Класифікація кровотеч.
1. За джерелом: артеріальні, венозні, капілярні, паренхіматозні.
2. За зв'язком із зовнішнім середовищем: зовнішні, внутрішні і приховані зовнішні кровотечі.
3. За наявністю проявів: явні і приховані.
4. За перебігом: гострі і хронічні, первинні і вторинні.
5. За повторюваністю: одноразова, багаторазова.
6. За об'ємом крововтрати: легка (крововтрата — до 20 % ОЦК), середньої важкості (крововтрата — ЗО % ОЦК), важка (крововтрата - 40 % ОЦК).
Розрізняють артеріальну, венозну, капілярну та паренхіматозну кровотечі.
Артеріальна кровотеча характеризується швидким витіканням яскраво-червоної крові, а венозна — повільним витіканням крові темного кольору. У разі ушкодження великих вен шиї чи легеневих вен унаслідок негативного тиску в їх просвіті відбува ється засмоктування повітря, розвивається повітряна емболія судин серця, легень і мозку, що швидко спричинює смерть хворого.
Капілярна кровотеча виникає при ушкодженні капілярів, при цьому кровоточить уся ранова поверхня. Кровотеча самостійно припиняється.
Паренхіматозні кровотечі розвиваються при травмах (пораненні, розриві) паренхіматозних органів (печінки, селезінки, нирок, легень) і характеризуються значною крововтратою, що зумовлено ушкодженням численних судин, які не спадаються після поранення. Кровотечі порожнини тіла характеризуються загальними симптомами гострого недокрів'я (слабість, запаморочення, шум у вухах, спрага, часте дихання, блідість, слабкий і
частий пульс, зниження АТ). Місцеві симптоми залежать від локалізації джерела кровотечі. Якщо воно розташоване в черевній і плевральній порожнинах, то під час перкусії виявляють накопичення рідини, а кровотеча в перикард проявляється ознаками тампонади серця. Розрізняють також зовнішні, внутрішні і зовнішні приховані кровотечі.
Зовнішня кровотеча супроводжується виливом крові в зовнішнє середовище через ушкоджену шкіру, внутрішня — виливом крові в замкнутий простір (порожнину).
Зовнішня прихована кровотеча — це кровотеча в орган, який зв'язаний із зовнішнім середовищем (шлункова, маткова, легенева кровотеча).
Кровотеча в грудну порожнину називається гемотораксом, у черевну — гемоперитонеумом, у порожнину суглобів — гемартрозом. Маткова кровотеча називається метрорагією.
Крововилив — це дифузне просочування кров'ю тканин, гематома — обмежене накопичення крові в тканинах.
Деякі місцеві клінічні ознаки кровотечі:
1. з вен стравоходу — криваве блювання кров'ю темно-червоного кольору;
2. зі шлунка — криваве блювання (блювотні маси мають вигляд кофейної гущі — гематомезис), дьогтеподібний кал (мелена);
3. з кишок:
з тонкої — кров перемішана з калом;
з товстої — кров на поверхні калу;
при геморої — кров наприкінці дефекації;
4. з легені — кровохаркання (гемоптое), кров яскраво-червона, з пухирцями повітря;
5. з носової порожнини — витікання крові з носового ходу або стікання її по задній стінці глотки.
Крововтрата — це стан організму, що розвивається внаслідок кровотечі і характеризується розвитком низки пристосувальних і патологічних реакцій. Вона супроводжується загальними симптомами: погіршенням стану хворого, загальною слабістю, запамороченням, блідістю шкіри і слизових оболонок.
Крововтрата в межах 200 — 400 мл у дорослих може не супроводжуватися порушенням загального стану. Крововтрата 1000—1200 мл небезпечна для життя. Діти дуже погано перено-
сять втрату крові: у віці 1 року крововтрата 250 — 300 мл смертельна. Жінки переносять крововтрату краще. Особливо небезпечні кровотечі з великих артерій.
У відповідь на крововтрату в організмі виникають пристосувальні реакції, спрямовані на підтримання АТ і газообміну. Рефлекторно скорочуються артеріоли і дрібні вени, мобілізується кров із селезінки, печінки і кишок. Збільшується надходження тканинної рідини в кров'яне русло. Унаслідок дії цих гемодина- мічних компенсаторних механізмів відбуваються стабілізація АТ і відновлення ОЦК. Водночас посилюються легенева вентиляція (розвивається задишка) і кровотворення, що запобігає порушенню окисних процесів в організмі.
