АкушерствоАнатомияАнестезиологияВакцинопрофилактикаВалеологияВетеринарияГигиенаЗаболеванияИммунологияКардиологияНеврологияНефрологияОнкологияОториноларингологияОфтальмологияПаразитологияПедиатрияПервая помощьПсихиатрияПульмонологияРеанимацияРевматологияСтоматологияТерапияТоксикологияТравматологияУрологияФармакологияФармацевтикаФизиотерапияФтизиатрияХирургияЭндокринологияЭпидемиология

ФІЗІОЛОГІЧНІ ОСНОВИ РОЗВИТКУ РУХОВИХ ЗДІБНОСТЕЙ

У ШКОЛЯРІВ

9.1. МЕТА ЗАНЯТТЯ:

• закріпити знання матеріалу теми (обговорення запитань для самопідготовки);

• оволодіти навичками тестування фізичної підготовленості школярів;

• знати вікові особливості і нормативи розвитку рухових здібностей;

• оволодіти основними методичними засобами (прийомами) розвитку окремих рухових здібностей. Вміти дати фізіологічне обгрунтування методам тренування сили, витривалості, швидкості, спритності і гнучкості;

• вміти рішати ситуаційні задачі і знати відповіді на запитання комп’ютерного контролю знань.

9.2. ЗАПИТАННЯ ДЛЯ САМОПІДГОТОВКИ

1. Рухова активність – необхідна передумова розвитку рухових здібностей людини.

2. Поняття рухових здібностей, їх специфічність і згасання при відсутності тренувань.

3. Фізіологічна характеристика м’язової сили і швидкісно-силових здібностей. Енергозабезпечення швидкісно-силових вправ.

4. Фізіологічне обгрунтування методів тренування сили у школярів.

5. Фізіологічна характеристика і обґрунтування методів розвитку витривалості. Аеробна і анаеробна витривалість. Витривалість при статичних зусиллях, силова витривалість.

6. Фізіологічна характеристика і обгрунтування методів тренування швидкості, спритності і гнучкості.

7. Вікові особливості розвитку окремих рухових здібностей. Гетерохронність розвитку рухових здібностей. Вікові особливості розвитку сили, витривалості, швидкості, спритності і гнучкості.

9.3. ОСНОВНІ ТЕОРЕТИЧНІ ПОЛОЖЕННЯ

1. Рухова активність – необхідна передумова розвитку рухових здібностей людини

Обов’язковою умовою повноцінного життя людини є її нормальний фізичний і розумовий розвиток. Проте здоров’я саме по собі не приходить. Його належить формувати, спрямовано розвиваючи окремі рухові здібності, прищеплюючи дітям навички особистої гігієни і загартування, режиму рухової активності та відпочинку.

Рухова активність школярів сьогодні на дуже низькому рівні, нижча від гігієнічних норм в середньому на 60-75%. За даними ВООЗ для підтримання здоров’я школярі повинні виконувати протягом тижня не менше 6-ти годин організованих занять фізичними вправами. Отже, два уроки фізкультури на тиждень компенсує всього 33% необхідної рухової активності учнів.

Хронічний дефіцит рухів є передумовою зменшення обсягу функціональних резервів учнів, порушення їхнього фізичного та розумового розвитку, неуспішності в навчанні. В.А.Сухомлинський з цього приводу наголошував, що приблизно у 85% учнів основна причини низької успішності є низький рівень здоров’я.

Недостатній рівень рухової активності, висококалорійне, перевантажене вуглеводами, часто неповноцінне харчування зумовлюють ожиріння школярів.

У дітей з надмірною масою тіла погіршуються адаптивні процеси пристосування до змінних умов життя, сповільнюється відновлення функцій після виконання фізичних навантажень, знижується імунна реактивність організму. Діти з низьким рівнем рухової активності частіше хворіють простудними захворюваннями, швидше втомлюються і мають низький рівень фізичної та розумової працездатності, майже половина таких дітей страждають близькозорістю, а у 25% – підвищений кров’яний тиск. Створюючи додаткове навантаження на руховий апарат, ожиріння сприяє формуванню Х-подібної форми ніг (70% дітей), плоскостопості (20% дітей), викривленню хребта тощо.

