АкушерствоАнатомияАнестезиологияВакцинопрофилактикаВалеологияВетеринарияГигиенаЗаболеванияИммунологияКардиологияНеврологияНефрологияОнкологияОториноларингологияОфтальмологияПаразитологияПедиатрияПервая помощьПсихиатрияПульмонологияРеанимацияРевматологияСтоматологияТерапияТоксикологияТравматологияУрологияФармакологияФармацевтикаФизиотерапияФтизиатрияХирургияЭндокринологияЭпидемиология

Основні види хірургічної патології

Ушкодження.

Закриті механічні ушкодження (травми)

План

1.Поняття про травму. Види травматизму та його профілактика. Організація травматологічної допомоги.

2.Обстеження травматологічних хворих.

3.Види закритих травм м'яких тканин: забій, розтягнення, роз­рив, струс. Особливості діагностики, надання першої медичної допомоги та лікування. Вивихи, їх види, діагностика і лікування.

4.Поняття про переломи кісток. Класифікація, клінічні ознаки, надання першої медичної допомоги, профілактика ускладнень, транспортна іммобілізація. Принципи лікування.

5.Синдром тривалого роздавлювання, або травматичний токси­коз. Початкові ознаки синдрому, місцеві зміни ділянки трав­мованих тканин, періоди перебігу захворювання. Перша допо­мога та принципи лікування в умовах стаціонару.

6.Роль фельдшера в лікуванні травматологічних хворих.

7.Особливості догляду за травматологічними хворими.

Анатомічні або функціональні порушення, які виникають у тканинах чи внутрішніх органах унаслідок дії факторів зовніш­нього середовища, називаються травмою, або ушкодженнями. Дія може бути механічною (удар, здавлювання, розтягнення), фізичною (тепло, холод, електричний струм, радіоактивне ви­промінювання), хімічною (кислоти, луги, отрути), психічною (переляк, страх).

Травматологія — учення про ушкодження, їх лікування і про­філактику.

Ортопедія — учення про лікування і профілактику природ­жених і набутих захворювань опорно-рухового апарату.

Сукупність травм певних груп населення, які виникають на певній території за визначений проміжок часу, називається трав­матизмом.

Розрізняють виробничий і невиробничий травматизм. Травма вважається виробничою, якщо людина була травмована на робо­чому місці під час виконання службових обов'язків, а також по дорозі на роботу чи з роботи. Якщо потерпілий працює на дер­жавному підприємстві, то з 1-го дня йому оформлюють листок непрацездатності зі 100 % оплатою. У разі невиробничої травми листок непрацездатності видають із 6-го дня, і оплачується він відповідно до прийнятих у галузі правил — з урахуванням ста­жу роботи, посади та ін. На перші 5 днів видається довідка про тимчасову непрацездатність у зв'язку з травмою, яка не оплачу­ється. Розрізняють сільськогосподарський, промисловий, транс­портний, військовий, побутовий і спортивний травматизм.

Травматизм займає третє місце серед причин непрацездатнос­ті. Смертність від травм наприкінці 80-х років в Україні стано­вила близько 230 на 100 000 населення, у США — близько 80, в європейських країнах — близько 40 — 50. Приблизно полови­ну випадків становить побутовий травматизм, близько 40 % — транспортний і 5 —6 % — виробничий.

Травма може бути одиничною, множинною, поєднаною і ком­бінованою. Одинична, або ізольована, травма — це ушкодження одного органа або кінцівки в межах одного сегменту. Множинна травма характеризується ушкодженням багатьох ділянок тіла в межах однієї системи. Поєднана травма — це ушкодження опор­но-рухового апарату і внутрішніх органів. Комбінована травма виникає під дією механічних і немеханічних факторів.

Організація травматологічної допомоги. Вона складається з таких ланок: першої допомоги, евакуації потерпілого в ліку­вальний заклад, амбулаторного і стаціонарного лікування, реа­білітації.

