фехтування. Єдиноборства вимагають від спортсмена значної витривалості, сили, швидкості реакції, тактичного мислення, що необхідно для розгадування поведінки суперника, прийняття відповідного рішення та проведення контрприйому. Успішне проведення сутички в единоборствах в значній мірі визначається обсягом резервів кардіореспіраторної системи та системи терморегуляції, швидкістю та повнотою відновлення функцій у короткі перерви між поєдинками.

Спортивні ігри. За структурою рухів спортивні ігри належать до ациклічних рухів (удари по м’ячу, передачі, боротьба за м’яч, за шайбу). В окремі моменти в діяльності гравця включаються і циклічні рухи (біг, біг на ковзанах), тоді можна говорити про змішану форму рухів (Е.Б. Сологуб, 1978). Для спортивних ігор характерна динамічна швидкісно-силова робота (стрибки, удари, миттєві ривки). Статичний компонент тут дуже незначний (при боротьбі за м’яч, шайбу).

Постійні зміни ситуацій у спортивних іграх обумовлюють і різні зміни потужності роботи – від помірної до максимальної. А це вимагає розвитку адаптації рухового апарату та систем вегетативного забезпечення діяльності і різких змін робочого рівня активності, досконалості регуляції таких перебудов різних систем організму, високої швидкості впрацьовування, швидкого відновлення.

Заняття спортивними іграми сприяють вдосконаленню усіх рухових здібностей. Так, при грі в теніс швидкість переміщення спортсмена по корту досягає 19 м/с, величина пройденого шляху може доходити до 40 км, сила удару по м’ячу – до 40 кг, а швидкість польоту м’яча, на яку повинен вчасно реагувати гравець – 150 км/год. (Ю.І.Портних, 1975).

Спортивні ігри в основному є командними видами спорту. Виняток складають одиночні ігри в теніс, бадмінтон, настільний теніс. Велика кількість гравців, підвищена психічна напруженість спортігор вимагають від спортсменів доброго тактичного мислення, а значні розміри площадок та високий темп гри високого рівня розвитку швидкості, спритності та витривалості.

Своєрідне розподілення праці в спортивних іграх (розіфуючі, захисники, нападаючі) вимагають від тренера врахування морфофункціональних та нейропсихічних можливостей окремих спортсменів з тим, щоб найбільш об’єктивно визначити місце кожного з них у грі.

Кроси. Кроси віднесені до ситуаційних вправ тільки за умовами, в яких вони виконуються (нестандартність умов кросу – спуски, підйоми, повороти). В іншому ж це циклічні вправи відповідної потужності. Успішність їх виконання залежить як від досконалості вегетативних функцій енергозабезпечення, так і від швидкості реакції, швидкості переробки інформації (прийняття рішення) та здійснення відповідних рухів.

5.4. ПРАКТИЧНІ ЗАНЯТТЯ

Матеріальне забезпечення заняття: кистьовий динамометр з рухливою стрілкою, кушетка, секундомірі сфігмомаметр, велоергометр, спірометр (спірограф).

РОБОТА 1

Дата добавления: 2015-11-26 | Просмотры: 1647 | Нарушение авторских прав