АкушерствоАнатомияАнестезиологияВакцинопрофилактикаВалеологияВетеринарияГигиенаЗаболеванияИммунологияКардиологияНеврологияНефрологияОнкологияОториноларингологияОфтальмологияПаразитологияПедиатрияПервая помощьПсихиатрияПульмонологияРеанимацияРевматологияСтоматологияТерапияТоксикологияТравматологияУрологияФармакологияФармацевтикаФизиотерапияФтизиатрияХирургияЭндокринологияЭпидемиология

Запальні захворювання жіночих статевих органів специфічної етіології.

ЗАПАЛЬНІ ЗАХВОРЮВАННЯ СПЕЦИФІЧНОЇ ЕТІОЛОГІЇ

План.

1. Гонорея: етіопатогенез, клінічні форми, принципи діагностики, лікування, профілактика

2. Урогенітальний трихомоніаз: етіопатогенез, клінічні форми, принципи діагностики, лікування, профілактика

3. Урогенітальний хламідіоз: етіопатогенез, клінічні форми, принципи діагностики, лікування, профілактика

4. Урогенітальний мікоплазмоз: етіопатогенез, клінічні форми, принципи діагностики, лікування, профілактика

5. Ккндидозний вульвлвагініт: етіопатогенез, клінічні форми, принципи діагностики, лікування, профілактика

6. Ентеробіоз: етіопатогенез, клінічні форми, принципи діагностики, лікування, профілактика

7. Сифіліс: етіопатогенез, клінічні форми, принципи діагностики, лікування, профілактика

8. СНІД: етіопатогенез, клінічні форми, принципи діагностики, лікування, профілактика

9. Гепетична інфекція: етіопатогенез, клінічні форми, принципи діагностики, лікування, профілактика

10. Госторокінцеві кандиломи: етіопатогенез, клінічні форми, принципи діагностики, лікування, профілактика

11. Контагіозний молюск: етіопатогенез, клінічні форми, принципи діагностики, лікування, профілактика

12. Цитомегаловірусна інфекція: етіопатогенез, клінічні форми, принципи діагностики, лікування, профілактика

13. Туберкульоз статевих органів: етіопатогенез, клінічні форми, принципи діагностики, лікування, профілактика

14. Площиці: етіопатогенез, клінічні форми, принципи діагностики, лікування, профілактика

До специфічних запальних захворювань жіночих статевих органів на­лежать туберкульоз та хвороби, що передаються статевим шляхом. Таких захворювань, згідно із класифікацією ВООЗ, є 21. В останні роки частота цих захворювань збільшилась.

ГОНОРЕЯ

Гонорея — інфекційна контагіозна хвороба, яку викликають гонококи. Серед специфічних запальних захворювань жіночих статевих органів го­норейна інфекція займає друге місце і зустрічається у 5-25 відсотках ви­падків.

Етіологія і патогенез. Збудником гонореї є гонокок, відкри­тий у 1879 році А. Нейссером. Він грамнегативний. Гонококи нестійкі у зовнішньому середовищі і швидко гинуть під впливом дезінфекційних роз­чинів, кип'ятіння, висушування, проте досить стійкі в організмі людини. За несприятливих умов гонококи трансформуються у L - форми, які у разі сприятливих умов можуть перетворюватись у звичайні гонококи. У випад­ках хронічної гонореї гонококи містяться, переважно, всередині лейкоцитів і позаклітинне, а при гострій формі — у лейкоцитах.

Гонококи у жінок ушкоджують здебільшого ті відділи сечостатевої си­стеми, які вистелені циліндричним епітелієм: слизову оболонку сечівника і каналу шийки матки, вивідні протоки бартолінових залоз, слизову оболон­ку порожнини матки, маткові труби, покривний епітелій яєчників, очере­вину малого таза. Під час вагітності, в дитячому віці і в період менопаузи може виникнути також гонорейний кольпіт.

Джерело зараження — хвора на гонорею людина.

Шляхи зараження:

• захворювання передається здебільшого статевим шляхом;

• при статевих збоченнях: гомосексуальні контакти, орогенітальні кон­такти;

• рідше побутовим шляхом — через ванні губки, рушники, брудну білизну;

• під час пологів від хворої на гонорею матері (ураження очей, піхви у дівчаток).

Інкубаційний період при гонореї триває 3-7 діб, рідше — до 2-3 тижнів.

За ступенем поширення процесу розрізняють гонорею нижнього відділу статевих органів (гонорейний уретрит, ендоцервіцит, бартолініт, вульво-вагініт) і верхніх відділів — висхідна гонорея (ендометрит, сальпінгіт, пельвіоперитоніт).

За перебігом розрізняють такі форми гонореї:

• свіжа гонорейна інфекція з гострим, підгострим, торпідним перебігом, яка триває не більше двох місяців;

• хронічна гонорейна інфекція, яка триває більше двох місяців;

• латентна гонорейна інфекція.

У жінок клінічна картина гонореї неоднорідна і залежить від локалі­зації процесу, вірулентності збудника, віку хворої, реактивності її організ­му, стадії захворювання (гостра, хронічна). Свіжа гонорея в гострій формі проявляється яскравою клінічною картиною. Підгостра форма супроводжу­ється субфебрилітетом, нерідко спостерігаються виразні клінічні симпто­ми. До неї умовно відносять захворювання, що почалося не більше 2 тиж­нів тому. Торпідна гонорея характеризується незначними клінічними про­явами або перебігає безсимптомно, проте у хворої виявляють гонококи. При латентній гонореї бактеріологічного і бактеріоскопічного підтвердження немає, симптоми захворювання практично відсутні, проте хворі є джере­лом зараження. Хронічною гонореєю вважають захворювання, яке триває понад 2 місяці від зараження, або з невстановленим початком.

Гонорейний уретрит. Клінічна картина захворювання проявляється через 3-5 днів після зараження у вигляді болю і паління при сечовипусканні, частими покликами до нього. Спостерігаються набряк і гіперемія зовніш­нього отвору сечівника, гнійні чи слизисто-гнійні виділення з нього.

Гонорейний бартолініт. Виникає вторинно внаслідок попадання у барто­лінову залозу виділень, що містять гонококи. Проявляється набряком, гіпере­мією навколо зовнішнього отвору вивідної протоки цієї залози. При закупорці протоки утворюється справжній або несправжній абсцес бартолінової залози, який супроводжується симптомами, характерними для гнійних процесів.

Гонорейний ендоцервіцит. Запальний процес розвивається у слизовій оболонці каналу шийки матки. При огляді визначають, що піхва, частина шийки матки набряклі, гіперемовані. Навколо зовнішнього вічка виявляється яскраво-червоний вінчик, з цервікального каналу витікають слизисто-гнійні виділення.

Гонорейний проктит спостерігається дуже рідко. Ураження прямої кишки відбувається внаслідок затікання у пряму кишку інфікованих виді­лень із статевих органів. Клінічно проявляється тенезмами, болем у задньому проході.

Гонорейний ендометрит — це перший етап висхідної гонореї з ура­женням функціонального і базального шарів ендометрія. Проявляється бо­лем унизу живота, високою температурою тіла, іноді нудотою, блюванням. Біль часто має переймоподібний характер. Виділення кров'янисто-гнійні чи серозно-гнійні. Матка при бімануальному обстеженні болюча. Хроніч­ний ендометрит характеризується порушенням менструальної функції.

Гонорейний сальпінгіт—ураження маткових труб, переважно двобіч­не. У гострій стадії захворювання хвору турбують біль унизу живота, який посилюється при рухах, нудота, підвищення температури тіла. Менструаль­ний цикл порушується.

Гонорейний пельвіоперитоніт — специфічне запалення очеревини малого таза, яке часто є продовженням сальпінгоофориту. Початок захворю­вання гострий. Проявляється сильним болем унизу живота, симптомами подразнення очеревини, блюванням, метеоризмом, затримкою випорожнень, високою температурою тіла. Гонорейний запальний процес характеризуєть­ся схильністю до утворення спайок, що обмежує поширення процесу за межі малого таза.

