АкушерствоАнатомияАнестезиологияВакцинопрофилактикаВалеологияВетеринарияГигиенаЗаболеванияИммунологияКардиологияНеврологияНефрологияОнкологияОториноларингологияОфтальмологияПаразитологияПедиатрияПервая помощьПсихиатрияПульмонологияРеанимацияРевматологияСтоматологияТерапияТоксикологияТравматологияУрологияФармакологияФармацевтикаФизиотерапияФтизиатрияХирургияЭндокринологияЭпидемиология

Функції крові

· Транспортна

· Поживна — кров розносить по тілу поживні речовини відкишечника або з місць їх накопичення (глюкозу з печінки). Завдяки цій функції кров відносять до трофічних тканин.

· Видільна (екскреторна) полягає у видаленні з клітин та тканин організму кінцевих продуктів обміну речовин.

· Дихальна — перенос кисню від легень до тканин та вуглекислого газу від тканин до легень;

· Регуляторна — кров розносить по організмові фізіологічно активні речовини, які регулюють та об'єднують діяльність різних органів та систем, тобто здійснює гуморальну регуляцію функцій організму.

· Терморегуляторна, тобто збереження сталості температури тіла. Ця функція здійснюється за рахунок фізичних властивостей води плазми крові. Кров, рівномірно розподіляючись в організмі, створює умови або длятепловіддачі (посилюючи рух крові в капілярах шкіри), або для збереження тепла (розширюючи судини внутрішніх органів).

· Захисна — лейкоцити крові забезпечують фагоцитоз, а також виділення антитіл проти антигенів; здатність крові до згортання, внаслідок чого припиняється кровотеча (тромбоцит).

· Гомеостатична (підтримання динамічної сталості внутрішнього середовища організму, гомеостазу) досягається завдяки тому, що кров, омиваючи усі органи і тканини, здатна нормалізувати склад внутрішнього середовища під контролем нервової системи.

· Трофічна

17. Нирки — це судинний орган — складаються з мільйонів мікроскопічних капілярних ниркових клубочків та канальців. За 1 хвилину через нирки проходить 1200мл крові, яка фільтрується в клубочках, після чого в канальцях вибірково всмоктується назад вода та інші речовини. Робота нирок залежить від часу доби — вночі сповільнюється, положення тіла — в горизонтальному посилюється, кров'яного тиску. В нормі за добу виділяється 1,5 лсечі.

Структура тканини нирки має особливу будову, тому належить до паренхіматозних органів.

Нефрон — це структурна і функціональна одиниця нирки, це система звивистих і прямих епітеліальних канальців, що починаються від кожного ниркового тільця. Нефрон включає:

· капсулу Шумлянського-Боумена

· проксимальний звивистий і прямий канальці

· тонкий каналець

· дистальний прямий і звивистий канальці

Ниркове тільце-це судинний клубочок разом з капсулою Шумлянського-Боумена. Залежно від локалізації і особливостей будови нефрони бувають кіркові і юкстамедулярні. Кіркові в свою чергу поділяються на короткі — 1 %, які цілком занурені в кіркову речовину і проміжні — 80 %,це петлі, які спускаються у зовнішню

Як утворюється сеча?

У процесі утворення сечі виділяють два етапи: фільтрацію крові, внаслідок якої в капсулі нефрону утворюється первинна сеча, та реабсорбцію - проходження первинної сечі через ниркові канальці та утворення вторинної сеч

Перший етап - фільтрація - відбувається в ниркових тільцях нефрону, які й виконують функцію фільтра. Через ворота в нирку входить ниркова артерія, що розгалужується на велику кількість дрібних артерій у вигляді гілочок. Приносна артерія заходить у капсулу й утворює там клубочок капілярів. Вона більша за діаметром, ніж виносна, і тому тиск крові в капілярах клубочка досить високий (70-80 мм рт. ст.). Завдяки такому високому тискові плазма крові разом із розчиненими в ній неорганічними та органічними речовинами витискається крізь тонку стінку капіляра в порожнину капсули. При цьому профільтровуються всі компоненти плазми крові, за винятком білків. У результаті фільтрації в порожнині капсули нефрону утворюється рідина, яку називають первинною сечею. За добу в людини через нирки проходить 1500 л крові, що призводить до утворення 150 л первинної сечі. Таку кількість крові нирки можуть пропустити та виконати цю роботу завдяки дуже великій загальній фільтраційній поверхні капілярів ниркового клубочка.

