АкушерствоАнатомияАнестезиологияВакцинопрофилактикаВалеологияВетеринарияГигиенаЗаболеванияИммунологияКардиологияНеврологияНефрологияОнкологияОториноларингологияОфтальмологияПаразитологияПедиатрияПервая помощьПсихиатрияПульмонологияРеанимацияРевматологияСтоматологияТерапияТоксикологияТравматологияУрологияФармакологияФармацевтикаФизиотерапияФтизиатрияХирургияЭндокринологияЭпидемиология

Післяопераційний період. Лікування хворого у відділенні інтенсивної терапії

План

1.Післяопераційний період, його фази та варіанти перебігу. По­рушення функцій життєво важливих органів після операції. Зміни, які відбуваються в організмі після операції.

2.Післяопераційні ускладнення, їх лікування і профілактика. Контроль за станом хворого.

3.Організація роботи і гігієнічний режим у відділенні реаніма­ції та інтенсивної терапії. Оцінка загального стану хворого. Клінічний і моніторний нагляд за хворим.

4.Харчування хворих у післяопераційний період.

5.Догляд за хворими у відділенні реанімації та інтенсивної терапії.

Післяопераційний період. Розрізняють ранній (до 3 —5 діб), пізній (до 2 — 3 тиж) і віддалений післяопераційний період, або період реабілітації (від 3 тиж до 2 — 3 міс).

Ранній Післяопераційний період може бути ускладненим і неускладненим. Під час неускладненого післяопераційного пе­ріоду в організмі відбуваються зміни, зумовлені дією багатьох факторів — психологічного стресу, наркозу, післянаркозного ста­ну, а також впливом самої операції, наявністю операційної ра­ни, некрозом тканин у зоні оперативного втручання, порушенням дієти, вимушеним положенням тіла хворого тощо.

В організмі хворого після операції спостерігають такі зміни.

1.Порушення вуглеводного обміну, яке проявляється гі­перглікемією і глюкозурією (у 90 % хворих). Гіперглікемія триває 3 — 4 дні, після чого кількість глюкози в крові нормалі­зується.

У 1 -шу добу після операції резервна лужність крові зменшу­ється, а до кінця 2 —3-ї доби, як правило, нормалізується. У роз­витку післяопераційного ацидозу велику роль відіграє не тільки операційна травма, а й стан хворого, характер передопераційної підготовки, голодування тощо.

У більшості хворих після операції розвивається компенсова­ний ацидоз, що перебігає без клінічних проявів, але призводить до значного зниження резервної лужності крові. Некомпенсований післяопераційний ацидоз проявляється нудотою, блюванням, метеоризмом, головним болем, безсонням, слабістю та ін.

Раннє годування хворих після операції, уведення інсуліну виснаженим хворим до і після операції є найкращими методами профілактики важких форм післяопераційного ацидозу.

2.Порушення білкового обміну. Зокрема, збільшується вміст залишкового азоту і глобулінів у крові. Гіпопротеїнемія спосте­рігається в більшості хворих, які перенесли важкі операції, що супроводжувалися крововтратою. Найменший вміст білків спо­стерігається на 5 — 6-й день після операції. Потім білковий обмін нормалізується. Але у важкохворих цей процес розвивається ду­же повільно і триває від 15 до 35 днів.

3.Порушення водно-електролітного обміну. Після операції спостерігається зневоднення організму. У здорової людини вода виділяється переважно нирковим шляхом (за добу нирки, виділяють 1—1,5 л води, легені — 0,4 л, шкіра — 1 л). У післяопе-

раційний період посилюється потовиділення, прискорюється ди­хання і підвищується температура тіла, що збільшує втрату води позанирковим шляхом. Унаслідок великої крововтрати тканинна рідина надходить у кров'яне русло, що теж сприяє зневодненню організму і порушенню електролітного балансу.

Зневодненню можна запобігти в разі правильної передопера­ційної підготовки і післяопераційного ведення хворого. Не мен­ше ніж 3 л рідини треба ввести в організм (усередину, підшкір­но, внутрішньовенно, через пряму кишку). Для профілактики гіпокаліємії та інших порушень електролітного обміну вводять рідини, які містять основні електроліти.

