АкушерствоАнатомияАнестезиологияВакцинопрофилактикаВалеологияВетеринарияГигиенаЗаболеванияИммунологияКардиологияНеврологияНефрологияОнкологияОториноларингологияОфтальмологияПаразитологияПедиатрияПервая помощьПсихиатрияПульмонологияРеанимацияРевматологияСтоматологияТерапияТоксикологияТравматологияУрологияФармакологияФармацевтикаФизиотерапияФтизиатрияХирургияЭндокринологияЭпидемиология

Опіки. Відмороження. Електротравма

План

1.Опіки, їх класифікація.

2.Термічні опіки, їх класифікація.

3.Визначення глибини ушкодження тканин і площі опіку. Послі­довність надання першої медичної допомоги хворим. Лікуван­ня опіків.

4.Опікова хвороба: періоди і клінічні симптоми. Лікування опі­кової хвороби.

5.Догляд за хворими з опіками.

6.Хімічні опіки. їх види, прояви, перша медична допомога і лі­кування.

7.Радіаційні опіки. Клініка, перша медична допомога і лікування.

8.Види холодової травми. Відмороження. їх класифікація, періо­ди і ступені розвитку. Перша медична допомога на догоспі- тальному етапі та лікування. Особливості догляду за хворими з відмороженнями.

9.Електротравма. Дія електроструму на організм людини. Особ­ливості надання першої медичної допомоги, серцево-легенева реанімація. Лікування, особливості догляду.

Опіки — це ушкодження тканин організму, які виникають унаслідок місцевої дії високої температури, хімічних речовин, електричного струму або іонізуючого випромінювання.

За даними ВООЗ, на термічні ушкодження припадає 6 % від усієї кількості травм мирного часу.

Розрізняють термічні, хімічні, електричні і променеві опіки. Опіки можуть бути виробничими і побутовими. Виділяють та­кож опіки воєнного часу.

За локалізацією виділяють опіки кінцівок, тулуба, обличчя, во­лосистої частини голови, верхніх дихальних шляхів, промежини.

Термічні опіки відносять до травматичних ушкоджень по­кривів тіла людини, які виникають унаслідок дії на шкіру і сли­зову оболонку термічних факторів. Найчастіше зустрічаються опіки верхніх кінцівок. Термічні опіки можуть бути спричинені полум'ям, киплячими рідинами, розжареними предметами, па­ром, газоподібними продуктами горіння, вибухом займистих ре­човин тощо. При пожежах до термічних опіків приєднується не­сприятливий вплив на організм чадного газу.

Класифікація опіків:

І.ступінь — ушкодження епідермісу. Характеризується болю­чістю, почервонінням і набряком шкіри. Через 2 — 3 дні ці симп­томи зникають, а на 3 —4-й день починається лущення епідермі­су, з'являється пігментація шкіри;

ІІ.ступінь — ушкодження всього епітелію. Характеризується появою пухирів, заповнених прозорою жовтуватою рідиною, які

з'являються одразу ж після опіку або через кілька годин (днів). Під час розтину пухирів виникають плазмо- і лімфорея. За від! сутності нагноєння пухирі можуть розсмоктатись або в міру від­шарування змертвілого епідермісу відбувається самостійне за­гоєння рани. Епітелізація закінчується через 7—12 днів без утворення рубця. Через 2 — 3 тиж відновлюються епідерміс і нор­мальне забарвлення шкіри;

III.ступінь — некроз шкіри. Опіки III ступеня поділяють на 2 групи: а і б. При опіках ІIIa ступеня ранова поверхня покри­та світло-коричневим або сірим струпом, який утворюється вна­слідок змертвіння епітелію і поверхневих шарів шкіри. Через 3—4тиж настає загоєння, іноді утворюються гіпертрофічні рубці. При опіку ІІІб ступеня розвивається некроз усіх шарів дерми (разом з волосяними цибулинами, потовими і сальними залозами);

IV.ступінь — некроз шкіри та інших тканин (підшкірна жи­рова клітковина, фасції, м'язи, кістки).

Для оцінки важкості ушкодження і вибору плану лікування важливе значення має визначення площі опіку. З цією метою за­стосовують такі методи:

1.Метод А.Уоллеса ("правило 9"). Площі поверхонь основ­них частин тіла становлять: голова — 9 %, верхні кінцівки - по 9 % кожна, передня поверхня тіла і задня поверхня тіла — по 18 %, нижні кінцівки — по 18 %, промежина — 1 %.