Повільна кровотеча (наприклад, при прихованих кровотечах з виразки шлунка або дванадцятипалої кишки, гемороїдальних кровотечах) попри значне знекровлювання не становить загрози для життя хворого протягом тривалого часу.
Протягом перших годин показники червоної крові істотно не знижуються (прихована анемія) внаслідок рефлекторного зменшення об'єму судинного русла і компенсаторного надходження депонованої крові (відбувається централізація кровотоку). Через 1—2 дні в судинне русло надходить тканинна рідина (гід- ремічна фаза компенсації). У цій фазі спостерігається анеміза- ція організму.
Через 4 — 5 днів унаслідок виходу в кров кістковомозкових елементів настає кістковомозкова фаза компенсації.
Якщо кровотеча була припинена, 25 % дефіциту ОЦК організм може компенсувати за рахунок пристосувальних реакцій: веноспазму, припливу тканинної рідини, тахікардії, периферійного артеріоспазму, олігурії, гіпервентиляції, виходу крові з депо.
Ускладнення кровотечі. Кровотеча може призвести до таких ускладнень:
1. Гостра анемія. Вона розвивається при значних кровотечах протягом короткого терміну. Гостре недокрів'я проявляється прискоренням пульсу, зниженням АТ, зменшенням кількості еритроцитів і рівня гемоглобіну в крові. Хворі скаржаться на загальну слабість, запаморочення, шум у вухах, потемніння і миготіння в очах, нудоту, сухість у роті і спрагу. Може виникнути блювання. Шкіра і видимі слизові оболонки бліді, язик сухий. Спостерігаються задишка, зниження АТ, пульс слабкий, частий, у важких
випадках ниткоподібний. Гостре недокрів'я призводить до геморагічного шоку, порушення мікроциркуляції. Це зумовлює зниження кровотоку в капілярах, підвищення агрегації тромбоцитів. У легенях порушується газообмін.
2.Геморагічний шок. Це один з видів гіповолемічного шоку. Клінічна картина шоку спостерігається вже при крововтраті 20-30 % ОЦК.
Виділяють 3 стадії геморагічного шоку:
1.стадія — компенсований оборотний шок;
2.стадія — декомпенсований шок;
3.стадія — необоротний шок.
У разі компенсованого шоку крововтрата добре компенсується за рахунок пристосувальних реакцій організму.
Декомпенсований шок характеризується вираженими порушеннями кровообігу. Унаслідок накопичення метаболітів у тканинах відбувається парез капілярного русла, розвивається децентралізація кровообігу.
Необоротний геморагічний шок характеризується розвитком артеріальної гіпотензії й поліорганної недостатності, шунтуванням крові. Трансфузійна терапія неефективна.
Виділяють 3 ступені важкості геморгічного шоку.
Легкий геморагічний шок: свідомість не порушена, шкіра не дуже бліда, пульс — 100 за 1 хв, систолічний АТ знижується до 100 мм рт. ст., ОЦК зменшується на 10 %; кількість еритроцитів становить 3,5 • 1012/л, вміст НЬ - 100 г/л, Ш - 40-48 % у чоловіків і 36 —42 % у жінок.
Геморагічний шок середньої важкості: непритомність (1 — 2 рази за даними анамнезу), шкіра бліда, пульс — 120 за 1 хв, систолічний АТ — 70 — 80 мм рт. ст.; Ш зменшується до ЗО %, ОЦК — на 10 — 30 %, кількість еритроцитів — до 2,5 • 1012/л, вміст НЬ — до 60 г/л.
Важкий геморагічний шок: свідомість порушена (ступор, сопор), шкіра бліда, пульс — 130 за 1 хв, систолічний АТ—70 мм рт. ст.; кількість еритроцитів — менше ніж 2,5 • 1012/л, вміст НЬ — менше ніж 60 г/л, НІ - 20 %, дефіцит ОЦК - понад ЗО %.
3.Стиснення органів і тканин кров'ю, що вилилася (тампонада серця, стиснення головного мозку).
4.Хронічне недокрів'я. Воно розвивається при тривалій, але не сильній кровотечі. Спостерігаються загальна слабість, запа-
морочення. У крові зменшується кількість еритроцитів, рівень гемоглобіну, колірний показник.
