АкушерствоАнатомияАнестезиологияВакцинопрофилактикаВалеологияВетеринарияГигиенаЗаболеванияИммунологияКардиологияНеврологияНефрологияОнкологияОториноларингологияОфтальмологияПаразитологияПедиатрияПервая помощьПсихиатрияПульмонологияРеанимацияРевматологияСтоматологияТерапияТоксикологияТравматологияУрологияФармакологияФармацевтикаФизиотерапияФтизиатрияХирургияЭндокринологияЭпидемиология

ПСИХОЛОГІЯ ЛІКУВАЛЬНОГО ПРОЦЕСУ

Мета заняття: вивчити психологічні аспекти лікувального процесу, навчитися спілкуватися з конкретними хворими при різних формах патології з урахуванням психологічних особливостей цих хворих.

Зміст теми

Процес лікування будь-якого захворювання супроводжується рядом психологічних явищ, пов'язаних з особистістю хворого, лікаря і застосовуваних терапевтичних методів, що мають як позитивний, так часом і негативний вплив. Облік психологічних факторів лікувального процесу дозволяє більш глибоко оцінити ефективність терапії і прогноз. Найбільш адекватною варто вважати оцінку терапевтичної динаміки в площинах соматичній, психологічній і соціальній.

В організації лікувального процесу важливо враховувати ставлення кожного конкретного хворого до свого захворювання, що значною мірою визначається внутрішньою картиною хвороби, тобто комплексом переживань і відчуттів хворого, емоційних та інтелектуальних реакцій на хворобу і лікування. Внутрішня картина хвороби — це не тільки суб'єктивні скарги хворого, але і його емоційне та інтелектуальне ставлення, що залежить від особистісних особливостей, загального культурного рівня, соціального середовища і виховання. Ставлення хворих до свого захворювання може бути наступним:

1. Нормальним, тобто відповідним станові хворого чи тому, що було повідомлено йому про захворювання.

2.Зневажливим, коли хворий недооцінює серйозність захворювання, не лікується і не береже себе, а щодо прогнозу хво роби виявляє необґрунтований оптимізм

3. Заперечливим коли хворий «не звертає уваги на хворобу» не поспішає до лікаря, відганяє від себе думки про хворобу. Сюди відноситься дисимуляція.

4 Нозофобним, коли хворий панічно боїться хвороби, повторно обстежується, міняє лікарів. Він менш-більш розуміє, що його побоювання перебільшені, але не може боротися з ними.

5 Іпохондричним, коли хворий здогадується чи переконаний у тім, що він страждає на важке захворювання, або коли він переоцінює серйозність менш важкої хвороби.

6 Нозофільним, пов'язаним з певним заспокоєнням і приємними відчуттями при хворобі. Воно випливає з того факту, що хворий не повинен виконувати свої обов'язки діти можуть бавитись і мріяти, дорослі — читати або займатися якоюсь улюбленою справою. Родина уважна до хворого і більше піклується про нього.

7 Утилітарним, що є вищим проявом нозофільної реакції Воно може мати потрійне мотивування

а) одержання співчуття, уваги І кращого обстеження,

б) вихід з неприємної ситуації, як, наприклад, військова служба, ненависна робота, обов'язок платити аліменти,

в) одержання матеріальних вигід пенсія,вільний час, відпустка, яку можна вигідно й економно використати

Утилітарна реакція може бути більш-менш свідомою, вона може ґрунтуватися на неважкому чи на серйозному захворю­ванні, а Іноді може спостерігатися й у здорової людини

Утилітарна реакція може виявлятися різними формами поведінки хворих

Агравація — перебільшення ознак захворювання І суб'єктивних скарг Таке перебільшення може бути цілком свідомим, але Іноді обумовлено скоріше емоційними мотивами більш глибокого походження, наприклад, страхом, недовірою, почуттям самотності, безнадійності, відчуттям, що лікар йому не вірить Переходи від свідомої до менш свідомої агравації. Іноді бувають досить непомітними, а Іноді навіть важко вловимими

Симуляція — це удавання, за допомогою якого прагнуть створити враження про хворобу І її ознаку Вона рідше зустрі­чається, ніж: агравація Як правило, до неї вдаються дуже при­мітивні особи, виявити у яких її можна відносно легко, І навпа­ки, дуже досвідчені, пролазливі й безвідповідальні особи Великим ризиком для симулянта є та обставина, що він прагне до певної вигоди, причому ця мета рано чи пізно стає явною Якщо він досягає своєї мети, наприклад, одержує пенсію, що обіцяє йому забезпечене життя з можливістю побічного заробітку, то цю обставину не можна надовго приховати від оточуючих людей, І перегляд справи покладе симуляції край Не слід квапитися з висновком про симуляцію доти, поки лікар остаточно не переконається в правоті своїх підозр. Менш досвідчений лікар в такому випадку має порадитися з більш досвідченим колегою Особливо важливо обґрунтувати І довести симуляцію, якщо про неї дають письмовий висновок У медичному висновку більш доцільне слово «симуляція» замінено формулюванням «свідома продукція симптомів» чи «спроба свідомого удаваного зображення хвороби»