Гонорея у вагітних часто перебігає безсимптомно. Може призвести до ускладнень вагітності, пологів та післяпологового періоду, а також є фак­тором ризику для плода і новонародженого. Можливі ускладнення у матері (хоріоамніоніт, субінволюція матки, ендометрит), у плода (недоношеність, анофтальмія, внутрішньоутробний сепсис, смерть). Штучне переривання вагітності небезпечне з огляду на можливе інфікування матки, яєчників, труб, появу інших ускладнень.

Гонорея у дітей. Механізм зараження: у новонароджених зараження відбувається під час проходження дитини через інфіковані пологові шляхи, або внутрішньоутробно через навколоплодові води, а також від хворої ма­тері при догляді за новонародженим. Старші діти можуть заразитися при користуванні спільним туалетом або загальним рушником, губкою, ванною. Гонорея у дівчаток перебігає гостро із значним набряком та гіперемією сли­зових оболонок, слизисто-гнійними виділеннями, відзначаються часте і бо­люче сечовипускання, печія, свербіж. Може підвищуватись температура тіла, але можливий і безсимптомний перебіг. Гонорея у дівчаток дає такі самі ускладнення, які спостерігаються у дорослих хворих жінок.

Діагностика процесу грунтується на даних комплексного обстеження. Характерними є такі прояви захворювання: уретрит, бартолініт, ендоцервіцит, проктит, пельвіоперитоніт. Але встановлювати діагноз гонорейної інфекції без лабораторного підтвердження не можна.

Діагноз гонореї підтверджується позитивними результатами бактеріоскопічного і бактеріологічного досліджень виділень з каналу шийки матки, піхви, сечівника.При хронічній гонореї з метою загострення процесу проводять так звану провокацію:

1) змащування слизової оболонки каналу шийки матки, піхви і сечівника 0,25 % розчином нітрату срібла;

2) введення гоновакцини, пірогеналу, продигіозану;

3) діатермія.

Мазки рекомендується брати на 2-4-й день менструації, після провокації через 24,48,72 год, що дає змогу виявити гонококи.

Лікування проводять в умовах спеціалізованого стаціонару. Іноді хвору лікує лікар-венеролог поліклініки.

Бажано призначати антибіотики ципрофлаксацин, доксициклін, тробіцин, сумамед, цефтриаксон, офлоксацин у поєднанні з метронідазолом, тибералом, наксоджином. Дозування антибіотиків з метою лікування гонореї у жінок здійснюють згідно з методичними рекомендаціями МОЗ України, а також анотаціями лікаря.

Гоновакцину використовують після неефективної антибіотикотерапії, а також при рецидивах із млявим перебігом, свіжих торпідних і хронічних формах захворювання (по 200-300 млн. мікробних тіл через 2-3 дні внутрішньом’язово). Для лікування вагітних жінок з гонореєю не застосовують імунотерапію та антибіотики, які негативно впливають на плід. Для туале­ту зовнішніх статевих органів призначають 0,002 % розчини хлоргексидину, рекутану, балізу-2. Місцеве лікування проводять при хронічній гонореї після ліквідації ознак гострого запалення. У хронічній і підгострій стадіях використовують фізіотерапевтичні методи: лазерне опромінювання, аплі­кацію парафіну, грязі, діатермію, індуктотермію, УВЧ.

Критерії вилікування від гонореї: зникнення суб'єктивних відчуттів та збудників інфекції у виділеннях з усіх вогнищ ураження, припинення виді­лень. На 7-10-й день після закінчення лікування антибіотиками визначають ефективність вилікування. Це роблять за допомогою бактеріоскопічного та бактеріологічного методів. Якщо в досліджуваному матеріалі гонококи відсутні, то проводять комбіновану провокацію: ін'єкцію гоновакцини, що містить 500 млн. мікробних тіл, змащування отвору сечівника 1 % розчином Люголя, а шийкового каналу — 0,5 % розчином срібла нітрату. Досліджу­ють виділення із зазначених органів протягом 3 днів. Під час менструації беруть мазки, після її закінчення проводять провокацію і через 24,48, 72 год досліджують виділення. Такі обстеження проводять упродовж 2-3 менстру­альних циклів. При негативних результатах дослідження хвору знімають з обліку. Хвора на гонорею повинна перебувати під наглядом дерматовене-ролога. Жінок, які мають тісний контакт з дітьми, зокрема тих, що працю­ють у дитячих закладах, на час лікування усувають від роботи.

Профілактика. Надійним методом профілактики гонореї є викорис­тання презерватива при випадкових статевих зносинах. У разі пошкоджен­ня останнього чи здійснення статевого акту без його застосування слід ре­тельно обмити зовнішні статеві органи теплою водою з милом, а потім після сечовипускання провести спринцювання 0,05 % розчином хлоргексидину біглюконату.

УРОГЕНІТАЛЬНИЙ ТРИХОМОНІАЗ

Урогенітальний трихомоніаз — паразитарна хвороба, що розвивається внаслідок проникнення піхвових трихомонад у нижні відділи статевих органів і сечівника.

Етіологія. Збудником трихомоніазу є піхвова трихомонада, яка паразитує тільки в організмі людини, у зовнішньому середовищі нестійка, при обробці дезінфекційними розчина­ми гине через кілька секунд, у водопровідній воді — через 15-45 хв, чутли­ва до висихання, гине при митті рук з милом. У людському організмі піхво­ва трихомонада може існувати у трьох формах: звичайна (грушоподібна), у вигляді кулькових тіл (форма розмноження), амебоїдна з вираженою фагоцитарною активністю (може фагоцитувати мікоплазми, гонококи та інші мікроорганізми, які є причиною рецидивів мікоплазмозу, гонореї).

Це найпоширеніше захворювання з-поміж тих, що передаються при статевих зносинах. Серед жінок, які живуть активним статевим життям, трихомоніаз сягає 50-70 %. За даними ВООЗ, на цю хворобу хворіє 10 % населення. Позастатеве зараження можливе в рідкісних випадках: у ліку­вальних закладах — при використанні для дослідження недостатньо знеза­ражених рукавичок, інструментів тощо, в побуті — при користуванні чу­жими губками, білизною, рушниками і т. ін.

Інкубаційний період триває 5-15 днів. Основним місцем паразитуван­ня трихомонад є слизова оболонка піхви, канал шийки матки, порожнина матки, маткових труб, вивідних проток бартолінових залоз, сечівника, се­чового міхура. В інфікованих слизових оболонках виникає запальний про­цес: набряк, гіперемія, ексудація, десквамація ушкоджених епітеліальних клітин.

Клініка. Частіше спостерігаються кольпіт, уретрит, ендоцервіцит, про­ктит, рідше — висхідна інфекція.

Форми генітального трихомоніазу:

• свіжий (гостра, підгостра і торпідна форми);

• хронічний трихомоніаз (з торпідним перебігом і тривалістю захворю­вання понад 2 міс.);

• трихомонадоносійство (характеризується відсутністю симптомів за на­явності трихомонад).

При гострій і підгострій формах хворі скаржаться на появу пінистих білей з неприємним запахом, відчуття свербіння і паління у зовнішніх ста­тевих органах і піхві, паління і болючість при сечовипусканні.

Об'єктивні дані: почервоніння, мацерація, розчухи шкіри вульви, про­межини, малих і великих статевих губ, наявність ерозії на шийці матки, по­червоніння і набряк слизової оболонки піхви, пінисті гнійні білі. При торпідній (малосимптомній) формі прояви захворювання незначні або відсутні. Хроніч­ний трихомоніаз характеризується появою білей, свербінням, при цьому оз­наки запального процесу незначні, спостерігаються часті рецидиви.

Діагностика. Діагноз підтверджують даними анамнезу, об'єктивного дослідження, мікроскопії вагінальних мазків.

Особливості змішаної трихомонадно-гонорейної інфекції: більш три­валий інкубаційний період. Лікування доцільно проводити в такій послідов­ності: спочатку лікують трихомоніаз, а потім — гонорею.