5.У разі ушкодження великих артерій виникає гематома, спостерігається стиснення магістральних судин, розвивається несправжня аневризма. Окрім загальних симптомів гострої анемії з'являється синхронна з пульсом на променевій артерії пульсація над припухлістю, яка визначається під час пальпації. Під час аускультації в цій самій ділянці вислуховується дмухаючий систолічний шум.
6.У разі ушкодження магістральних вен (шиї, грудної клітки і мозкового синуса) розвивається повітряна емболія легеневої артерії. Повітря з розітнутої вени зазвичай потрапляє в правий відділ серця, а потім — у легеневу артерію. Іноді через легеневу артерію повітря проникає у велике коло кровообігу і закупорює судини головного мозку. У момент проникнення повітря у вену з'являється своєрідний звук (звук "засмоктування"). Раптово з'являються виражена задишка, гострий біль за грудниною, ціаноз, сину сова тахікардія. У частини хворих при повітряній емболії легеневої артерії виникають кашель (з виділенням слизу), кровохаркання. Під час перкусії виявляють притуплення легеневого звуку, а під час аускультації — ослаблене дихання, вологі хрипи.
7.У разі тривалої кровотечі виникають судоми і важкі порушення дихання. Пульс ниткоподібний (на променевих артеріях), АТ не визначається. Параліч дихального центру і припинення серцевої діяльності внаслідок важкої гіпоксії призводять до летального кінця.
Лабораторні методи діагностики. Загальний аналіз крові. Визначають такі показники:
кількість еритроцитів (у нормі в чоловіків — 4 • 1012/л— 5,1 • 1012/л, у жінок - 3,7 • 1012/л—4,7 - 1012/л;
вміст гемоглобіну (у нормі в чоловіків — 130 — 160 г/л, у жінок - 120-140 г/л);
колірний показник (у нормі 0,86—1,05); гематокрит — співвідношення формених елементів крові до об'єму цільної крові (у нормі в чоловіків — 40—48 %, у жінок - 36-42 %).
При хронічній крововтраті визначають також кількість рети- кулоцитів і показники коагулограми.
Спеціальні методи діагностики. Застосовують такі методи:
діагностичні пункції;
ендоскопію;
ангіографію;
ультразвукове дослідження (УЗД); рентгенологічне дослідження; комп'ютерну томографію; магнітно-резонансну томографію.
Припинення кровотечі. Самостійне припинення є захисною реакцією організму. Відбувається рефлекторний спазм ушкоджених судин, утворюються тромби, що закупорюють просвіт судин, які кровоточать.
Унаслідок складних фізико-хімічних процесів в організмі утворюється фермент тромбопластин, під дією якого протромбін перетворюється на тромбін. Фібриноген під впливом тромбіну перетворюється на фібрин. Унаслідок випадання фібрину відбувається утворення згустків крові — тромбів, які закупорюють просвіт ушкодженої судини, що призводить до припинення кровотечі. Припинення кровотечі може бути тимчасовим і остаточним. Тимчасового припинення кровотечі досягають за допомогою: зміни положення кінцівки; накладання стисної пов'язки; тугої тампонади рани; пальцьового притискання судин; підвищеного положення кінцівки; максимального згинання кінцівки в суглобі; накладання джгута;
накладання затискача на ушкоджену судину. Зміна положення кінцівки. У разі капілярної кровотечі необхідно підняти ушкоджену кінцівку вище від тулуба. При цьому різко зменшується приплив крові до кінцівки, знижується тиск у судинах, що забезпечує швидке утворення згустка крові в рані, закриття судини і припинення кровотечі.
Накладання стисної пов'язки здійснюється при венозній кровотечі. На рану накладають кілька шарів марлі, тугу грудку вати і тісно забинтовують. Здавлені пов'язкою кровоносні судини швидко тромбуються.
Туга тампонада рани. Цей метод застосовують при кровотечах з носа, піхви і прямої кишки, а також при кровотечах з ран.
Після введення тампона накладають стисну пов'язку. Тугу тампо- наду ран не слід застосовувати в тих випадках, коли можна накласти джгут.
Пальцьове притиснення артерії доцільне при ушкодженні сонної, стегнової, плечової, пахвової і підключичної артерій.