Другий етап сечоутворення - реабсорбція - відбувається в канальцях нефронів. Там з первинної сечі (фільтрату) назад у кров всмоктуються всі потрібні організму речовини: глюкоза, амінокислоти, вітаміни, мінеральні солі, значна кількість води (99%). При цьому в різних відділах канальців одні речовини (глюкоза, амінокислоти) всмоктуються повністю, інші (мінеральні солі, вода) - у потрібних організмові кількостях, а решта виводиться назовні. Так утворюється вторинна сеча, або просто сеча, яка виводиться з організму. Вторинної сечі утворюється небагато (1,5 л), а саме 1% від загальної кількості первинної сечі (150 л).
Отже, кров у нирках послідовно долає дві капілярні сітки: капілярних клубочків і капілярів, які обплітають канальці. За нормальної роботи нирок у сечі немає білка і глюкози. Якщо вони з'являються, це свідчить про порушення роботи нирок та обміну речовин в організмі.

21. Залози зовнішньої секреції, або Екзокринні залози (від грец. éxo — поза, зовні і krínó — виділяю) — залози, що виділяють через вивідні протоки речовини, які виробляє організм в результаті процесів життєдіяльності, на поверхню тіла або слизових оболонок, у ті чи інші порожнини. Розвинені у людей і тварин.

· Сальні залози

· Слинні залози

· Потові залози

· Молочні залози

· Слізні залози

· Мускусні залози

· Печінка

· Залози шлунково-кишкового тракту, що виділяють секрет у порожнину травного каналу.

Основною ознакою будови залоз внутрішньої секреції (ендокринні, грець. ендо) є відсутність вивідних протоків, тому їхні секрети виділяються безпосередньо у кров або лімфу, що їх омиває. Кількість цих секретів невелика, називаються вони гормонами.

До залоз внутрішньої секреції належать:

· - гіпофіз,
- щитовидна,
- прищитовидні,
- загрудинна,
- шишковидне тіло,
- надниркові,
- статеві,
- підшлункова.

Гормони - це біологічно активні речовини, які в невеликих кількостях здатні робити на організм значний вплив. Гормони характеризуються специфічністю, тобто кожний гормон виконує певну функцію. Гормони, надходячи в кров, виконують свою роль далеко від місця синтезу. В швидкості виникнення ефекту гормони поступаються нервовій системі. Гормони мають сильний вплив на регуляцію обміну речовин, росту, статевого розвитку, функцій окремих органів. Одні гормони здатні підсилювати функцію, а інші - послаблювати. Отже, завдяки гормонам, що виробляються в залозах внутрішньої секреції, здійснюється регуляція життєдіяльності організму. Збільшення, або зменшення вироблення гормонів, а також зниження, або збільшення чутливості гормональних рецепторів і порушення гормонального транспорту призводить до ендокринних захворювань. В организме имеются восемь основных эндокринных желез, которые выделяют химические вещества, называемые гормона ми. Гормоны поступают во внеклеточную жидкость, с помощью которой транспортируются во все участки организма с целью регуляции клеточных функций. Так, тиреоидные гормоны увеличивают скорость большинства химических реакций во всех клетках, способствуя таким образом установлению определенного уровня обмена в организме. Инсулин регулирует обмен глюкозы, адренокортикотропный гормон (АКТГ) — содержание ионов натрия, а паратиреоидный гормон — содержание ионов кальция и фосфатов в костях. Таким образом, эндокринная система дополняет нервные механизмы регуляции. Нервная система регулирует в основном деятельность скелетных мышц, в то время как гормоны контролируют разнообразные метаболические функции.

23. Будова шлунка. У шлунку дорослої людини розрізняють такі відділи: кардіальний, фундальний, тіло шлунка та пілоричний відділ. Стінка шлунка складається з слизової оболонки, підслизової основи, м’язової і серозної оболонок. Слизова оболонка шлунка товщиною близько 1 мм має нерівну поверхню. Складний рельєф її обумовлений наявністю складок, полів і ямок. За малої кривизни шлунка складки мають поздовжній напрямок (шлункова доріжка). Шлункові поля – це ділянки слизової оболонки з відмежовані за допомогою борозенок групами залоз. Шлункові ямки є численні поглиблення епітелію, в які відкриваються по 2-3 залози. Загальне число ямок досягає майже 3 млн. Внутрішня поверхня шлунка вкрита одношаровим високопрізматіческім епітелієм кишкового типу.