Лікування. Основні його засади:

• одночасне лікування хворої та її статевого партнера;

• заборона статевого життя в період лікування;

• використання протитрихомонадних засобів на тлі загальних і місце­вих гігієнічних процедур: зголювання волосся на зовнішніх статевих органах, щоденна зміна білизни;

• лікування супутніх запальних захворювань статевих органів.Протитрихомонадними засобами є метронідазол (трихопол, кліон, мет-рогіл, флагіл), фазижин (тинідазол), атрикан, наксоджин, тиберал, солко-триховак, тержинан.

Для лікування свіжого трихомоніазу призначають метронідазол за схе­мою: в перший день — по 0,25 г 4 рази, в наступні дні — по 0,25 г 3 рази на день. На курс лікування — 5-6 г. Тинідазол приймають після вживання їжі за однією з таких схем: а) одномоментно в дозі 2 г (4 табл. по 0,5 г);

б) по 0,5 г через кожні 15 хв 4 рази; в) по 0,15 г — 2 рази на день протягом 7 днів. Курс лікування наксоджином — 500 мг 2 рази на день протягом 6 днів. Під час вагітності і грудного вигодовування дитини зазначені пре­парати протипоказані.

Кліон Д використовують у вигляді вагінальних таблеток по 1 табл. на ніч протягом 10 діб. Місцеве можна застосовувати антисептичні розчини:

баліз-2, 0,002 % розчин хлоргексидину, трихомонацид.

Контроль вилікування проводять упродовж 2-3 менструальних циклів.

Профілактика. Надійним методом профілактики трихомоніазу є ви­користання презерватива при випадкових статевих зносинах. У разі пошко­дження останнього чи здійснення статевого акту без його застосування слід ретельно обмити зовнішні статеві органи теплою водою з милом, а потім після сечовипускання провести спринцювання 0,05% розчином хлоргекси­дину біглюконату.

УРОГЕНІТАЛЬНИЙ ХЛАМІДІОЗ

Урогенітальний хламідіоз — досить поши­рена інфекційна хвороба, що передається, в основному, статевим шляхом. Спостерігається в жінок (уретрит, кольпіт, бартолініт, ендоцервіцит, ерозії, ендометрит, сальпінгіт, пельвіоперитоніт, проктит тощо) і навіть у новона­роджених (зараження відбувається під час пологів). Частота цього захво­рювання у жінок із запальними процесами складає 50 %, крім того, хламідії є частою супровідною патологією у хворих на гонорею (40 %) і трихомоніаз (40 %). За даними ВООЗ, щорічно у світі реєструється близько 90 млн. нових випадків цієї хвороби. Причина широкого розповсюдження хламідіозу — малосимптомний перебіг, складність діагностики і лікування. Хворі­ють переважно жінки у віці 20-30 років.

Етіологія та патогенез. Збудником урогенітального хламідіозу є хла­мідії — грамнегативні бактерії, які мають виражену тропність до циліндричного епітелію, розмножуються внутрішньоклітин­но. Є дві основні форми хламідій — елементарні та ретикулярні тільця.

Елементарні тільця — це інфекційна форма збудника, яка забезпечує пе­редачу інфекції, може існувати позаклітинне. У клітину може проникнути декілька елементарних тілець, які мають тенденцію до злиття, утворюючи у ній одне включення. Протягом 48-72 год відбувається руйнування інфіко­ваних клітин з ушкодженням мембрани. Елементарні тільця, які виходять із клітин, інфікують нові клітини. Ретикулярні тільця — вегетативна фор­ма хламідій, які утворюються в процесі розмноження всередині інфікова­ної клітини і є попередниками нового покоління елементарних тілець. Вони практично не спричиняють зараження. Мікроскопія дозволяє диференцію­вати обидва види тілець. Хламідії мають складну антигенну структуру.

Хламідії дуже чутливі до дезінфекційних речовин. При температурі 35-37 °С упродовж 24-26 год позаклітинні хламідії втрачають вірулентність, а при температурі 95-100 °С упродовж 5-10 хв. — гинуть. У бавовняній тканині вони можуть зберігатися до двох діб при 19-20 °С.

Джерело зараження — хвора людина.

Шляхи зараження:

• статевий (основний);

• інтранатальний (уроджений, при проходженні через пологові шляхи);

• позастатевий (забруднені інфікованим матеріалом руки, інструменти, білизна, предмети туалету, спільна постіль).

Урогенітальний штам хламідій, крім ураження сечостатевих органів, може викликати також фарингіт, кон'юнктивіт, перигепатит, отит, пневмонії та інші захворювання, зокрема синдром Рейтера.

Клініка. Інкубаційний період триває від 5 до З0 діб.

Основною первинною формою захворювання при хламідійному ура­женні є ендоцервіцит, який може проходити безсимптомно або малосимптомно. У гострій стадії спостерігають гнійні (серозно-гнійні) виділення з каналу шийки матки, набряк і гіперемію її піхвової частини. У хронічній стадії виникають слизисто-гнійні виділення і псевдоерозія шийки матки. Хламідійний уретрит може перебігати безсимптомно або проявлятися ди-зуричними явищами. Специфічних симптомів, які б дозволили клінічно діаг­ностувати хламідіоз, немає.

Сальпінгіт, спричинений хламідіями, характеризується такими сами­ми симптомами, як і процес, викликаний іншими мікроорганізмами. На­слідком хламідійного сальпінгіту є безплідність.

Діагностика Грунтується на даних анамнезу (тривало хворіють обид­ва партнери, безплідність). Остаточний діагноз встановлюють при вияв­ленні хламідій у зіскребку з каналу шийки матки, піхви. Найточнішими є імуноферментні та імунофлюоресцентні методи.

Лікування. Необхідно одночасно лікувати жінку та її статевого парт­нера. На час лікування забороняють статеве життя, вживання алкогольних напоїв, гострої їжі, тривалі фізичні й психічні перевантаження.

Призначають препарати тетрациклінової групи (доксициклін, рондоміцин, морфоциклін), цифран, сумамед, таривід, антибіотики — макроліди (клацид, еритроміцин). Необхідно проводити також профілактику кандидозу дифлюканом — 150 мг, ністатином чи леворином (по 2 000 000 ОД на добу протягом лікування). Для імунокорекції обов’язковими є такі засоби як реаферон, інтрон А, роферон, берофор, а також індуктори інтерферонового статусу протифлазид, аміксин, мегасин, ридостин і ін.

УРОГЕНІТАЛЬНИЙ МІКОПЛАЗМОЗ

Етіологія. Збудником є мікоплазми.

В етіології запальних захворювань жіночих статевих органів мають зна­чення асоціації мікоплазм із трихомонадами, гонококами, хламідіями, ана­еробами. Мікоплазми передаються статевим шляхом, широко розповсю­джені серед населення.

Клініка. Мікоплазмова інфекція перебігає в гострій і хронічній фор­мах та не має симптомів, специфічних для даного збудника, а також часто виявляється в практично здорових жінок. Для неї характерний торпідний перебіг, нерідко спостерігаються латентні форми інфекції репродуктивної системи. У жінок збудники можуть активізуватись під впливом менстру­ацій, оральних контрацептивів, вагітності, пологів. Уреаплазми виділяють у пацієнток із кольпітом, цервіцитом, уретритом, частіше в асоціації з інши­ми мікроорганізмами, симптоматику яких див. у розділі «Неспецифічні за­пальні захворювання жіночих статевих органів».

Діагностика. Для виявлення уреаплазми використовують бактеріоло­гічний метод. Матеріал отримують із гнійних виділень запальної бартолі­нової залози, вмісту маткових труб при сальпінгіті, тубооваріальних утво­рень із гнійним вмістом чи інших гнійниках малого таза. Проводять тест на уреазу (кольоровий показник), що грунтується на здатності уреаплазм виді­ляти уреазу, яка, впливаючи на реакцію середовища, змінює колір індика­тора. Також використовуються серологічна діагностика (дослідження пар­них сироваток в РСК і РНГА), дослідження імунограми та обстеження на інші види інфекцій (хламідії, гонококи, трихомонади, вірус простого гер­песу).