Загальну сонну артерію притискують до поперечного відростка VI шийного хребця по внутрішньому краю груднинно-ключич- но-соскоподібного м'яза, у середній його частині.
Плечову артерію притискають до плечової кістки біля внутрішнього краю двоголового м'яза, стегнову — до горизонтальної гілки лобкової кістки, трохи нижче від пахвинної зв'язки.
Підключичну артерію стискають над ключицею, трохи назовні від місця прикріплення груднинно-ключично-соскоподібного м'яза до груднини.
Пахвову артерію можна притиснути до головки плечової кістки.
Підвищене положення кінцівки є допоміжним заходом і може тимчасово спинити або зменшити невеликі венозні кровотечі. Цей метод слід застосовувати після накладання стисної пов'язки.
До максимального згинання кінцівки в суглобі вдаються при кровотечах з пахвової або підключичної артерії, артерій передпліччя і кисті, стопи і гомілки.
Для зменшення кровотечі при ушкодженні пахвової і підключичної артерій треба максимально завести верхню кінцівку назад, притиснути її до спини і зафіксувати в такому положенні. При цьому підключична артерія здавлюється між І ребром і ключицею.
При ушкодженні судин передпліччя і кисті кровотеча припиняється після максимального згинання і фіксації в цьому положенні ліктьового суглоба. При кровотечі зі стопи і гомілки нижню кінцівку фіксують у положенні максимального згинання в колінному суглобі.
Накладання джгута. Кровотечу з артерій кінцівок тимчасово спиняють за допомогою джгута. Найчастіше застосовують еластичний гумовий джгут Есмарха і матер'яний джгут-закрутку.
Джгут Есмарха — це товста гумова трубка завдовжки до 1,5 м. Джгут накладають на верхню і нижню третини плеча, на передпліччя, стегно або гомілку вище від місця ушкодження, охоплюючи кінцівку 2 — 3 витками, після чого зав'язують або прикріплю-
ють гачком до ланцюжка. Джгут слід накладати якомога ближче до рани.
На середню третину плеча через небезпеку стиснення променевого нерва джгут не накладають.
Для зменшення травматизації тканин джгут рекомендують накладати після попереднього захисту шкіри м'якою підкладкою.
При накладанні джгута на верхню третину плеча 2 — 3 витками охоплюють плече, після чого обидва кінці джгута проводять спереду й ззаду від грудної клітки і закріплюють на протилежному надпліччі.
При накладанні джгута на верхню третину стегна кінці його обводять навколо таза й живота і закріплюють на протилежному боці, над верхньою передньою остю клубової кістки.
Джгут-закрутку накладають так, щоб він розміщувався спереду (згори) від кінцівки; його обводять навколо кінцівки, просиляють кінець тасьми через пряжку і туго затягують. Кінцівку здавлюють закручуванням дерев'яної палички до припинення кровотечі. Паличку закріплюють у бічній петлі закрутки.
Кровотечу можна спинити імпровізованими джгутом-ременем, косинкою, підтяжками, шарфом та ін.
Джгут повинен здавлювати кінцівку помірно, оскільки туге накладання його внаслідок стиснення нервових стовбурів призводить до розвитку паралічів і значно травмує тканини й стінки судин.
Джгут накладений правильно, якщо кровотеча припинилась і на кінцівці нижче від місця ушкодження зник пульс.
Слід пам'ятати, що слабко накладений джгут не спиняє кровотечі.
Джгут не можна залишати на кінцівці більше ніж 1,5 год, бо через повне припинення кровопостачання може розвинутися гангрена. Узимку і при комбінованих ураженнях джгут накладають не більше ніж на ЗО хв. Узимку через кожні ЗО хв джгут розслаб* ляють на кілька хвилин для поліпшення кровопостачання кінцівки, а потім знову затягують. Максимально джгут може бути накладений на 2 год на нижні кінцівки і на 1,5 год на верхні.
Пораненого, якому було накладено джгут, у супроводі медичної сестри чи фельдшера треба швидко транспортувати в найближче хірургічне відділення для остаточного припинення кровотечі. У направленні треба точно зазначити час накладання джгута.
Остаточного припинення кровотечі досягають механічними, фізичними, хімічними і біологічними методами.
