АкушерствоАнатомияАнестезиологияВакцинопрофилактикаВалеологияВетеринарияГигиенаЗаболеванияИммунологияКардиологияНеврологияНефрологияОнкологияОториноларингологияОфтальмологияПаразитологияПедиатрияПервая помощьПсихиатрияПульмонологияРеанимацияРевматологияСтоматологияТерапияТоксикологияТравматологияУрологияФармакологияФармацевтикаФизиотерапияФтизиатрияХирургияЭндокринологияЭпидемиология

СХЕМА ДОСЛІДЖЕННЯ ДИХАЛЬНОЇ СИСТЕМИ

Загальновизнаної схеми дослідження дихальної системи тварин немає. На наш погляд, бажано дотримуватися такої послідовності: а) дослідження дихальних рухів; б) дослідження кашлю і верхніх (передніх) дихальних шляхів; в) огляд і пальпація грудної кліт­ки; г) перкусія грудної клітки у ділянці легень; д) аускультація легень; е) додаткові методи дослідження (торакоцентез, дослі­дження мокротиння і таке ін.).

При дослідженні органів дихальної системи, крім огляду, за­стосовують пальпацію, перкусію, аускультацію, а також спеціальні методи (рентгеноскопію і рентгенографію, ультразвукове дослі­дження, ларинго-, трахео- і бронхоскопію, торакоскопію; лабора­торне дослідження носових виділень, мокротиння, вмісту плевраль­ної порожнини).

Оглядом визначають кількість дихальних рухів, їх властивості, форму грудної клітки, зміни верхнього (переднього) відділу ди­хальних шляхів. За результатами перкусії одержують уявлення про фізичний стан легень і плеври й вони часто є вирішальними при постановці діагнозу. Найбільш важливим із загальноклініч-них методів є аускультація, яка дає змогу характеризувати стан слизової оболонки дихальних шляхів (гортані, трахеї, бронхів) і ле­гень, характеризувати фізіологічні і патологічні дихальні шуми.

Дослідження дихальних рухів включає визначення частоти та глибини дихання, типу й ритму дихання, симетричності дихальних рухів, наявності задишки.

Частоту дихання визначають підрахунком кількості рухів груд­ної і черевної стінки за 1 хв (інколи за 2—3) або крил носа, особ­ливо у коней і кролів; аускультацією трахеї, легень — по кількос­ті шумів, у холодний період — по клубочках пару, що з'являються при видиху повітря, у птахів — по коливанню хвоста, рино- і пнев-мографією.

Частота дихання тварин різних видів значно відрізняється і коливається у великих межах (табл. 6), що в значній мірі зале­жить від рівня та інтенсивності обміну речовин — чим він вищий,, тим частота дихання більша. На неї впливають стать (у самців вона менша, ніж у самок), вік (у молодих тварин вона більша), порода, конституція, вгодованість, зовнішня температура, вологість повітря, вагітність, фізичне навантаження, нервове збудження і стан здоров'я.

Патологічні зміни частоти дихання проявляються у вигляді збільшення (тахі — або поліпное) і зменшення (оліго — або бра-дипное).

Тахіпное (tachipnoe, від грецьк. tachys — швидкий і рпое — ди­хання; poly — багато) спостерігають при захворюваннях, які су­проводжуються зменшенням дихальної поверхні легень (пневмонія,

ПО

пневмоторакс, набряк і альвеолярна емфізема легень, ексудатив­ний плеврит), кисневому голодуванні, зумовленому анемією і сер­цево-судинною недостатністю. При даних захворюваннях кров збіднюється на кисень (гіпоксемія) і збагачується вуглекислотою (гіперкапнія), яка є подразником дихального центра. Тахіпное виникає також при підвищенні внутрішньочеревного тиску внаслі­док тимпанії рубця, метеоризму шлунка та кишечника, черевної водянки, оскільки при даних хворобах виникають перешкоди для дихальних екскурсій діафрагми і зменшується глибина дихання. Підвищення температури тіла, подразнення дихального центра токсинами, больовими імпульсами (наприклад, при сухому плев­риті, переломах ребер та ін.) також викликають тахіпное.