Лікування: етіотропне — використовуються протимікробні засоби з груп макролідів (еритроміцин, сумамед, рокситроміцин), тетрациклінів (тет­рациклін, доксициклін), фторхінолони (ципрофлоксацин) тощо. Препара­ти цих груп застосовують не менше 10-14 днів з наступним лабораторним контролем. Іншим напрямком лікування є стимуляція імунітету (імуногло-булін, левамізол, Т-активін, настойка женьшеню).

Профілактика. Обстеження жінок із групи ризику (повій, безплідних, із запальними процесами статевих органів), а також інші заходи, спільні для хвороб, що передаються статевим шляхом.

КАНДИДОЗНИЙ ВУЛЬВОВАГІНІТ

Кандидоз — поліорганне захворювання, яке викликається дріжджови­ми грибами, найчастіше роду кандида, може передаватися статевим шляхом. Поширена локалізація — в ділянці піхви, вульви, але бувають кандидозні ендоцервіцити, ендо­метрити, сальпінгіти.

Виникненню кандидозу сприяють:

• ендогенні фактори (захворювання, які перебігають протягом тривало­го часу, знижують опірність організму, як-от: цукровий діабет, авітамі­нози);

• екзогенні чинники, що сприяють проникненню грибків в організм жінки і знижують загальну реактивність організму (тривале лікування анти­біотиками), та фактори місцевого імунітету в слизовій піхви;

• висока патогенність грибків.

Виділяють такі види кандидозного вульвовагініту:

• первинний;

•антибіотикозалежний (що розвинувся внаслідок дисбалансу мікро­флори після лікування антибіотиками);

• пов'язаний із змінами в різних системах організму (приймання естро­генів, діабет, вагітність).

На фоні зниження захисних сил організму гриби, що раніше були са­профітами, набувають патогенних властивостей. Внаслідок посилення адгезивності вони прикріплюються до поверхневого шару епітелію, виклика­ючи поверхневу запальну реакцію та десквамацію вагінальних клітин. Гені­тальний кандидоз переважно не викликає глибокого ураження слизової і дисемінації процесу, але при високій патогенності збудники проникають в інтра- і субепітеліальні ділянки, можливе розповсюдження і у вкрай важ­ких випадках — дисемінація кандидозу.

Клініка. Для кандидозного вульвовагініту характерні скарги на відчуття свербіння, паління, болючості у вагіні, значні сирнисті виділення.

При огляді — слизова оболонка геніталій гіперемійована, набрякла, в складках — накопичення білих нашарувань, які являють собою псевдоміцелій грибка., злущені епітеліальні клітини та лейкоцити. Виникають вези­кули, які зливаються між собою, на їх місці утворюються ерозії, що покри­ваються кірочками.

Діагностико. Діагноз базується на клінічній симптоматиці, даних ог­ляду, кольпоскопії, бактеріоскопічних та бактерологічних методів.

Лікування. При гострій формі захворювання лікування проводиться орунгалом — по 200 мг 2 рази на день — 3 дні; при хронічній формі — по 100 мг 2 рази на день упродовж 6-7 днів, потім протягом 3-6 менструаль­них циклів — по 1 капсулі у перший день циклу. Висока ефективність ліку­вання спостерігається при використанні дифлюкану —150 мг на 1 прийом, а також Гіно-Певарилу по одній свічці (150 мг) на ніч протягом 3-х днів, при рецидивах — по 1 свічці (50 мг) 2 рази на добу 7 днів, а також нанесен­ня крему на голівку статевого члена статевому партнеру — 10 днів. Другим етапом лікування є нормалізація мікробіоценозу піхви.

Профілактика. Раціональне проведення антибактеріальної терапії — дотримання оптимальних доз та тривалості курсу лікування антибіотика­ми, вчасне застосування протигрибкових засобів із профілактичною метою. Уникнення дошлюбних та позашлюбних статевих зв'язків, використання презерватива для запобігання потраплянню грибків у статеві шляхи жінки.

ЕНТЕРОБІОЗ (ГОСТРИКИ)

Етіологія. Збудник ентеробіозу — гострик, двостатевий гельмінт, дов­жина якого — 2-12 мм. Яйця виділяє самка.

Епідеміологія. Джерелом інвазії є людина. Гострики належать до кон­тактних гельмінтів. Шлях зараження — фекально-оральний. Паразити се­ляться у дистальному відділі тонкої кишки, у сліпій і проксимальній части­нах ободової кишки. Запліднена самка опускається у пряму кишку, звідси виповзає назовні й відкладає яйця у періанальних складках і на шкірі про­межини. Виникають сильне свербіння, печія, хворі розчухують промежи­ну. Яйця можуть потрапляти також на постіль, у воду, харчові продукти, зараження відбувається через рот.

Клініка, Інкубаційний період триває близько 15 діб. Хворі скаржаться на свербіння і печію, частіше вночі, в періанальній ділянці. У дівчаток гос­трики, заповзаючи до вульви, можуть призводити до вульвовагініту. Хворі скаржаться на розлади функції кишок, головний біль, безсоння, дратівли­вість.

Діагностика. Діагноз підтверджують овоскопією матеріалу, отрима­ного з періанальних складок і піднігтьових просторів.

Лікування. Зовнішні статеві органи обробляють антисептичними роз­чинами. Одночасно використовують піперазин, мінтезол, вермокс, ірвіній, памоат для видалення гельмінтів з кишечника. Обов'язковою умовою є ліку­вання всіх членів сім'ї.

Профілактика. Профілактичні заходи спрямовані на запобігання інвазії інших людей. Велике значення має санітарно-гігієнічне виховання дівчаток. У дитячих садках та яслах систематично оглядають дітей. В епідосередку проводять хіміопрофілактику, вологе прибирання, знезаражують дитячі гор­щики, стільчики, іграшки ошпарюванням або 5 % розчином хлорного вапна.

СИФІЛІС

Сифіліс — інфекційне венеричне захворювання, що переда­ється переважно статевим шляхом.

Етіологія. Збудником хвороби є мікроорганізм бліда трепонема, яка при дослідженні під мікроскопом має вигляд тоне­сенької блідої хвилястої ниточки, що здатна до поступальних і коливаль­них рухів. Оптимальною для розмноження блідої трепонеми є температура 37 °С. Вона дуже чутлива до різноманітних зовнішніх впливів. Миттєво гине при кип'ятінні. Швидко гине при висиханні, під впливом різних дез­інфекційних речовин, а також 90 % спирту. Тому при роботі із хворими на сифіліс негайно протирають руки спиртом і це оберігає від зараження під час випадкового контакту із сифілітичною висипкою, на поверхні якої мо­жуть знаходитись збудники.

При температурі +4 °С (температура зберігання крові для переливання в холодильнику) бліда трепонема у донорській крові зберігається протягом доби, а потім гине.

Джерело зараження — хвора людина.

Можливі шляхи зараження:

• статевий — основний;

• при статевих збоченнях (орально-генітальні, гомосексуальні контакти).

• побутовий — переважно у дітей, при тісному побутовому контакті (коли дитина спить разом із хворими, користується спільними гігієнічними предметами тощо). Побутовий шлях зараження у дорослих трапляєть­ся надзвичайно рідко, наприклад при поцілунках, коли на слизовій обо­лонці губ рота є сифілітична висипка з вологою поверхнею, де знахо­диться багато збудників;

• професійний — під час обстеження хворих на сифіліс, у яких на шкірі чи слизовій оболонці є висипка з вологою поверхнею;

• трансплацентарний (через плаценту) — у випадках, коли вагітна хво­ра на сифіліс, особливо вторинний. Тоді у дитини розвивається врод­жений сифіліс;

• трансфузійний (надзвичайно рідко) — внаслідок переливання крові, взятої від хворого на сифіліс.

