АкушерствоАнатомияАнестезиологияВакцинопрофилактикаВалеологияВетеринарияГигиенаЗаболеванияИммунологияКардиологияНеврологияНефрологияОнкологияОториноларингологияОфтальмологияПаразитологияПедиатрияПервая помощьПсихиатрияПульмонологияРеанимацияРевматологияСтоматологияТерапияТоксикологияТравматологияУрологияФармакологияФармацевтикаФизиотерапияФтизиатрияХирургияЭндокринологияЭпидемиология

Патофізіологія вуглеводного обміну

Вуглеводи складають обов’язкову і більшу частину їжі людини (близько 500 г/добу). Вуглеводи – матеріал, який найбільш легко мобілізується й утилізується. Вони депонуються у вигляді глікогену і жиру. У ході вуглеводного обміну утворюється НАДФ • Н₂. Особливу роль вуглеводи відіграють в енергетиці ЦНС, тому що глюкоза є єдиним джерелом енергії для мозку. Розлад обміну вуглеводів може бути зумовлений порушенням їх перетравлення і всмоктування в органах травлення. Екзогенні вуглеводи надходять до організму у вигляді полі-, ді- і моносахаридів. їх розщеплення в основному проходить у дванадцятипалій кишці і тонкому кишечнику, соки яких мають активні амілогічні ферменти (амілазу, мальтозу, сахарозу, лактозу, інвертазу та ін.). Вуглеводи розщеплюються до моносахаридів і не всмоктуються. Всмоктування глюкози страждає при порушенні її фосфорилювання в кишковій стінці. В основі даного порушення лежить недостатність ферменту гексокінази, яка розвивається при складних запальних процесах у кишечнику, при отруєнні монойодацетатом, флоридзином. Нефосфорилована глюкоза не проходить через кишкову стінку і не засвоюється. Може розвинутися вуглеводне голодування.

Порушення синтезу і розщеплення глікогену. Патологічне посилення розпаду глікогену відбувається при сильному збудженні ЦНС, при підвищенні активності гормонів, які стимулюють глікогеноліз (СТГ, адреналін, глюкагон, тироксин). Підвищений розпад глікогену при одночасному збільшенні споживання м’язами глюкози відбувається при важкому м’язовому навантаженні.

Синтез глікогену може змінюватись у бік зниження або патологічного посилення.

Зниження синтезу глікогену відбувається при складному ураженні печінкових клітин (гепатити, отруєння печінковими отрутами), коли порушується їх глікогеноутворююча функція. Синтез глікогену знижується при гіпоксії, бо в умовах гіпоксії зменшується утворення АТФ, необхідної для синтезу глікогену.

Патологічне посилення синтезу глікогену призводить до його надлишкового накопичення в органах і тканинах та їх ушкодження. Це відбувається при глікогенозах (глікогенній хворобі), в основі яких лежить уроджений дефіцит ферментів, що каталізують розпад або синтез глікогену. Глікогенози успадковуються за аутосомно-рецесивним типом. Як правило, вони виявляються відразу після народження. Описано 12 типів глікогенозів, частина яких зустрічається рідко.

Гіперглікемія – підвищення рівня глюкози в крові вище за норму.

Гіперглікемія може розвиватись у фізіологічних умовах, при цьому має пристосувальне значення, тому що забезпечує доставку тканинам енергетичного матеріалу.

У залежності від етіологічного фактора розрізняють аліментарну, нейрогенну і гормональну гіперглікемію.

Аліментарна гіперглікемія розвивається після вживання великої кількості легкозасвоюваних вуглеводів (цукор, цукерки, борошняні вироби та ін.). При цьому з кишкового шляху всмоктується велика кількість глюкози, що перевищує можливості печінки та інших тканин щодо асимілювання. Надлишок вуглеводів впливає на рецептори шлунка і кишечника і рефлекторно викликає прискорення розщеплення глікогену в печінці, що також сприяє підвищенню рівня глюкози в крові. Якщо він перевищує 8 ммоль/л (нирковий поріг), то глюкоза з’являється в сечі.

У тропічних країнах досить поширена доброякісна глюкозурія (так званий нирковий діабет), яка перебігає безсимптомно при звичайному рівні глюкози в крові.