Першу допомогу може надати як лікар, так і фельдшер швид­кої допомоги, або фельдшер медпункту на підприємстві. Вона може надаватися іншими особами в порядку само- і взаємодопо­моги. На місці події слід провести транспортну іммобілізацію і знеболювання, накласти пов'язку, спинити кровотечу і провести базову серцево-легеневу реанімацію.

Евакуацією потерпілих займається служба швидкої допомо­ги, рідше їх транспортують працівники міліції або приватні осо­би (у разі дорожньо-транспортної пригоди).

Допомога 90 % травматологічних хворих надається в амбула­торіях і поліклініках. Амбулаторне лікування травматологічних хворих проводять також у спеціалізованих травматологічних пунк­тах, які мають відповідне оснащення (для проведення рентгено­логічного дослідження і первинної хірургічної обробки рани, на­кладання звичайних і гіпсових пов'язок). У травматологічному пункті проводять комплексне лікування хворого до виписки на роботу. Тут також проводять реабілітаційне лікування.

Стаціонарне лікування травматологічних хворих здійснюєть­ся в спеціалізованих відділеннях міських і районних лікарень, у клініках при кафедрах травматології і ортопедії медичних інсти­тутів, університетів і академій, науково-дослідних інститутах трав­матології і ортопедії.

Захворювання й ушкодження опорно-рухового апарату потре­бують тривалого лікування, втрачені функції відновлюються по­вільно. У зв'язку з цим зростає роль реабілітації. Реабілітацію проводять у травматологічних стаціонарах, травматологічних пунктах і поліклініках за місцем проживання пацієнтів, а також у реабілітаційних центрах і санаторіях.

Обстеження травматологічних хворих. Воно складається з опитування, огляду, пальпації, визначення об'єму рухів у сугло­бах, вимірювання довжини кінцівок і дослідження їх функцій, рентгенологічного і лабораторних досліджень.

Під час опитування хворого необхідно з'ясувати час, місце, обставини і причини нещасного випадку; силу і напрямок удару або тиску, положення тулуба і кінцівок у момент травми. Обо­в'язково потрібно уточнити вид травматизму. При виробничому травматизмі потрібно уточнити, чи було складено акт про нещас­ний випадок за формою Н-1 і чи є в травмованого екземпляр цього акту. Якщо акту у хворого немає, необхідно про це повід­омити керівника підприємства.

За наявності захворювань опорно-рухового апарату необхід­но з'ясувати давність хвороби, її особливості, а також, яке ліку­вання застосовувалось і його ефективність.

Оглядаючи травматологічного й ортопедичного хворого, необ­хідно оголити не тільки ушкоджену, а й здорову кінцівку (щоб порівняти їх). При деформації хребта слід оглянути весь тулуб. Звертають увагу на положення хворого (активне, пасивне, виму­шене), характер ходи, рухів кінцівок і тулуба, наявність їх пато­логічної установки.

Оглядають шкіру. Потрібно звернути увагу на колір шкіри, наявність шкірних захворювань, саден, ран, крововиливів.

Необхідно також звернути увагу на пропорційність будови тіла, форму суглобів, наявність складок у незвичних місцях та ін.

Натягнутою сантиметровою лінійкою потрібно визначити вісь верхньої кінцівки (пряма лінія, що проходить від центру голов­ки плечової кістки спереду через виросток плечової кістки до головки ліктьової кістки) і вісь нижньої кінцівки (пряма лінія, що проходить від верхньої передньої ості через медіальний край надколінка до першого міжпальцьового проміжку).

Відхилення поздовжньої осі кінцівки назовні називається ва- льгусним, а досередини — вару сним. Зміна положення осі кін­цівки може бути зумовлена перерозгинанням або деформацією (саблеподібна, кутова тощо).

Важливе значення має характер ходи хворого. Щадна хода спостерігається за наявності болю, качина — при двобічному ви­виху стегна, паралітична — при залишкових явищах поліомієлі­ту, ушкодженні нервів тощо.

Під час пальпації можна встановити точну локалізацію бо­лю, консистенцію тканин і форму суглобів, виявити місцеве підвищення або зниження температури, визначити ущільнення м'яких тканин і кісткових виступів, а також крепітацію і хруст відламків.

