АкушерствоАнатомияАнестезиологияВакцинопрофилактикаВалеологияВетеринарияГигиенаЗаболеванияИммунологияКардиологияНеврологияНефрологияОнкологияОториноларингологияОфтальмологияПаразитологияПедиатрияПервая помощьПсихиатрияПульмонологияРеанимацияРевматологияСтоматологияТерапияТоксикологияТравматологияУрологияФармакологияФармацевтикаФизиотерапияФтизиатрияХирургияЭндокринологияЭпидемиология

Лікування хворого в хірургічному відділенні. Діагностика хірургічної патології

План

1.Обстеження хворих із хірургічною патологією. Збирання анам­незу. Об'єктивне дослідження органів і систем. Лабораторні і спеціальні методи дослідження.

2.Діагностичні завдання в роботі фельдшера. Оцінка стану хворого.

3.Медична карта стаціонарного хворого.

Успішне лікування хворих неможливе без встановлення пра­вильного діагнозу. Фельдшер повинен уміти обстежити хворих, які вперше звернулися за медичною допомогою, і встановити по­передній діагноз.

Обстеження хворого з хірургічною патологією — складний процес, мета якого — встановлення діагнозу, оцінка стану всіх органів і систем організму. Обстеження хворого з хірургічною патологією має певні особливості. У зв'язку зі швидким перебі­гом деяких захворювань і можливістю розвитку важких усклад­нень необхідно якомога швидше встановити діагноз і розпочати лікування хворого. Методику обстеження хворих із хірургічною патологією можна подати у вигляді такої схеми:

Обстеження хворого розпочинають із з'ясування паспортних даних. Необхідно уточнити прізвище, ім'я та по батькові хворо­го, вік, професію, місце проживання, дату і час госпіталізації, ким направлений хворий, попередній діагноз. Далі уважно вислуховують скарги хворого.

Виділяють 3 групи скарг:

скарги на біль;

скарги загального характеру;

скарги, зумовлені порушенням функцій внутрішніх органів. За наявності скарг на біль уточнюють її локалізацію, іррадіа­цію, тривалість (постійний, періодичний, нападоподібний), ін­тенсивність (сильний, слабкий, заважає або не заважає роботи сну), характер (ниючий, ріжучий, колючий, тупий, гострий).

Передопераціина підготовка Операція

Схема 1. Методика обстеження хворого з хірургічною патологією

З'ясовують, коли з'являється біль (під час ходьби, їди, нерво­вого збудження, у певному положенні тіла та ін.), як при цьому змінюється загальний стан пацієнта (слабість, непритомність, по­рушення сну, зменшення апетиту та ін.), які явища супроводжу­ють біль (нудота, блювання, відчуття нестачі повітря, серцебиття).

Розрізняють вісцеральний і соматичний біль. Вісцеральний біль виникає внаслідок подразнення вегетативної нервової систе­ми, соматичний — унаслідок подразнення соматичних нервів.

Вісцеральний біль проявляється колікою (печінковою, нирковою, кишковою та ін.) різної інтенсивності, має розлитий невизначений характер, локалізується в ділянці ураженого орга­на, іррадіює в певну ділянку тіла.

Так, для печінкової коліки характерна іррадіація вгору — у праву лопатку, плече і праву надключичну ділянку, для нирко­вої — униз, у праве стегно і статеві органи. Хворі, як правило, збуджені, нерідко спостерігаються нудота і блювання.

Соматичний біль, на відміну від вісцерального, постійний, має точну локалізацію і супроводжується напруженням м'язів. Хво-

рі звичайно лежать у ліжку нерухомо, оскільки будь-яка зміна положення тіла посилює біль.

Локалізація болю залежить від стадії і перебігу захворювання, наявності ускладнень. Біль може бути постійним або періодич­ним. Постійний біль характерний для гострих запальних проце­сів, але він може спостерігатися також при защемленнях і пору- шеннях цілості внутрішніх органів. Переймоподібний біль, що періодично посилюється і супроводжується блюванням, харак­терний для гострої механічної непрохідності кишок.