Нейрогенна, або емоційна, гіперглікемія виникає при емоційному збудженні, стресі, болю, ефірному наркозі. Процес збудження із кори головного мозку іррадіює на підкоркові утворення. Імпульси по симпатичних шляхах ідуть до печінки, де посилюють глікогеноліз.

Гормональні гіперглікемії супроводжують порушення функцій ендокринних залоз, гормони яких беруть участь у регуляції вуглеводного обміну. Так, при підвищенні продукції глюкагону активується фосфорилаза печінки, внаслідок чого посилюється глікогеноліз. Він збільшується також при надлишку адреналіну і тироксину. Гіперфункція соматотропного гормону гіпофіза призводить до гіперглікемії внаслідок гальмування синтезу глікогену, активації інсулінази печінки, посилення секреції глюкагону. Посилення секреції АКТГ і глюкокортикоідів викликає стимуляцію глюконеогенезу і гальмування активності гексокінази. Аналогічні зміни розвиваються при тривалому застосуванні глюкокортикоїдів із лікувальною метою.

Гіперглікемія при недостатності гормону інсуліну є найбільш вираженою і стійкою. Вона може бути панкреатичною (абсолютною) і позапанкреатичною (відносною). Інсулін утворюється в бета-клітинах острівців Лангерганса підшлункової залози під впливом рівня глюкози в крові за механізмом зворотного зв’язку. Інсулін з’єднується з рецепторами інсуліночутливих клітин (печінка, жирова тканина та ін.) і впливає на всі види обміну речовин.

Основна дія інсуліну на вуглеводний обмін проявляється активацією глікогенсинтетази (сприяє синтезу глікогену), гексокінази, гальмуванням глюконеогенезу, сприяє транспорту глюкози крізь мембрану клітини. Інсулін діє також на жировий обмін, пригнічує ліполіз у жирових депо, активізує перехід вуглеводів у жири, гальмує утворення кетонових тіл, стимулює зв’язування кетонових тіл в печінці. Посилюється транспорт амінокислот у клітину, забезпечується енергія для синтезу білка, тому що гальмується окиснення амінокислот і розпад білка. Інсулін також коригує білковий та водно-сольовий обміни. Його вплив значно посилює поглинання печінкою і м’язами калію, забезпечує реабсорбцію натрію в канальцях нирок, сприяє затримці води в організмі.

Недостатність інсуліну (панкреатична або позапанкреатична) лежить в основі захворювання на цукровий діабет, який займає перше місце серед ендокринної патології, третє місце – як причина смертності (після серцево-судинних і онкологічних захворювань), є однією з головних причин сліпоти. Крім цього, існує діабетичний ген, котрий у 5 % схильних до діабету людей знаходиться в гомозиготному стані.

Панкреатична недостатність інсуліну розвивається при руйнуванні або ушкодженні інсулярного апарату підшлункової залози. Частою причиною є місцева гіпоксія острівців Лангерганса при атеросклерозі, спазмі судин. При цьому порушується утворення в інсуліні дисульфідних зв’язків і інсулін втрачає активність – не виявляє гіпоглікемічного ефекту.

До інсулінової недостатності може призвести руйнування підшлункової залози пухлинами, ушкодження її інфекційним процесом (туберкульоз, сифіліс). Утворення інсуліну може порушитися при панкреатитах, інших захворюваннях підшлункової залози. Після перенесеного панкреатиту в 16-19 % випадків розвивається інсулінова недостатність у зв’язку з надлишковим розростанням сполучної тканини, яка неначе «замуровує» β-клітини острівців Лангерганса, порушує доступ до них кисню.

Інсулярний апарат перенапружується і може виснажитися при зайвому і частому вживанні в їжу легкозасвоюваних вуглеводів (цукор, цукерки), при переїданні, що викликає аліментарну гіперглікемію.

Частина лікарських препаратів (групи тіазидів, кортикостероїди та ін.) можуть викликати порушення толерантності до глюкози, а у схильних до діабету осіб стати пусковим фактором у розвитку даного захворювання.