Механічні методи припинення кровотечі:
застосування зонда-обтуратора (зонд Блекмора);
закручування судини затискачем;
перев'язка судини в рані;
прошивання і перев'язка судини;
перев'язка судини на протязі;
накладання судинного шва (бічного або циркулярного);
видалення або резекція органа, який кровоточить (спленекто- мія, резекція печінки);
пластика судини;
емболізація судини.
Фізичні методи:
1.Термічні методи припинення кровотечі: діатермокоагуляція;
кріодеструкція;
застосування серветок, змочених гарячим (50 — 60 °С) ізотонічним розчином натрію хлориду;
місцеве охолодження тканин гумовими міхурами з льодом.
2.Лазерна фотокоагуляція, плазмовий скальпель.
Хімічні методи:
1.Антигеморагічні і гемостатичні засоби — препарати вітаміну К (сприяють утворенню протромбіну в печінці), зокрема вікасол, фіноменадіон.
2.Активатори утворення тромбопластину:
етамзилат, дицинон, препарати кальцію (10 % розчин кальцію хлориду, 10 % розчин кальцію глюконату).
3.Інгібітори фібринолізу:
Інгібітори переходу плазміногену в плазмін: амінокапронова кислота, амбен, амінометилбензойна кислота, транексамова кислота.
4.Віск. Ним заліплюють плоскі кістки черепа (при трепанації черепа).
5.Інгібітори протеаз: гордокс, контрикал, трасилол.
6.Інші препарати: соматостатин, терміпресин, іпразохрим.
7.Препарати для місцевого застосування: адреналіну гідро- хлорид, антипірин, берипласт, карбазохром.
8.Препарати, які застосовують при гемофілії і дефіциті факторів згортання крові: кріопреципітат, гемате ХС, фактор IX ХС.
9.Препарати, які нормалізують проникність судинної стінки: аскорбінова кислота, рутин.
Біологічні методи:
1.Використання власних тканин організму: жирової (сальник), м'язової тощо.
2.Препарати з тканин тварин: протаміну сульфат, фібриноген, плівка фібринна ізогенна, тромбін, губка гемостатична, желатин медичний (геласпон), губка гемостатична колагенова.
3.Біологічні методи загальної дії:
переливання цільної крові;
переливання плазми крові;
переливання тромбоцитарної маси;
антигемофільна плазма, антигемофільний кріопреципітат.
Перша медична допомога при зовнішній кровотечі. При носовій кровотечі необхідно заспокоїти хворого. Його треба посадити. Голову хворого слід нахилити наперед. Рекомендується холод на потилицю або перенісся. При кровотечі з передньонижніх відділів носової перегородки слід видалити з носової порожнини згустки крові. Після цього хворий має притиснути крила носу до носової перегородки. Через 5 хв кровотеча припиняється. Фельдшер може виконати передню тампонаду носа тампоном з гемофо- біном, розчином адреналіну гідрохлориду, тромбіном, губкою гемостатичною, геласпоном тощо. Інші заходи (припікання кровоточивого місця на носовій перегородці, задня тампонада носа, перев'язка артерій) проводить лікар.
При легеневій кровотечі спочатку слід заспокоїти хворого, надати йому положення напівсидячи, звільнити від одягу, який утруднює дихання, забезпечити доступ свіжого повітря. Для розвантаження малого кола кровообігу необхідно накласти джгути на нижні кінцівки, внутрішньовенно ввести 10 мл 2,4 % розчину еуфіліну, внутрішньом'язово — 2 мл 2 % розчину папаверину, підшкірно — 2 — 4 мл 2 % розчину но-шпи. Ефективним є введення гангліоблокаторів. Гіпотензивну терапію проводять під контролем АТ.
З метою припинення кровотечі вводять препарати, які посилюють згортання крові і зменшують фібриноліз. Хворого необхідно транспортувати в хірургічний стаціонар.
При шлунково-кишковій кровотечі треба заспокоїти хворого, укласти його на рівну поверхню (трохи підняти нижні кінцівки, покласти міхур з льодом на живіт, дати хворому ковтнути шматочки льоду або, увівши назогастральний зонд, промити шлунок холодною водою. Потім хворому дають пити 0,1 % розчин адреналіну гідрохлориду і 5 % розчин амінокапронової кислоти. Розпочавши інфузійну терапію протишоковими кровозамінниками, хворого транспортують у хірургічний стаціонар.