Інтенсивність болю може бути різною — від незначного нию­чого чи стисного до дуже сильного, що спричинює різке погір­шення стану хворого і навіть шок.

Сильний біль спостерігається при перфорації і ушкодженні органів черевної порожнини, їх завороті, защемленні та ін.

Слід пам'ятати, що поява сильного болю в животі, який су­проводжується різким погіршенням стану хворого, є одним із загрозливих симптомів, що свідчить про катастрофу в черевній порожнині. Цих хворих треба негайно госпіталізувати.

До скарг загального характеру відносять скарги на слабість, підвищену втомлюваність, схуднення, головний біль, порушення сну, зниження апетиту та працездатності. Певні особливості ма­ють скарги, зумовлені порушенням функцій внутрішніх органів (органів дихання — задишка, ядуха, кашель; органів травлен­ня - відрижка, гикавка, нудота, блювання).

Блювання найчастіше зустрічається при гострих захворюван­нях органів черевної порожнини. Воно може бути одноразовим (рефлекторного характеру), наприклад, при гострому апендици­ті, і повторним, наприклад, при гострому холециститі і панкреа­титі. При гострому панкреатиті блювання може бути нестрим­ним. Блювання є симптомом гострої кишкової непрохідності.

Дослідження випорожнень має велике значення при гострих захворюваннях і ушкодженнях органів черевної порожнини. Так, при механічній непрохідності нижніх відділів товстої кишки при­пиняється відходження газів, випорожнень немає. Припинення відходження газів спостерігається також при перитоніті і паралі­тичній непрохідності кишок.

Слід зазначити, що часті рідкі випорожнення можуть спосте­рігатися при гострому апендициті в дітей, інвагінації кишок, тром­бозі мезентеріальних судин, пневмококовому перитоніті тощо.

Велике діагностичне значення має наявність у калі крові, сли­зу, глистів. Дьогтьоподібні випорожнення бувають при гастро- дуоденальних виразкових кровотечах, цирозі печінці, ерозивно­му гастриті, виразках кишок, тромбозі мезентеріальних судин та інших захворюваннях. Виділення крові через пряму кишку спо­стерігається при інвагінації кишок, заворотах і вузлах сигмопо­дібної кишки, пухлинах товстої кишки.

Після з'ясування скарг хворого слід деталізувати анамнез за­хворювання, з приводу якого виконується хірургічне втручання. Необхідно встановити, коли з'явилися перші симптоми захворю­вання, особливості його перебігу (послідовність розвитку окре­мих симптомів, періоди загострення і ремісії).

Слід ознайомитися з результатами проведених раніше дослі­джень (лабораторних, інструментальних, рентгенологічних, ендо­скопічних). Треба з'ясувати, які методи лікування застосовували­ся раніше і чи були вони ефективними, а також причину госпіта­лізації хворого (погіршення стану, для уточнення діагнозу та ін.).

Початок захворювання може бути гострим, раптовим. Мож­ливе загострення хронічної хвороби. Так, перфорація виразки шлунка або дванадцятипалої кишки може бути першим проявом захворювання. У разі перфорації хронічної виразки шлунка чи дванадцятипалої кишки анамнестичні дані можуть значно полег­шити діагностику.

Не слід переоцінювати анамнестичні дані, до яких треба ста­витися критично. Так, у хворих на виразкову хворобу шлунка або дванадцятипалої кишки може розвинутися не тільки перфо­рація виразки, а й інші гострі захворювання органів черевної по­рожнини, зокрема гострий холецистит або гострий апендицит.

Дуже важливо знати, які лікувальні заходи були проведені перед госпіталізацією хворого. Так, уведення наркотичних аналь- гетиків може змінити (навіть стерти) клінічну картину гострого захворювання органів черевної порожнини, а приймання пронос­них — різко погіршити перебіг хвороби.