2.Метод I.I. Глубова ("правило долоні"). Площу опіку порі­внюють із площею долоні потерпілого, яку приймають за 1 % від всієї поверхні тіла.

3.Метод Б.М. Постнікова. Після введення хворому морфіну гідрохлориду на ушкоджену ділянку накладають прозору плівку. Обводять на плівці межі ділянки (спиртовим розчином метиле­нового синього). Потім плівку накладають на сантиметрову сіт­ку і визначають площу опіку.

4.Метод Г.Д. Вілявіна. За допомогою спеціальних штампів силуетів тіл людини роблять відбитки на міліметровому папері. Висота силуету — 17 см. Кількість міліметрових квадратів на поверхні силуету дорівнює такій самій кількості квадратних сан­тиметрів на шкірі людини зростом 170 см.

Першу медичну допомогу при опіках надає фельдшер чи ме­дична сестра. Треба негайно зняти тліючий одяг, вивести потер­пілого із зони вогню, накласти на опікову поверхню асептичну

пов'язку, а при великих опіках її можна накрити рушником, простирадлом. При глибоких опіках кінцівок проводять іммобі­лізацію. Якщо в потерпілого з'явились озноб і тремтіння, необ­хідно тепло вкрити його, дати гаряче пиття. Для профілактики больового шоку вводять анальгетики, нейролептики, седативні засоби (в максимальних дозах). Під час транспортування хворі повинні лежати. Якщо воно триває більше ніж 1 год, фельдшер повинен проводити протишокове лікування (інгаляції киснем, інгаляційна анестезія, внутрішньовенне введення плазмозамін- них або електролітних розчинів, лужно-сольових розчинів, ви- сокомолекулярних декстранів, препаратів для дезінтоксикацій- ної терапії).

Лікувальні заходи в стаціонарі розпочинають з інфузійної те­рапії. Для зняття болю кожні 4—6 год уводять наркотичні і не- наркотичні анальгетики, транквілізатори, нейролептики. За на­явності нудоти і блювання вводять 0,5 мл 1 % розчину атропіну сульфату, виконують новокаїнові блокади (вагосимпатичну, па- ранефральну, футлярну, провідникову). Для ліквідації гіпово- лемії, відновлення тканинної перфузії, нормалізації судинного тонусу і серцевої діяльності проводять інфузійну терапію.

Протягом 1-ї добипісля опіку необхідно ввести 3—6 л рідини. Показано введення кортикостероїдних гормонів, серцевих гліко­зидів, кокарбоксилази, вітамінів (С,B₁, В₆, В₂, В₁₂). Щоб запо­бігти необоротним порушенням мікроциркуляції, одразу ж після госпіталізації вводять по 3000 — 5000 ОД гепарину через кожні 4 — 6 год. При важкому шоку і наростанні інтоксикації доцільно вводити інгібітори протеолізу. Для профілактики вторинної ін- феккції призначають антибіотики.

Лікування опікових ран може бути консервативним і опера­тивним. Місцеве лікування опіків починають з первинного туа­лету опікової рани, який проводять потерпілим без ознак шоку. Процедуру проводять, дотримуючись правил асептики, після вве­дення наркотичних анальгетиків або під наркозом. Шкіру навко­ло ділянки опіку обробляють розчином антисептика, видаляють відшарований епідерміс і сторонні тіла. Забруднені ділянки об­робляють 3 % розчином перекису водню. Великі пухирі підрі­зають біля основи і спорожнюють, при цьому відшарований епі­дерміс не вирізають. Далі лікування проводять закритим (під пов'язкою) або відкритим способом. Закритий спосіб базується

на застосуванні пов'язок з різними лікарськими засобами (анти­септичними розчинами, емульсіями, мазями, кремами). При опі­ках І ступеня на ушкоджену поверхню накладають мазеву пов ' яз­ку. При опіках II ступеня після первинного туалету рани накла­дають мазеву пов'язку, використовуючи мазі на водорозчинній основі, які мають бактерицидну дію. Пов'язку замінюють через 2—3 дні.