Дисимуляція — це приховання хвороби та її ознак Часто зустрічається в психіатри при психозах У деяких хворих вона зустрічається головним чином при таких захворюваннях, ре­зультатом яких є деякі об'єктивні чи суб'єктивні невигоди для хворого Наприклад, при туберкульозі — це тривале перебування в санаторії, при сифілісі — повідомлення про захворювання, виявлення вогнища Інфекції, у хірурги — можливість операції Якщо лікареві вдається позбавити хворого страху перед обстеженням, лікуванням і наслідками хвороби, то й попередити дисимуляцію вдається.

Успіх лікувального впливу залежить не тільки від психологічних особливостей хворого, алеї, в першу чергу, від лікаря, професійна діяльність якого відрізняється докорінно від діяльності будь-якого іншого фахівця. Життя вимагає від лікаря як до фахівця високі вимоги. Це, насамперед, високий професіоналізм, прагнення постійно поповнювати свої знання. Лікар повинен бути високоморальною людиною. Авторитет лікаря створюється глибокими знаннями у своїй галузі, особистою привабливістю, скромністю, оптимізмом, чесністю, правдивістю, справедливістю, самовідданістю і гуманізмом.

Щира, глибока зацікавленість лікаря в усуненні недуі хворого породжує винахідливість у формах допомоги. Довіра до лікаря нерідко залежить від першого враження, що виникає в хворого при зустрічі з ним, від його міміки, жестикуляції, тону голосу, виразу обличчя, а також зовнішнього вигляду, якщо хворий бачить лікаря неохайного, який не виспався через причини, що не мають відношення до роботи; то пацієнт зневіряється, вважаючи, що людина, не здатна піклуватися про себе, не може піклуватися і про інших і бути надійним у своїй роботі. Різні відхилення в зовнішніх проявах і в зовнішньому вигляді хворі схильні вибачити тим медичним працівникам, яких вони вже знають і яким уже довіряють.

Хворі довіряють медичному працівникові, якщо він особистість гармонійна, людина спокійна і впевнена, але не гордовита, а манера його поведінки — швидка, наполеглива і рішуча, та ще й як людина він уважний і делікатний. При кожному серйозному рішенні лікар повинен передбачити результати його впливу на здоров'я і життя хворого. Особливі вимоги до нього ставить необхідність бути терплячим і володіти собою, бути готовим зустрітися з різними випадками. Нелегко поєднати в роботі лікаря необхідну дбайливість і розважливість з необхідною рішучістю, холоднокровністю, оптимізм із критичним ставленням і скромністю.

Урівноважена особистість лікаря є для хворого комплексом гармонійних зовнішніх стимулів, вплив яких бере участь у його видужанні. Медичний працівник має виховувати і формувати свою особистість, по-перше, спостерігаючи за реакцією на свою поведінку безпосередньо (за мовленням, оцінкою міміки, жестів хворого) і, по-друге, коли його поведінку оцінюють його колеги. Це вимагає неабияких зусиль, певного критичного ставлення до себе й інтелігентності.

Хворі довіряють молодому медичному працівникові з меншим життєвим досвідом і слабшою кваліфікацією, якщо він скромний, сумлінний, готовий будь-якої хвилини прийти на допомогу.

Хворий втрачає довіру, а медичний працівник — авторитет, якщо у першого створюється враження, що лікар є тим, кого називають «погана людина». Таке враження може скластися через поведінку лікаря, якщо він погано говорить про своїх колег, гордовито ставиться до підлеглих і лестить начальству, виявляє марнославство, некритичність, балакучість, зловтіху. Марнославство виявляється, наприклад, утому, що лікар не радиться з більш досвідченим колегою чи перебільшує хворому важливість його захворювання, щоб одержати після одужання більше вдячності. Більш серйозні особисті недоліки медичного працівника можуть породити у хворого припущення, що цей лікар чи ця сестра не будуть сумлінними і надійними при виконанні своїх службових обов'язків.

У літературі описані деякі можливі психологічні типи лікарів:

1.«Жалісливий» — відгукнеться на страждання хворого, поспівчуває.

2.«Прагматик» —уроботізхворимивраховуєлишеоб'єктив-ний бік хвороби, не звертає уваги на переживання хворих.

3.«Мораліст» — схильний до моралей, обурюється, якщо хворий ставить під сумнів чи не виконує його рекомендацій.