Всі клітини епітелію – поверхневі епітеліоцити, постійно виділяють слизоподібні секрет. Шар слизу захищає слизову оболонку від механічних впливів їжі і перешкоджає самопереваріванію тканин шлунковим соком. При дії подразнюючих речовин (спирту, кислот тощо) кількість виділеної слизу значно збільшується. Таким чином, поверхневий епітелій шлунка являє собою величезну залізисте поле. Активна поверхня слизової оболонки шлунка в багато разів збільшується завдяки наявності численних і різноманітних по структурі шлункових залоз – власних, пилорическую і кардіальних.

Залози шлунка. В шлункових залозах розрізняють шийку і головну частину, що складається з тіла і дна. Головна частина є секреторним відділом, а шийка – вивідним протокою залози. В кардіальному, фундального і пілоричному відділах шлунка залози мають неоднакове будову. Кардіальні залози – прості трубчасті залози з сильно розгалуженими кінцевими відділами. Вони розташовуються у власній пластинці слизової оболонки кардіального відділу шлунка. Епітелій кардіальних залоз складається з слизових клітин (імукоцітов), а також одиничних парієтальних екзокріноціти і ендокріноцітов.

Власні залози шлунка (фундального) – це прості трубчасті нерозгалужені залози, розташовані в області дна і тіла шлунка. Це найбільш численні залози шлунка. Загальна їх кількість у людини становить близько 35 млн. Шейка цих залоз містить камбіальні клітини і шеечние мукоціти. У епітеліальної стінці тіла і дна фундального залоз розрізняють головні і парієтальні (обкладувальні) екзокріноціти, мукоцити, ендокріноціти і малодиференційовані епітеліоцити.

Пилорические залози є трубчастими залозами з короткими і розгалуженими кінцевими відділами. Вони розташовуються в області воротаря. Між цими залозами добре виражені прошарку сполучної тканини слизової оболонки. Епітелій пилорическую залоз утворений переважно мукоцитами і ендокріноцітамі. Для пилорическую залоз характерно те, що вони відкриваються в глибокі шлункові ямки.

У шлунку продовжується дія ферментів слини, і їжа зазнає подальшої хімічної та механічної обробки. Хімічна обробка їжі відбувається внаслідок дії на неї шлункового соку. Шлунковий сік — прозора рідина, що має кислу реакцію, містить ферменти, слиз і соляну (хлоридну) кислоту. За добу у людини виділяється від 0,5 до 2 літрів шлункового соку. Фермент шлункового соку (пепсин) розщеплює складні білки на простіші молекули амінокислот. Шлунковий сік містить також ферменти, які розщеплюють жири (наприклад, жири молока). Слиз захищає стінки шлунка від дії соляної (хлоридної) кислоти та від самоперетравлювання власними білковими ферментами. Велике значення для процесів травлення в шлунку має соляна (хлоридна) кислота. Вона активує білкові ферменти, які виділяються із залоз у неактивному стані; зумовлює денатурацію та набухання білків, що сприяє кращому їхньому перетравленню; стимулює рухову активність шлунка, вбиває бактерії і припиняє гнильні процеси. Але як висока, так і низька кислотність порушують травлення в шлунку, призводять до низки хвороб. Тривалість перебування їжі в шлунку залежить від її складу. Жирна їжа затримується до 6-8 годин, вуглеводна-до 4 годин. Травлення в шлунку може відбуватися лише при температурі тіла 36-37°С і за наявності соляної (хлоридної) кислоти.

42. Людина живе в оточенні найрізноманітніших мікробів, у тому числі хвороботворних

бактерій і вірусів. Багато з них знаходиться в організмі хворих тварин і людей, від яких вони

можуть тим чи іншим шляхом передаватися до здорових. Наприклад, від хворих тварин

людина при вживанні сирого молока може заразитися бруцельозом або ящуром. Збудники

правця, які містяться в ґрунті, крізь пошкоджені тканини можуть проникнути в організм і

спричинити важкі захворювання.

Добре відомі інфекції, які передаються повітряно-краплинним шляхом (при кашлі,

чиханні, голосній розмові тощо). Так люди заражаються грипом, туберкульозом та іншими

інфекціями.

Проте життєвий досвід свідчить, що людина значно частіше заражається, ніж хворіє,

тобто, іншими словами, зараження не завжди спричинює захворювання. Очевидно, в

організмі є фактори і механізми, які запобігають розвиткові інфекції.

В боротьбі з інфекцією організм використовує два види факторів захисту:

неспецифічні (загальнозахисні) і специфічні.