Обстежуючи хворого, слід визначити об'єм рухів кінцівок і тулуба. Визначають активні рухи в сагітальному і фронтальному напрямках, ротаційні рухи навколо осі та пасивні рухи. Амплі- туду рухів у тому чи іншому суглобі виміряють кутоміром. Ви­значають ступінь рухливості суглоба (суглоб нерухливий, ригід­ний та ін.).

При анкілозах потрібно визначити характер установки кін­цівки: згинання, розгинання, приведення, відведення, ротація. При контрактурах необхідно з'ясувати їх походження (невро- генна, суглобова, м'язова, рубцева). Визначають, чи є надмірні (надмірні згинання, відведення, ротація та ін.) та патологічні рухи.

Дослідження хребта проводять у вертикальному або горизон­тальному положенні. Визначають ступінь вираженості фізіоло­гічних вигинів хребта (фізіологічний лордоз у ділянці шийних і поперекових хребців і фізіологічний кіфоз у ділянці грудних хребців). Лінія остистих відростків повинна бути рівною.

Дослідження місця ушкодження. Ушкоджену частину тіла треба порівняти із симетричною. Під час пальпації необхідно з'я­сувати біль у разі навантаження на вісь. Пальпацію слід прово­дити дуже обережно.

Обстежуючи місце ушкодження, можна виявити низку специ­фічних симптомів: кісткову крепітацію, патологічну рухливість, підшкірну емфізему тощо.

Не слід забувати про можливість ушкодження судин і нервів. Звертають увагу на вираженість венозного малюнка, похолодан­ня кінцівки, наявність набряку та збереженість іннервації дис- тальніше від зони ушкодження.

Додаткові методи обстеження травматологічних хворих. Рентгенологічне дослідження дозволяє з'ясувати характер ушко­дження, визначити лінію перелому, наявність і характер зміщен­ня; у складних випадках рентгенографію можна доповнити ком­п'ютерною томографією і дослідженням ядерно-магнітного резо­нансу.

За допомогою лабораторних досліджень (клінічний аналіз кро­ві, загальний аналіз сечі та ін.) оцінюють величину крововтрати, виявляють ознаки ушкодження внутрішніх органів (гематурія, підвищення рівня креатиніну в плазмі, трансаміназ тощо). УЗД, ендоскопічні методи (у тому числі лапаро- і торакоскопія) до­зволяють виявити ушкодження внутрішніх органів.

Для діагностики ушкодження судин застосовують ангіогра­фію, допплєрографію і реовазографію.

До закритих ушкоджень м'яких тканин відносять забій, роз­тягнення, розрив і струс.

Забій — це закрите механічне ушкодження м'яких тканин чи органів без видимого порушення їх анатомічної цілості.

Розрізняють одиничні та множинні забої. Вони можуть вини­кати в ділянці прикладання сили травмуючого агента і на відста­ні від неї. Механізми ушкодження різні: тупий предмет, яким нанесено удар, рухається, а тіло не рухається; тупий предмет не рухається, а тіло рухається в його напрямку.

Забій м'яких тканин передусім супроводжується болем різної інтенсивності. Під час огляду виявляють набряк м'яких тканин. Він з'являється вже через кілька годин після отримання травми і протягом доби наростає. Через кілька годин після травми вини­кає крововилив, який досягає свого максимуму на 2-гу—3-тю до­бу. З часом він набуває синьо-багряного, зеленуватого і жовтого забарвлення. Якщо судини розташовані глибоко, синець з'явля­ється лише через кілька днів у віддалених від місця травми ді­лянках.

Гематома утворюється в разі розриву великої судини в ткани­нах. Вона може бути між м'язами, під фасцією, у підшкірній жировій клітковині. У разі поверхневого розташування гемато­ми визначається симптом флуктуації.

Гемартроз виникає при травмуванні ділянки суглоба, коли крововилив виникає в його порожнині. Для гемартрозу харак­терна рівномірна деформація суглоба.