Спортивні досягнення школярів досить індивідуальні (генетично обумовлені), що належить враховувати вчителю фізичної культури при оцінці їх фізичної підготовленості. Аналізуючи причини індивідуальних відмінностей фізичного розвитку школярів, необхідно враховувати статеву зрілість хлопчиків, ріст жирової тканини у дівчаток. Високий хлопчик не повинен одержувати добрі оцінки з баскетболу чи волейболу лише за те, що він високий. Більш об’єктивною щодо розвитку окремих рухових здібностей буде оцінка з врахуванням набутих за певний період навчання рухових навичок і спортивних досягнень.

Здібність людини – це комплекс переданих за спадковістю і набутих властивостей, які обумовлюють можливість високопродуктивної діяльності. Вона проявляється у щвидкозростаючому вмінні людини опановувати даним видом діяльності, удосконаленому володінні навичками, оптимальному зростанні спортивної майстерності.

Ефективність будь-якої різновидності людської діяльності визначається поєднанням двох видів здібностей – психічних (розумових) і фізичних (біологічних та рухових). При цьому обов’язковим є врахування індивідуальних особливостей людини. Адже здібності людини індивідуальні. Якби кожна людини з народження була наділена однаковими потенційними здібностями для розвитку їх в усіх напрямках, то проблеми здібностей, як такої, взагалі б не існувало. Кожен з нас міг би стати рекордсменом, великим музикантом, композитором і т.д.

Враховуючи індивідуальні особливості людини щодо її здібностей (генотип), а також співвідношення успадкованого (природженого) і набутого (впливу суспільного ладу і факторів довкілля) на формування і вдосконалення здібностей, вченими (Л.В.Волков, 1981, Л.П.Сергієнко, 1984, 1990, 1994) зроблені такі узагальнення з цієї проблеми:

• в час будь-якої діяльності людина проявляє і використовує для досягнення поставленої перед собою мети дві форми здібностей – психічні і фізичні;

• психічні і фізичні здібності людини не проявляються в дії ізольовано, а тому повинні розглядатись у взаємозв’язку як система, що має певну структуру;

• змінюючи довкілля; людина змінює і свою власну природу, тобто розвиває і вдосконалює свої здібності;

• на процес формування і вдосконалення здібностей людини істотно впливає праця, діяльність. Вдосконалення особи, розвиток її здібностей можливі лише в конкретній діяльності, в праці;

• люди за своїми здібностями різні, тобто здібності людини індивідуальні. Індивідуальний характер здібностей людини залежить від природжених і набутих властивостей;

• головне завдання будь-якого демократичного суспільства щодо вдосконалення здібностей людини полягає в тому, щоб виявити здібності, оцінити їх і визначити найбільш сприятливий вид діяльності для кожної людини.

Поняття про здібності не варто ототожнювати з поняттям про властивості, щодо яких усі люди рівні. Здібностями називаються не будь-які взагалі індивідуальні особливості, а лише ті, які мають безпосереднє відношення щодо вирішення поставленого завдання. Здібності є результатом розвитку, вони існують лише в русі. Успадкованими можуть бути лише анатомо-фізіологічні особливості, тобто задатки, що лежать в основі розвитку здібностей. Здібності розвиваються в процесі конкретної діяльності, а тому можна говорити про їх специфічність, можливість якісної і кількісної оцінки. Практично неможливо визначити граничну межу розвитку тієї чи іншої здібності, ймовірно, вони можуть розвиватись до безмежності. Істотним фактором, що обмежує розвиток здібностей є вік людини.

