АкушерствоАнатомияАнестезиологияВакцинопрофилактикаВалеологияВетеринарияГигиенаЗаболеванияИммунологияКардиологияНеврологияНефрологияОнкологияОториноларингологияОфтальмологияПаразитологияПедиатрияПервая помощьПсихиатрияПульмонологияРеанимацияРевматологияСтоматологияТерапияТоксикологияТравматологияУрологияФармакологияФармацевтикаФизиотерапияФтизиатрияХирургияЭндокринологияЭпидемиология

Переливання крові. Кровозамінні рідини

План

1.Інфузійно-трансфузійна терапія в сучасній хірургії, реаніма­тології та інтенсивному лікуванні.

2.Шляхи введення інфузійних речовин.

3.Донорство.

4.Переливання крові. Основи ізосерології.

5.Показання та протипоказання до гемотрансфузії.

6.Способи і методи переливання крові. Проби на сумісність крові донора і реципієнта. Догляд за хворими під час гемо­трансфузії і після неї, лабораторний контроль.

7.Документація, яку веде медична сестра.

8.Помилки та ускладнення під час переливання крові.

9.Компоненти і препарати крові, їх клінічне застосування.

10.Кровозамінники і гемокоректори, їх класифікація.

11.Поняття про повне та часткове парентеральне живлення.

Інфузія — парентеральне введення в організм великої кіль­кості рідини. її проводять для нормалізації об'єму і складу кро­ві, боротьби з інтоксикацією, парентерального живлення, поліп­шення реологічних властивостей крові.

Інфузійні розчини вводять внутрішньовенно і внутрішньо- артеріально, украй рідко — внутрішньокістково (у губчасті кістки).

Розрізняють одномоментні і довготривалі, струминні і крап­линні інфузії.

Краплинні внутрішньовенні інфузії проводять зі швидкістю 60 — 70 крапель за 1 хв. Струминне введення лікарських засобів найчастіше застосовують у реанімації та під час проведення інтен­сивної терапії.

Для інфузійної терапії застосовують системи одноразового ви­користання. При довготривалій інфузії у вену вводять тонкий пластиковий катетер.

Інфузії проводять у периферійні або центральні вени (під­ключичну, верхню порожнисту та ін.)

Доступ у вену здійснюють шляхом венепункції, пункційної інтубації вени за Сельдінгером або венесекції.

Трансфузіологія — розділ медичної науки про керування функціями організму шляхом цілеспрямованої корекції морфо­логічного складу крові за допомогою переливання цільної крові, її компонентів і препаратів, а також кровозамінників та інших лікарських засобів. Трансфузіологія вивчає також мієлотрансп- лантацію (трансплантацію кісткового мозку),

Трансфузійна служба (науково-дослідні інститути, станції і відділення переливання крові) забезпечує лікувальні заклади кров'ю, її компонентами і кровозамінниками.

Донорство є головним джерелом крові, її препаратів і компо­нентів. Осіб, які добровільно здають свою кров для введення хворим, називають донорами. Хворих, яким уводять донорську кров, називають реципієнтами.

Безплатні донори здають кров без грошової компенсації.

Платні донори систематично здають свою кров протягом ба­гатьох років і одержують за це грошову компенсацію.

Донорів, які регулярно здають кров у заклади служби крові, називають активними.

Донорами резерву називають осіб, які хоча б 1 раз здавали кров і згодні в разі потреби здати її знову.

Імунні донори — донори, у крові яких містяться антитіла до антигенів у достатньому титрі. їх імунізують шляхом уведення специфічних антигенів, наприклад стафілококового чи правце­вого анатоксину.

Під антигенною системою розуміють сукупність антигенів крові, які визначаються алельними генами.

Антигени крові поділяють на клітинні і плазмові.

Клітинні антигени — це складні структурні компоненти мембрани клітин крові. Розрізняють 3 види клітинних антигенів: еритроцитарні, лейкоцитарні і тромбоцитарні.