4.Зміни складу крові. Збільшення кількості лейкоцитів (у 2 — 3 рази порівняно з нормою) за рахунок нейтрофільних лей­коцитів, відносне зменшення кількості лімфоцитів і еозинофілів виявляють відразу після операції. Після операцій середньої важ­кості ацидоз наростає протягом 4 — 5 днів, після чого поступово знижується до норми (на 10-й день).

Після важких операцій збільшення кількості лейкоцитів більш значне і тривале. Це реакція організму на всмоктування продук­тів розпаду білків і проникнення в операційну рану мікроорга­нізмів (абсолютно асептичних операцій не буває). За наявності гнійних ускладнень кількість лейкоцитів різко зростає.

Після операцій середньої важкості кількість еритроцитів і вміст гемоглобіну зменшується на 5 — 7 %, а після важких — на 10 — 20 %. Такі зміни спостерігаються протягом 4 — 6 днів, а після важких операцій — і довше. Це явище зумовлено крово­втратою під час операції, розведенням крові тканинною ріди­ною, яка надходить у кров'яне русло після крововтрати, розпа­дом еритроцитів перелитої крові.

Вміст гемоглобіну нормалізується в різні терміни (від 10 днів до 1—2 міс) залежно від важкості операції. Деяким хворим по­казані повторні переливання препаратів крові.

Кількість тромбоцитів зменшується одразу після операції. До 9— 10-го дня цей показник нормалізується.

Зниження в'язкості крові і збільшення кількості протромбіну звичайно свідчать про запальні ускладнення, які супроводжу­ються значною ексудацією та інтоксикацією (перитоніт, плеврит тощо).

Інтенсивна терапія, яку проводять у післяопераційний період (за відсутності ускладнень), спрямована на боротьбу з болем, від­новлення функцій серцево-судинної системи і мікроциркуляції, корекцію водно-електролітного балансу. Призначають дезінток- сикаційну терапію. Здійснюють контроль за функцією сечови­дільної системи.

Біль зменшується, якщо хворий займає правильне положен­ня в ліжку, носить бандаж. Протягом перших 2 — 3 діб після ве­ликих порожнинних операцій хворим слід уводити наркотичні анальгетики, після невеликих операцій — ненаркотичні анальге- тики. Седативні засоби дозволяють підвищити поріг больової чут­ливості (седуксен, реланіум). Ефективним методом знеболюван­ня в ранній післяопераційний період є перидуральна анестезія.

Розвитку ускладнень у післяопераційний період сприяють такі фактори: наявність післяопераційної рани, вимушене по­ложення тіла, вплив операційної травми і наркозу. Основні ускладнення післяопераційного періоду (В.В. Петров) наведе­мо в схемі 2.

Схема 2. Ускладнення післяопеоапійного пеоіоду

У ранній післяопераційний період з боку рани можуть виник­нути такі ускладнення: кровотеча, інфікування рани, розходжен­ня швів. Розрізняють 3 види кровотечі: зовнішню (витікання кро­ві в операційну рану, що проявляється промоканням пов'язки), кровотечу по дренажу (кров витікає по дренажу, який залиша­ють у рані або в якій-небудь порожнині) і внутрішню кровотечу (кров виливається в порожнини тіла).

Рана може інфікуватися в післяопераційний період, що при­зводить до утворення інфільтрату чи абсцесу. З'являється біль у ділянці рани, підвищується температура тіла. Краї рани набряк­лі, червоні. Під час пальпації біль посилюється.

У разі нагноєння рани з неї виділяється гній. Профілактика ранової інфекції полягає в дотриманні правил асептики й анти­септики як під час операції, так і в післяопераційний період.

У післяопераційний період необхідно слідкувати за нормаль­ним функціонуванням дренажів, здійснювати профілактику вто­ринної інфекції. Перев'язку обов'язково проводять на наступ­ний день після операції. Краї рани обробляють розчином анти­септика, накладають антисептичну пов'язку. Потім перев'язку проводять 1 раз у 3 —4 дні. За наявності інфільтрату признача­ють антибіотики, на рану — УВЧ, УФ-опромінення, пов'язки з розчинами антисептиків, електрофорез розчину антисептика та ін. У разі нагноєння післяопераційної рани шви знімають через один, рану промивають 3 % розчином перекису водню, розчина­ми антисептиків, дренують.