Генетичні передумови щодо розвитку здібностей є досить консервативним елементом. На певному етапі розвитку вони можуть бути позитивним стимулом, але на іншому – гальмівним. Важливим є не лише рівень генетичного консерватизму, а і можливості його динаміки, які проявляються дуже індивідуально.

Комплексний підхід до вивчення проблеми фізичних здібностей людини ставить перед дослідником ряд завдань, головне з яких – розробка методів дослідження розвитку рухової функціональної системи у взаємозв’язку з іншими системами організму. Компонентно-структурний аналіз інформації про дану систему лежить в основі вивчення способу її функціонування (М.С.Каган, 1974). Розвиток фізичних здібностей людини як «відкритої системи» можливий завдяки широкому використанню різноманітних методів педагогічного впливу (А.Т.Куракін, 1970, Л.В.Волков, 1981).

2. Поняття рухових здібностей, їх специфічність і згасання при відсутності тренувань

Оволодіння руховою дією включає в себе формування відповідних рухових навичок і розвиток тих якісних особливостей, які дозволяють виконувати фізичні вправи з необхідною силою, швидкістю, витривалістю, спритністю і гнучкістю. Знання закономірностей формування рухових навичок і розвитку рухових здібностей – обов’язкова умова науково-обгрунтованої побудови тренувальних програм, раціонального вирішення проблеми оптимального співвідношення витрат часу на тактичну, технічну, фізичну, функціональну і вольову підготовку.

В спортивній фізіології поряд з терміном «рухові» здібності/використовують також терміни «фізичні» і «психомоторні» здібності. Термін «рухові здібності» вживають тоді, коли є потреба підкреслити роль центрально-нервових механізмів в управлінні рухами. Якщо ж необхідно виділити біомеханічну природу рухів, використовують термін «фізичні здібності». При вивченні особливостей рухової дії з позицій психологічного регулювання (вольового регулювання) використовують термін «психомоторні здібності».

Фізіологічну основу розвитку рухових здібностей як і рухових навичок складають нервово-гуморальні впливи на органи і тканини з наступними прогресуючими структурними і функціональними змінами в них. В розвитку рухових здібностей важлива роль належить і вдосконаленню умовнорефлекторних механізмів регуляції функцій організму (формування відповідних рухових і вегетативних умовних рефлексів). Підтвердженням цього може бути факт гіпертрофій м’язів правої руки при тренуванні м’язів лівої руки.

Специфічність рухових здібностей. При систематичних фізичних тренуваннях одночасно розвиваються усі рухові здібності, проте вираженість розвитку окремих з них не однакова. Це обумовлено як специфічністю впливу окремих вправ на функціональний стан м’язів і вегетативних органів, так і рівнем досконалості механізмів нервово-гуморальної регуляції

функцій. Сила м’язів, перш за все, визначається їх структурними особливостями і хімічним складом, швидкість – досконалістю механізмів нервової регуляції функцій, витривалість – функціональним станом вегетативних систем енергозабезпечення.

Отже, в основі специфічності рухових здібностей лежать особливості реакції-відповіді різних груп м’язів на різні режими роботи, – специфічні зміни біохімічних і фізіологічних механізмів енергозабезпечення, а також особливості механізмів нейрогуморальної регуляції функцій. Так, швидкість спринтера істотно відрізняється від швидкості боксера, а сила гімнаста – від сили штангіста. Тому набутий рівень рухових здібностей в даному виді спорту не може бути механічно перенесеним в інші види спорту.

