АкушерствоАнатомияАнестезиологияВакцинопрофилактикаВалеологияВетеринарияГигиенаЗаболеванияИммунологияКардиологияНеврологияНефрологияОнкологияОториноларингологияОфтальмологияПаразитологияПедиатрияПервая помощьПсихиатрияПульмонологияРеанимацияРевматологияСтоматологияТерапияТоксикологияТравматологияУрологияФармакологияФармацевтикаФизиотерапияФтизиатрияХирургияЭндокринологияЭпидемиология

Пухлини молочної залози.

Розрізняють доброякісні та злоякісні пухлини молочної залози.

Доброякісними пухлинами молочної залози можуть бути: папіломи – пухлини з епітеліальної тканини, лімфангіоми – з лімфатичної тканини; дермоїдні кісти, рідше ліпоми – з жирової тканини; невроми – з нервової тканини та ін. Особливістю цих пухлин є те, що вони нерідко ростуть тривалий час і не турбують хворих.

Найбільш частою формою доброякісних пухлин молочної залози є фіброаденома.

Досить часто трапляються цистаденоми – внутрішньопротокові кісти, які за своєю морфологічною структурою дуже подібні до справжніх пухлин.

При галактоцеле (молочна кіста) залоза збільшена в об’ємі.

Рак молочної залози. Займає друге місце серед ракових захворювань у жінок після раку матки. Переважно хворіють жінки у віці 40-50 років. У молодому віці захворювання перебігає більш злоякісно. Рак молочної залози, як правило, виникає на фоні хронічного маститу і доброякісних пухлин (фіброаденома, цистаденома, мастопатія), які вважаються передраковими захворюваннями. В більшості випадків уражується одна, рідше дві залози.

Клінічні ознаки. Рак молочної залози розвивається з її паренхіми у вигляді щільної пухлини, яка відзначається швидким інфільтративним ростом. При подальшому розвитку процес переходить на шкіру і остання набуває вигляду лимонної кірки. При поширенні процесу на молочні протоки сосок втягується.

Медулярний рак характеризується ураженням залозистої тканини, скір – сполучної, при слизовому раку настає колоїдне переродження епітелію.

За міжнародною системою TMN розрізняють чотири стадії раку: І стадія – невелика пухлина в товщі молочної залози (не більше 2 см у діаметрі) без проростання в шкіру і метастазів; ІІ стадія – пухлина до 5 см у діаметрі, зрощена зі шкірою, є поодинокі метастази в підпахвинні лімфатичні вузли; ІІІ стадія – пухлина великих розмірів (більше 5 см у діаметрі) з наявністю множинних метастазів у підпахвинні, над- і підключичні лімфатичні вузли; IV стадія – поширене ураження молочної залози з множинними віддаленими метастазами в легенях, хребті, другій молочній залозі.

Для уточнення діагнозу проводять бокову рентгенографію молочної залози (мамографію), контрастну рентгенографію, коли вводять контрастну речовину (кардіотраст, тріотраст, уротраст й ін.) у протоки молочної залози, цитологічне дослідження виділень із соска або пунктату з пухлини, де можна виявити ракові клітини.

Лікування. Основний метод лікування – хірургічний. У післяопераційний період цим хворим проводять хіміотерапію. Крім цього, хворим призначають гормонотерапію.

В усіх випадках ущільнення в тканині молочної залози або в підпахвинній впадині; появі виділень з сосків; зміни форми молочної залози; втягнень, зморщень або складчастості шкіри молочної залози жінку необхідно направити до лікаря – хірурга або онколога. В початкових стадіях дисгормональної гіперплазії слід дотримуватись консервативної терапії (гормональної – метилтестостерон, тестостерон і ін.), приймання медикаментів повинне бути регулярним і виконуватись згідно з призначенням лікаря. Якщо консервативна терапія не дає позитивного результату, необхідно проводити видалення ураженої ділянки залози.

Тема: "Синдром порушення кровообігу, змертвіння, виразки, нориці.

План лекції.

1. Види змертвінь. Діагностика сухої та вологої гангрени.

2. Поняття про тромоз та емболію. Клініка, профілактика та лікування. Тактика медичної сестри при підозрі на тромбоемболію.

3. Виразки, їх види, клініка, способи лікування. Роль медичної сестри при лікуванні виразок.

Питання до лекції.

1. Що таке демаркаційна лінія?

2. Визначить основні чинники, що призводять до некрозу.

3. Назвіть види розладу кровообігу у кінцівках.

Домашнє завдання: "Синдром порушення кровообігу, змертвіння, виразки, нориці".