До неспецифічних факторів можна віднести шкіру і слизові оболонки, що є бар'єром,

який затримує сторонні предмети і не допускає їх у внутрішнє середовище організму. До

неспецифічних факторів належать і клітини-пожирачі – фагоцити. Фагоцити містяться в

крові, а також у різних органах (в лімфатичних вузлах, кістковому мозкові, селезінці тощо).

Загальнозахисним факторам не властива виражена вибірна (специфічна) дія на

збудників інфекції, вони перешкоджають їхньому проникненню в організм і перебуванню

там, при цьому особливість кожного збудника не має істотного значення.

Вирішальними факторами в боротьбі з інфекціями є специфічні фактори, які

виробляються в організмі. Вони зумовлюють специфічну несприйнятливість організму до

тієї інфекції, проти якої вони вироблені. Цю форму захисту називають імунітетом. Назва

“імунітет” походить від латинської immunitas, що означає звільнення від чого-небудь.9

Ще в глибоку давнину люди помітили, що після перенесеної інфекційної хвороби

з’являються несприятливість до повторного зараження. Особливо це було характерно для

таких хвороб, як чума, холера, натуральна віспа.

У 1796 році шотландський лікар Едуард Джаннер дійшов до висновку, що внаслідок

захворювання на коров’ячу віспу в організмі людини виробляється несприятливість до

натуральної віспи. На підставі цього було застосовано щеплення коров’ячої віспи проти

натуральної.

Основні положення сучасної імунології розробив австралійський вчений Франк

Бернет. Він писав, що головна функція імунітету полягає в розпізнаванні “свого” і “чужого”,

а точніше – “я” від “не я” – охорона біологічної індивідуальності.

Імунітет – це сукупність процесів і механізмів, спрямованих на збереження

генетичної постійності внутрішнього середовища від проникнення генетично чужорідних

клітин (в тому числі власних, наприклад ракових), білків і мікробів. Несприятливість до

чужорідних білків є великою перешкодою до успішної пересадки органів, вона є причиною

виникнення алергічних реакцій при застосуванні білкових препаратів з лікувальною метою.

Несприятливість до мікробів та продуктів їх життєдіяльності лежить в основі

специфічного, тобто проти інфекційного імунітету. Специфічність імунітету виражається в

тому, що він зумовлює захист лише проти однієї і зовсім не впливає на ступінь

сприйнятливості даного індивіда до інших інфекцій. Так, речовини, що виробилися проти

збудника коклюшу, безсилі проти збудника скарлатини тощо.

Основними факторами імунітету, яку швидко розпізнають і знешкоджують

порушників внутрішніх кордонів організму, є лімфоцити – клітини білої крові. Відомо, що

лімфоцити є двох видів. Одні з них живуть декілька днів, а потім діляться на дочірні клітини.

Другі живуть 10, а то і 20 років і постійно циркулюють в організмі. Останні обов’язково

проходять в тимус (загрудну залозу) або навіть утворюються тут. Їх називають Т –

лімфоцитами. Вони є носіями імунологічної пам’яті. В – лімфоцити – ті, що живуть недовго,

через тимус не проходять. Головне їх завдання – під впливом антигена перетворитися у

плазматичні клітини, в яких виробляються специфічні білкові речовини – антитіла.

Будь який чужорідний білок це антиген. Антиген є макромолекулою, що має на своїй

поверхні виступи і западини, в яких концентруються електричні заряди. Вони притягують

іншу молекулу з протилежним електричним потенціалом у певній точці. Антитіло, яке

утворюється у відповідь на проникнення антигена, має виступи, що відповідають западинам

антигена і навпаки. Організм реагує на появу антигенів виробленням антитіл з такою

формою і таким електричним зарядом, щоб вони фізично могли зв’язатися з антигеном. Це

основний механізм знешкодження антигенів, у тому числі мікробів та їхніх решток, а також

продуктів їх життєдіяльності – токсинів.

Центральною частиною імунної системи є – лімфатичні вузли, кістковий мозок,

селезінка, загрудинна залоза (тимус).

В організмі є багато бар’єрів які перешкоджають проникненню мікробів в організм.

Здорова і неушкоджена, чиста шкіра людини для більшості мікробів є непрохідним бар’єром.

У виділених сальних і потових залозах шкіри міститься молочна і жирна кислоти, які діють

бактерицидно. Дихальні шляхи, травний канал, сечовивідні шляхи вистелені епітелієм, який

виділяє бактерицидні речовини.