4.«Трудяга» — сумлінна в роботі, серйозна, старанна, працьовита, не схильна до жартів із хворими людина.

5.«Активіст» («громадський працівник») — у роботі з хворими віддає перевагу вирішенню різних організаційних питань, виконанню суспільних доручень у лікувальній установі.

6.«Догматик» — чітко виконує засвоєні діагностичні й терапевтичні установки і схеми, сприймає нове.

7.«Технократ» — переоцінює значення лабораторних і апаратних даних, не надає значення скаргам хворих та інших суб'єктивних сторін хвороби.

8.«Психотерапевт» — намагається вникнути в переживання хворого, допомогти йому порадою, переконати, що все гаразд.

9. «Сибарит» — любить зручності й комфорт, хворі дратують своїми скаргами, мало зважає на 'їхню думку, схильний до богемного способу життя.

10. «Артист» — любить демонструвати свої знання і про­фесійні навички хворим і їхніми родичами, грає, у залежності від обстановки, різні ролі лікаря: «такого, хто сумнівається», «уважного», «світили» іт.п.

11. «Нудьгуючий ледар» — висока самооцінка при досить скромному запасі знань, шаблонність у визначенні діагнозів і призначенні лікування, зневажливе ставлення до допитливих колег.

12. «Мізантроп» — став лікарем випадково, медицина — не його покликання. Таких рис, як співпереживання, доброзичливість, не має, а от брутальності, бридливого ставлення до хворих, злих жартів достатньо.

Наведена схема не вичерпує всієї різноманітності психологічних типів лікарів. Необхідно враховувати, що формування того чи іншого типу лікаря значною мірою зумовлене вихованням.

Деякі передумови до виникнення позитивних взаємин між лікарем і хворим намічаються ще перед тим, як вони вступлять у безпосередній контакт. Хворий, який приходить до лікаря, як правило, знає про нього більше, ніж лікар про хворого. Має значення також репутація охорони здоров'я взагалі і медичної установи, куди приходить хворий, зокрема. Напруженість, невдоволення і гнів хворого, що змушений добиратися до лікаря незручним транспортом, крім того, довге чекання в приймальні своєї черги нерідко неадекватно проявляться при зустрічі з сестрою чи з лікарем, які не розуміють причини цієї реакції і необґрунтовано ворожого ставлення до них.

Варто згадати також про можливість дії «переносу естетичного стереотипу». Красиві люди швидко викликають симпатію і довіру, некрасиві — антипатію і непевність. Уявлення про красу саме так пов'язується з гарними рисами. Незважаючи на те, що це припущення необгрунтоване, воно підсвідоме досить сильно діє: зовні симпатичний хворий викликає в лікаря більше симпатії, навіть якщо насправді він вимагає менше допомоги, ніж хворий, що викликає своїм зовнішнім виглядом антипатію. І навпаки, лікар, що діє естетично, викликає більше довіри.

При встановленні контакту має значення перше враження хворого про лікаря. При цьому впливає загальна атмосфера медичної установи і поведінка всіх його працівників: допоміжного персоналу, адміністративних працівників, сестри, що приймає хворого. При першому контакті з лікарем у хворого має створитися враження, що лікар хоче йому допомогти. Лікар зобов'язаний володіти собою, щоб були дотримані всі звичайні норми суспільного контакту. Це значить, що він особисто має. познайомитися з хворим, потиснути йому руку. Така поведінка заспокоює хворого, дає йому відчуття безпеки і підсилює почуття власної гідності.

Однією з передумов розвитку позитивного відношення є надання хворому можливості вільної розповіді, не переривати його. Хай не боїться, розповість про свої переживання, проблеми, скарги, турботи і побоювання. Лікар не повинен показувати, що дуже зайнятий, лікар повинен своєю особистістю «резонувати на висловлення хворого». Якщо хворому не буде надана можливість висловитися, він скаржитиметься, що лікар його «взагалі не вислухав», що його не обстежили за всіма правилами, хоча насправді було зроблено все необхідне. З боку хворого при цьому виявляється невдоволення тим, що його зневажають як особистість. Балакучий хворий, екстравертний тип, легше вступає в контакт з лікарем, більш того, він навіть зацікавлює його своєю розповіддю. Але фактично велику необхідність у психічній вентиляції випробує потайливий, інтравертнийтип, що у результаті несміливості чи з почуття перебільшеної скромності приховує свої проблеми, скарги, а іноді й симптоми захворювання.