Клініка. З часу проникнення збудника в організм і до перших проявів хвороби минає в середньому 3-4 тижні. Це так званий інкубаційний період. Збудник уже потрапив до організму, але у хворої немає жодних скарг і про­явів хвороби.

Після закінчення інкубаційного періоду тільки на місці заглиблення збуд­ника з'являються перші прояви. Це так званий твердий шанкр. У самій назві підкреслюється важлива особливість — щільність в основі шан-кру. Твердий шанкр — це поверхневий дефект шкіри чи слизової оболонки (ерозія), рідше — глибокий (виразка, яка при загоєнні залишає рубець). Твер­дий шанкр круглої або овальної форми, щільний в основі з чіткими, дещо піднятими краями і відсутністю запальних явищ навколо нього, неболю-чий, із гладенькою поверхнею і незначними серозними виділеннями, може нагадувати блюдечко. Величина — від кількох міліметрів до кількох санти­метрів. Можливі варіанти, коли шанкр вкритий біло-жовтим нальотом ко­льору старого сала, рідко — кірочкою. У складках слизової оболонки статевих органів або ануса він може мати форму тріщини. У випадках, коли на поверхні шанкру утворюється чорна кірочка, яка не знімається, говорять про його ускладнення — гангренізацію (змертвіння). До атипових шанкрів відносять індуративний набряк: збільшується статева губа, вона щільна, при натискуванні ямка не залишається, суб'єктивних відчуттів немає. Рідко шанкр може розміщуватись на шийці матки, на стегнах, у ділянці лобково­го горба.

Приблизно через тиждень при локалізації шанкру на статевих органах збільшуються пахові лімфатичні вузли (склероаденіт, бубон) з одного боку. Вони щільні, рухомі, неболючі, не з'єднуються із шкірою, не нагноюються. Рідше спостерігається двобічне збільшення пахових лімфовузлів. Це пер­винний період сифілісу, який від часу появи шанкру триває 6-8 тижнів (перші 3-4 тижні первинний серонегативний період, коли реакція Вассермана не­гативна, і наступні 3-4 тижні, коли реакція Вассермана позитивна). Діагно­стика у цьому періоді грунтується на анамнестичних даних (статевий кон­такт, наявність відповідного інкубаційного періоду, обстеження статевого партнера, виявлення блідої трепонеми на поверхні шанкру), позитивних серологічних реакціях (Вассермана, РІБТ, імунофлюоресценції). Без вияв­лення збудника чи позитивних серологічних реакцій встановлювати діаг­ноз сифілісу не можна.

Через 6-8 тижнів після розвитку твердого шанкру у хворих може підви­щуватися температура тіла, розвиватись нічний головний біль, біль у кістках. Це так званий продромальний період. У цей час збудники інтенсивно роз­множуються, потрапляють у кров (трепонемний сепсис) і у хворих на шкірі слизових оболонках з'являється розсіяна висипка. Це означає, що сифіліс перейшов у вторинний період. Першою висипкою є розеоли — невеличкі (0,5-1 см) запальні червоні плями на шкірі тулуба, живота, кінцівок, які не спричиняють сверблячки, тимчасово зникають при натискуванні пальцем, не підвищуються над рівнем шкіри, не лущаться. Згодом з'являються вуз­лики (папули), дуже рідко — гноячки, може випадати волосся. У цей час на шкірі і слизових оболонках жіночих статевих органів можуть з'являтись ерозивні вузлики (папули). Вони негострозапальні, щільні, діаметром від кількох міліметрів до 1 см, з вологою поверхнею, на якій є багато збудників (блідих трепонем), тому вони дуже заразні. Вони теж не спричиняють суб'єк­тивних відчуттів. У результаті тертя і подразнення ці вузлики збільшують­ся, ущільнюються і перетворюються у так звані гіпертрофічні папули або широкі кондиломи, діаметром 0,5-1 см і більше, щільні, які підвищуються над рівнем шкіри, негострозапальні, неболючі при пальпації, поверхня рівна або горбиста, іноді волога.

На поверхні широких кондилом є теж дуже багато збудників — вони дуже заразні. Їх треба відрізняти від вірусних гострокінцевих кондилом (м'які, на ніжці, поверхня часточкова, як цвітна капуста). У цьому періоді сифілісу діагноз підтверджується виявленням на поверхні ерозивних па­пул і широких кондилом блідих трепонем, а також позитивними серологіч­ними реакціями (реакція Вассермана, РІФ, РІБТ — реакція імобілізації блідих трепонем).

Лікування сифілісу проводять препаратами пеніциліну (біцилін, ретарпен, екстенцилін) у шкірно-венерологічних диспансерах, відповідно до інструкцій, затверджених МОЗ України.

Профілактичні заходи: уникнення випадкових дошлюбних і поза­шлюбних статевих зв'язків. При випадкових статевих зносинах методом профілактики сифілісу є використання презерватива. У разі пошкодження останнього чи здійснення статевого акту без його застосування слід ретельно обмити зовнішні статеві органи теплою водою з милом, а потім після сечо­випускання провести в перші дві години обробку статевих органів 0,05 % розчином хлоргексидину біглюконату.

СНІД

Збудником СНІДу є вірус (ретровірус), який має здатність уражати імун­ну систему організму. Розрізняють два типи вірусу імунодефіциту людини, що викликають синдром набутого імунодефіциту (скорочено СНІД): ВІЛ-1, ВІЛ-2. ВІЛ-1 набув розповсюдження у всіх країнах світу. ВІЛ (вірус імунодефіциту людини) дуже чутливий до нагрівання, при кип'ятінні він гине відразу, на нього згубно діють 70 % спирт, 0,2 % розчин гіпохлориту натрію та інші дезінфекційні розчини. Однак, цей вірус зберігає життєздатність у висушеному стані впродовж 4-6 діб при температурі 22 °С, а при нижчій температурі — ще довше.

Джерелом зараження ВІЛ-інфекцією є хвора на СНІД людина або віру­соносій. Хворі на СНІД заразні впродовж усього життя. Кількість інфікова­них ВІЛ у багато разів перевищує кількість хворих на СНІД. Інфікована лю­дина досить швидко стає заразною, іноді через 1-2 тижні після зараження.

Шляхи зараження:

• статевий, який забезпечує природний перехід вірусу від однієї людини до іншої, в тому числі при статевих збоченнях (гомосексуалізм);

• парентеральний шлях зараження трапляється при недотриманні сані­тарних умов проведення ін'єкцій, особливо внутрішньовенних, коли ін'єкції роблять одним шприцом, змінюючи тільки голку, часто це трап­ляється в ін'єкційних наркоманів;

• професійний шлях зараження медичних працівників трапляється тоді, коли кров хворого на СНІД потрапляє на ушкоджену шкіру (мікро­травми, тріщини тощо) чи слизові оболонки медика при внутрішньо­венних маніпуляціях тощо;

• трансфузійний шлях передачі при переливанні здоровій людині крові хворого на СНІД. Це трапляється рідко;

• трансплацентарний — від хворої на СНІД вагітної її дитині.

Отже, ВІЛ може передаватись від людини до людини при прямому кон­такті: «кров-кров» або «сперма-кров». Передача вірусу із слиною під час поцілунку малоймовірна. Через укуси комах вірус не передається.

Клінічні прояви СНІДу. Прихований (інкубаційний) період може три­вати від 1 місяця до 10 і більше років. Клінічні прояви хвороби можуть бути різні, їх можна поділити на кілька періодів. У 30-50% інфікованих осіб через 2-4 тижні спостерігається гострий період: гарячка, ангіна, збільшення шийних лімфовузлів, печінки, селезінки, які минають через 7-10 днів і хвороба переходить у латентний (прихований) період. У цей час єдиною ознакою хвороби може бути збільшення периферичних лімфатич­них вузлів. Вони рухомі, не з'єднуються із тканинами, деякі з них можуть бути болючими при пальпації. Таке збільшення лімфовузлів може вказува­ти на СНІД, якщо воно триває понад 1,5-2 місяці.