Евентрація — випадання сальника або кишечнику з черевної порожнини при розходженні країв операційної рани. Розрізня­ють повну евентрацію (коли розходяться всі шари рани перед­ньої черевної стінки і нутрощі випадають під пов'язку) і неповну (коли нутрощі випадають під шкіру внаслідок розходження оче­ревини апоневрозу).

Лікування евентрації оперативне.

У післяопераційний період можливі такі ускладнення з бо­ку серцево-судинної системи: інфаркт міокарда, аритмії, гостра серцево-судинна недостатність. Профілактика тромбоемболічних ускладнень полягає в ранній активізації хворих, забезпеченні ста­більної гемодинаміки, корекції водно-електролітного балансу, використанні дезагрегантів та інших лікарських засобів, які по­ліпшують реологічні властивості крові, а також антикоагулянтів прямої і непрямої дії (у хворих з підвищеним ризиком тромбо- емболічних ускладнень).

З боку дихальної системи можливі такі ускладнення, як гост­ра дихальна недостатність, післяопераційна пневмонія, бронхіт тощо.

Профілактика цих ускладнень включає ранню активізацію хворих, антибіотикопрофілактику, адекватне положення в ліж­ку, дихальну гімнастику, розрідження мокротиння і застосуван­ня відкашлювальних засобів, санацію бронхіального дерева у важкохворих через інтубаційну трубку (під час ШВЛ або через спеціально накладену трахеостому при спонтанному диханні), масаж, фізіотерапію, гірчичники, банки.

У післяопераційний період можливі ускладнення з боку орга­нів травлення. Часто розвивається паралітична непрохідність ки­шок. Профілактика цього ускладнення включає ранню активіза­цію хворих, раціональний режим харчування, дренування шлун­ка, уведення газовідвідної трубки. Після операції рекомендується зробити гіпертонічну клізму. Проводять перидуральну блокаду та стимуляцію моторики кишок шляхом уведення 0,05 % розчи­ну пітуїтрину. Уводять карбахолін, церукал, убретид, аміназин. Показані фізіотерапевтичні процедури (діадинамічні струми). За­стосовують електростимуляцію апаратом "СНІМ". Електрости­муляцію починають на 2-й день після операції. Після цієї проце­дури швидко з'являється перистальтика кишок і відходять гази. Досить ефективними є інфузія сорбітолу, діадинамічні струми Бернара, тривала перидуральна анестезія, інфузія 0,25 % розчи­ну новокаїну в корінь брижі тонкої кишки.

У багатьох хворих у післяопераційний період виникає пробле­ма нормалізації пасажу хімусу по кишечнику.

Причинами порушення пасажу жовчі можуть бути не тільки особливості режиму харчування і природжена патологія товстої кишки, а й порушення моторної функції кишечнику внаслідок хронічних захворювань органів травлення. Сповільнення руху харчових мас по кишечнику призводить до різкого порушення процесів мембранного і порожнинного травлення. При цьому від­бувається неповне розщеплення складових елементів харчових продуктів, посилюються процеси бродіння в просвіті кишечни­ку. Усмоктування продуктів бродіння в систему венозного Кро­вообігу збільшує токсичне навантаження на печінку. Тривалий

процес бродіння в кишечнику змінює звичайний склад кишкової мікрофлори. У ньому починають превалювати неклостридіальні анаероби і дріжджоподібна мікрофлора. Порушується бар'єрна функція кишечнику, виникає ризик появи бактеріальної транс- локації. Це створює передумови до збільшення частоти гнійних ускладнень після планових операцій. Для профілактики пору­шення пасажу хімусу по кишечнику рекомендовано як у після­операційний, так і в ранній післяопераційний період застосову­вати проносні засоби, а саме форлакс. Для нормалізації процесу травлення рекомендовано застосовувати препарати для екзоген­ного заміщення ферментів (панкреатин, креон тощо).

Перитоніт — грізне ускладнення післяопераційного періоду. Найчастішою його причиною є недостатність швів анастомозів після резекції шлунка чи кишечнику. У таких випадках слід не­гайно виконати релапаротомію, ліквідувати джерело перитоніту і адекватно дренувати черевну порожнину. Одночасно проводять масивну дезінтоксикаційну й антибактеріальну терапію.