Позапанкреатична недостатність інсуліну. Її причиною може стати надлишковий зв’язок інсуліну з білками крові, що його переносять. Інсулін, пов’язаний із білком, активний лише відносно жирової тканини. Він забезпечує перехід глюкози в жир, гальмує ліполіз. При цьому розвивається так званий діабет повних. Інсулінова недостатність може розвиватись внаслідок підвищеної активності інсулінази – ферменту, що розщеплює надлишок інсуліну, який утворюється в печінці до початку пубертатного періоду. До надмірної активності інсулінази може призвести надлишок СТГ, глюкокортикостероїдів, дефіцит іонів міді і цинку, інгібуючих її. При цьому руйнується багато інсуліну. Недостатність інсуліну викликає хронічні запальні процеси, при яких у кров надходить багато протеолітичних ферментів, які руйнують інсулін. Гальмівний вплив на інсулін може виявляти надлишок у крові нестерифікованих жирних кислот. До руйнування інсуліну призводить утворення в організмі автоантитіл проти нього. Поза панкреатична недостатність інсуліну врешті-решт призведе до панкреатичної, з якою тісно взаємозв’язана.

При цукровому діабеті порушуються всі види обміну речовин. Порушення вуглеводного обміну визначено характерним симптомом діабету – стійкою вираженою гіперглікемією, що зумовлює такі наслідки:

- неможливість проходження глюкози крізь клітинні мембрани й асиміляцію її тканинами;

- сповільнення синтезу глікогену і прискорення його розпаду;

- посилення глюконеогенезу – утворення глюкози із лактату, пірувату, амінокислот та інших продуктів невуглеводного обміну;

- гальмування переходу глюкози в жир.

Значення гіперглікемії в патогенезі цукрового діабету двояке. Вона відіграє певну адаптивну роль, тому що при ній гальмується розпад глікогену й у деякій мірі збільшується його синтез. Глюкоза легше проникає в тканини, і вони не відчувають різкої нестачі вуглеводів.

Гіперглікемія має і негативне значення. При ній різко підвищується доступ глюкози в клітини інсуліно-незалежних тканин (кришталик, клітини печінки, β-клітини острівців Лангерганса, нервова тканина, еритроцити, стінка аорти). Надлишкова глюкоза не піддається фосфорилюванню, а перетворюється в сорбітол і фруктозу. Це осмотично активні речовини, вони порушують обмін у даних тканинах і викликають їх ушкодження.

При гіперглікемії підвищується концентрація глюко- і мукопротеїдів, які легко випадають у сполучній тканині та сприяють утворенню гіаліну.

При гіперглікемії, що перевищує 8 ммоль/л, глюкоза починає залишатися у вторинній сечі – розвивається глюкозурія. Це прояв декомпенсації вуглеводного обміну.

Механізм глюкозурії. У нормі глюкоза утримується в первинній сечі. У вторинній сечі глюкози немає, тому що в канальцях вона повністю реабсорбується у вигляді глюкозофосфату, для утворення якого необхідний фермент гексокіназа. Після дефосфорилювання глюкозофосфату (ферментом фосфатазою) глюкоза надходить у кров. При цукровому діабеті процеси фосфорилювання глюкози в канальцях не справляються з надлишком глюкози в первинній сечі. Крім того, при діабеті знижена активність гексокінази, тому нирковий поріг для глюкози знижується у порівнянні з нормальним. Розвивається глюкозурія.

При важких формах цукрового діабету вміст глюкози в сечі може досягати 8-10 %. Осмотичний тиск сечі при цьому підвищується, у зв’язку з чим у вторинну сечу переходить багато води. За добу виділяється 5-10 л і більше сечі (поліурія) з високою відносною щільністю за рахунок глюкози. Внаслідок поліурії розвивається зневоднення організму і, як його результат, – посилена спрага (полідипсія).

Від цукрового діабету слід відрізняти нецукровий діабет, який також характеризується поліурією (до 5-10 л за добу і більше, з низькою відносною щільністю), полідипсією, але відсутністю глюкозурії. Основною причиною його виникнення вважають первинну полідипсію з провідним фактором патогенезу – зменшенням синтезу вазопресину (АДГ), який посилює реабсорбцію води в ниркових канальцях.

При дуже високому рівні глюкози в крові (30-50 ммоль/л і вище) різко зростає осмотичний тиск крові. В результаті відбувається зневоднення організму. Може розвинутися гіперосмолярна кома. Стан хворих при ній украй важкий. Свідомість відсутня, різко виражені ознаки зневоднення тканин.

У результаті зневоднення відбувається ушкодження нирок, порушується їх функція аж до розвитку ниркової недостатності.