Надалі розвивається так званий СНІД — асоційований симптомоком-плекс, або преСНІД. Він може тривати від 1-6 місяців до кількох років. У цей час у хворих розвивається багато різноманітних симптомів і хвороб (до200), ознаки, які є неспецифічними, тобто властивими не тільки СНІДу. Це тривала гарячка за нез'ясованих причин, генералізоване (повсюдне) збільшення периферичних лімфовузлів, періодичний пронос, втрата маси тіла (більше 10%), кандидоз ротової порожнини (пліснявка), лейкоплакія язика, фолікуліти, різні ураження шкіри. Цей період перебігає хвилеподібно з настанням значного поліпшення здоров'я аж до клінічної ремісії, коли люди вважають себе абсолютно здоровими.

Останній період — це власне СНІД. У таких хворих виникають різні інфекційні хвороби (до 170) на ґрунті зниженого імунодефіциту, що спричи­няє ВІЛ-інфекція. Уражається нервова система (у 30-90% хворих), спостері­гають втрату орієнтації, послаблення пам'яті, розвивається недоумкуватість. Частою є так звана пневмоцистна пневмонія (запалення легень) — до 60% із тяжким, іноді блискавичним перебігом. У 60% спостерігають тяжкі і три­валі проноси. Часто у хворих розвивається саркома Капоші, яка швидко прогресує і призводить до смерті в молодому віці. У значної частини хворих на СНІД розвиваються злоякісні процеси у вигляді лімфом та інших злояк­існих пухлин внаслідок пригнічення вірусом захисних імунних механізмів людини. У таких хворих виникають ураження шкіри і слизових оболонок дріжджовими грибками (кандидози), вірусами простого й оперізувального герпесу із впертим, рецидивним і тяжким перебігом, що не піддаються зви­чайним методам лікування.

Діагностика. У діагностиці СНІДу враховують:

• епідеміологічний анамнез (гомосексуалізм, наркоманія, проституція, внутішньовенні маніпуляції тощо);

• наявність тривалого збільшення периферичних лімфовузлів, втрату маси тіла, тривалі проноси і гарячку;

• виявлення в крові антитіл до вірусу СНІДу шляхом імунодефіцитного аналізу та інших. Для дослідження беруть 5 мл крові з вени у стериль­ну пробірку, закорковують її і ставлять у холодильник при температурі +2 - +4 °С. Після утворення згустка відсмоктують сироватку в стериль­ну пробірку і направляють не пізніше ніж через 1-3 доби у лабораторію.

Лікування. На цей час немає засобів, які вилікували б хворих на СНІД. Проте, застосовують препарати, які гальмують розвиток хвороби і продов­жують тривалість життя. Нині ефективним препаратом для терапії ВІЛ-інфекції та СНІДу є Криксиван — інгібітор протеази. Хворим призначають потрійну терапію на основі Криксивану (криксиван + АЗТ + ЗТС), яка має високу ефективність, зменшує вміст вірусу в крові до рівня нижче порогу визначення. Застосовують також імуностимулятори, імуномодулятори, сим­птоматичне лікування, залежно від виявленої патології.

Профілактичні заходи:

• широка санітарно-освітня робота серед населення;

• уникнення дошлюбних і позашлюбних статевих зв'язків, гомосексу­альних зв'язків;

• використання презервативів (знижує ймовірність зараження у 200-500 разів);

• профілактика наркоманії, зокрема парентерального (підшкірного чи внутрішньовенного) введення наркотиків, особливо при груповому користуванні одним шприцом;

• правильна стерилізація медичного інструментарію, колючих і ріжучих предметів, широке застосування шприців і голок одноразового вико­ристання;

• використання медичними працівниками, лаборантами, які контакту­ють із кров'ю та іншими біологічними рідинами пацієнтів, індивіду­альних засобів захисту (спецодяг, пластмасові фартухи, подвійні рука­вички, захисні окуляри, маски тощо);

• ретельний контроль донорської крові.

ВІРУСНІ ЗАХВОРЮВАННЯ

Останнім часом значно зросла кількість захворювань статевих органів, викликаних вірусами, особливо серед молоді. Вірусні інфекції можуть про­ходити у латентній, малосимптомній та клінічно вираженій формі, тому їх нелегко діагностувати. Захворювання особливо несприятливо впливають на перебіг вагітності — існує ризик передачі вірусу плодові. У плода вини­кають захворювання або вади розвитку, які призводять до його загибелі та переривання вагітності. Кожна вагітна, у якої стався викидень (завмерла вагітність), повинна бути обстежена щодо інфікування, оскільки у значної частини таких жінок виявляють цитомегаловірус, вірус грипу, вірус гепа­титу А і В, папіломавірус. Окрім впливу на плід, вірусна інфекція, як пока­зали дослідження останніх років, є фактором ризику розвитку раку жіно­чих статевих органів.

ГЕРПЕТИЧНА ІНФЕКЦІЯ

Герпетичні захворювання статевих органів викликаються вірусом про­стого герпесу, головним чином другого типу — ВПГ-2. Джерелом.інфекції є хворі та носії. Збудник частіше трапляється у молодих жінок, які живуть ста­тевим життям, можливе інфікування вірусом простого герпесу при орогені-тальних контактах. Вірус локалізується переважно у слизових оболонках сечостатевого тракту — в чоловіків, та каналу шийки матки — у жінок, а також у нервових гангліях поперекового і сакрального відділів симпатичної нервової системи. Генітальний герпес передається статевим шляхом. Під час вагітності ВПГ-2 може викликати її невиношування та вади розвитку плода.

Генітальний вірус відносять до пожиттєво персистуючих інфекцій, тому захворювання має схильність до рецидивів.

Клініка, За клінікою виділяють типовий, атиповий та безсимптомний перебіг інфекції (вірусоносійство).

Для типового перебігу захворювання характерні генітальні та екстра-генітальні ознаки. Екстрагенітальні симптоми: підвищення температури ті­ла, міалгія, головний біль, нудота, герпетичні висипання на обличчі, пору­шення сну. Генітальні прояви: у ділянці нижніх відділів статевої системи — вульви, піхви, шийки матки, біля уретри чи промежини — на тлі гіпере-мованої чи набряклої слизової з'являються окремі або множинні везикули розміром 2-3 мм, які існують упродовж 2-3 днів. Тоді везикули розрива­ються і в їх основі утворюються виразки неправильної форми, вкриті жов­тим нальотом. Виразки загоюються за 2-4 тижні, не утворюючи рубця. При цьому хворі скаржаться на відчуття болю, свербіння, печіння в ураженій ділянці, тяжкість у нижніх відділах живота.

Клінічні прояви перебігають у трьох формах:

І — гостра первинна;

II — хронічна рецидивна;

ПІ — атипова.

Залежно від локалізації, розрізняють три стадії герпетичного процесу:

І стадія — ураження герпесом зовнішніх статевих органів;

II стадія — ураження піхви, шийки матки, уретри;

III стадія — ураження матки, придатків, сечового міхура.

Діагностика грунтується на даних анамнезу, скарг, об'єктивного дослідження, виявленні ВПГ-2 чи його антитіл у сироватці крові хворої. Найбільш достовірним вважається метод знаходження збудника у виділен­нях з піхви, шийки чи порожнини матки та уретри. Для експрес-діагности­ки застосовують метод флюоресціюючих антитіл та імунопероксидазний метод. Існує електронно-мікроскопічний шлях розпізнавання ВПГ-2 та метод вирощування вірусів у культурі тканин з наступним вивченням його властивостей.

Лікування складає труднощі у зв'язку з частими рецидивами захворю­вання та можливістю реінфекції.

Противірусні препарати за механізмом дії належать до трьох основних груп:

¨ інгібітори реплікації вірусної нуклеїнової кислоти;

¨ інтерферон і сполуки, що мають інтерфероніндукуючу активність;

¨ сполуки з іншим механізмом противірусної дії.