В ряді випадків можливий і позитивний вплив одного виду спорту на розвиток здібностей в інших видах спорту. У зв’язку з цим виділяють поняття позитивного і негативного перенесення рухових здібностей. У випадку, коли наслідком використання даної тренувальної програми є підвищення результату не лише у виді спорту з якого спеціалізується спортсмен, а і в інших видах, говорять про позитивне перенесення рухових здібностей. Таке перенесення рухових здібностей зумовлено спільністю фізіологічних механізмів, які лежать в основі їх розвитку і прояву, спільністю функціональних резервів, досконалістю рефлекторних взаємовідносин між м’язами і внутрішніми органами (моторно-вісцеральні рефлекси). Вдосконалюючись в процесі тренувань, моторно-вісцеральні рефлекси забезпечують високопродуктивне функціонування рухового апарату в конкретних умовах діяльності. Позитивне перенесення загальної витривалості спостерігається при виконанні вправ глобального характеру (біг на довгі дистанції, ходьба на лижах, біг на ковзанах) особливо спортсменами початківцями. З ростом кваліфікації спортсменів можливості позитивного перенесення рухових здібностей знижуються.

Якщо досягнутий рівень рухових здібностей в даному виді спорту негативно впливає на прояв цих здібностей в іншому виді, говорять про негативне перенесення рухових здібностей. Так, активні заняття важкою атлетикою негативно впливають на розвиток витривалості бігунів на довгі дистанції. Адже, виражена міофібрилярна гіпертрофія скелетних м’язів, як основа для прояву максимальної сили штангістом, не обов’язкова марафонцю, тренувальна програма якого направлена на переважаючий розвиток саркоплазматичної гіпертрофії, а отже витривалості. Відсутній позитивний кореляційний зв’язок між динамічною і статичною витривалістю.

Втрати рухових здібностей при відсутності тренувань. Тривала перерва в тренуванні призводить до згасання тимчасових зв’язків в рухових центрах кори головного мозку. Як наслідок, виникають регресивні структурні і біохімічні зміни в м’язах, погіршується координаційна діяльність нервової системи. Згодом усе це зумовлює зниження прояву рухових здібностей. Найшвидше втрачається швидкість, дещо повільніше – сила, ще повільніше – витривалість. Так, за даними М.В.Зімкіна (1975) набутий внаслідок систематичного п’ятимісячного тренування темп рухів повернувся до початкового рівня через 5 місяців, м’язова сила – через 18 місяців, витривалість малої кількості м’язів – через 2-3 роки. Проте витривалість великої кількості м’язів, активність яких пов’язана з значною активізацією вегетативних функцій (біг, лижні гонки та ін.) зберігається менш тривалий проміжок часу (А.Еголінський). Це пояснюється більш швидкою втратою функціональних резервів вегетативних систем в порівнянні з руховим апаратом. Тримісячна перерва в тренуванні сили призводить до зниження даної здібності на 20-25% від вихідної величини сили, перерва в 6 місяців – на 40-50%, а через рік після припинення тренувань спостерігається майже повне повернення рівня розвитку даної здібності до початкового.

Добові і сезонні коливання прояву рухових здібностей. Добові коливання прояву рухових здібностей обумовлені добовою періодичністю функцій центральної нервової системи, вегетативних систем і залоз внутрішньої секреції, а також режимом життя людини. Зменшені показники рухових здібностей в період пасивного відпочинку (сну), безпосередньо після сну і в кінці робочого дня. Добові коливання м’язової сили знаходяться в межах від 15 до 30%. Зниження м’язової сили спостерігається при погіршенні самопочуття, порушені звичного добового режиму, емоційному пригніченні тощо. Прогресивно знижується м’язова сила після 40-50 років, особливо у осіб розумової праці, які не займаються фізкультурою.

Наявність добових коливань прояву рухових здібностей необхідно враховувати при плануванні тренувальних занять і змагань на виробництві (підбираючи час, коли прояв рухових здібностей найбільш високий). Своєчасне проведення виробничої гімнастики і фізкультпауз сприяє більш тривалому підтриманню високої працездатності робітників, підвищенню продуктивності їх праці.

При оцінці сезонних коливань прояву рухових здібностей належить враховувати період річного тренувального циклу, в якому знаходяться обстежувані, повноцінність харчових раціонів, вплив інших факторів. Дослідженнями К.М.Смірнова (1975) встановлено, що в різних географічних і кліматичних умовах рівень фізичної працездатності, визначений за тестом ФП₁₇₀, у досліджуваних в літні місяці був більш високим, ніж в зимові. Одним з екзогенних факторів, які впливають на перебіг сезонного ритму фізичної працездатності людини є рівень її рухової активності.