Надаючи невідкладну допомогу, необхідно впевнитися в то­му, що в потерпілого немає інших, більш важких ушкоджень. Місцево застосовують холод (прикласти до забитого місця міхур з льодом, обробити шкіру в ділянці ушкодження хлоретилом, помістити кінцівку під проточну холодну воду, забинтувати її мокрим бинтом). Для обмеження рухів у ділянці ушкодженого

суглоба накладають стисну пов'язку. Для зменшення набряку надають кінцівці підвищеного положення. З 2 —3-ї доби після травми для прискорення розсмоктування гематоми і зменшення набряку застосовують теплові процедури (грілка, УФ-опромі- нення, УВЧ-терапія).

Великі гематоми пунктують, після чого накладають стисну пов'язку. У разі нагноєння гематоми проводять розтин гнояка.

Розтягнення — це ушкодження тканин з частковими роз­ривами їх при збереженні анатомічної цілості. Воно виникає при різких рухах. Часто ушкоджуються зв'язки суглобів, особ­ливо гомілково-стопного. Клінічна картина при розтягненні на­гадує таку при забої. У ділянці суглоба спостерігаються біль, припухлість і гематома. Порушуються функції суглоба. Невід­кладна допомога полягає в застосуванні холода (місцево) і на­кладанні стисної пов'язки для зменшення об'єму рухів і запобі­гання наростанню гематоми. З 3-ї доби призначають теплові про­цедури.

Розрив — це закрите ушкодження тканини або органа з по­рушенням їх анатомічної цілості. Розрізняють розриви зв'язок, м'язів і сухожилків. Сильний рух або раптове скорочення м'язів призводить до розтягнення тканин, яке перевищує бар'єр елас­тичності, що спричинює порушення цілості органа.

Розрив сухожилків спостерігається в разі раптового і сильно­го скорочення м'язів. Клінічно розрив сухожилка проявляється гострим болем у момент травми, порушенням функції відповід­ного м'яза і його скороченням. Крововилив звичайно незначний, між кінцями розірваного сухожилка можна пропальпувати щіли­ну. Невідкладна допомога полягає в транспортній іммобілізації. Лікування закритих розривів сухожилків оперативне (зшивання розірваного сухожилка з подальшою іммобілізацією).

Розрив зв'язок суглоба спостерігається в разі дії на суглоб раптової сили. У хворого з'являються біль і крововилив у м'які тканини, гемартроз у відповідному суглобі та порушення його функцій, набряк м'яких тканин. При розриві внутрішньосугло- бових зв'язок кульшового і колінного суглобів до перерахованих вище симптомів приєднуються клацання і хруст у суглобі.

ні функціонального спокою, тривалій іммобілізації ушкоджено­го суглоба.

Унаслідок сильного скорочення м'язів виникає розрив фас- цій. Біль та набряк незначні. У місці розриву фасції прома­цується щілина, в яку під час скорочення випинається м'яз. Невідкладна допомога полягає в накладанні тугої стисної по­в'язки.

Лікування консервативне (функціональний спокій, накладан­ня стисної пов'язки). Можливе оперативне лікування.

Розрив м'яза виникає внаслідок надмірного його розтяг­нення, напруження або скорочення. Він може бути повним і част­ковим. Хворий відчуває в момент розриву сильний біль, після чого порушується функція ушкодженого м'яза. Під час пальпа­ції в ділянці м'яза можна помітити дефект, який збільшується в разі його скорочення.

Частковий розрив м'яза лікують консервативно (функціональ­ний спокій, накладання стисної пов'язки, пізніше масаж). Опера­тивне лікування доцільне в разі повного розриву м'яза зі значним розходженням його кінців.

Надмірне розтягнення нервів спричинює їх розрив. Клінічна картина розриву нервів подібна до такої при інших видах закритої травми тканин.

Порушується чутливість у ділянці ушкодження. Лікування оперативне.

Струс — це механічна дія на тканини, яка призводить до порушення їх функціонального стану без явних анатомічних змін.

При струсі м'язів, кісток, суглобів і нервів, який спостеріга­ється під час тривалої роботи з вібруючими інструментами, роз­виваються патологічні зміни, які одержали назву "вібраційної хвороби".