І все ж таки, частіше всього тахіпное зумовлене поєднанням кількох причин. Наприклад, при запаленні легень причинами та­хіпное є зменшення дихальної поверхні легень, вплив на дихаль­ний центр нагрітої крові, вуглекислоти та токсинів, рефлекторні впливи, що надходять із уражених бронхів і альвеол до дихаль­ного центра.

Олігопное або брадіпное (oligopnoe від грецьк. oliganis — рід­кий, малий, рпое — дихання; bradis — повільний) виникає внаслі­док пригнічення функції дихального центра і зниження його збуд­ливості, що спостерігається при деяких тяжких захворюваннях головного мозку і його оболонок (пухлини мозку, менінгіт), при агонії, отруєнні продуктами азотистого обміну (уремії), різко вира­женій кетонемії (кетоз) і функціональних розладах (післяродова гіпокальцемія). Пригнічення дихального центра може спостеріга­тися також при хворобах печінки, особливо при гострому гепатиті, які спричиняють холемію, порушення детоксикаційної функції, що призводить до нагромадження в організмі токсичних продуктів.

Зменшення частоти дихання буває при значному звуженні верх­ніх дихальних шляхів, особливо у свиней, кролів, собак, внаслідок чого збільшується тривалість вдиху. Пізніше, нагромадження вуг­лекислоти може призвести до тахіпное.

Глибину дихання визначають за величиною екскурсій легень, тобто різницею об'єму легень при вдиху та видиху. До змін гли­бини дихання відносять поверхневе й глибоке дихання. Як прави­ло, збільшення частоти дихання комбінується із малою глибиною (поверхневе дихання), оскільки вдих і видих при цьому стають ко­ротшими. Уповільнене дихання, навпаки, є глибоким. Однак при цьому бувають і різні відхилення. Наприклад, при задишці по при­чині малокрів'я дихання може бути одночасно глибоким і приско­реним.

Тип дихання визначають за ступенем участі в акті дихання грудних і черевних м'язів. У більшості здорових тварин, за винят­ком собак і хутрових звірів, інтенсивність дихальних рухів груд­ної клітки та черевних стінок більш-менш однакова й такий тип дихання називають грудо-черевним або змішаним. Якщо екскурсії грудної клітки переважають над рухами черевних стінок, то такий тип дихання називають грудним. Він характерний для собак, хутрових звірів, а також зустрічається при хворобах діафрагми (запалення, розриви), запаленні очеревини (перитоніт), механіч­ному стискуванні органів дихання збільшеними в об'ємі органами черевної порожнини при гострому розширенні шлунка, метеоризмі кишечника, гострій тимпанії рубця.

Черевний тип дихання характеризується різко вира­женими рухами черевних стінок при порівняно слабих екскурсіях грудних. Такий тип дихання характерний для ураження легень і плеври. При запаленні легень, альвеолярній емфіземі легень, мі-кробронхіті еластичність легеневої тканини знижена й для того, щоб якомога більше витиснути повітря з альвеол, необхідна поси­лена робота черевних м'язів. Особливо це помітно у коней при альвеолярній емфіземі легень, коли при видиху втягуються черевні м'язи й за реберною дугою утворюється так званий запальний жолоб. Переважно черевний тип дихання буває також при плев­риті, грудній водянці, гемотораксі, болючості грудної стінки (пе­реломи ребер, фібринозний плеврит).