Рання спайкова кишкова непрохідність може виникнути прак­тично після будь-якого втручання на органах черевної порожни­ни. Погіршується загальний стан хворого, наростає здуття живо­та, посилюється біль, виникає блювання, з'являється шум плес­ку. Спостерігається позитивний симптом Валя. Під час оглядо­вої рентгеноскопії виявляють чаші Клойбера. У разі виникнення спайкової кишкової непрохідності необхідно негайно провести релапаратомію.

Після операції можуть виникати ускладнення з боку сечо­вих органів: анурія (затримка виділення сечі нирками) та ішу­рія (затримка сечовипускання). За наявності анурії сечовий мі­хур порожній, позивів до сечовипускання немає. У таких випад­ках проводять двобічну паранефральну блокаду, діатермію на ділянку нирок. Уводять 1 мл 1 % розчину пілокарпіну, осмотич­ні діуретики.

Ішурія може бути зумовлена вимушеним положенням хворо­го в ліжку. Мають значення і нервово-рефлекторні механізми. Хворим необхідно ввести атропіну сульфат. На ділянку сечівни­ка треба покласти грілку. За неефективності цих заходів прово­дять катетеризацію сечівника.

Порушення функцій печінки і нирок проявляється знижен­ням синтезу ферментів, наростанням диспротеїнемії, олігурією.

Грізним ускладненням післяопераційного періоду є ниркова і печінкова недостатність.

У сучасних клініках організовані спеціалізовані відділення, де проводять інтенсивне спостереження за хворими в післяопе­раційний період. Це відділення реанімації та інтенсивної терапії. Кваліфікований персонал здійснює комплекс лікувальних захо­дів, спрямованих на нормалізацію гомеостазу, лікування гост­рих порушень життєво важливих функцій організму та обмінних процесів у хворих, які перебувають у критичному стані.

Інтенсивне спостереження може бути візуальним, монітор- ним, лабораторним та комбінованим. На кожного хворого слід завести картку погодинного обстеження і листок призначень. Че­рез кожні 1—3 год реєструють показники дихання і кровообігу, температуру тіла, діурез, кількість рідини, яку вводять в орга­нізм і яка з нього виводиться. Оцінюючи стан хворого, врахову­ють ступінь здуття живота і напруження м'язів передньої черев­ної стінки, стан післяопераційної рани, наявність внутрішньої або зовнішньої кровотечі. Звертають увагу на наявність гикавки або блювання, кількість і характер випорожнень. Під час аускульта­ції і перкусії живота можна виявити перистальтичні шуми в ки­шечнику, наявність газу або рідини в черевній порожнині.

Динамічне спостереження за функціями дихальної і серцево- судинної систем найчастіше здійснюється за допомогою моні- торної техніки, яка дозволяє реєструвати частоту дихання, вміст вуглекислого газу, частоту серцевих скорочень, АТ і централь­ний венозний тиск, електрокардіограму, тиск у порожнинах сер­ця, температуру тіла тощо. У разі проведення ШВЛ необхід­но слідкувати за роботою респіратора, контролювати хвилинний об'єм дихання, частоту його, тиск на вдиху і видиху та ін.

Окрім візуального і моніторного спостереження, проводять лабораторні дослідження (можна контролювати до 55 лабора­торних показників).

Інтенсивна терапія в післяопераційний період включає: боротьбу з болем і профілактику шоку; відновлення серцево-судинної діяльності і ліквідацію пору­шень мікроциркуляції.

Відділення реанімації та інтенсивної терапії розміщують по­близу операційного блоку. У відділенні повинні бути реанімацій­ні зали, палати інтенсивної терапії, операційна для нетранспорта­

бельних хворих, в якій виконують невеликі операційні втручання (трахеотомія, пункція плевральної порожнини та ін.), перев'яз­ки тощо, а також експрес-лабораторїя, кабінет завідуючого від­діленням, ординаторська, кімнати старшої медсестри і сестри-гос- подарки, середнього і молодшого персоналу, душові, санвузол.