Література:

О.М.Кіт "Медсестринство в хірургії" Укрмедкнига, 2002р.,с.445-458;

І.В.Роздольський Посібник з хірургії, Київ:Здоров’я, 2003р., с.372-388.

Поняття про гостру артеріальну та венозну недостатність

(тромбоз і емболія)

Закупорення судин тромбом називається тромбозом. Він, як правило, виникає внаслідок порушення цілості внутрішньої поверхні судинної стінки, сповільнення кровообігу та зміни у згортальній системі крові в бік її підвищення. Найчастіше тромбоз виникає при атеросклеротичному ураженні судин і варикозній хворобі.

Емболією називається перенесення течією крові тромбів, пухирців газу, жиру і ін., із судин меншого калібру у більші, або в зворотньому напрямку з наступним закупорюванням їх просвіту, виникненням різних ускладнень або навіть смерті хворого. Основними причинами емболії є вади серця, інфаркт міокарда, аневризми серця і аорти, тромбози глибоких вен.

Клінічні ознаки. Основними ознаками артеріальних тромбозів і емболій є різкий, сильний біль в ураженій кінцівці, похолодання, блідість шкіри, зниження, а потім і повна втрата усіх видів чутливості, відсутність пульсації судин нижче місця обтурації, розвиток гангрени. Слід зазначити, що при емболії, на відміну від тромбозу, всі вищевказані симптоми виникають і розвиваються раптово і швидко.

Гострий тромбоз глибоких (магістральних) вен нижніх кінцівок характеризується різної інтенсивності розпираючим болем в ураженій кінцівці, її набряком, тобто збільшенням об’єму, зміною кольору шкіри від нормального до ціанотичного, підвищенням температури тіла, залежно від рівня тромбозу, до 38-39⁰С. При цьому пульсація артерій зберігається, при різко вираженому набряку її часто не вдається визначити на артеріях ступні.

Лікування: а) зняття спазму судин; б) боротьба з болем; в) зниження обмінних процесів у кінцівці. В стаціонарі хворим призначають антикоагулянти.

Види змертвінь.

Некрозом називається змертвіння клітин, тканин або органів ("місцева" смерть).

Він може виникати внаслідок: а) дії механічних, фізико-хімічних, електричних і токсичних факторів; б) нервово-судинних захворювань; в) різних видів розладів кровообігу (облітеруючий ендартеріїт, облітеруючий атеросклероз, тромбоз, емболія та ін.).

Клінічні ознаки: Некроз може бути коагуляційним, або сухим, як це спостерігають при опіках кислотами, сухій гангрені, і колікваційним, або вологим, як це буває при опіках лугами, вологій гангрені.

При великих некрозах всмоктування токсичних продуктів розпаду тканин призводить до розвитку вираженої інтоксикації.

Гангрена є різновидністю некрозу. Основними причинами розвитку гангрени є глибокі порушення кровопостачання тканин, які виникають при облітеруючих захворюваннях судин (облітеруючий ендартеріїт, облітеруючий атеросклероз), тромбозах та емболіях артерій, цукровому діабеті, травмах магістральних судин, стискуванні судин пухлиною. Тканини при гангрені мають темне забарвлення - від сіро-бурого до чорного.

За клінічним перебігом розрізняють суху і вологу гангрену.

Суха гангрена розвивається при повільно прогресуючій недостатності кровопостачання певних ділянок кінцівки без розвитку супровідної інфекції. Як правило, вона відобмежовується і утворюється демаркаційна лінія між здоровою і некротизованою ділянками тканин.

Волога гангрена переважно розвивається при швидкому порушенні кровопостачання з одночасним інфікуванням уражених тканин (при емболіях, пораненнях крупних судин, особливо при наявності розчавлених м’яких тканин, цукровому діабеті), що супроводжується гнильним розпадом тканин, всмоктуванням продуктів їх розпаду в організм і досить часто розвитком анаеробної інфекції. Все це прискорює розповсюдження гангрени і наростаючої тяжкої інтоксикації організму.

Лікування повинно бути спрямоване на відновлення і поліпшення кровопостачання ураженої ділянки за допомогою медикаментозних середників (спазмолітики, антиагреганти, антикоагулянти і фібринолітики при тромбозах), або оперативного втручання. Загальне лікування, перш за все, передбачає боротьбу з інтоксикацією, поліпшення функцій усіх життєво важливих органів, а також цілеспрямовану масивну антибактеріальну терапію.

Виразкою (ulcus) називається дефект шкіри, слизової і глибше розташованих тканин у зв’язку з відсутністю або слабо вираженими процесами регенерації. Виразка характеризується хронічним і рецидивним перебігом.