Шлунковий сік і ферменти кишкового соку згубно діють на мікроби. У сльозах, слині,

клітинах цілого ряду органів виявлено особливу речовину – лізоцим, яка розчиняє деякі види

мікробів. Важливу роль у захисті організму від інфекції відіграє запальна реакція. І.

Мечніков розцінював запалення, як захисну реакцію організму. Він звернув увагу на те, що

до вогнища запалення завжди спрямовуються багато лейкоцитів. Вони утворюють захисний

вал, а в самому вогнищі лейкоцити захоплюють “пожирають” мікроби. Це явище було

названо фагоцитозом. Одночасно у вогнищі запалення нагромаджується молочна кислота,

підвищується кислотність (рН), що також шкідливо діє на мікроби. Однак фагоцитоз 10

виявляється і без наявності запального процесу. При введенні патогенних мікробів в

організм, який має імунітет, запалення не виникає, а мікроби негайно захоплюються

фагоцитами. Основне значення у фагоцитозі І. Мечніков надавав рухомим кліткам крові –

лейкоцитам, які він назвав мікрофагами. Поряд з тим було виявлено, що мікроби також

особливо великі клітини різних органів печінки, селезінки, кісткового мозку, ендотелію

кровоносних судин, (гістіоцитами сполучної тканини – макрофагами. 85 – 90%

мікроорганізмів які потрапили в кров, затримуються в печінці і селезінці. Сукупність цих

факторів забезпечує так звану неспецифічну стійкість організму в боротьбі з мікробами.

Неспецифічна резинстентність (стійкість) організму, слабо виражена у дітей грудного віку, з

часом вона наростає, досягаючи максимуму в зрілому віці.

В імунному організмі сироватка крові містить велику кількість антитіл, зосереджених

у так званій V – глобуліновій фракції (їх називають імуноглобулінами).

За способом знешкодження антигенів вирізняють кілька видів антитіл:

1) аглютиніни, що склеюють мікроби;

2) бактеріолізини – антитіла, що розчиняють мікроби;

3) нейтралізуючі антитіла – нейтралізують активність мікробів і їх токсинів;

4) преципітини – осаджують антигени.

5. Види та механізми імунітету.

Імунітет буває вродженим або видовим та набутим. Вроджений передається спадково

і зумовлюється біологічними властивостями організму. Так люди не хворіють на віспу корів,

чуму собак. Кішки, собаки не чутливі до кору, кашлюка. Набутий імунітет виникає після

перенесеної хвороби (природній) або внаслідок профілактичних щеплень (штучний).

Природній імунітет часто є пожиттєвим (після натуральної віспи, кору, холери, висипного

тифу). Повторні випадки захворювань на деякі інфекції (грип і грипоподібні захворювання

зумовлені мінливістю збудника і відсутністю стійкого імунітету. Для того щоб захистити

людство від важливих захворювань вчені опрацювали методи штучного створення імунітету.

Розділяють активну і пасивну форму штучного імунітету.

Імунітет, який вин7икає внаслідок введення вакцин, називають штучним активним

імунітетом. Штучний активний імунітет виникає через 2-3 тижні після вакцинації і триває від

6 місяців (чума, холера, черевний тиф) до 2-7 років (натуральна віспа, висипний тиф),

поступово знижуючись. Тому для стимуляції імунітету потрібні повторні щеплення –

ревакцинація.

Якщо імунітет створюється завдяки введенню готових антитіл, то він називається

штучним пасивним. Цей імунітет створюється негайно після введення готових антитіл із

імунною сироваткою або імуноглобуліном, але він короткочасний, триває2-3 тижні. Для

пасивної імунізації найчастіше використовують імуноглобуліни спрямованої дії

(протикоревий, протистафілококовий і інш.).

Імунологія вивчає не тільки процеси, що створюють опірність людини до інфекційних

захворювань, а й стану підвищеної чутливості організму до різних чужорідних речовин. До

таких станів відносять алергію, анафілаксію, ідіосинкразію.

Алергія. Іноді після перенесеного захворювання або повторного парантерального

введення в організм чужорідного білка розвивається підвищена чутливість організму. Вона

може виникнути також до ліків, харчових продуктів і т.д. Цей своєрідний стан організму

називається алергією (гр. allos – інший, ergon – дія).

Інфекційна алергія – це підвищена чутливість до мікробів і їхніх токсинів.

