АкушерствоАнатомияАнестезиологияВакцинопрофилактикаВалеологияВетеринарияГигиенаЗаболеванияИммунологияКардиологияНеврологияНефрологияОнкологияОториноларингологияОфтальмологияПаразитологияПедиатрияПервая помощьПсихиатрияПульмонологияРеанимацияРевматологияСтоматологияТерапияТоксикологияТравматологияУрологияФармакологияФармацевтикаФизиотерапияФтизиатрияХирургияЭндокринологияЭпидемиология

ДОСЛІДЖЕННЯ ФУНКЦІОНАЛЬНОГО СТАНУ ДИХАЛЬНОЇ СИСТЕМИ

Для визначення функціонального стану органів дихання засто­совують такі проби:

а) з проганянням тварин легкою риссю. У коней в спокійному стані підраховують кількість дихальних рухів за 1 хв. Після цього тварину проганяють легкою риссю протягом 15 хв і знову визна­чають кількість дихальних рухів і час повернення їх до вихідного стану. За даними М. С). Судакова, у здорових рисистих тренова­них коней після проганяння дихання незначно частішає (до 20— 24 дихальних рухів за 1 хв) і повертається до вихідного через 7—10 хв. У малотренованих коней частота дихання збільшується до 28—34 дихальних рухів і повертається до вихідного через 12—15 хв. При функціональній недостатності органів дихання після проганяння спостерігається різке збільшення кількості ди­хальних рухів за хвилину (до 45 і більше), яке тривалий час не повертається до вихідного положення (до 20—ЗО хв і більше) залежно від характеру патологічного процесу;

б) проба з апное за І. Г. Шарабріним. У коня на вдиху за­тримують дихання, закриваючи ніздрі, і відмічають час до появи характерного руху глотки, який нагадує утруднене дихання. Якщо у здорових коней цей рух з'являється через ЗО—40 с, то у хво­рих — цей час значно скорочується.

Під час проведення обох проб необхідно враховувати стан серцево-судинної системи, а також температуру і вологість на­вколишнього повітря. Важке фізичне навантаження у нетренова-них тварин може призводити до розвитку патологічних процесів у легенях (гостра альвеолярна емфізема) і в серці (гостре роз­ширення серця, міокардіодистрофія), порушення типу й ритму дихання, а також виникнення задишки.

Торакоцентез (пробний прокол грудної клітки) застосовують для проведення фізико-хімічних, мікроскопічних і бактеріологіч­них досліджень нагромадженого в плевральній порожнині випоту, для визначення його характеру (транссудат, ексудат, кров, гній),

в результаті чого одержують цінні дані про патологічний процес. Дослідження плевральної рідини має також важливе значення у діагностиці деяких хвороб, особливо для диференціальної діаг­ностики плевриту і грудної водянки. Ексудат характерний для плевриту, а транссудат — для грудної водянки.

Транссудат — абсолютно прозора, злегка жовтувата, інколи безбарвна рідина. Серозний і серозно-фібринозний ексудат, як пра­вило, забарвлений в інтенсивний лимонно-жовтий колір і менш прозорий. В ексудаті при відстоюванні випадають в осад пластівці фібрину, від чого він мутніє, у ньому міститься багато лейкоци­тів, еритроцитів, епітеліальних клітин. Транссудат залишається прозорим, у ньому зовсім не утворюється осад або він дуже ніж­ний і має вигляд хмарки. Серозно-гнійний ексудат мутний, білу­вато-жовтого кольору, при відстоюванні розділяється на два ша­ри: верхній — серозний і нижній — гнійний. Гнійний ексудат — густий, зеленкуватий, непрозорий. Геморагічний ексудат непрозо­рий, червоного кольору, при розпаді еритроцитів — червоно-бурого. Гнильний ексудат грязно-бурого кольору, неприємного запаху. Отже, гнійний, гнильний і геморагічний ексудати легко відрізняю­ться за зовнішнім виглядом. Утруднення може викликати дифе­ренціювання транссудату і серозного ексудату, які за кольором і прозорістю можуть бути подібними. Розрізняють їх по питомій вазі (в ексудату вона більша 1,016, а транссудату менша 1,014} і вмісту білка (ексудат має більше 3,5 % білка, а транссудат менше 2 %).

Для одержання плевральної рідини необхідно зробити асеп­тичний пробний прокол, який є безпечним методом дослідження. З цією метою використовують спеціальні троакари або шприц з голкою, аспіратори.