Відомо близько 250 антигенів еритроцитів, які утворюють майже 20 антигенних систем (АВ0, резус-фактор Rh — Нr, Келл, Даффі, MNSs та ін.).

Чотири груш крові за системою АВ0 визначаються алельни­ми генами, які містяться в IX хромосомі.

Антигенна система AB0 є головною серологічною системою, яка визначає сумісність чи несумісність крові, котра перелива­ється. її складають 2 аглютиногени (А і В), які містяться в стро­мі еритроцитів і 2 аглютиніни (α і β), які містяться в сироватці крові. В еритроцитах і сироватці крові одного пацієнта не мо­же бути однойменних аглютиногенів і аглютинінів. За наявності однойменних аглютиногенів і аглютинінів виникає реакція ізо- гемагл ютинації.

Резус-фактор був відкритий у сироватці кроликів, імунізова­них еритроцитами макак резус. Він зустрічається в сироватці кро­ві 85 % людей.

Група крові — це поєднання нормальних імунологічних і генетичних ознак крові, що спадково детерміновано і є біоло­гічною властивістю кожного індивідуума.

Залежно від наявності в еритроцитах аглютиногенів А і В, а в сироватці крові відповідних їм аглютинінів а і р виділяють 4 гру­пи крові:

1-ша група — 0 (І) — еритроцити не містять аглютиноге­нів (0), у сироватці крові містяться обидва аглютиніни — α і β;

2-ша група — А (II) — еритроцити містять аглютиноген А, у сироватці крові міститься аглютинін β;

3-тя група — В (III) — еритроцити містять аглютиноген В, у сироватці крові міститься аглютинін α;

4-та група — АВ (IV) — еритроцити містять аглютиногени А і В. У сироватці крові аглютинінів немає (0).

З урахуванням серологічних факторів групи крові можна по­значати так: І - 0αβ, II - Аβ, III - Вα, IV — АВ(0).

Аглютиноген А має різновиди A1 (виявляють у 95 % випад­ків) і А₂ (у 5 % випадків). У зв'язку з цим розрізняють дві під­групи в 2-й і 4-й групах: II (A1) і II (А₂), IV (А1В) і (A2B), Оскільки існує два різновиди аглютиногену А, слід дуже уважно перевіряти реакцію на сумісність крові, переливаючи хворим кров II (А) групи.

Під час переливання крові відбувається реакція аглютинації між аглютиногенами еритроцитів крові донора та аглютиніна­ми сироватки хворого (реципієнта). Аглютиніни крові донора не вступають у реакцію аглютинації з аглютиногенами еритроцитів реципієнта, оскільки кров, що переливається, значною мірою розводиться в крові реципієнта. При значних крововтратах і переливанні великої кількості крові групи 0(1) можлива зворотна аглютинація між аглютинінами донорської крові і еритроцитами реципієнта. Тому при крововтраті слід переливати кров тільки однойменної групи.

Визначення групи крові за допомогою стандартних сирова­ток. Найчастіше застосовують методику визначення групи крові за допомогою реакції ізогемаглютинації зі стандартними сирова­тками І (0), II (А) і III (В) груп крові.

Стандартні сироватки готують із крові донорів відповідної групи. Сироватки випускають в ампулах з консервантом (тимо­лом або борною кислотою). На кожній ампулі є паспорт, де за­значені група, час приготування і термін придатності сироватки. Вона має бути прозорою, без пластівців. Титр сироватки пови­нен бути не нижчий від 1:32. Реакцію проводять за температури 15-25 °С у приміщенні з добрим освітленням.

Визначають групу крові так. На чистій білій невеликій тарілці проставляють зліва вгорі і справа написи: І (0), II (А) і III (В). Під кожним написом наносять відповідну краплю стандартної сироватки І (0), II (А) і III (В) груп крові.