Під час збирання анамнезу життя з'ясовують короткі біогра­фічні дані, освіту, особливості фізичного і розумового розвитку, професію (з якого віку працює, умови праці, тривалість робочо­го дня і графік робочого процесу, наявність несприятливих про­фесійних факторів), умови життя, режим харчування, шкідливі звички (куріння, зловживання алкоголем, вживання наркотиків,

з якого віку і як часто), перенесені захворювання і травми. Уточ­нюють алергологічний і спадковий анамнез.

Об'єктивне обстеження хворого включає огляд, пальпацію, перкусію та аускультацію. Огляд хворого є простим, але достат­ньо інформативним методом обстеження. Необхідно звернути увагу на ходу хворого, вираз його обличчя, положення тіла, ви­раз очей, колір шкіри і склер. Після того, як хворий роздягнув­ся, треба порівняти здорову й уражену ділянки тіла, а також пе­ревірити, чи є на тілі висипання і синці.

Положення в ліжку лежачих хворих може бути активним, па­сивним чи вимушеним. Активним називається таке положення, коли хворий може самостійно рухатися — вставати, сідати. Як­що ж хворий самостійно не може змінити своє положення в ліж­ку, то таке положення називається пасивним. Вимушеним на­зивається таке положення, яке хворий займає для полегшення своїх страждань. При гострих запальних процесах, перфораціях порожнистих органів хворий займає вимушене положення в ліж­ку. Він лежить на спині або на боці. При розривах селезінки або печінки спостерігається симптом "іванця-киванця": хворий ле­жить у ліжку тільки на лівому (при розривах селезінки) або правому (при розривах печінки) боці.

Температура тіла при хірургічній патології може бути нор­мальною і навіть зниженою. Високою температурою (39—40 °С) супроводжуються запальні процеси різної локалізації і сепсис.

Слід звернути увагу на стан свідомості хворого. У клінічній практиці розрізняють такі форми розладів свідомості: ступор (це стан оглушення, коли хворий погано орієнтується в просторі і повільно, із запізненням відповідає на запитання), сопор (це стан сплячки, з якого хворого можна тимчасово вивести голос­ним запитанням, після чого він знову засинає), непритомність (раптова короткочасна втрата свідомості, зумовлена гострим не­докрів'ям головного мозку), кома (непритомний стан, який харак­теризується тривалою втратою свідомості, відсутністю реакції на зовнішні подразники, втратою рефлексів і чутливості, розладом дихальної і серцевої діяльності). Поява у хворого галюцинацій (уявлень, не пов'язаних з реальними обставинами) називається маренням. Марення буває буйним і тихим.

Далі звертають увагу на конституціональні особливості хво­рого. Розрізняють нормостенічну, гіперстенічну та астенічну кон­-

ституцію. Після закінчення загального огляду хворого слід огля­нути окремі частини його тіла: голову, шию, грудну клітку, живіт, кінцівки та ін. Звертають увагу на стан шкіри і слизових оболонок. Шкіра може бути нормального забарвлення, блідою, ціанотич- ною, гіперемійованою (гіперемія, або почервоніння, шкіри), жов­тяничною. На шкірі хворого можна виявити висип, рубці, гнійні ураження. Надмірне накопичення рідини в тканинах і позаклі­тинному просторі називається набряком. Ступінь його може бу­ти різним — від незначних набряків під очима вранці після сну до анасарки (набряк усього тіла). Накопичення рідини в плев­ральній порожнині називається гідротораксом, у порожнині пе­рикарда — гідроперикардом, у черевній порожнині — асцитом. При виснажливих захворюваннях, злоякісних пухлинах чи біл­ковому голодуванні виникають кахектичні набряки.

Потім проводять обстеження за системами.

Під час дослідження серцево-судинної системи визначають пульс, вимірюють АТ. Необхідно виключити стенокардію та ін­фаркт міокарда, що можуть супроводжуватися сильним болем у черевній порожнині. При захворюваннях серця треба пам'ятати про можливість тромбозу та емболії мезентеріальних судин.