Симетричність дихальних рухів виявляють за екскурсією груд­ної клітки.'/У здорових тварин вона здійснює рівномірні, симетрич­ні з обох боків рухи. Збільшення або зменшення амплітуди коли­вань правої чи лівої половин грудної клітки називають асиметрич­ністю дихальних рухів. Асиметрію можна спостерігати у великих тварин при огляді грудної клітки спереду або ззаду тварини, а у дрібних — з боку спини. Асиметрія дихальних рухів зустрічається при однобічному ураженні легеневої тканини, однобічному нагро­мадженні в плевральній порожнині ексудату (плеврит), крові (ге­моторакс) або повітря (пневмоторакс), переломі ребер, стенозі од­ного з головних бронхів, ателектазі (спаданні) частки легень, одно­бічному сухому плевриті. Дихальні рухи ураженої половини груд­ної клітки будуть зменшені.

Ритм дихання у здорових тварин характеризується правильним і регулярним чергуванням фаз вдиху і видиху та відповідною три­валістю їх, причому за вдихом зразу ж іде видих, який змінюється невеликою паузою. Вдих, як активна фаза, перебігає дещо швид­ше, ніж-видих. Відношення між ними у коней становить 1: 1,8, ко­рів — 1: 1,2, 'кіз — 1: 2,7, собак — 1: 1,64, а у свиней і овець три­валість їх' майже однакова. Деякі зміни ритму дихання у здорових тварин можливі при різних проявах збудження — обнюхуванні, чханні, фирканні, хрюканні і т. д. Зміни ритму дихання при різ­них хворобах проявляються у таких формах: подовження (розтяг­нутість) однієї з фаз дихання; переривчасте або саккадоване ди­хання; велике кусмаулівське дихання; біотівське і чейн-стоксівське дихання.

Подовженість вдиху буває при звуженні верхніх дихальних шля­хів, а видиху — при пневмонії, хронічній альвеолярній емфіземі легень.

Переривчасте (саккадоване) дихання характеризується тим, що акти вдиху й видиху відбуваються поштовхоподібно, нібито у два або більше прийоми. Найбільш помітно це при хронічній альвео­лярній емфіземі легень, особливо при видиху. На початку черевна і грудна стінки спадаються пасивно, потім настає коротка пауза, а за нею — добре помітна активна робота м'язів черевної стінки. Крім того, переривчасте дихання спостерігається при плевриті, мікробронхіті, рідше — при зниженні збудливості дихального цен­тра внаслідок післяродового парезу, уремії, запаленні мозку та його оболонок.

Кусмаулівське дихання характеризується поглибленням і подов­женням фаз вдиху та видиху й зменшеннями частоти дихання (рис. 39). Вдихування повітря супроводжується шумами сопіння, хрипіння, свисту. Зустрічається при коматозному стані (уремічна, печінкова, діабетична коми), підвищенні внутрішньочерепного тис­ку при набряку та водянці головного мозку. Прогноз при даному симптомі — несприятливий.

Біотівське дихання проявляється періодично виникаючими ве­ликими паузами тривалістю до 20—ЗО с, які настають після одна­кових за глибиною дихальних рухів (рис. 40). Воно є наслідком зниження збудливості дихального центра й характерне для захво­рювання мозку (енцефаліт, менінгіт, пухлини мозку, крововиливи в мозок), теплового удару, уремії. Прогноз несприятливий.

Чейн-стоксівське дихання характеризується появою пауз три­валістю 15—ЗО с, за яким йдуть поступово зростаючі за глиби­ною дихальні рухи (рис. 41). Досягнувши максимального підви­щення, вони знову починають зменшуватися і змінюються паузою, за якою поступово посилюються дихальні рухи. Спостерігається у тих же випадках, що й біотівське дихання, а також може бути при захворюваннях з синдромом кольок, міокардиті.

Задишка (dispnoe, від грецьк. dys — розлад, порушення, рпое — дихання) — утруднене дихання, яке супроводжується змінами час­тоти, сили, ритму та типу дихання. Вона є симптомом багатьох хвороб і тому має велике діагностичне значення. Розрізняють три форми задишки: інспіраторну, експіраторну та змішану.