Кров на дослідження беруть, проколовши голкою шкіру ніг­тьової фаланги IV пальця лівої кисті. Голки перед цим стерилі­зують кип'ятінням, шкіру обробляють етиловим спиртом.

За допомогою скляної стерильної палички кров наносять на тарілку поряд із сироваткою. Крові має бути менше, ніж сиро­ватки (1/10).

Кожну краплю крові і сироватки за допомогою окремої скля­ної палички або одним із ріжків предметного скла змішують між собою/ після чого тарілку обережно похитують протягом 5 хв, спостерігаючи за реакцією аглютинації. Потім у кожну краплю додають по 1 краплі ізотонічного розчину натрію хлориду. Мож­ливі такі результати реакції:

1.Реакція аглютинації не відбулася. Отже, еритроцити не мі­стять аглютиногенів і належать до І (0) групи крові.

2.Реакція аглютинації відбулась із сироваткою І та III груп і не відбулась із сироваткою II групи. Отже, еритроцити містять аглютиноген А і належать до II (А) групи крові.

3.Реакція аглютинації відбулась із сироваткою І та II груп і не відбулась із сироваткою III групи. Отже, еритроцити міс­тять аглютиноген В і належать до III (В) групи крові.

4.Реакція аглютинації відбулася з усіма трьома групами си­роваток. Отже, еритроцити містять аглютиноген А і В і належать до IV (АВ) групи крові.

Визначати групу крові слід у добре освітленій кімнаті за температури повітря 12 —20 °С. За низької або дуже високої тем­ператури можлива панаглютинація, тобто аглютинація з будь- якою кров'ю (в усіх трьох краплях). У разі використання слаб­ких сироваток можлива несправжня аглютинація (псевдоаглютинація).

На відміну від справжньої аглютинації, при псевдоаглютинації реакція нечітка, настає пізно, пластівці еритроцитів менш стійкі і розпадаються після струшування. У сумнівних випадках слід повторити визначення групи крові, суворо дотримуючись інструкції.

Визначення групи крові за допомогою цоліклонів анти-А і анти-В. Цоліклони анти-А і анти-В — розведена асцитна рідина мишей — носіїв відповідної гібридоми, в якій містяться специ­фічні імуноглобуліни класу М — антитіла до групоспецифічних антигенів (А або В) людини.

Цоліклони анти-А і анти-В випускають у ліофілізованій фор­мі в ампулах, в яких окрім реагентів міститься також консервант (натрію азид) і відповідний барвник. До кожної ампули цолі- клону додається ампула розчинника, який ідентичний для обох компонентів).

Цоліклони анти-А (рожевого кольору) і анти-В (синього ко­льору) випускають в ампулах по 20, 50, 100 і 200 доз, розчин­ник — в ампулах по 2, 5, 10 і 20 мл відповідно. Термін збе­рігання — 3 роки (у холодильниках за температури 2 — 8 °С). У темному місці за температури 10 — 25 °С і відносній вологості (65±15) % ампули можна зберігати протягом 2 років.

Техніка визначення групи крові людини така. Розкривають ампулу цоліклонів анти-А й анти-В і дві ампули з розчинником. Окремими чистими піпетками переносять розчинники у відповід­ні ампули. Кожну ампулу струшують кілька разів. Повне розчи­нення відбувається_протягом 1л-2 хв.

Поряд iз краплями антитіл наносять по одній краплі крові,

приблизно в 10 разів меншій від краплі антитіл. На пластинці скляною паличкою змішують краплі. При позитивному резуль­таті протягом 1—2 хв відбувається аглютинація еритроцитів.

Результати реакції оцінюють так:

1.Аглютинації немає ні з цоліклоном анти-А, ні з цоліклоном анти-В. Отже, в еритроцитах немає антигенів А і В і кров належить до групи 0 (І).

2.Аглютинація (+) спостерігається тільки з цоліклоном ан­ти-А. Кров належить до групи А (II).