Анафілаксія – це патологічна реакція організму на парантеральне введення

чужорідного білка, яка іноді виражається картиною шоку – падінням артеріального тиску,

порушенням дихання (бронхоспазмом, астмоподібною задишкою) блюванням, мимовільним

сечовипусканням і мимовільною дефекацією.11

Іноді внаслідок повторного парантерального введення чужорідного білка

розвивається сироваткова хвороба – з’являється висип (кропив’яний) свербіння. Може

з”явитися біль в суглобах, збільшення лімфатичних вузлів.

Ідіосинкразія – підвищена чутливість до різноманітних харчових продуктів,

рослинних і хімічних препаратів. Вона проявляється по різному. З’являється висип на шкірі

(кропив’янка), кон’юктивіти, нежить, набряки, приступи ядухи, пронос, тощо. Усунення

подразника звичайно призводить до видужання.

Профілактичні щеплення.

Відомо, що запобігти хворобі легше, ніж лікувати. Саме тому велика роль запобіжних

щеплень у зниженні захворюваності на віспу, дифтерію, коклюш та інші інфекційні хвороби.

Імунітет може бути нестійким. При цьому організм втрачає імунологічні властивості, і тоді

при попаданні в нього збудників тієї чи іншої хвороби він може знову захворіти. Тому

щеплення і з приводу деяких інфекцій (віспа, поліомієліт) повторюють через певні строки.

Бактерійні і вірусні препарати, які вживаються для профілактики і лікування

інфекційних хвороб, залежно від призначення, принципу приготування поділяють на:

вакцини, анатоксини, імунні сироватки, гамаглобуліни, бактеріофаги, інтерферон.

Вакцини – це препарати приготовлені з живих ослаблених або вбитих мікробів.

Анатоксини – знешкоджені мікробні токсини. Вакцини та анатоксини

використовуються для активної імунізації.

Для створення пасивного імунітету застосовуються імунні сироватки, імуноглобуліни.

Сироваткові препарати містять готові антитіла проти певної інфекції. Їх застосовують

для екстреної профілактики і лікування. Імунітет після їхнього введення триває два, три

тижні.

Імуноглобуліни дістають з крові людей і тварин. Створений за їхньою допомогою

імунітет триває чотири, п’ять тижнів.

Бактеріофаги застосовують для лікування і профілактики деяких кишкових інфекцій.

Вживають за одну годину перед їжею.

Інтерферон – це білкова речовина. Він виробляється в різних клітинах організму у

відповідь на ушкодження їх вірусами. Інтерферон не має специфічності і діє практично на всі

віруси. В організмі він перешкоджає проникненню вірусу у сусідні клітини. На ранніх

стадіях має лікувальну дію, а якщо його ввести за один, два дні до контакту з хворими –

профілактичну.

Масові профілактичні щеплення поводять в спеціальних кабінетах. Вакцинальні

препарати перед застосуванням ретельно перевіряють на визначення придатності. Ампули з

дефектами упаковки та ті, які втратили термін придатності вилучають.

Не можна використовувати препарати, які втратили нормальний вигляд. Необхідно

враховувати вказівки в інструкції щодо часу вживання (до їди, після їди) це має велике

значення для ефективності вакцинації.

41. Грудна клітина -

За своєю формою грудна клітка нагадує овоід з верхнім вузьким кінцем і нижнім більш широким, причому обидвакінця косо зрізані. Крім того, овоід грудної клітини кілька здавлений спереду назад.

Грудна клітка, compages thoracis, має два отвори або апертури: верхню, apertura throracis superior, і нижню, apertura thoracis inferior, затягнуту мускульноюперегородкою - діафрагмою. ебра, що обмежують нижню апертуру, утворюють реберну дугу, arcus costalis. Передній край нижньої апертури має вирізку у формі кута, angulus infrastemalis, подгрудінной кут; у вершини його лежить мечоподібний відросток. Хребетний стовп по середній лінії вдаєтьсяв грудну порожнину, і по боках від нього, між ним і ребрами, виходять широкі легеневі борозни, sulci pulmonales, в яких містяться задні краю легень. Простору між ребрами називаються межреберья, spatia intercostalia.

Уссавців, у яких в силу їх горизонтального положення грудні нутрощі тиснуть на нижню стінку, грудна клітка довга і вузька, причому вентро-дорсальний розмір перевершує поперечний, внаслідок чого грудна клітка має як би здавлену збоків форму з виступаючою вентральной стінкою у вигляді кіля (кілеобразная форма).

У мавп у зв'язку з, поділом кінцівок на руки і ноги і починається переходом до прямоходіння грудна клітка стає ширше і коротше, проте вентро-дорсальний розмір щепереважає над поперечним (мавпяча форма).