Складність лікування зумовлена специфікою вірусів як класу облігатних внутрішньоклітинних паразитів. У результаті розкриття природи вірусів на молекулярному рівні, що дозволило цілеспрямовано втручатися у цикл репродукції вірусів, створено нові препарати, що мають вплив на ріст і роз­виток вірусів, зокрема зовіракс (ацикловір, віролекс). Застосовують ацикловір, медовір по 600-1200 мг на добу всередину чи внутрішньовенне, а також алпізарин, фоскарнет, вальтрекс, герпевір.

Місцева терапія: сидячі ванни, спринцювання розчинами перманганату калію, відвару ромашки тощо. Місцеве застосовують мазі: мегасин-3 %, бонафтон-3 %, алпізарин-3 %.

Для лікування рецидивів використовуються противірусні хіміопрепа­рати, герпетичні вакцини, протирецидивну імунотерапію.

ГОСТРОКІНЦЕВІ КОНДИЛОМИ

Етіологія. Збудником гострокінцевих кондилом є папіломавіруси XVI і XVIII типів, які передаються стате­вим шляхом. Ці надзвичайно стійкі до дезінфекційних речовин віруси вбиває висока температура при автоклавуванні. Інкубаційний період гострокін­цевих кондилом триває від 1 до 9 місяців. Захворювання часто трапляють­ся в осіб, які ведуть активне статеве життя з багатьма сексуальними парт­нерами. Папіломавіруси є причиною генітального раку. Ці пацієнтки ма­ють у 1-2 тисячі разів більше шансів захворіти на рак, ніж здорові. Гостро­кінцеві кондиломи можуть перероджуватись у рак у 6-26 %.

Клініка, На початку захворювання над поверхнею шкіри великих ста­тевих губ, пахових та міжсідничних складок, періанальної ділянки та сли­зової оболонки уретри, ануса, піхви, шийки матки з'являються поодинокі, рожеві, іноді з сірим відтінком утвори, які мають тонку ніжку, рідше — широку основу. Гострокінцеві кондиломи можуть розростатися, зливатися між собою (рис. 99). Ці утворення нагадують цвітну капусту з дрібночас-точковою поверхнею, характеризуються тривалим перебігом. У хворих із задавненим процесом кондиломи можуть бути настільки великими, що на­гадують пухлину. Вони можуть ускладнюватися приєднанням вторинної бактеріальної інфекції, при цьому з'являються значні виділення з неприєм­ним запахом, біль, свербіння. Кондиломи зумовлюють труднощі при ходінні, статевих зносинах. При вагітності й під час пологів кондиломи можуть спри­чинювати кровотечу. У 15-17% хворих спостерігається регрес кондилом, особливо тих, які виникли під час вагітності.

Діагностика клінічна. Враховують часточкову поверхню, м'яку консистенцію, розміщення на вузькій ніжці. Диференційний діагноз в ос­новному проводять із широкими сифілітичними кондиломами, які щільно розміщуються на широкій основі, бурого, іноді мідно-червоного кольору, немає часточкової структури, є прояви сифілісу.

Лікування. При великих кондиломах проводять лазерокоагуляцію. Вона набагато ефективніша, ніж кріодеструкція і діатермокоагуляція. Для ліку­вання невеликих кондилом можна застосовувати резорцин (їх присипають порошком резорцину або зрошують його розчином в 70 % етиловому спирті), 30 % спиртовий розчин подофіліну та кондилін. Ефективним сучасним пре­паратом є солкодерм.

КОНТАГІОЗНИЙ МОЛЮСК

Етіологія. Збудником захворювання (mollusccum соntagiosum) є вірус, який передається при безпосередньому контакті із хворим або при корис­туванні предметами, що були у хворих. У дорослих основний шлях зара­ження статевий. Діти хворіють частіше. Інкубаційний період — від 2 тижнів до 1-9 місяців.

Клініка. На шкірі утворюються маленькі напівсферичні, щільні вузли­ки діаметром 5-7 мм, які можуть зливатися, утворюючи конгломерати діаметром 1-3 см. Поверхня вузликів може бути напівпрозора або тілесного кольору з восковим відтінком. Місця локалізації: зовнішні ста­теві органи, промежина, лобок, стегна, обличчя. Контагіозний молюск може існувати тривалий час.

Діагностика клінічна. При стискуванні пінцетом з вузлика виділяєть­ся біла сироподібна маса.

Лікування. Елементи видавлюють пінцетом, змащують розчином йоду, 10 % бетадином, соком часнику, використовують кріотерапію.

ЦИТОМЕГАЛОВІРУСНА ІНФЕКЦІЯ

Збудником є цитомегаловірус. Відсоток інфікування жінок, за даними світової літератури, дуже високий. У Західній Європі він становить від 50 до 85 %. Серед вагітних із звичним невиношуванням інфікованих 70 %.

Цитомегаловірус, який проник в організм, персистує в ньому трива­лий час, виділяючись при цьому зі слиною, передається при статевих кон­тактах.

Клініка. Основними ознаками інфікування є екстрагенітальні симпто­ми: ураження ЦНС, тромбоцитопенія, ураження печінки, часті пневмонії. Інфікування плода під час вагітності призводить до вроджених вад розвитку плода (мікроцефалія, глухота), захворювань, що проявляються в новонарод­жених та в дитячому віці (церебральний параліч, м'язова слабкість).

Проявляється у вигляді цервіциту й ерозій шийки матки, кольпіту, вуль-віту й інших запальних захворювань, які перебігають у субклінічній формі.

Діагностика: проводять вірусологічне дослідження крові, сечі. Ци-тоскопічний аналіз осаду слини, сечі ґрунтується на властивості цитомега-ловірусу проникати в клітину і утворювати великі внутрішньоядерні вклю­чення. Розміри інфікованої клітини значно збільшуються, утворюється так звана цитомегалічна клітина, яку образно називають «совине око».

Серологічні методи: дослідження компонентів зв'язуючих антитіл до ЦМВ (позитивним вважається титр 1:8 і вище). Використовують метод непря­мої імунофлюоресценції, ДНК-діагностики (полімеразна ланцюгова реакція).

Лікування. Основною метою є корекція порушень імунного статусу орга­нізму. Застосовують препарати для стимуляції імунітету (левамізол, Т-ак-тивін, імуноглобулін, настойка женьшеню). Можна проводити мазеві аплі­кації та ін'єкції в шийку матки лейкоцитарного інтерферону, імуноглобулі-ну з підвищеним титром антицитомегаловірусних антитіл — препарат «Ци-тотект». Специфічні противірусні препарати широкого спектра дії (вальт-рекс, ацикловір, рибавірин, ганцикловір, бонафтон) малоефективні.

Профілактичні заходи: уникнення випадкових дошлюбних і поза­шлюбних статевих зв'язків, використання презервативів, дотримання пра­вил особистої та загальної гігієни.

ТУБЕРКУЛЬОЗ СТАТЕВИХ ОРГАНІВ

Туберкульоз статевих органів є захворюванням вторинним. Первинне вогнище локалізується найчастіше в легенях. Захворювання викликають мікобактерії туберкульозу, які заносяться у статеві органи з легень або кишеч­ника переважно гематогенним шляхом. Хворіють здебільшого жінки віком 20-40 років. Туберкульозне ураження виявляють у 5-8 % хворих, які ліку­ються з приводу запальних захворювань статевих органів, і у 1-3 % хворих на сальпінгоофорит. Мікобактерії туберкульозу потрапляють у статеві шля­хи найчастіше у дитячому віці, а клінічні ознаки захворювання з'являють­ся у період статевого дозрівання, з початком статевого життя, після пере­охолодження, захворювань, що призводять до зниження імунітету тощо.

Туберкульоз уражає насамперед маткові труби (85-90 %), рідше — мат­ку та яєчники, іще рідше — шийку матки, вагіну, зовнішні статеві органи.