Відділення реанімації та інтенсивної терапії оснащується функ­ціональними ліжками. Ліжка повинні стояти так, щоб до хворо­го можна було вільно підійти з трьох боків, і щоб усі вони були добре помітними із сестринського поста. Оскільки ліжка мають колесики, їх можна легко пересувати і використовувати для пе­ревезення хворого з операційної в палату. Кожне ліжко забезпе­чується штативом для інфузійної системи, звукової і світлової сигналізації, індивідуальним світильником, централізованою по­дачею кисню, контрольно-діагностичною, дихальною і наркоз­ною апаратурою. У палатах також є апарати, які реєструють час­тоту пульсу і його ритм, електрокардіограму, параметри дихання, АТ і центральний венозний тиск, тиск у легеневій артерії та ін. В експрес-лабораторії отримують інформацію про гематокрит, вміст гемоглобіну та електролітів, ОЦК, кислотно-основний стан (КОС), рівень білірубіну, сечовини, глюкози, протромбіну тощо. У палаті є набори для трахеотомії та венесекції, апарат для де­фібриляції серця. Палати оснащені пересувними рециркуляцій- ними повітроочищувачами. Двері у відділення повинні бути за­чиненими. У приміщеннях відділення і тамбурі встановлюють спеціальні бактерицидні ртутно-кварцові лампи низького тиску.

Хворих, які були оперовані з приводу перитоніту, гнійних за­хворювань і післяопераційних ускладнень, розміщують в ізольова­них палатах. Там повинна бути добра вентиляція, що забезпечу­ється вентиляційними установками з бактеріальними фільтрами, кондиціонерами. Необхідно проводити ретельну дезінфекцію предметів догляду за хворими. З метою профілактики внутріш- ньолікарняної інфекції за можливості слід дотримуватися систе­ми циклічності заповнення палат.

Прибирання приміщень проводять вологим способом не рідше ніж 2 рази на день з використанням дезінфекційних засобів. Для дезінфекції виробів медичного призначення, білизни і санітарно- технічного обладнання застосовують такі сучасні дезінфектанти, як хлорангіон, гембар, декопекс, лізоформін, бацилоцид, дисмозолон пур, мікробак-форте, саніфект-128, клорсепт, дескозал тощо.

Генеральне прибирання проводять 1 раз на тиждень. Постіль ну білизну міняють щодня.

У відділенні реанімації та інтенсивної терапії медична сестра веде таку документацію:

аркуш призначень та спостережень; карту реанімації та інтенсивної терапії; журнал реєстрації хворих; журнал чергової медичної сестри; журнал обліку сильнодіючих лікарських засобів. Основним документом, з яким медична сестра працює протя­гом усього робочого дня, є аркуш призначень та спостережень. Вона одержує його від палатного лікаря після огляду хворих. Медична сестра повинна відразу перевірити всі призначення та уточнити незрозумілі моменти (нечітке дозування препаратів, спосіб та час уведення ліків). Одержавши в маніпуляційній або в старшої медичної сестри необхідні препарати, вона розпочинає виконання призначень. В аркуш або картку призначень запису­ють абсолютно все: що хворому вводять, які маніпуляції викону­ють. У разі невиконання призначень зазначають прізвище ліка­ря, який відмінив призначення, та причину цього. Наприкінці зміни або чергування медична сестра підраховує водний баланс хворого (кількість уведеної, випитої та виділеної рідини). Ці ві­домості вона передає лікареві палати та медичним сестрам, котрі заступають на чергування, у присутності завідуючого відділен­ням і старшої медичної сестри.

Неприпустиме оформлення документації по пам'яті.

Годування хворих проводять лише після дозволу хірурга, який робив операцію, або палатного лікаря. Хворих годують з ложки чи поїльника.

У післяопераційний період призначають відповідні дієти. Так звані нульові хірургічні дієти показані після операцій на орга­нах травлення, а також при порушеннях мозкового кровообігу, черепно-мозковій травмі, інфекційних захворюваннях, що пере­бігають з високою температурою. Це рідка, напіврідка, желепо­дібна чи протерта їжа. У раціоні різко обмежують кількість со­лі. їжу дають часто і малими порціями.

Дієту № 0-а призначають, як правило, на 2 —3-й день після операції. Вона включає рідкі, желеподібні страви. Дозволяється знежирений неміцний м'ясний бульйон, рисовий відвар з верш­-

ковим маслом, чай з лимоном. На 3-й день дають некруто зваре­не яйце.