При важких захворюваннях серцево-судинної системи слід оцінити стан хворого і вибрати найбільш раціональний метод лі­кування, а в разі неминучості операції провести відповідну перед­операційну підготовку.

Велике діагностичне значення має визначення частоти пульсу. Брадикардія рефлекторного характеру (вагусний пульс) спосте­рігається при вузлоутвореннях і заворотах кишок у перші годи­ни захворювання. Для гострих запальних процесів, перитоніту і гострих кровотеч характерне прискорення пульсу. Невідповід­ність між частотою пульсу і температурою тіла — дуже несприят­лива ознака.

Зменшення наповнення і прискорення пульсу, артеріальна гі­потензія свідчать про важкий стан хворого, що найчастіше є на­слідками шоку, гострої крововтрати та інтоксикації.

Під час дослідження органів дихання звертають увагу на час­тоту і глибину дихання. Легені досліджують за допомогою пер­кусії та аускультації. Своєчасна діагностика запальних і специ­фічних захворювань легень і плеври (наприклад, туберкульозу) необхідна для правильної оцінки стану хворого, вибору раціо-

нального методу знеболювання, проведення відповідної перед­операційної підготовки і післяопераційного лікування.

Дослідження органів травлення починають з огляду язика. При гострих захворюваннях органів черевної порожнини внаслі­док зневоднення і порушення салівації язик стає сухим. При пе­ритоніті та гострій механічній непрохідності кишок язик також сухий.

Під час огляду живота звертають увагу на його форму, участь в акті дихання, локалізацію зовнішніх черевних гриж. Живіт може бути рівномірно здутим (наприклад, при паралітичній не­прохідності кишок унаслідок розвитку перитоніту). Для гостро­го панкреатиту характерний обмежений парез поперечної ободо­вої кишки. При часткових заворотах тонкої кишки, заворотах сигмоподібної кишки, вузлоутвореннях кишок виявляють асимет­рію живота.

У хворих з механічною кишковою непрохідністю можуть кон- туруватися роздуті перистальтичні петлі кишок.

Визначення рухливості черевної стінки під час дихання має важливе діагностичне значення. При пе рфораціях порожнистих органів живіт унаслідок напруження м'язів передньої черевної стінки трохи втягнутий і не бере участі в акті дихання. При роз­витку гострого запального процесу в черевній порожнині спосте­рігається обмеження рухливості передньої черевної стінки відпо­відно до локалізації патологічного процесу. При розлитому гній­ному перитоніті живіт не бере участі в акті дихання.

Під час огляду шкіри живота можна виявити розширені вени, що свідчить про портальну гіпертензію. Петехії та крововиливи можуть спостерігатися при захворюваннях крові і судин.

Досліджуючи сечову систему, слід оглянути поперекову ді­лянку і ділянку сечового міхура. При запаленні навколониркової клітковини, пухлинах, гідро- та піонефрозі можуть спостерігати­ся випинання в поперековій ділянці. При затримці сечі сечовии міхур переповнений, збільшений.

Визначають симптом Пастернацького (болючість під час по­стукування поперекової ділянки) з обох боків. Слідпам'ятати, що болючість у поперековій ділянці може спостерігатися при гост­рому панкреатиті і ретроцекальному апендициті.

Під час пальпації за ходом сечоводу можна виявити різку бо­лючість (за наявності каменя або запалення).

Спеціальні методи дослідження (цистоскопія, хромоцистоско­пія, екскреторна урографія) показані при захворюваннях і ушкод­женнях сечової системи.

Під час дослідження прямої кишки уважно оглядають її стін­ки, передміхурову залозу, сечовий міхур і прямокишково-матко- ву (прямокишково-міхурову) западину (дугласів простір). При гострій кишковій непрохідності виявляють зіяння прямої кишки (симптом Обухівської лікарні) і кров'янисті виділення (інва­гінація, заворот сигмоподібної кишки, тромбоз мезентеріальних судин, пухлини та ін.).