Порушення жирового обміну при інсуліновій недостатності зводиться до зменшення потрапляння глюкози в жирову тканину та утворення жиру з вуглеводів. Знижений ресинтез тригліцеридів із жирних кислот. Посилюється ліполітичний ефект СТГ, який у нормі пригнічується інсуліном. Це призводить до схуднення і підвищення вмісту в крові неестерифікованих жирних кислот (НЕЖК). У печінці НЕЖК ресинтезуються в тригліцериди, що створює передумови для жирової інфільтрації печінки.

Але інфільтрація печінки може не розвиватися, якщо в підшлунковій залозі не порушено утворення ліпокаїну, за допомогою якого жир виводиться з печінки (острівковий цукровий діабет). Якщо дефіцит інсуліну поєднується з недостатньою продукцією ліпокаїну, розвивається тотальний діабет, який супроводжується жировою інфільтрацією печінки. У мітохондріях печінкових клітин при цьому починається інтенсивне утворення кетонових тіл (ацетон, ацетооцтова і β-оксимасляна кислоти). Вони схожі за будовою і здатні до взаємоперетворення. У нормі в сироватці крові знаходиться 0,1-0,6 ммоль/л кетонових тіл.

Нагромадження кетонових тіл при цукровому діабеті відбувається у зв’язку з підвищеним переходом жирних кислот у клітині через нестачу НАДФ та порушенням їх окиснення у циклі Кребса.

При цукровому діабеті концентрація кетонових тіл, що мають токсичну дію, зростає в багато разів.

Гіперкетонемія – висока концентрація кетонових тіл у сироватці крові – ознака декомпенсації обміну речовин при цукровому діабеті.

Кетонові тіла у високій концентрації інактивують інсулін, поглиблюючи явища інсулінової недостатності. Створюється «спорзне коло». Найбільш висока при цьому концентрація ацетону, який пошкоджує клітини, розчиняючи їх структурні клітини, і інгібує активність ферментів. Різко пригнічується діяльність ЦНС.

Останній ступінь порушення та декомпенсації обміну речовин, гіперкетонемія відіграють важливу роль у патогенезі грізного ускладнення цукрового діабету – гіперкетонемічної, або кетоацидотичної, діабетичної коми.

Розвитку гіперкетонемічної коми сприяють:

- відсутність лікування при нерозпізнаному діабеті;

- припинення введення інсуліну, інших цукрознижувальних препаратів або значне зниження їх доз;

- гострі або хронічні гнійні інфекції;

- фізична або психічна травма;

- надлишок в їжі вуглеводів, алкоголю;

- харчові отруєння;

- вагітність (частіше другої половини);

- часта повторна блювота;

- серцево-судинні катастрофи (інфаркт міокарда, мозковий інсульт, тромбоз);

- тривале голодування.

Внаслідок наростаючого дефіциту інсуліну як порушення розвиваються утилізації глюкози тканинами, зниження проникності цитолеми для глюкози, процесів її окиснення і енергетичного використання клітиною; порушується синтез глікогену, в першу чергу в печінці, що в поєднанні з дефіцитом ліпокаїну призводить до жирової інфільтрації печінки, посилюється розпад глікогену, компенсаторне утворення глюкози із білків і жирів; гіперпродукція контрінсулярних гормонів, які мають жиромобілізуючу дію: соматокортикотропіну, катехоламінів, посилюється секреція основного гормонального антагоніста інсуліну – глюкагону, який спричиняє підвищення продукції глюкози, підвищується ліполіз; нагромаджуються у крові вільні жирні кислоти, тригліцериди, фосфоліпіди, холестерин; в крові і сечі з’являється значна кількість кетонових тіл; розвивається діабетичний кетоацидоз: виснажуються лужні резерви крові, порушується кислотна і лужна рівновага з розвитком ацидозу і зниженням рН крові до 7,0-7,1 (в нормі 7,35-7,45); розвивається гіперазотемія; підвищується осмотичний тиск у просвіті ниркових канальців, зменшується реабсорбція води; виникає натрійурез, каліємія; зменшується об’єм циркулюючої крові; організм зневоднюється; мозок страждає від гіпоксії.

Дата добавления: 2015-09-27 | Просмотры: 1337 | Нарушение авторских прав