Вивих — це стійке зміщення суглобових кінців кісток, що спричинює порушення функції суглоба. Вивихнутою вважають дистальну частину з'єднання.

Часткове роз'єднання суглобових кінців називається підви­вихом.

При повному вивиху і значному зміщенні суглобових кінців кісток їх суглобові поверхні не стикаються.

Розрізняють природжені і набуті (травматологічні) вивихи. Вивихи, які систематично повторюються і виникають при незна­чній механічній дії,,називають звичними.

Зміщення суглобових поверхонь кісток супроводжується роз­ривом суглобової капсули. Нерідко при цьому виникає ушко­дження зв'язок і судин.

Хворий зазвичай скаржиться на деформацію суглоба, відсут­ність активних і пасивних рухів. Під час огляду привертає увагу деформація суглоба, згладженість його контурів, фіксація кін­цівки у вимушеному положенні, параартикулярний набряк. Мето­дом порівняльної пальпації виявляють відсутність ділянки виви­хнутої кістки, фіксацію кінцівки, зміну її довжини, болючість і різке обмеження пасивних рухів у суглобі.

Перша допомога — іммобілізація кінцівки, транспортування хворого в травматологічний пункт. Вправляти вивих можна тіль­ки після рентгенологічного дослідження. Лікування полягає у вправлянні вивиху і фіксації кінцівки.

Патологічні підвивихи і вивихи виникають унаслідок запаль­них дегенеративно-дистрофічних і нейротрофічних уражень суг­лобів, розвитку злоякісних та доброякісних пухлин.

Лікування патологічних вивихів комплексне (лікування ос­новного захворювання, ліквідація патологічного процесу в су­глобі і проведення реконструктивно-відновних операцій на су­глобах).

Переломом називається порушення цілості кістки, яке ви­никає внаслідок травми. Різноманітність переломів зумовлена механізмами їх виникнення, характером перелому, локалізацією відламків тощо. Розрізняють травматологічні (унаслідок ушко­дження) і патологічні (унаслідок попередніх патологічних змін у кістці) переломи.

Переломи кісток поділяють на відкриті і закриті.

За локалізацією розрізняють діафізарні (гюзасуглобові), ме- тафізарні (навколосуглобові) й епіфізарні (внутрішньосуглобові) переломи. Часто перелом поєднується з вивихом (переломо- вивих). У дітей площина перелому може проходити через епіфі- зарний хрящ. Такі переломи називають епіфізеолізами.

Залежно від форми і розміщення площини перелому розріз­няють поперечні, косі, поздовжні, гвинтоподібні, осколкові, убиті і компресійні переломи.

Переломи кісток можуть бути без зміщення, з незначним і повним зміщенням відламків. Зміщення відламків може відбува­тися в одній площині (фронтальній, сагітальній чи вертикаль­ній), у двох (фронтальній і сагітальній) чи трьох площинах (фронтальній, сагітальній і вертикальній).

Залежно від характеру зміщення розрізняють зміщення від­ламків у ширину, довжину, під кутом, по периферії.

Діагностика перелому ґрунтується на даних анамнезу, загаль­ного обстеження і рентгенографії.

Ознаки перелому: локальна болючість, деформація і пору­шення функції кінцівки, її вкорочення, патологічна рухливість, крепітація кісткових відламків.

Основні симптоми — характерна деформація, патологічна рух­ливість, кісткова крепітація.

Під характерною деформацією розуміють зміну конфігурації кінцівки, а також видимі зміщення кісткових відламків.

Патологічна рухливість — наявність рухів поза суглобом.

Кісткова крепітація — це характерний хруст, який виникає під час тертя кісткових відламків.

За відсутності зазначених вище симптомів діагноз перелому може бути встановлений у разі виявлення сукупності таких симп­томів: болю, різкої локальної болючості в ділянці перелому або болючості під час навантаження на вісь, наявності гематоми в міс­ці перелому, деформації кінцівки в зоні ушкодження та її вко­рочення, вимушеного положення і порушення функції кінцівки. Діагноз підтверджується результатами рентгенологічного дослі­дження.