Причинами розвитку виразок можуть бути: а) розлади лімфо- та кровообігу (артеріального, венозного); б) травматичні ушкодження; в) розвиток неспецифічної та специфічної інфекції (гнійна, туберкульоз, сифіліс); г) розлади обміну речовин (діабет, цинга); д) трофічні розлади при ураженнях нервової системи (спинні сухоти, сирингомієлія, травми нервів, спинного мозку); е) виразкування пухлин.

Лікування виразок базується на усуненні причин, які викликали їх розвиток, тобто лікування повинно бути етіопатогенетичним.

Норицею, або фістулою називають вузький канал зі стінками, які покриті епітелієм або грануляційною тканиною, що з’єднує патологічне, глибше розташоване вогнище зі шкірою або слизовою (зовнішні нориці), або порожнисті органи між собою (внутрішні фістули).

Діагностика нориць базується на наявності на шкірі або слизовій оболонці отворів різного діаметра, з яких виділяється гнійний або серозний вміст. Для уточнення характеру нориці, окрім її зондування, проводять рентгенівське контрастне дослідження (фістулографія). В деяких випадках штучні фістули накладають хірурги (колостома, еюностома, цистостома) при гострій кишковій непрохідності, аденомі простатичної залози.

Лікування нориць, як правило, оперативне і полягає в ліквідації джерела нориці та повному висіченні фістули в межах здорових тканин.

Тема: "Термічні ушкодження. Електротравма.

Домашнє завдання:. "Термічні ушкодження. Електротравма.

Догляд за хворими".

Література:

О.М.Кіт "Медсестринство в хірургії" Укрмедкнига, 2002р.,с.278-294;

І.В.Роздольський Посібник з хірургії, Київ:Здоров’я, 2003р., с.186-200.

Поняття про опіки.

Опік (combustio) – пошкодження шкіри чи слизових оболонок, часто з підлеглими тканинами, внаслідок дії на них високої температури (термічний опік), хімічних речовин (хімічний опік), фізичних факторів (радіаційні, променеві опіки) чи електричного струму (електроопіки).

Хворі з опіками на сьогодні становлять 1,8-2% усіх хірургічних хворих і 10-12% усіх травмованих (М.Ю.Повстяний, 1999).

Термічні опіки – трапляються частіше за інші й виникають внаслідок необережного поводження з гарячими рідинами, парою, полум’ям.

Глибина та поширеність опікової рани залежать: 1) від рівня температури і виду термічного чинника; 2) тривалості його дії; 3) стану організму і чутливості його різних ділянок тіла.

Розрізняють чотири ступені опіку: І ступінь – характеризується ураженням лише поверхневих шарів епідермісу і проявляється пекучим болем, почервонінням та незначним набряком шкіри. Триває він 2-3 дні. ІІ ступінь – це глибше ураження епідермісу (до базального шару) з утворенням на поверхні шкіри пухирів, наповнених прозорою, серозною рідиною. Пухирі виникають через декілька хвилин після опіку, але можуть утворюватись і на наступний день. При сприятливому перебігу опіку на 4-6 добу рідина з пухиря всмоктується, а при вторинному інфікуванні – стає гнійною. ІІІ ступінь – некротична форма, яку поділяють на ІІІА і ІІІБ, характеризується змертвінням поверхневого шару шкіри, в тому числі частково і росткової зони епідермісу (підгрупа А) зі збереженням волосяних цибулин, потових і сальних залоз. ІІІ ступеня (підгрупа Б) виникає некроз всієї товщі шкіри.

IV ступінь – некроз шкіри і розміщених під нею тканин, що виникає при тривалій дії термічного чинника, як правило, полум’я. Це найтяжча форма опіку – обвуглювання.

Переважну кількість термічних опіків складають поверхневі опіки І-ІІ та ІІІА ступеня.

Слід зазначити, що глибокі опіки ІІІБ і IV ступенів площею до 10% вважаються обмеженими, тоді як опік більшої площі називають поширеними. У дітей віком до 15 років та людей похилого віку (60р. і більше) поверхневі опіки площею понад 15% і глибокі – понад 5% - вважаються тяжкими. Глибокі опіки площею 50% і більше вважаються несумісними з життям.

Методи визначення площі та глибини опіку шкіри: методом долоні (площа долоні приблизно відповідає 1-1,2% поверхні шкіри) або за правилом "дев’яток". Площа поверхні голови і шиї становить 9% всієї поверхні тіла; кінцівки – 9% (9х2); тулуба спереду – 18% (9х2); ззаду – 18% (9х2); нижньої кінцівки – 18% (9х2) х2. Сумарно це становить 99% (одинадцять дев’яток); 1% із 100 припадає на промежину.