Пальпацію слід проводити теплими руками, обережно, нама­гаючись не викликати у хворого неприємних відчуттів і сильного болю. За допомогою пальпації можна виявити болючість у різних ділянках тіла, місцеве підвищення або зниження температури, патологічні утворення, визначити ступінь напруження м'язів.

За допомогою пальпації досліджують голосове дрижання, сер­цевий поштовх, стан периферійних лімфатичних вузлів та ін. Під час пальпації визначають також товщину підшкірної жиро­вої клітковини (на животі над правим підребер'ям).

Необхідно провести дослідження периферійних лімфатичних вузлів. Спочатку пальпують лімфатичні вузли на шиї, потім у над- і підключичних ямках, пахвових і пахвинних ділянках. Ви­значають величину лімфатичних вузлів, їх форму, рухливість, болючість, характер поверхні.

Під час пальпації грудної клітки можна виявити локальну бо­лючість. Пальпація дозволяє визначити ширину міжребрових проміжків і напрямок ребер, виявити їх патологічну рухливість, голосове дрижання, верхівковий серцевий поштовх.

У клінічній практиці використовують поверхневу та глибоку пальпацію живота. Фельдшер повинен сісти справа від хворого, на рівні його ліжка. Хворий має лежати не напружуючись, на невисокій подушці, руки покласти вздовж тулуба, ноги не пови­нні звисати з ліжка або упиратися в його спинку. Живіт хворого оголюють від мечоподібного відростка до лобка. Пальпацію ви­конують теплими сухими руками. Руку кладуть на живіт і м'я­ким, обережним натискуванням обстежують його. Хворий під час обстеження повинен спокійно і рівно дихати. При захворюван­нях органів черевної порожнини за допомогою поверхневої паль­пації визначають локалізацію болю. Поверхнева пальпація жи-

вота дозволяє також виявити напруження черевної стінки, ас­цит, грижі, пухлини в черевній стінці та черевній порожнині. Звичайно поверхневу пальпацію починають з лівої пахвинної ді­лянки, рухаючись проти годинникової стрілки до правої пахвин­ної ділянки. Якщо локалізація болю відома, то пальпацію живота слід починати з безболісних ділянок. При патологічних змінах можуть спостерігатися резистентність черевної стінки та напру­ження м'язів живота. Під час діагностики захворювань органів черевної порожнини важливо виявити больові точки на передній стінці живота (під мечоподібним відростком, у надчеревній ді­лянці, у правому підребер'ї тощо).

При перитоніті виникає симптом Щоткіна —Блюмберга, який виявляють таким чином: обережно натискають кінчиками паль­ців на черевну стінку, після чого пальці швидко відривають від поверхні живота (при перитоніті біль у цей момент значно силь­ніший, ніж під час натискування на черевну стінку).

Глибоку пальпацію проводять за методикою, розробленою В.П. Образцовим і М.Д. Стражеском. Глибока пальпація живо­та дозволяє обстежити поверхню органів черевної порожнини, визначити їх розміри, рухливість і болючість. При вираженому напруженні м'язів живота глибоку пальпацію виконати важко. Глибоку пальпацію краще проводити під час видиху, коли м'язи черевної стінки розслаблюються. При цьому пальці з кожним видихом занурюються разом із черевною стінкою все глибше і ковзають по нерухомому органу або орган ковзає під нерухоми­ми пальцями під час дихання.

Пальпацію органів черевної порожнини починають з кишок, зокрема сигмоподібної кишки (пальпується тяж циліндричної форми з гладкою поверхнею завтовшки з палець, не болючий, рухливий). Під час обмацування сліпої кишки можна виявити утворення циліндричної форми завтовшки до 2 —3 см, яке в нор­мі не болюче, еластичне. Шлунок розміщений у надчеревній ді­лянці. У горизонтальному положенні хворого нижня межа шлун­ка розташована на 2 —3 см вище від пупка, а у вертикальному - на кілька сантиметрів нижче.

Під час пальпації печінки визначають її величину, розміщен­ня нижнього краю, особливості поверхні.