Основним компонентом ставлення хворого до лікаря є довіра. Але довіра не випливає тільки з психологічного боку відносин лікаря і хворого, а має також і більш широку, суспільну сторону. Лікар може заручитися довірою хворого й установити з ним позитивний контакт, якщо задовольнить необгрунтовані вимоги пацієнта. Розвиток таких відносин звичайно випливає із взаємного задоволення інтересів, з одного боку, лікаря, з іншого боку, хворих, що можуть зробити лікарю яку-небудь послугу, але від цього страждає діюче і фактично необхідне обстеження і лікування усіх хворих, що повинно проводитися в першу чергу з погляду їхнього захворювання, а не в залежності від їхнього суспільного становища чи можливостей.

Психологічна проблема виникає й у тих випадках, коли лікар помітить, що взаємини між: ним і хворим розвиваються несприятливо. Тоді лікарю необхідно поводитися стримано, терпляче, не піддаватися на провокації і самому не вдаватися до них, а намагатися поступово завоювати довіру хворого,

У практичній діяльності лікаря бувають випадки, коли він зазнає труднощів, ставлячи діагноз. А це іноді призводить до лікарських помилок. Існують об'єктивні й суб'єктивні причини цих помилок.

Лікарською помилкою вважається омана лікаря при відсутності недбалості, чи недбале легковажне ставлення до своїх обов'язків. Лікарські помилки обумовлені нерідко не стільки недостатньою професійною підготовкою і кваліфікацією лікаря, скільки особливостями його особистості й характеру, а також загального самопочуття. На цей суб'єктивний фактор припадає 60-70 відсотків загального числа лікарських помилок.

Помилки виникають іноді через повільність, нерішучість лікаря, невпевненість, недостатню конструктивність мислення, невміння правильно і швидко орієнтуватися в складній ситуації, через недостатньо розвинуту здатність правильно, логічно зіставити і синтезувати всі елементи отриманої інформації про хворого. Зайва обережність лікаря може бути надзвичайно небезпечною в ситуаціях, коли стан хворого вимагає швидких, рішучих дій.

З іншого боку, зайва самовпевненість, не підкріплена реальними доказами, іноді призводить до «модних» витіюватих діагнозів.

Такі особливості характеру лікаря, як оптимізм чи песимізм можуть відігравати роль у неправильній прогностичній оцінці значення захворювання. Лікар мусить завжди реально оцінювати ситуацію, не приймаючи бажане за дійсне. Самопочуття лікаря, астенічні стани, почуття утоми, сонливість також можуть бути причиной діагностичних помилок.

Надзвичайна значимість особистісних особливостей у лікарській професії повинна оцінюватися при професійному наборі в медичні навчальні заклади. Якщо індивідуальні особистісні особливості, інтереси і нахили абітурієнта не відповідають вимо­гам медичної деонтології, йому не слід обирати професію лікаря.

Велике значення в стаціонарних медичних установах має робота медичної сестри, що, проводить у прямому контакті з хворим значно більше часу, ніж лікар. Хворий саме у неї шукає розуміння й підтримки. Вона повинна не тільки професійно володіти навичками догляду за хворими, але і знати правила психологічного підходу до хворих, оскільки їхнє невиконання часто призводить до того, що хворі висловлюють невдоволення і протестують проти «казенної», «казарменої» поведінки деяких медичних сестер, незважаючи на те, що з фізичної точки зору догляд за ними був гарним. З іншого боку, розвитку взаємин між медичною сестрою і хворим іноді виникає небезпека недотримання певної необхідної дистанції, появи прагнення до флірту чи до безпомічного співчуття. Медична сестра повинна розуміти труднощі й проблеми хворого, але вона не може прагнути вирішувати ці проблеми.

Виділяють окремі типи медичних сестер залежно від характеру і ставлення до роботи:

1. Практичний тип — характеризується точністю і суворістю, що забуває іноді про людське єство хворого. Здатна на парадокси: будить сплячого хворого, щоб дати йому снотворне.

2. Артистичний тип — характеризується афектованою поведінкою. Така медична сестра надто намагається скласти враження на хворого.

3. Нервовий тип; така медична сестра часто буває стомлена, роздратована, пацієнти поряд з нею не почуваються спокійно. Вона підсвідоме намагається ухилитися від деяких обов'язків, наприклад, боїться заразитися.

4. Чоловічий тип медичної сестри великої статури: рішуча, енергійна, самовпевнена, послідовна. Хворі характеризують її поведінку як військову. При нагоді стає гарним організатором і успішно виховує молодих медичних сестер. Такі сестри бувають примітивними, агресивними і деспотичними.

5. Материнський тип медичної сестри, «мила сестричка», часто схильною до повноти статурою.

6. Сестри-спеціалістки, що працюють, наприклад, на електрокардіографі, електроенцефалографі; вони іноді мають почуття переваги над сестрами, що працюють у відділеннях; якщо вони цього не приховують, то між ними й іншим персоналом виникають напружені відносини.

Дата добавления: 2015-09-27 | Просмотры: 1312 | Нарушение авторских прав