Дієту № 0-б призначають після дієти № 0-а. Хворому дають рідкі протерті каші на м'ясному бульйоні або воді з молоком, слабкі знежирені неміцні м'ясні бульйони з манною крупою, па­рове суфле з нежирного м'яса.

Дієта № О-в. У раціон включають супи, пюре, парові страви з протертого вареного м'яса, парові страви із сиру, а також сві­жий сир, протертий зі сметаною.

Дієта № 1-а. Призначається хворим на виразкову хворобу шлунка і дванадцятипалої кишки в стадії загострення, після ре­зекції шлунка (на 4 —5-й день). Усі страви мають бути рідкої або кашоподібної консистенції. У раціоні повинна бути достатня кількість білків (100 г), жирів (100 г) і вуглеводів (200 г). їжу приймають 6 — 8 разів на день.

Дієта № 1-6. Призначається після дієти № 1-а_Л їжа має бути протертою чи відвареною, або її готують на парі. їжу вживають теплою, не менш ніж 6 разів на день.

Дієта № 1. Призначається хворим на виразкову хворобу шлунка в період ремісії і в післяопераційний період протягом 5 — 6 міс. їжа повинна бути рідкою чи кашоподібної консистен­ції. їжу приймають 5 — 6 разів на день. Кількість білків і жи­рів — до 120 г, вуглеводів — 400 — 500 г. Обмежують кількість кухонної солі. Не можна вживати продукти, що містять багато клітковини.

Дієта Мейленграхта призначається хворим з гастродуоде- нальною кровотечею. Вона сприяє нейтралізації кислого вмісту шлунка, зменшенню перистальтики шлунка і кишечнику, справ­ляє позитивний вплив на згортання крові і процеси репарації. Дієта багата на молочні продукти, овочі і фруктові соки, віта­міни С і К (овочеві протерті супи, каші, картопля, молоко, вер­шки, м'ясо у вигляді суфле, білий хліб тощо). їжу приймають 6 — 8 разів на день у протертому вигляді. Кількість білків — 70-100 г, жирів - 90-100 г, вуглеводів - 300-400 г.

Дієта Мя 2 показана хворим на хронічний гастрит, коліт і ен­тероколіт у стадії загострення, а також після оперативних втру­чань на товстій і прямій кишках. Дієта сприяє зменшенню бро­дильних процесів, нормалізації моторної і секреторної функцій шлунка і кишечнику. Обмежують уживання продуктів, які важ-

ко перетравлюються, містять клітковину чи подразнюють слизо­ву оболонку. Кількість білків — 100 г, жирів — 100 г, вуглево­дів — 400 г. їжу приймають 4 — 5 разів на день.

Дієта № 5 показана хворим на гострий і хронічний холецис­тит, жовчнокам'яну хворобу, гепатит. Вона сприяє накопиченню глікогену в печінці, стимулює жовчовиділення і моторну функ­цію кишечнику. Усі страви готують на парі або вживають відва­рену їжу. Кількість білків — 100—110 г, вуглеводів — 500 г, жирів — до 80 г, у тому числі 15 % — рослинні. Рекомендують­ся продукти, багаті на ліпотропні речовини (метіонін, лецитин) і клітковину. З раціону виключаються продукти, що містять холес­терин і екстрактивні речовини (жирні сорти м'яса і риби, сало, консерви, шпинат, щавель, рибні і м'ясні супи, гострі страви і т.д.). їжу приймають 5 — 6 разів на день.

Дієта № 5-n показана хворим на гострий і хронічний пан­креатит. Дієта сприяє зменшенню гіперферментації, пригніченню секреторної функції підшлункової залози. їжу приймають 6 ра­зів на добу. Дієта містить 80 г білків, 40 г жирів і 200 г вуглево­дів. У перші 2 — 3 дні рекомендується голод або лужна вода, у подальшому — слизові супи з різних круп (окрім пшона) на во­ді або неміцному овочевому відварі, нежирні сорти м'яса (курка, індичка, кролик, яловичина) у вигляді суфле, парових котлет, нежирні сорти риби (тріска, судак, сазан, окунь), некруто зваре­ні яйця або паровий омлет, сир некие лий у вигляді пасти чи па­рового пудингу. З овочів — картопля, морква, кабачки та цвітна капуста у вигляді пюре чи парових пудингів. Яблука тільки пе­чені (окрім антоновських). Напої — компоти із сухофруктів чи свіжих яблук, киселі, желе, мус на ксиліті або сорбіті, настій із шипшини, лужна мінеральна вода (боржомі та ін.). При хроніч­ному панкреатиті кількість білка збільшують до 130 — 140 г, жи­рів — до 60-80 г, вуглеводів - до 300-350 г. їжа протерта, парова або запечена в духовій шафі.