Інспіраторна задишка характеризується утрудненим вдихом. Виникає вона внаслідок звуження верхніх дихальних шляхів — при запаленні та набряку слизової оболонки носа, що особливо не­безпечно у тварин з вузькими отворами, гортані, деформації хря­щів хоан при інфекційному атрофічному риніті свиней, здавлюван­ні гортані і трахеї пухлинами або надмірно збільшеною щитовид­ною залозою. Інспіраторна задишка буває також при зниженні еластичності стінок альвеол, коли розширення їх потребує додат­кового зусилля м'язів (пневмонія, альвеолярна емфізема).

Клінічно інспіраторну задишку розпізнають за характерною по­зою тварини. Вона стоїть із витягнутими вперед головою та шиєю і широко розкритими (рупороподібними у коня) ніздрями, грудні кінцівки розставлені, ліктьові горби відставлені назовні, міжре­берні м'язи западають внаслідок зниження внутрішньогрудного тиску. Корови та свині часто дихають з відкритим ротом, хрящі крила носа інтенсивно розширюються, собаки і коти приймають сидяче положення, кролі труть носом об клітку. Фаза вдиху подов­жена, вдихання повітря супроводжується сопінням, свистом, хро­пінням. Порушення зовнішнього дихання спричиняє кисневе го­лодування (гіпоксемію), нагромадження у крові надлишку дво­окису вуглецю (гіперкапнію), появу ціанозу видимих слизових оболонок.

Еспіраторна задишка характеризується утрудненням видиху. Розвивається вона при зниженні еластичності легеневої тканини, що спостерігається при запаленні легень (пневмонії), альвеоляр­ній емфіземі легень, мікробронхіті. У здорових тварин грудна кліт­ка спадається більш-менш пасивно. При зниженій еластичності ле­геневої тканини пасивна фаза видихання повітря доповнюється по­силеною роботою м'язів черевного преса та грудної клітки, тобто видих стає подвійним. Внаслідок посиленої роботи черевних м'язів внутрішньочеревний тиск підвищується, діафрагма інтенсивніше зміщується у порожнину грудної клітки, сприяючи цим самим витискуванню повітря з легень.

Клінічно експіраторна задишка проявляється подовженою фа­зою видихання повітря, переважно черевним типом дихання; запа-

данням черевної стінки вздовж реберної дуги («запальний жо­лоб»), посиленим коливанням черевної стінки в ділянці здухвин.

Змішана задишка характеризується утрудненням обох дихаль­них фаз — вдиху і видиху й тому природно, що клінічне вона про­являється симптомами, характерними і для інспіраторної, і для експіраторної задишки. Спостерігається змішана задишка при хво­робах серця (міокардиті, перикардиті, ендокардиті), особливо в стадію декомпенсації; при ураженнях легень, які супроводжуються зменшенням дихальної поверхні — пневмонії різної етіології, гі­перемія та набряк легень, стиснення легень ексудатом, транссуда­том, пухлинами, при гострій і хронічній альвеолярній емфіземі ле­гень внаслідок втрати легеневою тканиною еластичності; хворобах кровотворних органів, пов'язаних із зменшенням у крові гемогло­біну; при різкому підвищенні внутрішньочеревного тиску (тимпа-нія рубця, гостре розширення шлунка, метеоризм кишечника).

За ступенем вираженості розрізняють задишки легкі й тяжкі. Легка задишка проявляється лише при фізичному навантаженні на тварину, тяжка—у стані спокою. Задишку, яка виникає рап­тово, швидко розвивається, називають ядухою. Буває вона при спазмі бронхів, голосових зв'язок гортані.