Розрізняють два види регенерації кісткової тканини: фізіологіч­ну і репаративну. У разі фізіологічної регенерації постійно відбу­вається перебудова кісткової тканини: старі структури кістки ги­нуть і розсмоктуються, формуються нові її структури. Репаратив- на регенерація відбувається в разі ушкодження кісткової тканини. Вона спрямована на відновлення її анатомічної цілості і функції.

Кісткова тканина відновлюється шляхом проліферації клі­тин камбіального шару окістя, ендоста, малодиференційованих клітин кісткового мозку і диференційованих клітин. Виділяють 4 фази репаративної регенерації:

1-ша фаза — катаболізм тканинних структур, проліферація клітинних елементів;

2-га фаза — утворення і диференціація тканинних структур;

3-тя фаза — утворення ангіогенної кісткової структури (пере­будова кісткової тканини);

4-та фаза повне відновлення кістки.

Розрізняють 4 види кісткової мозолі: періостальна (зовніш­ня), ендостальна (внутрішня), проміжна, паростальна. Механізм їх утворення однаковий, функція ж їх різна. Перші два види кіст­кової мозолі утворюються швидко, особливо періостальний, що зумовлено особливістю регенерації. їх основна функція — фікса­ція відламків у місці перелому.

Утворення кісткової мозолі ще не свідчить про зрощення пе­релому, але сприяє цьому. Зрощення відламків відбувається за рахунок проміжної мозолі, після чого пері- і ендостальна мозолі резорбцюються.

Розростання кісткової тканини в рубцях, які утворюються в тканинах навколо зламаної кістки, може спричинити метапла- зію сполучної тканини, трансформацію її в кісткову (паросталь­на мозоля).

Процес зрощення кістки в зоні перелому починається з утво­рення періостальної й ендостальної мозолі. Вони тимчасово фік­сують відламки, створюючи умови для росту кісткового регене­рату. У подальшому відбувається первинне чи вторинне зрощення перелому. Якщо відламки точно зіставлені і надійно фіксовані, їх репаративна регенерація починається відразу з утворення про­міжної мозолі, що представлена кістковою тканиною. Повноцін­не кісткове зрощення відбувається в ранні терміни. Це первинне кісткове зрощення.

Що більша рухливість кісткових відламків (або діастаз між ними), то міцніша їх фіксація періостальною мозолею. Рухли­вість відламків призводить до травматизації і пррушення мік- роциркуляції регенерату. Регенерат спочатку заміщується хря­щовою тканиною, утворення якої потребує меншої оксигенації і меншої кількості біологічно активних речовин. Потім хрящова тканина заміщується кістковою (вторинне зрощення).

Перша допомога при переломі кісток включає знеболювання місця перелому, припинення кровотечі, туалет рани, накладання асептичної пов'язки, транспортну іммобілізацію і профілактику шоку.

Основні принципи лікування переломів такі: репозиція кіст­кових відламків, іммобілізація, прискорення утворення кістко­вої мозолі. Існують такі види репозиції:

Іммобілізації можна досягти різними методами. При консер­вативному лікуванні іммобілізація досягається шляхом накла­дання гіпсової пов'язки, при хірургічному — застосуванням різ­них металевих конструкцій, які безпосередньо скріплюють кіст­кові відламки; при скелетному витягненні — шляхом постійного витягнення за периферійний відламок, при позавогнищевому ком­пресійному остеосинтезі — за допомогою спеціальних апаратів.

Репарація кісткової тканини відбувається лише в разі зістав­лення і нерухомості кісткових відламків.

Синдром тривалого роздавлювання (краш-синдром, травма­тичний токсикоз) виникає при довготривалій дії травмуючого агента. При цьому цілість шкіри може не порушуватись, але в м'яких тканинах виникають ділянки некрозу, розвивається ви­ражена інтоксикація. Здавлювання нервових стовбурів спричи­нює паралічі.

У клініці краш-синдрому розрізняють 3 періоди:

1)ранній післякомпресійний шок;

2)проміжний (токсемія);

3)період ускладнень.