При опіках Ша ступеня проводять туалет здорової шкіри нав­коло ділянки ушкодження і накладають пов'язку. Під час ліку­вання таких ран необхідно зберегти струп або досягти утворення сухого струпа. Якщо ушкоджена ділянка вкрита сухим струпом світло-коричневого кольору, накладають суху пов'язку. Якщо струп м'який, біло-сірого кольору, використовують вологу ви­сихаючу пов'язку з антисептиком для підсушування поверхні опіку. На 2 —3-му тижні струп відторгається. Опікова поверхня вкривається епідермісом.

При глибоких опіках ІІІб і IV ступеня місцеве лікування спря­моване на прискорення відторгнення некротичних тканин. Пере­в'язки проводять через день, що дозволяє спостерігати за станом ран. Ураховуючи виражений больовий синдром, перев'язки ви­конують під наркозом або після введення наркотичних анальге- тиків. Наприкінці 1-го тижня починається гнійне розплавлення опікового струпа, і з цього моменту проводять безкровну некрек- томію (видаляють ділянки розм'якшеного струпа, де він легко відходить від прилеглих тканин). Для прискорення відторгнення некротизованих тканин із 6 —8-го дня після опіку, коли відбува­ється чітка демаркація, проводять некролітичну терапію. Засто­совують протеолітичні ферменти (трипсин, хімотрипсин), хімічні некролітичні речовини, які розплавлюють струп і прискорюють очищення рани (40 % саліцилова мазь, бензойна кислота).

Після відторгнення струпа і покриття рани грануляційною тканиною проводять лікування антисептичними розчинами й ан­тибактеріальними мазями на водорозчинній основі. Після очи­щення рани показане хірургічне лікування — шкірна пластика.

Головна мета відкритого способу лікування — швидке утво­рення сухого струпа, який є "біологічною пов'язкою". Для цьо­го використовують висушувальну дію повітря, УФ-опромінення та ін. Опікову поверхню обробляють 5 % розчином калію пер­манганату чи спиртовим розчином брильянтового зеленого, зали-

шають відкритою. Навколо рани потрібно створити певний мік­роклімат (сухий і теплий, температура повітря — 26 — 28 °С). Обробку рани виконують 2 — 3 рази на день.

Останніми роками відкритий метод застосовують в умовах ке­рованого абактеріального середовища — у палатах з ламінарним потоком стерильного підігрітого до 30 — 40 °С повітря. Протягом 24—48 год формується сухий струп, зменшується інтоксикація, прискорюється епітелізація.

Лікування хворих проводять також у боксах, де встановлені джерела інфрачервоного випромінювання і повітроочищувачі.

Хворих з опіками лікують і в спеціалізованих протиопікових центрах. Для їх лікування застосовують спеціальні ліжка на по­вітряній подушці.

При глибоких опіках проводять хірургічне лікування опіко­вих ран. Застосовують 3 види хірургічного лікування: некрото- мію (розсічення струпа на всю довжину до появи крапель крові); ранню некректомію з негайним закриттям поверхні рани транс­плантатом власної шкіри хворого або тимчасово накладеним алло- чи гетеротрансплантатом (або синтетичною шкірою) до мо­менту автодермопластики; відстрочену шкірну пластику після консервативного лікування і відторгнення струпа.

Опікова хвороба — це сукупність клінічних симптомів і за­гальних реакцій організму, що розвиваються при термічних ушкодженнях шкіри і розташованих глибше тканин. Ознаки опі­кової хвороби спостерігаються при поверхневих опіках більш ніж 15 — 25 % поверхні тіла і глибоких опіках більш ніж 10 % по­верхні тіла. У дітей та осіб літнього віку глибокі опіки навіть 5 % поверхні тіла можуть призвести до летального кінця. У пе­ребігу опікової хвороби виділяють 4 періоди:

I.період — опіковий шок, що починається відразу або в пер­ші години після травми. Може тривати до 3 діб;

II.період — гостра токсемія, що триває 10 — 15 днів після отримання опікової травми;

III.період — септикотоксемія, яка триває від 2 — 3 тиж до 2 — 3 міс;

IV.період — реконвалесценція, спостерігається після спонтан­ного загоєння ран або оперативного відновлення шкірних покривів.