3. Фізіологічна характеристика м’язової сили і швидкісно-силових здібностей

Загальновідомо, що без напруження м’язів, без сили, яку вони розвивають при даному напруженні, без скорочення одних груп м’язів і розслаблення інших виконання людиною фізичних вправ не можливе. Фізична сила людини взагалі за межами конкретного руху не існує (зміна форми тіла при статичному напруженні також ознака руху). Таким чином, при характеристиці рухової дії силова здібність є визначальною серед інших здібностей (див. заняття №2 «Сила і робота м’язів»).

Заняття в секції з атлетичної гімнастики не тільки розвиває силові здібності, а й робить людину фізично гармонійною. Атлетизм сприяє вихованню волі, наполегливості і цілеспрямованості. Систематичні заняття атлетичною гімнастикою навчають людину творчо мислити, підказують шлях, як стати особистістю, як повніше розкрити свою індивідуальність (Т. Г. Кириченко, Б. І. Лой, 1994).

Наявність залежності м’язової сили від швидкості руху лежить в основі поділу спортивних вправ на власне-силові, швидкісно-силові і витривалісні. До швидкісно-силових належать вправи з зовнішнім навантаженням рівним 40-70% від максимальної ізометричної сили. Рухові дії, зовнішнє навантаження яких менше 40% від максимальної ізометричної сили, відносяться до швидкісних, а більше 70% – до власне-силових.

Фізіологічні механізми розвитку швидкісно-силових здібностей. Ефективність виконання більшості ациклічних вправ визначається розвитком максимальної швидкості і сили скорочення м’язів. При аналізі швидкісно-силових вправ з позицій другого закону Ньютона (сила є добуток маси на прискорення), розвиток максимальної потужності визначається переважним зростанням прискорення (метання молота, диска, списа, біг на короткі дистанції, стрибки, єдиноборства). Наявність високої швидкості розбігу і висока максимальна швидкість на дистанції дає спортсмену істотну перевагу в спринтерських дистанціях.

Швидкість руху (прискорення) спринтера визначається швидкістю нарощування імпульсації з вищих центрів локомоцій до нижче розташованих мозкових структур, які (внаслідок динамічності гальмівних процесів) забезпечують високу координацію рухів (В.С.Горожанин, 1970-1974). Різні форми прояву швидкості звичайно залежать від динамічності, рухливості і врівноваженості нервових процесів, психічної стійкості (Е.П.Ільїн, 1974). Врахування сили і рухливості нервової системи сьогодні є необхідною умовою індивідуалізації тренувальних режимів спортсменів, що розвивають швидкість.

М’язова сила, що проявляється в умовах концентричного або ексцентричного скорочення м’язів, називається динамічною силою (силовий компонент потужності). Динамічна сила при концентричному скороченні м’язів менша, ніж ізометрична сила при ексцентричному скороченні (уступаючий режим).

Різновидністю м’язової сили є вибухова сила – здатність до швидкого прояву м’язової сили. Вона визначає результативність таких вправ, як стрибок у довжину з місця, стрибок у висоту, максимальна швидкість на коротких відрізках бігу. Прикладом швидкісно-силового ізометричного скорочення може бути стан у единоборствах, коли спортсмен старається провести силовий прийом, але не може перебороти опору, що чиниться суперником. Елементи вибухового ізометричного зусилля проявляються у початковій фазі динамічних швидкісно-силових рухів. Так, в час стрибка, до того моменту, поки м’язи-розгиначі ноги розвинуть зусилля рівне масі тіла спортсмена, їх робота проходить в ізометричних умовах. Аналогічна ситуація спостерігається у початковій фазі відштовхування в час спринтерського бігу.

