АкушерствоАнатомияАнестезиологияВакцинопрофилактикаВалеологияВетеринарияГигиенаЗаболеванияИммунологияКардиологияНеврологияНефрологияОнкологияОториноларингологияОфтальмологияПаразитологияПедиатрияПервая помощьПсихиатрияПульмонологияРеанимацияРевматологияСтоматологияТерапияТоксикологияТравматологияУрологияФармакологияФармацевтикаФизиотерапияФтизиатрияХирургияЭндокринологияЭпидемиология

ФУНКЦІОНАЛЬНА ДІАГНОСТИКА СТАНУ СЕРЦЕВО-СУДИННОЇ СИСТЕМИ

Всі методи дослідження серцево-судинної системи, викладені» попередніх розділах, дають змогу лікарю одержати багато цінних даних про функціональний стан серця і судин. Однак, крім них,. у практику ветеринарної медицини, особливо при дослідженні спор­тивних коней, впроваджували методи, які дають можливість вияви­ти показники роботи серця при фізичному навантаженні. Такі ме­тоди мають велике значення для раннього розпізнавання прихо­ваної недостатності серцево-судинної системи, коли ще пальпацією, аускультацією і перкусією не можна виявити дані зміни.

В основі методів функціональної діагностики лежить принцип визначення реакції серця і судин на яке-небудь дозоване наванта­ження. Як показники цієї реакції визначають частоту пульсу до і після навантаження, зміни максимального і мінімального артері­ального тиску, ЕК.Г після навантаження. Крім абсолютних змін цих показників після навантаження, ураховують також час, необ­хідний для повернення частоти пульсу, тиску, показників ЕКГ до вихідних величин. Слід зазначити, що на результати дослідження суттєво впливає стан нервової системи, тому їх необхідно оціню­вати з урахуванням конкретних умов, обставин і особливостей тварин.

У практиці ветеринарної медицини для функціональної діагнос­тики стану серцево-судинної системи застосовують пробу з 10-хви-линним проганянням тварин (за Домрачевим Г. В.), пробу на збуд­ливість серця (за Опперманом—Синьовим), аускультаційну — з ап-

ное (за Шарабріним), визначення швидкості течії крові та маси циркулюючої крові.

Проба Домрачева полягає у проганянні тварини легкою риссю протягом '10 хв з визначенням частоти пульсу до проганяння та після нього і часу повернення її до вихідних величин. У здорових коней після навантаження частота пульсу збільшується до 50— 65 ударів за 1 хв і повертається до вихідних показників через З—7 хв. При серцево-судинній недостатності вона збільшується до 80—90 ударів за 1 хв і повертається до початкової через 10— ЗО хв. При гострому міокардиті застосовувати дану пробу не можна.

Проба на серцеву збудливість (проба Оппермана-Синьова) по­лягає у визначенні частоти пульсу протягом ЗО с в спокої та після 100-метрового проганяння тварини, записуючи кількість пульсо­вих ударів за кожні 5 с. У здорових коней 5-секундний ритм пуль­су до навантаження буде, наприклад, становити 4—4—3—3—4—4, а після проганяння 7—6—4—4—3—3. При анемії та хворобах міо­карда частота пульсу після проганяння тварини різко збільшуєть­ся і характеризується такими цифрами— 17—15—12—6—4—4. Ви­значають також індекс збудливості — відношення кількості пульсо­вих ударів після проганяння до кількості їх до навантаження. У здорових тварин він у середньому становить 1,5. При тяжкій серцево-судинній недостатності цю пробу не роблять.

Аускультаційна проба з апное (за Шарабріним) полягає в аус­культації серця і визначенні сили другого тону в пунктах оптимум клапанів аорти і легеневої артерії до апное (закриття носових отворів на ЗО—45 с) і після нього. У здорових тварин спостеріга­ється акцент другого тону на аорті і легеневій артерії. При серце­вій недостатності виявляють виражену тахікардію і послаблення другого тону в обох точках.

Визначення швидкості кровотоку. Функцію кровообігу характе­ризують три показники — швидкість течії крові, об'єм циркулю­ючої крові та хвилинний об'єм серця. Швидкість течії крові на початку визначали за часом, за який кров проходить повне коло кровообігу. Фарбу вводили в вену, а потім установлювали час поя­ви її в крові такої ж вени на другій половині тіла. Вперше таким методом швидкість кровообігу у тварин визначав Герінг у 1929 р. У коня вона становила 32 с, собаки— 17, кішки — 7 с.

У подальшому почали застосовувати прості, доступні, хоча й не зовсім точні методи визначення швидкості течії крові шляхом вве­дення речовин, які, досягнувши визначеного місця, викликають той чи інший фізіологічний ефект. Так був запропонований лобе-ліновий метод, який полягає у введенні в яремну вену 1%-ного розчину солянокислого лобеліну з розрахунку 1 мл на 100 кг маси тіла тварини (Теплов, Мухін В. М.). При цьому секундоміром ви­значають час від моменту введення розчину лобеліну, який через

синокаротидну зону збуджує в продовгуватому мозку дихальний центр, до появи першого глибокого дихання. М. Р. Сьомушкін для визначення швидкості течії крові у великої рогатої худоби запро­понував використовувати 0,15% -ний розчин цитизину. Цей офіці­нальний розчин, який називають цититоном, діє приблизно вдвічі сильніше лобеліну. І все ж найточніші результати одержують ра­діоізотопним методом.

Швидкість течії крові залежить від таких основних факторів: функціонального стану серця, тонусу судин, кількості циркулюючої в організмі крові, її в'язкості та рівня основного обміну. Фізіоло­гічні коливання швидкості течії крові у тварин наведено нижче.

Збільшення швидкості течії крові спостерігається після фізич­ного навантаження, при анемії внаслідок зменшення в'язкості кро­ві та посилення серцевої діяльності, підвищенні АКТ.

Уповільнюється швидкість течії крові при серцево-судинній не­достатності (хвороби міокарда, перикардит), зниженні тонусу су­дин, їх парезі, при згущенні крові внаслідок діарей різної етіоло­гії чи інших причин. Наприклад, при травматичному перикардиті у корів швидкість течії крові становить 35—40 с проти 18—23 у здорових.

Масу циркулюючої крові визначають за допомогою фарби і ра­діоізотопним методом. Внутрішньовенне вводять 4—10 мл 1%-ного розчину синьки Еванса, яка рівномірно розподіляється у плазмі крові, не проникаючи в еритроцити. Через 3—6 хв беруть кров, у якій визначають концентрацію фарби. Знаючи кількість введе­ної фарби і її вміст у взятому об'ємі плазми, розраховують кіль­кість плазми в кров'яному руслі, а потім за показником гемато­криту визначають весь об'єм циркулюючої крові.

Радіоізотопний метод полягає у введенні в кров мічених ізото­пами фосфору, вуглецю та йоду еритроцитів нульової групи. Масу циркулюючої крові визначають за ступенем розбавлення мічених

Дата добавления: 2015-12-15 | Просмотры: 635 | Нарушение авторских прав