Кашель — складна рефлекторна реакція на подразнення ре­цепторів гортані, трахеї, бронхів і плеври сторонніми тілами, які утворилися внаслідок запальних чи інших патологічних процесів (мокротиння, ексудат, кров, слиз) чи потраплянням іззовні або в результаті міграції (наприклад, личинки гельмінтів). Особливо чутливими є слизова оболонка гортані, біфуркації трахеї і роз­галуження бронхів. Вважають, що запалення легеневої тканини кашлю не викликає, а поява кашлю у таких випадках пояснюється втягненням у патологічний процес бронхів і плеври. Таким чином, кашель є рефлекторно-захисним актом.

Кашльовому поштовху передує глибокий вдих, за яким рефлек­торно закривається голосова щілина. Наступне скорочення м'язів підвищує тиск повітря у дихальних шляхах, голосові зв'язки від­криваються і повітря з характерним шумом викидається назовні. Штучно кашель можна викликати у коней і дрібних жуйних стис­канням гортані або перших трахеальних кілець, у великої рогатої худоби — закриттям ніздрів, витягуванням язика, свиней приму­шують підніматися і рухатися, а у собак стискують грудну клітку.

При клінічній оцінці кашлю звертають увагу на його частоту та силу, болючість і вологість, враховуючи при цьому особливос­ті кашлю у тварин різних видів. Перераховані властивості каш­лю мають велике діагностичне значення, оскільки вони залежать

І 115

від характеру патологічного процесу і місця його локалізації. За­лежно від стану дихальних шляхів і місця локалізації хвороби, по­дразнення викликає то окремі кашльові поштовхи (ларингіт, брон­хіт), то тяжкі приступи кашлю. Останнє зустрічається при дифуз­ному бронхіті, хронічній альвеолярній емфіземі легень, плевриті, бронхіальній астмі, пневмонії свиней, легеневій формі чуми свиней, при потраплянні в дихальні шляхи стороннього тіла.

Сила кашлю залежить від наповнення легень повітрям, еластич­ності їхньої' тканини, швидкості й сили видиху. Інфільтрація леге­невої тканини, заповнення альвеол ексудатом при пневмонії, ту­беркульозі, альвеолярна емфізема легень знижують еластичність їх тканини, а плеврит — зменшує швидкість і силу дихальних екс­курсій грудної клітки, тому повітря під час кашльового поштовху виводиться із дихальних шляхів порівняно повільно й кашель при перерахованих хворобах буде тихий, приглушений, протяжний, іно­ді він переходить у покашлювання. І навпаки, при запаленні гор­тані, трахеї, великих бронхів, коли легенева тканина не уражена, еластичність її суттєво не змінена, кашель буде сильним, звучним, коротким, оскільки повітря з легень і дихальних шляхів викида­ється швидко та енергійно.

Кашель при ураженні плеври, набряку гортані, крупозному і виразковому запаленні слизової оболонки дихальних шляхів, особ­ливо в перші дні хвороби, супроводжується болючістю. Синдром болі проявляється своєрідною поведінкою тварин: вони збуджені мають заляканий вигляд, здійснюють пусті жувальні й ковтальні рухи, витягують голову і шию, тупцюють грудними кінцівками.

Стадія перебігу запального процесу впливає на характер каш­лю. Якщо в дихальних шляхах збирається рідкий ексудат, то ка­шель буде вологим, що спостерігається при гострому катарально­му ларингіті, бронхіті, в другу стадію розвитку катаральної брон­хопневмонії.

У перші дні розвитку крупозної пневмонії і катаральної брон­хопневмонії ексудату ще мало, а при підгострому і хронічному за­паленні дихальних шляхів він стає в'язким, оскільки рідка частина його частково розсмоктується, а частково випаровується. В цих ви­падках в'язкий, липкий ексудат веде до виникнення сухого каш­лю, який більш болючий, ніж вологий. Сухий кашель виникає та­кож при гострому крупозному запаленні слизової оболонки дихаль­них шляхів.

Дата добавления: 2015-12-15 | Просмотры: 1272 | Нарушение авторских прав