Показником вибухової сили є швидкість її наростання, тобто градієнт сили – відношення показника максимальної сили до часу його досягнення. Градієнт сили більш високий у натренованих осіб, які спеціалізуються у швидкісно-силових видах спорту.

У швидкісно-силових вправах виділяють стадію перехідного процесу і стаціонарну стадію (М.А.Масальгін, 1979). Для перехідного процесу швидкісно-силових вправ характерним є зростання зусилля від нуля (або невеликої величини) до максимуму. В стаціонарній стадії зусилля підтримуються деякий час на постійному рівні, а тоді наступає ізотонічне (концентричне) або ексцентричне скорочення. Тривалість стаціонарної фази визначає швидкісно-силову витривалість (інколи вона може бути близькою до нуля), а тривалість перехідного періоду обумовлює початкову швидкість будь-якого рухового акту. Особливо важлива її роль в ігрових видах спорту. Спортсмен з коротким перехідним процесом звичайно матиме перевагу над спортсменом з більш тривалою першою фазою ізометричного скорочення і навіть більшою максимальною силою.

Швидкість скорочення м’язів в значній мірі визначається співвідношенням у них швидких і повільних м’язових волокон (композиція м’язів). Швидких волокон більше у м’язах спортсменів, які на тренуваннях розвивають швидкісно-силові здібності, повільних – у м’язах стайєрів. Так, площа, яку займають повільні волокна в зовнішній головці чотирьохголового м’язу стегна у спринтерів менше – 25%, а у стайєрів – більше 80% (Д.Костіл, 1976).

В цілому зростання швидкості у швидкісно-силових видах спорту пов’язано з 1) переважною гіпертрофією швидких м’язових волокон, 2) вдосконаленням механізмів м’язової та міжм’язової координації діяльності рухового апарату, 3) мобілізацією максимально можливої кількості рухових одиниць, 4) адекватним включенням в діяльність «потрібних» м’язів-синергістів, 5) досконалістю моторно-вісцеральних взаємовідносин.

Енергозабезпечення швидкісно-силових вправ переважно анаеробне. Це зумовлено їх високою потужністю і малою тривалістю (менше двох хвилин). Для енергетичної оцінки швидкісно-силових вправ часто використовують показники максимальної анаеробної потужності (МАП) і максимальної анаеробної ємності.

Для визначення МАП використовують ергометричний тест Р.Маргарія. В тесті визначається потужність бігу вверх по сходинках. Довжина маршу підбирається так, щоб час бігу становив приблизно 5-6 с. (при більшій тривалості бігу швидкість буде знижуватись). Загальна висота підйому є добуток показника висоти однієї сходинки на кількість сходинок. Для більшої точності вимірювання часу пробігання дистанції на першій сходинці встановлюють вмикач секундоміра, а на останній – вимикач. Знаючи масу тіла досліджуваного МТ (кг), загальну висоту під-

йому ВП (м) і час пробігання дистанції ЧП (с) розраховують МАП – потужність виконаної роботи (в кгм) за формулою:

МАП = (МТ*ВП):ЧП

Одержану величину МАП можна виразити в ватах (1 кгм/с дорівнює 9,81 Вт), в калоріях (1 Вт дорівнює 0,14 ккал/хв). Показник МАП характеризує абсолютну потужність зовнішньої механічної роботи. Розрахунок загальних енерговитрат (ЗЕ) при ККД 25% проводять за формулою: ЗЕ=МАП*0,563 кал/хв. (0,563 – коефіцієнт енерговартості одиниці роботи). Для оцінки показників МАП обстежуваних користуються даними таблиці 42.

Таблиця 42

Оцінка показників анаеробної потужності (за Р.Маргарія, 1966)

Непрямим показником МАП може бути затримка дихання на вдиху (тест Штанге) і на видиху (тест Ге-нчі). Старшокласники, які не займаються спортом затримують дихання на вдиху в середньому на 50 с, спортсменки – на 1 хв., а спортсмени – на 1,5-2 хв. (марафонці – 2-5 хв. і більше).