Опіковий шок — це патологічний процес, який розвива­ється при значних термічних ушкодженнях шкіри і прилеглих

тканин. Він триває до 72 год. Опіковий шок характеризуєть­ся вираженою плазмовтратою, гемолізом, порушенням функції нирок. За клінічним перебігом виділяють 3 ступені опікового шоку. Опіковий шок І ступеня спостерігається в осіб молодого та середнього віку при опіках 15 — 20 % поверхні тіла. Клінічна картина опікового шоку така. У перші години після опіку потер­пілий збуджений, недостатньо критично оцінює свій стан. Далі ейфорія зникає, спостерігається адинамія. При глибоких і знач­них опіках зменшення ОЦК зумовлено її депонуванням і гемолі­зом еритроциів. Децентралізація кровообігу призводить до зни­ження тканинного і органного кровотоку. Клінічно це проявля­ється блідістю шкірних покривів, зменшенням погодинного діуре­зу (до анурії), спрагою, нудотою. У перебігу опікового шоку ви­діляють 2 фази. Перша фаза — еректильна (триває від 20 хв до 2 год), 2-га — торпідна.

Період токсемії триває від 2 до 15 днів. Вона проявляється пригніченням ЦНС, галюцинаціями, маренням, коматозним ста­ном. Можуть бути блювання і судоми. Температура тіла підви­щується до 39—40 °С. Пульс ниткоподібний, аритмічний. Зни­жується АТ. Дихання поверхневе, прискорене. Шкіра бліда, з ціанотичним відтінком. Наростають вторинна анемія і гіпопро- теїнемія. Виявляють різкий зсув лейкоцитарної формули крові вліво. Розвиваються токсичний ентерит, гепатит, міокардит, пнев­монія. Спостерігаються поліурія, протеїнурія, мікрогематурія, циліндрурія.

Токсемія супроводжується гнійно-резорбтивною гарячкою, так званою ремітивною температурою (температурна крива з перепа­дами ввечері і зранку на 2 —З °С). Втрата білка за добу стано­вить 50 — 200 г. Розвиваються опікове виснаження, порушення процесів регенерації і репарації в ранах, анемія. Можливий ле­тальний кінець.

У період реконвалесценції відбуваються відновні процеси, нормалізується температура тіла, з'являється апетит, збільшуєть­ся маса тіла хворого. При значних і глибоких опіках цей період триває до 1,5 року. А порушення функцій внутрішніх органів спостерігаються і через 2 — 4 роки.

Загальне лікування при опіковій хворобі включає боротьбу з болем, лікування опікового шоку, лікування гострої токсемії, профілактику і лікування інфекційних ускладнень.

Застосовуються такі методи знеболювання: обробка ушко­дженої ділянки маззю і накладання пов’язок, уведення наркоти­чних і ненаркотичних анальгетиків, седативних препаратів, ней ­ ролептиків, виконання блокад.

Лікування опікового шоку. Комплекс лікувальних за­ходів спрямований на ліквідацію болю, підтримання системної гемодинаміки, поліпшення тканинної і органної перфузії, ком­пенсацію плазмовтрати і корекцію функцій ушкоджених органів. З метою знеболювання вводять наркотичні анальгетики в поєд­нанні з антигістамінними і седативними засобами. Проводять но­вокаїнові блокади, застосовують нейролептики. Підтримання си­стемної гемодинаміки включає усунення гіповолемії, застосування вазопресорів, поліпшення серцевої діяльності. Для поліпшення органного кровообігу призначають еуфілін і дофамін.

Для поліпшення мікроциркуляції застосовують інгібітори протеолітичних ферментів, які пригнічують активність кінінової системи. Для корекції реологічних властивостей крові вводять середньо- і низькомолекулярні колоїдні розчини, малі дози гепа­рину, дезагреганти (трентал, курантил). Для компенсації плаз­мовтрати застосовують плазму, альбумін, стабізол, рефортан.

За наявності дихальної недостатності потерпілому дають зво­ложений кисень. За показаннями проводять інтубацію трахеї і ШВЛ. При опіку дихальних шляхів унаслідок наростання на­бряку можливий розвиток асфіксії. За показаннями виконують трахеотомію.

При гострій токсемії проводять інфузійну і дезінтоксикацій- ну терапію, лікування гострої ниркової недостатності і корекцію ацидозу. Об'єм інфузії за добу визначають за такою формулою:

1мл х на масу тіла (у кг) х на площу опіку (II —IV ступеня, у %) + 2 000 мл. При цьому половину добового об'єму переливають у перші 8 год, а на 2-гу — 3-тю добу об'єм інфузії зменшують у

2— 3 рази. Для поповнення ОЦК переливають кристалоїд ні і ко­лоїдні розчини. Втрати білка поповнюються шляхом уведення нативної плазми,білкових препаратів (альбумін, протеїн, білко­ві гідролізати, суміші амінокислот) та плазмозамінних розчинів (стабізол, рефортан). Поповнення енергетичних витрат забезпе­чується внутрішньовенним уведенням розчину глюкози і жирових емульсій. Для нормалізації водно-електролітного балансу прово­дять інфузії кристалоїдних розчинів. Ураховуючи високу часто-

ту розвитку анемії, усім хворим із глибокими опіками показав переливання еритроцитної маси.