Фельдщер повинен сісти справа біля ліжка хворого, поклас­ти чотири пальці лівої руки на поперекову ділянку, а долоню

правої руки — на черевну стінку по середньоключичніи лінії. Тиснути на черевну стінку потрібно не сильно, на вдиху, з кож­ним вдихом усе більше заглиблюючись у підребер'я. У нормі нижній край печінки на висоті вдиху пальпується на 1 — 2 см нижче від ребрової дуги по середньоключичній лінії. Він м'я­кий, гострий, рівний і неболючий.

Жовчний міхур у здорових людей не пальпується.

Під час пальпації селезінки хворий повинен лежати, краще на правому боці. У здорової людини селезінка не пальпується, її можна виявити тільки в разі збільшення органа.

Пальпацію нирок виконують у горизонтальному і вертикаль­ному положеннях хворого. У здорових людей пропальпувати нирки теж не вдається. Під час пальпації в надлобковій ділян­ці можна виявити сечовий міхур (якщо він наповнений сечею).

Важливим об'єктивним методом обстеження хворих є перку­сія. Розрізняють два види перкусії: безпосередню та опосередко­вану. Під час безпосередньоїперкусії постукування викону­ють одним або кількома пальцями безпосередньо по тілу хворого. Під час опосередкованоїперкусії постукують не по тілу хво­рого, а по пальцю або плесиметру, прикладеному до відповідної ділянки тіла. Перкусія дає змогу виявити пневмоперитонеум, метеоризм, випіт, кров, шлунково-кишковий вміст (при перфо­раціях і розривах порожнистих органів). Велику роль відіграє визначення печінкової тупості. її відсутність свідчить про пнев­моперитонеум. При метеоризмі внаслідок паралітичної непрохід­ності кишок спостерігаються рівномірне підвищення тимпанічно­го тону і згладженість печінкової тупості.

Одним з методів обстеження хворого є аускультація. Цей ме­тод інформативний при перитоніті, аневризмах і стенозі артерій, кишковій непрохідності.

Обов'язково необхідно оцінити загальний стан хворого. Він може бути задовільним, середньої важкості, важким або вкрай важким.

Визначення status localis (місцеві зміни) є особливістю обсте­ження хворого з хірургічною патологією. Місце розвитку пато­логічного процесу потрібно уважно оглянути (виявити припух­лість, рану, випинання, новоутворення, деформацію, виразку; ви­значити їх локалізацію, розміри, колір шкірних покривів у даній ділянці і вираженість судинного малюнка). Під час пальпації

необхідно визначити болючість, місцеву температуру, характер межі патологічного процесу, пульсацію магістральних артерій. Досліджують також лімфатичні вузли. У разі виявлення ново­утворення необхідно визначити його консистенцію (м'якоеластич- на, щільноеластична, кам'янистої щільності), характер поверхні (гладенька, горбкувата), рухливість. За допомогою перкусії ви­являють зміни перкуторного звуку (тимпаніт, притуплення).

Для виявлення судинних шумів у ділянці новоутворення і де­яких симптомів (перистальтики кишечнику, ослаблення дихаль­них шумів, шуму плеску) проводять аускультацію.

Ураховз'ючи скарги хворого, дані анамнезу захворювання і життя, а також результати об'єктивного обстеження хворого, встановлюють попередній діагноз. У діагнозі вказують основ­не захворювання і його ускладнення, а також супутні захворю­вання.

Диференціальна діагностика — це аналіз виявлених симпто­мів і синдромів, порівняння їх з подібними проявами інших за­хворювань. Вона складається з 5 основних етапів:

1.Виявлення провідних симптомів або синдромів у клінічній картині захворювання в даного хворого.

2.Урахування всіх можливих захворювань, які характеризу­ються такими самими провідними симптомами або синдромами.

3.Порівняння клінічної картини в обстежуваного хворого з клінічною картиною інших захворювань, з якими проводиться диференціальна діагностика.

4.Послідовне виключення захворювань на підставі невідпо­відності їх ознак із тими проявами, іцо спостерігаються у даного хворого.