3.Аглютинація (+) спостерігається тільки з цоліклоном ан­ти-В. Кров належить до групи В (III).

4.Аглютинація спостерігається з цоліклонами анти-А й анти-В. Кров належить до групи АВ (IV).

Для виключення автоаглютинації, яка спостерігається в деяких випадках (при мієломній хворобі, опіках), а також під час дослідження пупкової крові немовлят у разі аглютинації еритроцитів із цоліклонами анти-А й анти-В необхідно провести контроль з ізотонічним розчином натрію хлориду.

Визначення групи крові за допомогою стандартних еритро­цитів. Дослідження проводять у лабораторії.

Стандартні еритроцити готують із крові донорів з відомою групою крові, зберігають за температури 4 —8 °С протягом 2 — 3 днів.

Кров для дослідження беруть з вени в суху пробірку, центри­фугують для відокремлення сироватки й еритроцитів.

На маркіровану тарілку піпеткою в 6 лунок наносять по одній великій краплі сироватки досліджуваної крові з пробірки, а по­руч з ними — по одній маленькій (у 10 раз меншій) краплі стан­дартних еритроцитів груп 0 (І), А (II) і В (III) по 2 серії, змі­шують скляними паличками. Тарілку похитують, спостерігають за реакцією протягом 5 хв. У краплі, де відбулась аглютинація, додають ізотонічний розчин натрію хлориду, після чого оціню­ють результати реакції (табл. 2).

Результати визначення групи крові перехресним методом ві­рогідні, якщо результати реакцій зі стандартними ізогемаглютинувальними сироватками і стандартними еритроцитами (відпо­відно до групи досліджуваної крові) збігаються.

Під час визначення групової належності за допомогою реакції аглютинації можливі помилки через низьку якісіь реагентів, особливості досліджуваної крові або технічні по­милки.

Таблиця 2. Оцінка результатів визначення групи крові

перехресним методом

Стандартні ізогемаглютинувальні сироватки і стандартні ери­троцити можуть мати низькі аглютинувальні властивості. Тому треба слідкувати за терміном придатності реагенту та умовами його зберігання.

Технічні помилки пов'язані з недотриманням методики та умов проведення реакції. Погане освітлення не дає можливості виявити реакцію аглютинації. Підвищення температури повітря (понад 25 °С) різко гальмує аглютинацію. За низької температу­ри може спостерігатись аглютинація із сироватками всіх груп крові (холодова панаглютинація). Неправильне розміщення си­роваток, порушення співвідношення кількості сироватки і крові, змиття сусідніх крапель можуть призвести до неправильної ін­терпретації результатів реакції.

Псевдоаглютинацію можна прийняти за справжню, якщо в краплю, де відбулась аглютинація, не додати ізотонічного розчи­ну натрію хлориду.

У 1940 р. К.Ландштейнер і О.С. Візнер виявили в ерит­роцитах людини новий антиген, названий ними резус-фактор (Rh).

Визначеюія резус-належності крові в клініці:

1.Експрес-метод зі стандартним універсальним реагентом у пробірці без підігріву. На дно центрифужної пробірки об'ємом не менше ніж 10 мл наносять 1 краплю стандартного універсаль­ного реагенту, який являє собою антирезусну сироватку групи АВ (IV), що містить 33 % поліглюкіну. Потім до неї додають 1 краплю досліджуваної крові. Круговими рухами похитують пробірку так, щоб її вміст розтікся по стінках. Стійкий комплекс антитіло-антиген утворюється через 3 хв. Потім додають 2 —3 мл ізотонічного розчину натрію хлориду і перемішують вміст про­бірки.

Наявність аглютинації (великі пластівці на фоні світлої ріди­ни) свідчить про те, що кров є резус-позитивною.