Дезінтоксикаційна терапія включає переливання великої кіль­кості кристалоїдних розчинів, уведення альбуміну, кровозамін­ників. При вираженій токсемії застосовують екстракорпоральні методи детоксикації (плазмаферез і гемосорбцію). За наявності олігурії і анурії призначають осмотичні діуретики (манітол). При стабільній гемодинаміці для підтримання адекватного діурезу вводять лазикс. Оскільки при великих опіках практично завжди розвивається ацидоз, необхідно вводити 4 — 5 % розчин натрію гідрокарбонату. Для профілактики і лікування інфекційних усклад­нень проводять антибактеріальну терапію.

Хімічні опіки виникають при дії на шкіру хімічних речовин: кислот, лугів, бензину, фосфору та ін. За характером дії на тка­нини хімічні речовини поділяють на 2 групи: 1) речовини, що спричинюють коагуляцію білка: кислоти, солі важких металів, деякі леткі масла; 2) речовини, що спричинюють колікваційний некроз: луги, їдкий калій, їдкий натрій, каустична сода.

При глибоких опіках кислотами спостерігаються зміни, хара­ктерні для сухого некрозу. Утворюється щільний, сухий, неру­хомий струп коричневого або чорного кольору, який не виступає над поверхнею шкіри, з помірною перифокальною гіперемією і набряком. При глибоких опіках лугами утворюється струп сіро- зеленого кольору, пухкий. Він виступає над поверхнею тіла. Спостерігаються виражена перифокальна гіперемія і набряк. При опіках лугами, на відміну від опіків кислотами, спостеріга­ються виражені симптоми інтоксикації.

Надання першої допомоги. Фельдшер повинен як най­швидше видалити з поверхні шкіри залишки х імічних речовин. Найефективнішим є промивання шкіри водою протягом 10—15 хв. Використання нейтралізуючих хімічних речовин недоцільне, оскільки хімічна реакція має екзотермічний характер, що спри­чинює додаткове термічне ушкодження тканин. Не можна про­мивати шкіру водою після опіків негашеним вапном (його вида­ляють механічним шляхом).

Опіки фосфором мають деякі особливості. При сполученні фосфору з киснем повітря утворюються кислоти. Розвивається фосфорна інтоксикація, уражуються печінка (з'являється жов­тяниця) і нирки (у сечі з'являються білок і циліндри). Гасіння

фосфору проводять під водою або 1 — 2 % розчином мідного ку­поросу. Накладають пов'язку з 2 % розчином мідного купоросу, 5 % розчином натрію гідрокарбонату чи 3 —5 % розчином калію перманганату.

Променеві опіки виникають при дії радіоактивного випромі­нювання.

Відмороження виникає при дії низьких температур. Воно проявляється некрозом та реактивним запаленням тканин.

У клінічному перебігу розрізняють прихований і реактивний періоди. У прихований період з'являються відчуття холоду, по­колювання. Шкіра в ділянці ураження стає синюшною. У реак­тивний період розвиваються некроз і реактивне запалення. Межі відмороженої ділянки чітко визначаються через 5 — 7 днів.

Розрізняють 4 ступені важкості відморожень.

Відмороження І ступеня — шкіра бліда, синюшна. Некрозу і пухирів немає. Іноді з'являється мармурове забарвлення шкір­них покривів.

Відмороження II ступеня характеризується досить тривалим прихованим періодом. Утворюються пухирі, наповнені прозорим ексудатом.

Відмороження III ступеня характеризується тривалим при­хованим періодом. Межа зони змертвіння проходить на рівні підшкірної жирової клітковини. Пухирі містять геморагічний ексудат.

При відмороженні IV ступеня прихований період тривалий. Розвивається муміфікація або волога гангрена. Демаркація спо­стерігається через 2 тиж, а іноді — через 2 — 3 міс. Некротизу- ються м'які тканини і навіть кістки.