Нарешті, у людини в зв'язку з повним переходом до прямоходіння рука звільняється від функції пересування і стає хватальним органом праці, внаслідок чого грудна кліткавідчуває тягу прикріплюються до неї м'язів верхньої кінцівки; нутрощі тиснуть не на вентральній стінку, що стала тепер передній, а на нижню, утворену діафрагмою, внаслідок чого лінія тяжкості при вертикальному положенні тіла переноситься ближче до хребетногостовпа. Все це призводить до того, що грудна клітка стає плоскою і широкою, так що поперечний розмір перевищує переднезадній. Відображаючи цей процес філогенезу, і в онтогенезі грудна клітка має різні форми. У міру того як дитина починає вставати, ходити ікористуватися своїми кінцівками, а також у міру росту і розвитку всього апарату руху та нутрощів грудна клітка поступово набуває характерну для людини форму з переважаючим поперечним розміром.

Форма і величина грудної клітини схильнітакож значним індивідуальним варіаціям, обумовленим ступенем розвитку мускулатури і легенів, що в свою чергу пов'язано зі способом життя і професією даної людини. Так як вона містить такі життєво важливі органи, як серце і легені, то ці варіації маютьвелике значення для оцінки фізичного розвитку індивідуума і діагностики внутрішніх захворювань. Зазвичай розрізняють три форми грудної клітки: плоску, циліндричну і конічну.

У людей з добре розвиненою мускулатурою і легкими грудна клітка стаєширокою, але короткою і набуває конічної форми, тобто нижня її частина ширше, ніж верхня, ребра мало нахилені, angulus infrasternalis великий. Така грудна клітка перебуває ніби в стані вдиху, чому її називають інспіраторной. Навпаки, у людей зі слабо розвиненою мускулатурою і легкими грудна клітка стає вузькою і довгою, набуваючи плоску форму, при якій грудна клітка сильно сплощена в переднезаднем діаметрі, так що передня стінка її коштує майже вертикально, ребра сильно нахилені, angulus infrasternalis гострий. Грудна клітка перебуває ніби в стані видиху, чому її називають експіраторной.

Циліндрична форма займає проміжне положення між двома описаними. У жінок грудна клітка коротша і вже в нижньому відділі, ніж у чоловіків, і більш округла. Соціальні фактори на формі грудної клітини позначаються в тому, що, наприклад, в деяких країнах, що розвиваються у дітей експлуатованих верств населення, що живуть в темних оселях, при нестачі харчування і сонячної радіації розвивається рахіт («англійська хвороба»), при якому грудна клітка набуває форму «курячої грудях»: переважає переднезадній розмір, і грудина ненормально виступає вперед, як у курей. У дореволюційній оссии у шевців, які все життя сиділи на низькому табуреті в зігнутому положенні і використовували свої груди в якості опори для каблука при забиття цвяхів в підошву, на передній стінці грудної клітини з'являлося поглиблення, і вона ставала запалими (воронкообразная груди шевців). У дітей з довгою і плоскою грудьми внаслідок слабкого розвитку мускулатури при неправильному сидінні на парті грудна клітка перебуває ніби в спав стані, що відбивається на діяльності серця і легенів. Щоб уникнути захворювань дітей потрібна фізкультура.

Рухи грудної клітки. Дихальні рухи складаються в поперемінному піднятті й ​​опусканні ребер, разом з якими рухається і грудина. При вдиханні відбувається обертання задніх кінців ребер навколо згаданої при описі з'єднань ребер осі, причому передні їх кінці піднімають так, що грудна клітка розширюється в переднезаднем розмірі. Завдяки ж косому напрямку осі обертання відбувається одночасно і розсовування ребер в сторони, внаслідок чого збільшується і поперечний розмір грудної клітини. При піднятті ребер кутові вигини хрящів випрямляються, відбуваються рухи в суглобах між ними і грудиною, а потім і самі хрящі розтягуються і скручуються. Після закінчення вдиху, що викликається м'язовим актом, ребра опускаються, і тоді наступає видих.