Перша медична допомога при внутрішній кровотечі. При кровотечі в черевну порожнину хворого потрібно укласти на горизонтальну поверхню і трохи підняти його нижні кінцівки. На живіт треба покласти міхур з льодом. Розпочавши інфузію протишокових кровозамінників, хворого негайно транспортують у стаціонар.
При гострій крововтраті хворого необхідно укласти на рівну поверхню, опустивши його голову, підняти нижні кінцівки, тепло вкрити. Потім розпочинають уводити протишокові кровозамінники. Хворого негайно транспортують у стаціонар. За показаннями проводять реанімаційні заходи.
У разі ушкодження магістральної вени і загрози емболії необхідно закрити отвір у вені, опустити голову хворого і підняти його нижні кінцівки. Потім слід розпочати штучну вентиляцію легень (ШВЛ) і закритий масаж серця.
Тимчасово спинивши зовнішню кровотечу, хворого транспортують у горизонтальному положенні в хірургічне відділення.
При внутрішній кровотечі хворого госпіталізують у горизонтальному положенні, розпочавши введення кровозамінників протишокової дії (поліглюкін, стабізол, хемодекс С, лонгастерил, желатиноль, гемофузин, плазможель, рефортан®, плазмотерил та ін.). За відсутності поліглюкіну і желатинолю можна перелити 10 % розчин глюкози, сольові розчини. Реополіглюкін і його аналоги як дезагреганти не можна застосовувати при неспинній кровотечі або в разі її рецидиву.
Інтенсивна терапія хворих у стаціонарі. її починають з відновлення ОЦК і нормалізації гемодинаміки. Для цього застосовують кристалоїдні і білкові кровозамінники. Л.В. Усенко, Г.А Шифрин (1995) рекомендують таку п'ятирівневу схему заміщення крові (табл. 1).
Таблиця 1. П'яттрітева схема заміщення крові
Рівень замі-щення
| Величина
крово втрати,
% оцк
|
| Загальний об'єм
трансфузій, % до величини крововтрати
|
| Компоненти та їх співвідношення
| 1-й
| До 10
|
| 200-300
|
| Тільки кристалоїдні розчини чи в поєднанні зі штучними колоїдними розчинами (0,7:0,3)
| 2-й
| 11-20
|
|
|
| Колоїдні і кристалоїд- ні розчини (0,5:0,5)
|
|
|
|
|
|
| 3-й
| 21-40
|
|
|
| Еритроцитарна маса, альбумін, колоїдні і кристалоїдні розчини (0,3:0,1:0,3:0,3)
|
|
|
|
|
|
| 4-й
| 41-70.
|
|
|
| Еритроцитарна маса, альбумін, колоїдні і кристалоїдні розчини (0,4:0,1:0,25:0,25)
| 5й
| 71-100
|
|
|
| Еритроцитарна маса чи (або) свіжоцитратна кров, альбумін (плазма), колоїдні і кристалоїдні розчини (0,5:0,1:0,2:0,2)
| При цьому вирішують дві задачі:
1)відновлення ОЦК і гемодинаміки, ліквідація порушень мікроциркуляції шляхом уведення крисгалоїдних і колоїдних розчинів;
2)посилення або підновлення киснево-транспортної функції крові шляхом уведення еритроцитарної маси.
Р.Lundsgaard-Hansen (1978) розробив схему інтенсивної трансфузійної терапії, згідно з якою при крововтраті до 1л хворих лікують без використання еритроцитарної маси, а при крововтраті
до 2,5 л — без уведення альбуміну або плазми. Останні замінюють на препарати рефортан і стабізол, колоїдні властивості яких близькі до таких людського альбуміну.
При крововтраті проводять гемостатичну терапію, боротьбу з ацидозом і симптоматичну терапію, спрямовану на підтримання життєво важливих функцій організму.
За наявності кровотечі хворих транспортують у відділення інтенсивної терапії. Вони потребують постійного спостереження і догляду.
Спостереження за хворим може бути візуальним чи монітор- ним. На кожного хворого заводять карту погодинного спостереження, де через кожні 1—3 год протягом доби реєструють показники дихання і кровообігу, температуру тіла, кількість блювотних мас і випорожнень, їх колір і запах. Динамічне спостереження за функціями дихальної і серцево-судинної систем здійснюється за допомогою монітору. Щодня виконують лабораторні дослідження.
Дата добавления: 2015-12-15 | Просмотры: 1037 | Нарушение авторских прав
|