Відмороження можуть мати такі ускладнення: пневмонія, анаеробна інфекція, правець, трофічні виразки, облітераційний ендартеріїт.

При тривалій дії на організм людини низької температури і за відсутності можливості підвищити теплотворення може наста­ти загальне замерзання — патологічна гіпотермія організму, що може призвести до летального кінця.

Найнижчою температурою тіла, за якої ще можливе віднов­лення функцій організму (за Ясеном), є температура 23 — 24 °С.

Під час замерзання в людини з'являється ейфорія. Розрізня­ють 4 ступені замерзання:

І.ступінь — людина загальмована, з'являються озноб, сяча шкіра", брадикардія. Ректальна температура знижується до 33 °С;

ІІ.ступінь — спостерігаються загальне заклякання, адина­мія, озноб. Шкіра холодна, синюшна, з мармуровим відтінком Привертає до себе увагу акроціаноз. Розвивається брадикардія (ЧСС — 30 — 50 за 1 хв). Пульс майже не промацується, АТ дещо знижений. Частота дихання становить 8 за 1 хв. Дихання поверхневе. Температура тіла знижується до 32 °С;

ІІІ.ступінь — температура тіла знижується до ЗО °С, людина непритомніє. Спостерігаються судоми, блювання, виражене за­клякання тіла, тризм. Кінцівки напівзігнуті. Це зменшує площу тепловіддачі. Розвивається брадикардія. Пульс на периферійних артеріях відсутній, АТ не визначається. Дихання за типом Чей- на—Стокса;

ІV.ступінь — температура тіла знижується за 27 °С, посту­пово припиняється функціонування всіх органів. Енергетичний обмін різко знижується. Дихання, пульс і АТ майже не визнача­ються. Рефлекси відсутні. Повністю зникає відчуття болю.

Смерть від замерзання настає звичайно внаслідок припинен­ня серцевої діяльності та анемії мозку.

Лікування проводять у відділенні інтенсивної терапії. Воно полягає у швидкому зігріванні потерпілого. Його занурюють у ванну з водою температури 36 °С. Протягом 25 — 30 хв темпера­туру води підвищують до 38 — 40 °С. Зігрівання продовжують доти, доки температура тіла не підвищується до 35 °С. Потерпіло­му дають гарячий чай чи каву, уводять 20 — 40 % розчин глюко­зи, кофеїн, кордіамін. Одночасно вливають розчин реополіглю- кіну, проводять корекцію водно-електролітного балансу. У разі появи судом уводять натрію оксибутират.

Лікування відморожень передбачає:

підвищення температури в уражених тканинах;

відновлення кровообігу у відморожених ділянках;

боротьбу із шоком та інтоксикацією;

профілактику інфекцій;

видалення некротизованих тканин;

проведення реконструктивних і пластичних операцій для від­новлення функцій ураженої частини тіла.

Перша медична допомога. Хворим уводять протиправ­цевий анатоксин. Уражену кінцівку протирають 96 % етиловим спиртом, хлоргексидином або іншим антисептичним засобом, ви­тирають насухо і накладають на неї багатошарову теплоізоляцій­ну пов'язку (шар марлі, товстий шар вати, знову шар марлі, прогумована тканина). На догоспітальному етапі можна викори­стовувати різний допоміжний матеріал (наприклад, ковдру).

У разі відмороження щік, вушних раковин і носа їх розтира­ють теплою рукою, змащеною вазеліном, до почервоніння шкіри (не рекомендується розтирати снігом, бо кристали льоду можуть травмувати шкіру, що сприяє проникненню інфекції). Хворим дають гарячі напої, невеликі дози алкоголю.

Лікування хворих у стаціонарі починають з активного зігрі­вання уражених ділянок (кінцівок). Кінцівку занурюють у ван­ну зі слабким розчином калію перманганату. Температуру води поступово підвищують від 20 °С до 40 °С. Пізніше відморожену ділянку прикривають пов'язкою з вазеліном або маззю Вишнев- ського.

Добрий ефект дають опромінення уражених частин тіла про­менями УВЧ, електрофорез гідрокортизону, фонофорез гідро­кортизону і новокаїну, поздовжня діатермія. При цьому зменшу­ються біль і набряк.

Одночасно обов'язково вводять антикоагулянти, вазодилата- тори, дезагреганти, гангліоблокатори.