5.Встановлення остаточного діагнозу захворювання на підставі скарг хворого, даних анамнезу та об'єктивного обстеження хво­рого, а також результатів додаткових обстежень. У ньому зазна­чають основне захворювання, супутні захворювання, ускладнення.

Застосовують такі додаткові методи обстеження хворих:

І. Лабораторні методи:

1.Клінічні аналізи.

2.Біохімічні аналізи (дослідження вмісту різних хімічних ре­човин: білірубіну, креатиніну, білка, іонів).

3.Цитологічне дослідження (визначення кількості і виду клітин).

4.Гістологічне дослідження (морфологічне дослідження біопта- ту, яке дозволяє точно визначити характер патологічного процесу).

5.Бактеріологічне дослідження (виявлення патогенних мік­роорганізмів).

6.Серологічні й імунологічні дослідження.

Найчастіше проводять клінічний і біохімічний аналіз крові,

загальний аналіз сечі.

II.Рентгенологічні методи.

1.Рентгенографія.

2.Рентгеноскопія.

3.Рентгенологічне дослідження з уведенням контрастної ре­човини.

4.Рентгенологічне дослідження з подвійним контрастуванням.

5.Оглядова рентгенографія органів черевної порожнини, се­човидільної системи.

6.Комп'ютерна томографія.

III.Ультразвукове дослідження. Його проводять за допомо­гою спеціальних апаратів — ехоскопів. Завдяки використанню допплєрівського ефекту в апаратах останнього покоління стало можливим обстеження судин.

IV.Ендоскопічне дослідження. Ендоскопічні методи засто­совують для огляду внутрішньої поверхні порожнистих органів, а також зовнішньої поверхні органів і тканин, які розміщені в порожнистих і клітковинних просторах. Існують ендоскопи двох видів: жорсткі — з металевими оптичними трубками і гнучкі — з трубками зі скловолокна, які складаються з великої кількості найтонших світлопровідних ниток (тому вони одержали назву фіброскопії). Для обстеження хворих використовують гастро­скопію, бронхоскопію, ректороманоскопію, трансверзоколоно- скопію, торакоскопію, медіастиноскопію, цистоскопію тощо.

V.Електрофізіологічні методи. До них відносять електро­кардіографію, фонокардіо- і фоноангіографію, реографію, міо- гастрографію, електроенцефалографію тощо.

VI.Радіоізотопне дослідження. Сцинтиграфія, або скануван­ня, дозволяє визначити просторовий розподіл радіоактивного ізо­топу в органі. Під час обстеження хворих із захворюваннями щитоподібної залози використовують радіоактивний ¹³¹I.

Перспективним методом є дослідження ядерно-магнітного ре­зонансу. Метод базується на реєстрації електромагнітних хвиль.

Він дозволяє одержати зображення м'яких тканин, розрізните сіру і білу речовини мозку, пухлинні і здорові клітини.

Медична карта стаціонарного хворого. Вона складається з таких частин:

1.Паспортна частина.

2.Скарги.

3.Історія хвороби (anamnesis morbi).

4.Історія життя (anamnesis vitae).

5.Об'єктивне обстеження хворого.

6.Описання органа або частини тіла, де локалізується пато­логічний процес (status localis).

7.Попередній діагноз: основне захворювання, супутнє захво­рювання, ускладнення. Після встановлення попереднього діа­гнозу і його обґрунтування складають план обстеження і ліку­вання хворого. Ознайомившись із планом обстеження хворого, медична сестра або фельдшер проводять підготовку хворого до спеціальних досліджень.

8.Результати додаткових досліджень і висновки консультантів.

9.Клінічний діагноз: основне захворювання, супутнє захво­рювання, ускладнення.

10.Передопераційний епікриз,

11.Протокол операції.

12. Щоденник спостережень.

вклеюють в історію хвороби бланки з даними клінічних аналізів і додаткових досліджень.

Продовження

Продовження

Дата добавления: 2015-12-15 | Просмотры: 3385 | Нарушение авторских прав