Згідно із класифікацією Е. Абуреля, В. Петреску (1975) виділяють 4 основні форми специфічного процесу в статевих органах жінки:

• туберкульоз статевих органів з мікроураженнями, переважно продук­тивного характеру, що мають латентний перебіг;

• туберкульоз статевих органів з макроураженнями, переважно ексудативно-проліферативного або казеозного характеру, що проходять у виг­ляді ендосальпінгіту та ендометриту, супроводжуються асцитом або спайковим перитонітом;

• поєднаний туберкульоз статевих органів та туберкульозний процес у інших органах (легенях, нирках) або поєднання туберкульозу статевих органів з іншими гінекологічними захворюваннями (ендометріозом, склерополікістозом яєчників, міомою матки тощо);

• клінічно вилікуваний туберкульоз статевих органів з формуванням післятуберкульозних змін (петрифікатів, спайок, дегенеративних змін).

При патоморфологічних дослідженнях виявляють запальні зміни, мор­фологічна специфічність яких проявляється утворенням туберкульозної гранульоми в продуктивній фазі запалення або вогнищ казеозного розпаду, пов'язаного з ексудативною фазою процесу. При застосуванні протитубер­кульозних засобів у фазі ексудативного запалення відбуваються розсмокту­вання ексудату з повним або майже повним відновленням структури тканини органа. У фазі продуктивного процесу відбувається заміщення дест­рукції тканини рубцем. При казеозному ураженні відбувається розсмокту­вання перифокальних інфільтратів та фіброзне перетворення зони розпаду з утворенням капсули та відмежуванням вогнищ від здорових тканин. У таких вогнищах мікобактерії можуть знаходитися тривалий час і при не­сприятливих умовах викликати рецидив захворювання.

Клініка. При «малих» формах туберкульозу больовий синдром спер­шу відсутній. Домінуючою ознакою бувають розлади менструального цик­лу у вигляді гіпоменструального синдрому та альгодисменореї. При макро-ураженнях виникає біль. Майже усі хворі на туберкульоз статевих органів страждають на розлади репродуктивної функції, серед яких переважають первинна та вторинна безплідність, невиношування вагітності, позаматко­ва вагітність. При виражених змінах в ендометрії у хворих розвивається аменорея (маткова форма).

Загальні зміни в організмі хворих проявляються ознаками туберкульоз­ної інтоксикації: порушенням загального стану, швидкою втомлюваністю, підвищеною пітливістю, субфебрилітетом.

Діагностика, Діагноз встановлюють на підставі даних анамнезу (кон­такт із хворими на туберкульоз, перенесені раніше туберкульоз кісток, ле­гень, часті бронхіти, пневмонії, тривалий субфебрилітет), об'єктивного обстеження (туберкульозні зміни в органах або їх наслідки), бактеріологіч­ного дослідження, додаткових методів дослідження, включаючи гістологічні.

Для уточнення туберкульозної природи захворювання використовують туберкулінові проби (Манту і Коха). Проба Манту свідчить лише про специфічну сенсибілізацію хворої і самостійного діагностичного значення не має. Діагностичне значення має проба Коха, що полягає у введенні під шкіру 20 ТО туберкуліну. У відповідь на це у хворих на туберкульоз виникає загальна, місцева та вогнищева реакція. Загальна виявляється підвищенням темпера­тури, головним болем, нездужанням. Вогнищева реакція проявляється через 48-72 год у вигляді збільшення інфільтратів у ділянці придатків, підвищен­ням болючості тощо. Об'єктивно пробу Коха можна підтвердити характерни­ми змінами гемограми (підвищення кількості лейкоцитів за рахунок моноци­тів та еозинофілів, зниження кількості лімфоцитів), протеїнограми (зменшен­ня кількості альбумінів та підвищення кількості глобулінів), імунограми. У крові з'являється С-реактивний білок, збільшується вміст сіалових кислот.

Надзвичайно важливим є бактеріологічний метод, що полягає у вияв­ленні мікобактерій туберкульозу в тканинах матки і придатків. Матеріалом для посіву є виділення з матки та піхви, вміст, отриманий при пункції пух­лин яєчників чи при лапароскопії, тканина видалених органів.

Цінним методом є лапароскопія, яка дозволяє провести візуальний ог­ляд органів черевної порожнини та взяти для бактеріологічного та гістоло­гічного дослідження частинки патологічне зміненої тканини.

Обов'язковим для хворих на туберкульоз є рентгенологічне досліджен­ня як статевих органів, так і органів грудної порожнини, особливо у хворих, у яких клінічне першим маніфестує вогнище у матці чи придатках Гістеросальпінгографія дозволяє оцінити стан порожнини матки, стан мат­кових труб, їх прохідність та інші зміни, притаманні туберкульозному про­цесу.Важливе також гістологічне дослідження ендометрія, отриманого при вишкрібанні порожнини матки. Використовують ультразвукову ехографію, що дозволяє неінвазивним шляхом оцінити ступінь морфологічних змін у матці та придатках.

Лікування туберкульозу статевих органів повинно бути комплексним і включати відповідний режим, повноцінне харчування, вітаміни, симпто­матичне та санаторно-курортне лікування. Лікування проводять у спеціалі­зованих стаціонарах.

Основним є проведення антибактеріальної терапії. Призначають проти­туберкульозні засоби (рифампіцин, ПАСК, етамбутол, препарати ізоні-котинової кислоти). Для запобігання виникненню стійкості мікобактерій до препаратів використовують їх комбінації (ізоніазид + рифампіцин). Якщо процес уперше виявлено, або він має гострий чи підгострий перебіг, при­значають три препарати — антибіотик, один із похідних ізонікотинової кислоти (ізоніазид, салюзид) і ПАСК. Останній середник не лише має виражену бактеріостатичну дію, але і попереджує виникнення стійкості мікро-бактерій до антибіотиків та похідних ізонікотинової кислоти, за рахунок чого їх можна вживати протягом більш тривалого часу. Лікування прово­дять протягом 1,5-2 років — спочатку 3-6 місяців застосовують комбінації трьох, потім 6-8 місяців — двох середників. Після цього підтримується те­рапія до двох років.

Внутрішньом'язове та пероральне введення препаратів поєднують із вве­денням певної дози безпосередньо у вогнище ураження. З цією метою мож­на використовувати лідазу у поєднанні з антибіотиками та гідрокортизо­ном. Їх вводять через заднє склепіння, підводячи безпосередньо до вогни­ща. Ці ж ліки можна вводити шляхом гідротубацій. Застосовують також 1% розчин хімотрипсину — як у заднє склепіння так і у вигляді електрофорезу. У деяких випадках вдаються до хірургічного лікування. Щороку навесні і восени проводять протирецидивне лікування.

Реабілітацію хворих проводять у спеціалізованих санаторіях (Одеса, Алупка). Для розсмоктування залишкових явищ після перенесеного тубер­кульозу застосовують фізіотерапевтичні методи та пелоїдотерапію.

ПЛОЩИЦІ

Площиці (лобкова вошивість). Лобкові воші паразитують на волоссі лобкової ділянки нижньої частини живота, стегон, можуть переповзати на волосся під пахвами, брови. Зараження відбувається переважно при стате­вих контактах. У дітей вони можуть розміщуватись на бровах, потилиці, в ділянці вух. Площиці прикріплюються до коренів волосків і заглиблюють­ся у вічка фолікулів. Основним симптомом є помірна сверблячка. На місці укусів площиць з'являються голубі або сірі плями діаметром до 1 см.

Діагностика лобкової вошивості базується на результатах паразито-логічного обстеження та оцінці клінічної картини захворювання.

Лікування. Ефективним методом лікування є одноразове використан­ня аерозолю СПРЕЙ-ПАКСА, який наносять на 30 хв і змивають теплою водою з милом. Для лікування застосовують також шампунь «СІД», аеро­золь «Пара-плюс», 20 % водно-мильну емульсію бензилбензоату, нітифор, дезоцид, педилін.

Профілактика передбачає проведення дезінфекції одягу, білизни, при­міщень, огляду контактних осіб, санітарно-протиепідемічних заходів, проф-оглядів в організованих колективах.

Дата добавления: 2015-11-02 | Просмотры: 3869 | Нарушение авторских прав