Проводять новокаїнові блокади грудних і поперекових сим­патичних вузлів, паранефральну новокаїнову блокаду.

Хворим, які перебувають у стані шоку, уводять анальгетики, снодійні засоби, антигістамінні препарати. Внутрішньовенно вво­дять розчин лактату, новокаїн.

Призначають фізіотерапію, дезагрегантну, детоксикаційну, десенсибі лізу вальну і протизапальну терапію. Застосовують за­соби, що розширюють судини, вітаміно- і гормонотерапію.

З метою поліпшення реологічних властивостей крові вводять реополіглюкін, а для розширення судин — папаверину гідрохло- рид (по 0,05 г 3 рази на добу всередину або по 2 мл 2 % розчи­ну підшкірно 2 рази на добу протягом 10—12 діб). Застосовують і такі препарати, як но-шпа, нікошпан, галідор, ескузан, АТФ. Вони поліпшують коронарний і мозковий кровообіг.

Антигістамінні препарати (димедрол, діазолін, супрастин, _Ке татифен та ін.) зменшують набряк, гіперемію і біль. У _Перщ- 3 — 5 діб реактивного періоду застосовують стероїдні гормони (гідрокортизон), які виявляють десенсибілізувальну і протиза­пальну дію.

Протягом усього періоду лікування хворий повинен прийма­ти вітаміни (аскорбінову і нікотинову кислоти, вітаміни групи В вітамін Е).

Велику увагу приділяють детоксикації організму хворого.

У разі інфікування ранових поверхонь застосовують ацетил­саліцилову кислоту (по 2 —3 г на добу), бутадіон (по 0,15 г 2 ра­зи на добу), сульфаніламідні препарати. У разі вираженої за­пальної реакції, ускладненої лімфангіїтом чи тромбофлебітом, перорально призначають антибіотики (еритроміцин, олететрин, ампіцилін).

Місцеве лікування відмороження розпочинають з первинної хірургічної обробки ранової поверхні. При відмороженні І сту­пеня після змазування ураженої поверхні 56 % етиловим спир­том або іншим антисептиком, який не змінює забарвлення шкі­ри, накладають зігрівальну ватно-марлеву пов'язку. При від­мороженні II ступеня зрізують пухирі і накладають пов'язку з антисептичним розчином чи маззю (слабкий розчин калію пер­манганату, розчин аміаку, мазь Вишневського, сульфідинова та ксероформова мазі, вітамінізована мазь із ланоліном чи риб'я­чим жиром та ін.).

За показаннями проводять хірургічне лікування (фасціо- і некротомія, некректомія).

Електротравми виникають при дії електричного струму низь­кої (менше ніж 1000 В) і високої (1000 В і більше) напруги. Чим вища напруга електричного струму, тим менше значення має опірність тканин і більш виражені місцеві зміни — елект­ричні опіки.

Електричні опіки — особливий вид ушкодження тканин, що виникає в місцях їх контакту з електричним струмом.

Ураження електричним струмом, що проявляється тільки за­гальними порушеннями без будь-яких локальних змін, назива­ється електротравмою.

У потерпілого з електротравмою спостерігаються ознаки ура­ження ЦНС (непритомність, головний біль, загальна слабість,

сонливість, загальмованість чи ейфорія, амнезія),серцево-судин ­ ної системи (артеріальна гіпотензія, порушення серцевого ритму, напади стенокардії, зупинка серця), органів дихання (дихаль­на недостатність, порушення ритму дихання, зупинка дихання), опорно-рухового апарату (судоми), органа зору (порушення зору, можлива повна його втрата). Ці симптоми покладено в основу клінічної класифікації електротравми (Е.Я. Фісталь).

Першу допомогу потерпілим надають на місці події. Необхід­но припинити дію електричного струму. За відсутності дихаль­них рухів і серцевої діяльності проводять закритий масаж серця, штучне дихання (методом «рот до рота» або «рот до носа»).

Бригада швидкої допомоги, яка прибула на місце події, по­винна швидко оцінити ситуацію і визначити послідовність прове­дення реанімаційних заходів. Якщо є ознаки клінічної смерті, необхідно негайно розпочати (або продовжити) непрямий масаж серця і ШВЛ за допомогою дихального апарата через маску, а за її неефективності слід провести інтубацію трахеї. Якщо ці захо­ди протягом 2 — 3 хв не дали ефекту, необхідно ввести інтракар- діально 1 мл 0,1 % розчину адреналіну гідрохлориду і 10 мл 10 % розчину кальцію хлориду, внутрішньовенно — 1 мл 0,05 % розчину строфантину, розведеного в 20 мл 40 % розчину глюко­зи, або провести електричну дефібриляцію серця.