Прокол грудної клітки у великих тварин (коней, жуйних, сви­ней) проводять у стоячому положенні в зафіксованому стані, а у дрібних — сидячому. Після фіксації тварини, в зоні тупого пер­кусійного звуку, зумовленого нагромадженням рідини в плевраль­ній порожнині, визначають місце проколу грудної клітки: у ко­ней — 7-й міжреберний проміжок зліва або 5—6-й справа; у ве­ликої рогатої худоби, овець і свиней — 6-те міжребер'я зліва або 5—6-е — справа. Голку вводять попереду переднього краю ребра вище грудної зовнішньої вени на глибину у великих тварин 2—4, у дрібних— 1—2 см. Просування голки по тканинах грудної кліт­ки зустрічає певний опір. Після того, як кінець голки проникає у плевральну порожнину, опір відразу зникає. Після цього шприцом (аспіратором) насмоктують патологічне випотівання. Голку ви­ймають з плевральної порожнини, відповідно обробляють місце пункції.

Дослідження мокротиння. Мокротинням називають виділення з дихальних шляхів, що виділяються назовні при кашлі. Це завжди

патологічне явище. Одержують його з трахеї за допомогою зонда Габрійоловічюса або з ротової порожнини. Для цього в ротову порожнину тваринам вводять зівник, язик виводять набік, штучно викликають кашель і після кашльового поштовху, просуваючи руку з тампоном до гортані, збирають слиз. У телят, овець, кіз і собак мокротиння беруть аналогічно, але збирають його фаринге-альною ложкою невеликого розміру або стерильним ватним там­поном, який тримають артеріальним пінцетом. У коней з цією метою використовують гумову трубку, яку вводять через ніс у глотку або верхню третину трахеї, викликають кашель і опуска­ють голову коня вниз.

При макроскопічному дослідженні визначають кількість мок­ротиння, його консистенцію, колір, запах, різні домішки (повітря, частинки пухлин, кров), при мікроскопічному — наявність у мазку різних клітин, інших формених елементів, бактерій.

При ларингіті, трахеїті, на початку гострого бронхіту, при хро­нічному бронхіті мокротиння виділяється мало, а в розпалі ката­ральної бронхопневмонії, гнійної пневмонії, при гангрені легень кількість її досить велика. Консистенція мокротиння, як правило, в'язка. В'язкість, тягучість і клейкість залежать від вмісту в ньому слизу. Клейкість мокроти підвищується при значному вмісті в ній фібрину. Велика кількість рідкого мокротиння виділяється при набряку легень, його називають серозним, оскільки воно відріз­няється рідкою консистенцією, пінистістю, за зовнішнім виглядом нагадує збитий яєчний білок, без кольору, частіше має рожевий відтінок із-за домішок еритроцитів, прозоре або опалесцентне. Крім серозного, ще може бути слизисте і гнійне мокротиння. Слизисте складається переважно із слизу, що характерне для го­строго катару гортані і трахеї, катаральної бронхопневмонії. Воно в'язке, без кольору, прозоре або білувате. Часто буває слизово-' гнійне мокротиння, коли до слизу примішується гній. Гнійне мок­ротиння вершкоподібної консистенції, жовто-зеленого кольору, а слизово-гнійне такого ж кольору, але менш інтенсивного, має ознаки і слизового й гнійного. Червоний колір мокротиння зале­жить від домішок крові. У деяких випадках мокротиння являє собою чисту кров. Домішки крові до мокротиння бувають при туберкульозі, ранах і пухлинах, абсцесах і гангрені легень, гострій пневмонії, особливо гіпостатичній, застої крові в легенях при серцево-судинній недостатності, а також захворюваннях верхніх дихальних шляхів.

Свіже мокротиння в більшості випадків не має запаху. Смер­дючий гнильний запах зумовлюється діяльністю мікробів-анаеро-бів, що викликають гниттєве розкладання білків легеневої тка­нини з утворенням індолу, скатолу, сірководню, які й надають неприємного запаху мокротинню (це буває при аспіраційній брон­хопневмонії, ускладненій гаигреною легень, бронхоектазах).

До мокроти можуть примішуватися шматочки змертвілої ле­геневої тканини при гангрені легень, які мають вигляд сіро-чор­них клаптиків різного розміру, інколи шматочки пухлин, кров, згустки фібрину, які являють собою зліпки трахеї та бронхів і зустрічаються при дифтерійному ларингіті, крупозній пневмонії.

Мікроскопічне дослідження мокротиння проводять у незабарв-лених (нативних) і забарвлених препаратах. При мікроскопічному дослідженні препаратів знаходять лейкоцити, частіше нейтрофіли, а при бронхіальній астмі в мокротинні багато еозинофілів. Крім лейкоцитів, в ньому знаходять еритроцити, епітеліальні клітини (плоскі — з порожнини рота, гортані; циліндричні — з носа і гли­боких дихальних шляхів; альвеолярний епітелій — овальні клітини з зернистою цитоплазмою і одним або кількома ядрами). При роз­паданні легеневої тканини (абсцес, гангрена легень, туберкульоз) в мокротинні зустрічаються еластичні волокна.

При бактеріологічному дослідженні мокротиння у ньому можна виявити збудників різних легеневих захворювань, перевірити їхню чутливість до антимікробних засобів.

Дата добавления: 2015-12-15 | Просмотры: 633 | Нарушение авторских прав