Дієта № 5-а призначається після холецистектомії та інших оперативних втручань на печінці, жовчному міхурі та жовчних протоках. Дієта щадна, містить 90 г білків, 50 — 60 г жирів і 250 — 280 г вуглеводів. З раціону виключається рослинна олія. Кількість вуглеводів і кухонної солі обмежують. їжу готують на парі або вживають у відвареному вигляді (нежирний сир, омлет білковий паровий, суп рисовий з овочами протертий, парові м’яс-

ні биточки, відварена риба, морквяно-яблучні биточки, яблука печені без цукру, білі сухарі, відвар шипшини, кефір, чай з мо­локом та ін.).

Штучне зондове харчування. Зондове ентеральне хар­чування застосовують, якщо хворий тривалий час непритомний, а також, коли ковтання неможливе унаслідок бульварного пара­лічу, набряку язика чи гортані в післяопераційний період після резекції шлунка). Використовують суміші амінокислот, жирових емульсій, вітамінів, електролітів та ін. У деяких випадках по­живні суміші вводять, обминаючи шлунок, безпосередньо в тон­ку кишку. Для зондового харчування використовують м'які пла­стмасові, гумові або силіконові трубки із зовнішнім діаметром З —5 мм, зонди. Зондова суміш може містити 400 г теплого моло­ка, 2 сирих яйця, 50 г цукру, 40 мл етилового спирту, сіль. Ідеа­льний склад суміші в енпітах (білковому, жировому, низьколак- тозному, вівсяному, рисовому тощо).

Парентеральне харчування також застосовується в ін­тенсивній терапії. Комплекс поживних речовин уводять в орга­нізм, обминаючи травний канал. Розрізняють повне паренте­ральне харчування, коли вводять усі необхідні компоненти для поповнення енергетичних витрат і підтримання певного рівня об­мінних процесів, і неповне, коли парентерально вводять лише деякі інгредієнти, продовжуючи ентеральне харчування.

За показаннями поживні суміші вводять через постійний на- зогастральний зонд.

Здійснюючи догляд за хворими у відділенні реанімації та ін­тенсивної терапії, медичні сестри повинні уважно стежити за гі­гієною тіла хворого. Обличчя хворого протирають вологим руш­ником. Шкіру тіла також ретельно протирають 1—2 рази на день. Попрілості присипають тальком або дитячою присипкою, систе­матично протирають ці ділянки шкіри 0,1 % розчином калію пер­манганату. Проводять профілактику пролежнів. Щоб запобігти виникненню контрактур, нижні кінцівки вкладають у функціо­нально вигідне положення. Кілька разів на день слід робити па­сивну гімнастику.

Для профілактики висихання рогівки в очі закапують 2—3 ра­зи на добу по 2—3 краплі вазелінового масла. Ротову порожнину через 1—2 год протирають вологим тампоном і змащують вазелі-

новим маслом, розчином гліцерину чи іншими засобами. Ретель­ного догляду потребують носові ходи.

Слід суворо дотримуватися правил асептики під час венепун­кції, катетеризації судин і сечового міхура, заміни інфузійних систем і перев'язок.

У хворих, які перебувають у відділенні реанімації та інтенси­вної терапії, можливі мимовільні сечовипускання і дефекація. Необхідно використовувати підкладні клейонки і додаткову бі­лизну, котрі замінюють після забруднення, та памперси, які мі­няють після мимовільного сечовипускання (зразу ж виконують гігієнічні процедури).

Важливе значення має дотримання норм медичної етики і деонтології. Лікар, середній і молодший медичний персонал му­сять виявляти співчуття до хворого, вселяти в нього надію на одужання, оберігати психіку. Персонал відділення регулярно обстежують на бактеріоносійство. Родичам не дозволяється від­відувати хворих.

Дата добавления: 2015-12-15 | Просмотры: 2751 | Нарушение авторских прав