Потерпілих з ознаками шоку транспортують у лікувальний заклад тільки в положенні лежачи. При цьому постійно контро­люють серцеву діяльність. Якщо евакуація триває більше ніж 20 — 25 хв, проводять протишокові заходи (інгаляція кисню, внутрішньовенне введення колоїдних розчинів, плазмозамінних і електролітних розчинів, застосування анальгетиків, кардіото­нічних, антигістамінних і спазмолітичних засобів).

Перед транспортуванням уражені ділянки вкривають чистим випрасуваним простирадлом, накладають сухі марлеві або кон­турні пов'язки. Мазеві пов'язки протипоказані.

Усіх потерпілих з ознаками шоку лікують у відділенні реані­мації та інтенсивної терапії, а потерпілих з обмеженими електро- опіками без ознак шоку — у хірургічному відділенні. Потерпі­лих без локальних ушкоджень, навіть при задовільному стані госпіталізують на 2 —3 дні (у загальнотерапевтичне відділення) для обстеження і спостереження.

У ЦРЛ або центральній міській лікарні (ЦМЛ) лікують хво­рих з поверхневими електроопіками площею до 10 % поверхні ті­ла в дорослих або до 5 —6 % у дітей. їм проводять місцеве консе­рвативне лікування (туалет опікових ран), за показаннями - перев'язки. Тут лікують і потерпілих з електротравмою. За по­казаннями вводять серцеві глікозиди й антиаритмічні препарати, вітаміни.

Спеціалізовану медичну допомогу надають у міжрайонних і обласних опікових відділеннях і центрах. До цих лікувальних закладів не пізніше ніж через 2 — 3 доби переводять хворих з електроопіками будь-якої локалізації, що потребують хірургіч­ного лікування, навіть при ураженні 1—2 пальців кисті з оголен­ням сухожилків або суглобів. Потерпілих з електротермічними і комбінованими ураженнями, що спричинили шок, переводять в опіковий центр не пізніше ніж через 3 — 4 доби (після відновлен­ня гемодинаміки).

Трансфузійна протишокова терапія при електротравмі спря­мована на нормалізацію центральної і периферійної гемодинаміки. Таку терапію доцільно розпочинати з уведення електролітних збалансованих розчинів (Рінгера, Рінгера—Локка, ацесіль, ди- сіль, трисіль тощо). Потім уводять колоїдні плазмозамінники (реополіглюкін, реоглюман, желатиноль та ін.). Ізогенні білкові препарати (нативна, свіжозаморожена, ліофілізована або фібри- нолізна плазма, альбумін, протеїн) застосовують, як правило, не раніше ніж через 8—12 год після ураження. Об'єм інфузійної терапії за добу становить від ЗО до 80 мл/кг маси тіла потер­пілого (залежно від важкості шоку). Об'єм інфузій у наступні 2 доби зменшують на 23 —35 %. Призначають також антикоагу­лянти прямої дії (гепарин) і антиагреганти (трентал, курантил, троксевазин), а також препарати, що поліпшують метаболізм

міокарда (цитохром С, кордарон, інтенсаїн). За показаннями призначають антигістамінні препарати, кортикостероїди, анальге­тики, спазмолітики, а-адреноблокатори, вітаміни, осмодіуретики і салуретики. Для лікування або профілактики аритмії показано введення антиаритмічних засобів (ізоптин, лідокаїн). Признача­ють інгібітори протеолізу (гордокс, салол та ін.). При уражен­нях кінцівок уводять спазмолітики (папаверину гідрохлорид, ні­котинова кислота з новокаїном) і гепарин. Добова доза гепарину не повинна перевищувати 20 000 — 30 000 ОД.

Проводять невідкладні оперативні втручання — некротомію, розсічення фасцій, розкриття і дренування на всьому протязі м'язових масивів уражених сегментів кінцівки. При циркуляр­них глибоких ураженнях у перші години після травми, навіть за наявності ознак опікового шоку, проводять декомпресивну не­кротомію.

Дата добавления: 2015-12-15 | Просмотры: 1290 | Нарушение авторских прав