2.Експрес-метод на площині без підігріву. На білій пластин­ці пишуть прізвище та ініціали особи, кров якої досліджують. На лівому краю пластинки пишуть "сироватка антирезус", на правому — "контрольна сироватка". Останньою служить розве­дена альбуміном сироватка групи АВ (IV), яка не містить анти­тіл антирезус. Відповідно до напису на пластинці розміщують по 1—2 краплі реактиву "антирезус" і контрольної сироватки. До обох крапель додають досліджувані еритроцити. Кров розмі­шують з реактивом сухою скляною паличкою, розмазуючи на пластинці до утворення краплі діаметром 1,5 см. Пластинку по­хитують. Через 3 — 4 хв до кожної краплі додають 5 — 6 крапель ізотонічного розчину натрію хлориду. Пластинку знову похиту­ють протягом 5 — 6 хв.

Виражена аглютинація в краплі зліва свідчить про те, що кров є резус-позитивною, а відсутність аглютинації в цій краплі — про те, що вона резус-негативна. Результат вважають вірогідним лише за відсутності ознак аглютинації в правій (контрольній) краплі.

Визначення резус-належності крові в лабораторії. Застосо­вують реакцію з анти-О-моноклональними антитілами (реаген­том анти-D супер).

На пластинці змішують велику краплю (0,1 мл) реагенту з маленькою краплею (0,01—0,05 мл) крові. Через 20 — 30 хв по­чинають похитувати пластинку. Через 2 —3 хв відбувається пе­люсткова аглютинація. Якщо кров резус-негативна, аглютинація відсутня.

Якщорезус-фактор виявляють у донора, то в разі негативної реакціїаглютинації обов'язково проводять дослідження крові з реагентом анти-С супер (методика така сама, як і з реагентом ан- ти-В супер). За відсутності аглютинації з анти-С-моноклональ ними антитілами кров можна вважати резус-негативною.

Для визначення показань до гемотрансфузії треба знати, який впливсправляє на організм перелита кров.

Переливання крові дає такі ефекти:

замісний — нормалізується об'єм крові після крововтрати;

гемодинамічний — позитивно діє на серцево-судинну систему;

імунологічний — посилює функції імунної системи реци­пієнта;

гемостатичний —стимулює систему гемостазу (особливо кров з малим терміном зберігання — до 3 діб);

стимулювальний — стимулює гіпоталамо-гіпофізарно-адре- налову систему.

Показання до переливання крові та її компонентів можна поділити на абсолютні та відносні.

Абсолютні показання: гостра крововтрата (понад 15 % ОЦК), травматичний шок, важкі операції, які супроводжуються крово­течею.

Відносні показання: анемія, важка інтоксикація, кровотеча, яка продовжується, зниження імунологічної реактивності орга­нізму, деякі отруєння.

Протипоказання до гемотрансфузії теж поділяють на абсо­лютні та відносні.

Абсолютні протипоказання: гостра серцево-легенева недо­статність, яка супроводжується набряком легень, інфаркт міо­карда.

Відносні протипоказання: "свіжий" тромбоз, емболія, важ­кі розлади мозкового кровообігу, септичний ендокардит, вади серця, міокардит, міокардіосклероз із недостатністю кровообі­гу ІІБ —III ступеня, гіпертонічна хвороба III стадії, важкі роз­лади функцій печінки і нирок, дисемінований туберкульоз, ревматизм.

При масивній крововтраті та травматичному шоку абсолют­них протипоказань до переливання крові немає. У таких випад­ках кров переливають обов'язково.

Розрізняють внутрішньовенні та внутрішньоартеріальні гемо- трансфузії. Найчастіше кров уводять внутрішньовенно краплин­но. Лише при масивній крововтраті і дуже низькому АТ кров уводять внутрішньоартеріально.

Методи переливання крові можна розділити на дві групи:

1)автогемотрансфузія (переливання власної крові);

2)переливання донорської крові.

Автогемотрансфузія здійснюється двома способами:

трансфузія власної заздалегідь заготовленої крові;

реінфузія крові.