У 1-й і 2-й періоди хворі скаржаться на біль у ділянці ушкод­жених м'яких тканин, слабість, нудоту, запаморочення. Кінців­ка набрякла, шкіра на ушкодженій ділянці холодна, бліда, із си-

нюшними плямами. Активні рухи в суглобах відсутні або різ­ко обмежені. Через кілька годин на шкірі ушкодженої кінцівки з'являються пухирі, заповнені кров'янистою рідиною. Погіршу­ється загальний стан хворого. Спостерігаються адинамія, загаль- мованість, тахікардія, артеріальна гіпотензія.

Через 3 дні стан хворого дещо поліпшується, але потім роз­вивається гостра ниркова недостатність. Різко знижується добо­вий діурез, виникають олігурія та анурія. У подальшому можуть розвиватися такі ускладнення, як флегмона, абсцес, неврит.

Фельдшер повинен надати невідкладну допомогу хворому із синдромом тривалого роздавлювання. Вище від місця перелому на кінцівку накладають циркулярний джгут. Дистальний кінець кінцівки обробляють розчином антисептика, накладають асептич­ну пов'язку, бинтують еластичним бинтом, обкладають міхурами з льодом. Вище від джгута виконують циркулярну новокаїно­ву блокаду. Джгут знімають. Одночасно проводять боротьбу із шоком (уводять наркотичні і ненаркотичні анальгетики, серцеві глікозиди, кортикостероїди тощо), дезінтоксикаційну терапію, відновлюють ОЦК.

Якщо дві кінцівки перебували під завалом понад 8 год, джгут не знімають.

Хворого транспортують реанімобілем у реанімаційне відді­лення. Там проводять комплекс протишокових заходів. Кінцівку періодично обкладають міхурами з льодом, уводять наркотичні та ненаркотичні анальгетики (з метою зняття нервово-рефлек­торного компонента шоку), 4 % розчин натрію гідрокарбонату (для корекції КОС). Відновлення ОЦК проводять шляхом внут­рішньовенного введення білкових препаратів, реополіглюкіну, стабізолу, 5 % розчину глюкози, ізотонічного розчину натрію хлориду. Уводять кортикостероїди, дофамін, свіжозаморожену плазму, дезагреганти. За наявності ознак ДВЗ-синдрому вводять гепарин. За необхідності застосовують антибіотики, які не ма­ють нефротоксичної дії. Показані різні методи детоксикації ор­ганізму. У разі наростання симптомів гострої ниркової недостат­ності проводять гемодіаліз.

Обсяг оперативного втручання залежить від місцевих змін. При гангрені тканин кінцівки сумнівів щодо необхідності ампу­тації не виникає. За наявності набряку доцільно починати хірур­гічне лікування з фасціотомії.

Якщо дві кінцівки перебували під завалом понад 8 год, пока­зана їх ампутація.

У приймальному відділенні хворого оглядає медична сестра абофельдшер. Вони з'ясовують обставини травми в потерпілого або в осіб, які його супроводжують. За необхідності закріплю­ють шину. Вимірюють АТ. При артеріальній кровотечі слід на­класти кровоспинний джгут. Хворих у стані травматичного шоку чи коми перевозять у реанімаційний зал.

Медична сестра та фельдшер приймального відділення по­винні активно допомагати лікарю під час проведення діагностич­них процедур і лікувальних заходів.

Медична сестра травматолого-ортопедичного відділення про­водить спостереження за хворими:

за серцевою діяльністю (підраховує пульс, вимірює АТ); за функціями органів дихання (підраховує частоту дихання за 1 хв);

за кольором шкірних покривів;

за функціями органів травлення (годує хворих, слідкує за ре­гулярністю випорожнень, збирає екскременти для аналізів);

за функціями сечових органів (проводить катетеризацію, вста­новлює постійний катетер, промиває сечовий міхур).

Медична сестра виконує призначення лікаря (ін'єкції, інфузії та ін.), вимірює температуру тіла, слідкує за чистотою тіла хворо­го, годує його. Вона накладає пов'язки і компреси, ставить банки і клізми.

Дата добавления: 2015-12-15 | Просмотры: 1073 | Нарушение авторских прав