Опікова хвороба розвивається при поверхневих опіках (ІІ-ІІІАст.) площею більше 15% поверхні тіла і глибоких – більше 5%. Опікова хвороба – це комплекс клінічних симптомін, які розвиваються внаслідок термічного ураження шкірних покривів і розміщених під ними тканин. У перебізі цієї хвороби розрізняють чотири періоди: а) опікового шоку; б) токсемії; в) септикотоксемії; г) реконвалесценції.

Місцеве лікування при опіках може здійснюватись двома методами:

Закритий метод лікування застосовують частіше. На опіки накладають пов’язки з різними антисептичними розчинами, емульсіями, мазями, кремами. За допомогою цього методу можна створити кращі умови для дії лікарських препаратів та забезпечити активну поведінку потерпілого. Недоліками його є великі витрати перев’язувального матеріалу і болючість при проведенні перев’язок.

Ці недоліки не трапляються при відкритому методі лікування.

Відкритий метод. При цьому методі здійснюють висушування опікової рани за допомогою спеціальних аеротерапевтичних установок (АТУ) з ламінарним потоком стерильного повітря, інфрачервоного або ультрафіолетового опромінення.

Для очищення ран застосовують препарати, що посилюють протеолітичні процеси (саліцилова, бензойна кислота, трипсин, хемотрипсин та ін.). У разі глибоких опіків і утворення грануляцій краще перейти до закритого методу лікування.

Одним з кращих способів лікування глибоких опіків (ІІІБ – IV ступеня) є автодермапластика.

Хімічні опіки виникають внаслідок дії на шкіру, слизові оболонки концентрованих розчинів кислот, лугів, солей деяких тяжких металів, токсичних газів (іприт, люізит). Глибина ураження тканин при хімічних опіках залежить від ряду умов: природи речовини, її концентрації, температури навколишнього середовища, терміну дії на тканини.

Клінічні ознаки. Вплив на тканини кислот, солей, тяжких металів викликає згортання білків, забирає в них воду і призводить до утворення коагуляційного некрозу з формуванням щільного поверхневого струпа. Концентровані розчини лугів забирають в тканинах воду, зв’язуються з білками і омилюють жири. Тому вони проникають у тканини глибше і призводять до їх розплавлення і глибшого ураження, порівнюючи з кислотами. Такий вид некрозу називається колікваційним, вологим. Струп, що утворюється при цьому, м’який, при видаленні його тканини кровоточать.

При опіках ІІ ступеня спостерігають поверхневий – сухий (при опіку кислотою) або желеподібний – мильний (при опіку лугами) струп. Він дуже тонкий, легко збирається у складку.

Лікування хімічних опіків передбачає раннє (в перші секунди або хвилини) видалення хімічної речовини з поверхні шкіри. Найефективнішим є промивання струменем води (протягом 10-15 хв.). Його слід проводити до зникнення запаху хімічної речовини або до зміни кольору лакмусового папірця, який прикладають до опеченої поверхні. Після промивання водою нейтралізацію кислоти можна провести 2% розчином соди, а при опіках лугами – 2% розчином оцтової або лимонної кислоти. При опіках негашеним вапном промивання водою недопустиме.

Радіаційні (променеві) опіки – це пошкодження шкіри, що виникають внаслідок специфічної дії на тканини променевої енергії (Б-, β-, γ- та рентгенівських променів, радію й ін.

Клінічні ознаки. І – еритематозний дерматит, ІІ – бульозний дерматит, ІІІ – гангренозний дерматит, IV – некроз шкіри і прилеглих тканин.

Електроопіки виникають при дії електроструму напругою 24 В і більше. Теплова дія струму, згідно із законом Джоуля, залежить від опору тканин, часу контакту з провідником і величини струму.

Клінічні ознаки. Тяжкі ураження, так звані "знаки струму", спостерігають у місцях входу і виходу електричного струму де розвивається коагуляційний некроз. Пошкодження тканин подібне до опіків ІІІ-IV ступеня. Рана має кратероподібну форму з сіро-жовтими краями, інколи дном її є кістки.

Лікування. При наданні першої допомоги ураженому електричним струмом необхідно звільнити його від дії струму, провести реанімаційні заходи, якщо в цьому є необхідність, накласти асептичну пов’язку на місце електроопіку.

Якщо потерпілий знаходиться в непритомному стані, слід терміново провести реанімаційні заходи (штучну вентиляцію легень, закритий масаж серця). Найефективнішою є штучна вентиляція легень "рот до рота" (16-20 дихань за 1 хв.).

Дата добавления: 2015-12-15 | Просмотры: 742 | Нарушение авторских прав