У клінічній практиці найчастіше користуються консервова­ною кров'ю. Це донорська кров, змішана з консервувальним роз­чином у співвідношенні 4:1 (або заморожена). Консервувальні розчини дозволяють:

1)стабілізувати кров у рідкому стані (кров не згортається);

2)запобігти передчасному руйнуванню формених елементів крові;

3)запобігти псуванню крові.

Нині застосовують різноманітні консерванти. Вони містять стабілізатор (завдяки йому кров не згортається), речовину, що дозволяє запобігти передчасному гемолізу крові, та антибакте­ріальні препарати.

Одним із консервантів є глюкозоцитратний розчин. Кров, змішана з цим консервантом, може зберігатися в холодильнику за температури 4 —6 °С протягом 10-14 діб.

Консервант, до складу якого входять антикоагулянтні речо­вини (цитрат, фосфат, глюкоза, аденін), що підтримують мета­болізм в еритроцитах, дозволяє зберігати кров за температури 2 —6 °С до 35 днів.

Для стабілізації крові, крім цитрату натрію, можуть бути ви­користані катіонно-обмінна смола (зв'язується з іонами кальцію), гірудин, гепарин.

Зараз практикують консервування і зберігання крові за до­помогою холоду. Заморожена кров може зберігатися впродовж 15 — 16 років. Для цього на станціях переливання крові органі­зовано спеціальні відділення, так звані банки тривалого збері­гання крові. Такий банк є в Київському інституті гематології і переливання крові, а також на великих станціях переливан­ня крові.

Свіжоцитратна кров — це донорська кров, змішана з 3,5— 4 % розчином цитрату натрію (1:9). У холодильнику може збері­гатися протягом кількох годин.

Гепаринізоваиа кров. Як стабілізатор і консервант до неї до­

дають гепарин, глюкозу і левоміцетин. Така кров зберігається протягом доби. її використовують для заповнення апаратів штуч­ного кровообігу.

Плацентарна кров. Одержують із плаценти після перев'язки пуповини із дотриманням усіх правил асептики.

Автокров — це кров, яка під час травми вилилася в порож­нини плеври, перикарда або очеревини і не забруднена вмістом великих бронхів і порожнистих органів черевної порожнини. Змі­шана зі стабілізатором і профільтрована, вона може бути пере­лита цьому самому хворому.

Останніми роками проводять переливання крові, яку заздале­гідь беруть у хворого. Кров цю беруть до операції (400 — 600 мл), консервують і переливають хворому під час операції або в після­операційний період.

Трупна кров (посмертна, фібринолізна). Основоположником переливання фібринолізної крові в клініці є С.Юдін. Трупну кров беруть у хворих, які загинули раптово.

Штучна кров по суті є кровозамінником. Вона виконує одну з основних функцій крові — переносить кисень. Жоден інший кровозамінник не здатний виконувати цю функцію. Препарат штучної крові синтезований у Росії. Нині він застосовується як у Росії, так і в Україні.

Переливання донорської крові та її компонентів може бути прямим і непрямим. Крім того, виділяють обмінне переливання крові.

Переливання крові та її компонентів виконує лікар. Фельд­шер або медична сестра під контролем лікаря виконують усі ма­ніпуляції, пов'язані з гемотрансфузією.

Для переливання крові необхідно:

визначити показання до гемотрансфузії, зібрати трансфузіо- логічний анамнез;

візуально оцінити придатність крові;

визначити групу крові, резус-фактор реципієнта;

вибрати відповідну одногруину та однорезусну кров і візуаль­но оцінити її придатність;

перевірити групу крові донора (із флакона) за системою АВ0; провести пробу на індивідуальну сумісність та на сумісність за резус-фактором;

провести діагностичну пробу.

Тільки після цього проводять гемотрансфузію, заповнюють документацію.

Після гемотрансфузії необхідно спостерігати за станом паці­єнта.