43. Тимус або тимус – це маленький орган, який розташований у кожної людини вище ключиці за грудиною. Вона управляє роботою імунної системи впродовж усього життя людини. Однак вилочкова залоза з віком стискається і втрачає свою силу – з трирічного віку і до статевого дозрівання дитини, її функція набирає максимум, а потім поступово знижується до старості. Ця залоза виробляє 10 гормонів, серед яких є гормон росту. Тимус відповідає за імунітет і безліч функцій, важливих для людини – це регуляція обміну енергії і лимфотока, а також продукція і активація Т-лімфоцитів, які і забезпечують протипухлинну і противірусний захист. При народженні вона має масу 34 г, але, починаючи з 25 років, її маса поступово зменшується, і тому організм робиться більш чутливим до різних інфекцій і таких захворювань як розсіяний склероз, атеросклероз, поява раку та інших хвороб. При виникненні проблем з вилочкової залозою, у людини розвивається патологічна слабкість, при якій він не тільки не може пересуватися, але навіть не може приймати їжу або відкривати повіки. У підсумку, у людини розвивається міастенія, яка пов'язана з порушенням нервово-м'язової передачі імпульсів від нервової клітини до м'язів. І чим раніше людина звернеться за допомогою, тим він може уникнути оперативного втручання та онкології. Величина залози змінюється з віком. У новонародженого маса її приблизно 12 гі продовжує зростати після народження до настання статевої зрілості, досягаючи 35-40 г, після чого (14-15 років) починається процес інволюції, внаслідок якого маса у 25-річних знижується до 25 г, до 60 років - менше 15 г, до 70 - близько 6 м. Атрофії піддаються головним чином латеральніділянки залози і частково нижні, так що заліза, оскільки вона зберігається у дорослого, приймає більш подовжену форму. При інволюції елементи залози в значній мірі заміщуються жировою тканиною зі збереженням загальних обрисів залози. Функція. Лімфоцити (Т-лімфоцити) набувають в вилочкової залозі властивості, що забезпечують захисні реакції проти клітин, які в силу різних ушкоджень стають організму чужорідними. анняя втрата функцій вилочкової залози тягне за собою неповноцінність імунологічної системи. Епітеліальні клітини часточок виробляють гормон, який регулює перетворення лімфоцитів в самій вилочкової залозі. Іноді в зрілому віці спостерігається особливе порушення імунологічних процесів, пов'язане з патологією вилочкової залози та інших лімфоїдних органів (status thymico-lymphaticus), що може бути причиною раптової смерті при дачі наркозу під час операції. Вилочкова залоза є центральним органом імунної системи.

45. Проміжний мозок (diencephalon) розташований під мозолистим тілом, складається із таламуса, епіталамуса, метаталамуса і гіпоталамуса.

Таламус (зоровий горб) - парний, яйцеподібної форми, утворений, головним чином, сірою речовиною. Його медіальна і задня поверхня вільні, тому їх добре видно на розрізі мозку, передня зрощена з гіпоталамусом, латеральна прилягає до внутрішньої капсули. Таламус є підкорковим центром усіх видів чутливості (виняток - нюхова чутливість). Медіальні поверхні таламуса звернені одна до одної і утворюють бічні стінки 3-го шлуночка.

Епіталамус включає шишкоподібне тіло (епіфіз), поводки і трикутник повідків. Епіфіз - залоза внутрішньої секреції - ніби підвішений на двох, сполучених між собою (спайкою), повідках зв'язаних з таламусом трикутниками повідків.

Метаталамус утворений парними медіальними і латеральними колінчастими тілами. Медіальні тіла разом з нижніми горбками середнього мозку є первинним центром слухового аналізатора. Латеральні тіла разом з верхніми горбками середнього мозку утворюють первиннй центр зорового аналізатора.

Гіпоталамус розташований спереду від ніжок мозку утворюючи стінки 3-го шлуночка. До нього належать зоровий перехрест, зоровий тракт, сірий горб, лійка, нейрогіпофіз, сосцеподібні тіла, власне підталамічна ділянка. В гіпоталамусі розташовані центри вегетативної нервової системи, регуляції ендокринних залоз. В гіпоталамусі є звийчайні нейроцити і нейросекреторні клітини. Гіпоталамус с гіпофізом утворюють єдиний функціональний компекс, у якому гіпоталамус виконує регуляторну функцію, а гіпофіз - ефекторну.

В гіпоітламусі налічується більше 30 пар ядер. Великі нейросекреторні клітини супраоптичного та паравентрикулярного ядер переднього гіпоталамуса виробляє нейросекрети пептидної природи (вазопресин і окситоцин), які потрапляють в організм через гіпофіз. Дрібні нейрони ядер медіального гіпоталамуса виробляють рилізинг-фактори (або ліберини) та статини, які через власні гормони (тропні) аденогіпофіза впливають на діяльність організму.

Дата добавления: 2015-09-27 | Просмотры: 1006 | Нарушение авторских прав