Рівень МАП може бути у 6-10 разів більшим від критичної потужності роботи, при якій досягається найбільша величина споживання кисню. МАП збільшується з ростом натренованості школярів. Так, у волейболістів масових розрядів показник МАП становить 62 ккал/хв., у спортсменів першого розряду -81 ккал/хв., у баскетболістів третього, другого, першого розрядів і майстрів спорту відповідно – 57, 63, 70 і 79 ккал/хв., у футболістів високої кваліфікації-84 ккал/хв. (М.І.Волков, 1969).

Для оцінки максимальної анаеробної ємності частіше всього використовують показник кисневого боргу (КБ) або показник вмісту молочної кислоти в крові після виконання анаеробної 1-3-хвилинної роботи. Максимальна величина КБ у спортсменів-чоловіків досягає 25 л, у жінок- 10-15 л.

Розрізнюють дві фракції КБ – лактацидну і алактацидну. Алактацидна (швидка) фракція КБ (фосфа-гена фракція КБ) є показником анаеробної ємності, а отже – ефективності короткочасних вправ швидкісно-силового характеру. Для оцінки ємності алактацидного КБ визначають величину кисневого боргу за перші 2-3 хвилини відновного періоду. З одержаної величини виділяють «фосфагену фракцію» алактацидного боргу. Для цього з алактацидного КБ віднімають ту кількість кисню, яка використовується для відновлення запасів кисню, зв’язаного з міоглобіном м’язів і гемоглобіном крові (приблизно 55 мл). Ємність «фо-сфагенного» КБ (ЄФКБ) розраховується за формулою (кал/кг маси тіла):

ЄФКБ = [(КБ-550) • 0,6*5:МТ,

де: КБ – кисневий борг за перші дві хвилини відновного періоду;

0,6 – ефективність оплати алактацидного КБ, кал;

5 – калоричний еквівалент 1 мл кисню;

МТ – маса тіла, кг.

Максимальна величина «фосфагенної» фракції КБ у натренованих спортсменів швидкісно-силових видів спорту сягає 4 л кисню і більше (200 кал/кг маси тіла і більше).

Кисень другої (лактацидної) фракції КБ використовується для окислення молочної кислоти, яка нагромадилась в процесі виконання швидкісно-силової роботи. Ємність лактацидного компоненту КБ фізично ненатренованих чоловіків – 200 кал/кг маси тіла (приблизно 120 мг молочної кислоти), у високонатренованних спортсменів – 500 кал/кг маси тіла (більше300 мг молочної кислоти).

Досягнення високих величин лактацидної ємності пов’язана з 1) включенням в роботу великої кількості м’язів (рекрутуванням), 2) досконалістю механізмів регуляції функцій, які зумовлюють можливість продовження роботи в умовах високої концентрації молочної кислоти в крові, 3) високим вмістом в крові АТФ і КРФ (вміст фосфагенів у крові спортсменів на 20-30% більший, ніж у ненатренованих осіб), 4) підвищенням активності ферментів, які зумовлюють швидкість розщеплення і ресинтезу фосфагенів.

Максимальну енергію анаеробного гліколізу (за вмістом молочної кислоти в крові) розраховують за формулою:

ЕАГ = МК* 0,76*222,

де: ЕАГ – енергія анаеробного гліколізу, кал/кг маси тіла;

МК – вміст молочної кислоти в крові (визначається за різницею її найбільшої концентрації в крові на 4-5-й хвилині після роботи і концентрацією молочної кислоти в умовах спокою);

0,76 – константа корекції молочної кислоти в крові до рівня її вмісту в усіх рідинах;

222 – калоричний еквівалент утворення 1 г молочної кислоти.

Дата добавления: 2015-11-26 | Просмотры: 1901 | Нарушение авторских прав