Оглядаючи флакон з кров'ю або його компонентами, слід звер­нути увагу:

на правильність паспортизації; на термін придатності; на герметичність упаковки;

кров повинна бути розділена на 3 шари: внизу розміщується червоний шар — еритроцити, вище — вузька сіра смужка лейко­цитів і тромбоцитів, над ними — жовта прозора плазма;

плазма повинна бути прозорою, не містити плівки і пластів­ців (інфікована кров), згустків; вона не повинна мати червоного забарвлення (гемоліз).

Проби на індивідуальну сумісність проводять за системою АВ0 і за резус-фактором.

Проба на індивідуальну сумісність за системою АВ0. На білу поверхню (тарілку, пластинку) наносять велику краплю сироватки крові реципієнта і маленьку краплю крові донора з флакона, змішують їх, періодично похитуючи тарілку (пластинку).

Пробу проводять за температури 15 — 25 °С, результат оціню­ють через 5 хв. Відсутність аглютинації еритроцитів донора свід­чить про сумісність крові донора і реципієнта за системою АВ0, а її наявність — про її несумісність.

Проба на індивідуальну сумісність за резус-фак­тором. її проводять у центрифужній пробірці без підігріву про­тягом 5 хв. На дно пробірки вносять 2 краплі сироватки реципі­єнта, 1 краплю донорської крові й 1 краплю 33 % розчину поліглюкіну. Після цього вміст пробірки перемішують, нахиляючи пробірку та обертаючи її навколо осі протягом 5 хв. Потім до­дають 3—4 мл ізотонічного розчину натрію хлориду і обережно перемішують, 2 — 3 рази нахиляючи пробірку до горизонтальної

площини. Оцінюють результат проби. Аглютинація еритроцитів свідчить про несумісність крові донора і реципієнта за резус-фа- ктором, а рівномірне забарвлення крові — про сумісність крові донора і реципієнта за резус-фактором.

Теплова проба. На чашку Петрі наносять 2 краплі сиро­ватки хворого і маленьку краплю крові донора, перемішують скляною паличкою. Чашку поміщають у водяну баню (42—45 °С) на 10 хв. Відсутність аглютинації свідчить про біологічну суміс­ність крові донора і реципієнта.

Після підключення системи для переливання крові до голки, уведеної у вену хворого, слід провести пробу на біологічну суміс­ність крові донора і реципієнта. Для цього кров вливають тричі (по 25 мл через 3 — 5 хв). Відсутність реакції хворого свідчить про біологічну сумісність крові реципієнта і донора.

За відсутності ознак біологічної несумісності розпочинають краплинне переливання крові. За 30—40 хв до трансфузії фла­кон із кров'ю виймають із холодильника, а в екстрених ситуаці­ях його підігрівають до 37 °С на водяній бані. Переливання про­водять за допомогою одноразової системи для переливання крові з фільтром зі швидкістю 40 — 60 крапель за 1 хв.

Під час гемотрансфузії медсестра або фельдшер повинні спо­стерігати за станом хворого. Треба контролювати пульс, АТ і температуру тіла, слідкувати за кольором шкірних покривів.

Після переливання крові пацієнт повинен лежати протягом 2 год. Необхідно візуально оцінити першу порцію сечі після пе­реливання крові. Якщо переливання проводилося під наркозом, то на операційному столі необхідно вивести сечу катетером.

Через 1 год після переливання крові тричі вимірюють темпе­ратуру тіла хворого і реєструють ці дані в протоколі переливан­ня крові.

Наступного дня (вранці) проводять загальний аналіз крові і сечі.

Після переливання крові пляшку з 10—15 мл крові хворого протягом 2 діб зберігають у холодильнику (вона може знадоби­тися для проведення аналізів у разі розвитку гемотрансфузійних ускладнень).

Після закінчення гемотрансфузії лікар повинен оформити про­токол переливання крові.

Дата добавления: 2015-12-15 | Просмотры: 1217 | Нарушение авторских прав