АкушерствоАнатомияАнестезиологияВакцинопрофилактикаВалеологияВетеринарияГигиенаЗаболеванияИммунологияКардиологияНеврологияНефрологияОнкологияОториноларингологияОфтальмологияПаразитологияПедиатрияПервая помощьПсихиатрияПульмонологияРеанимацияРевматологияСтоматологияТерапияТоксикологияТравматологияУрологияФармакологияФармацевтикаФизиотерапияФтизиатрияХирургияЭндокринологияЭпидемиология

Внесок вітчизняних учених у розвиток генетики

В Україні в кінці 20-х років ХХ століття у сфері медичної генетики активно працював С.Н.Давиденков. Після його переїзду до Москви роботи в Україні дещо сповільнилися.

Родоначальником Української генетичної школи можна вважати Сапєгіна А.О., який очолював Одеський генетичний інститут до того моменту, поки його не витіснив відомий авантюрист від науки та КПРС Лисенко Т.Д. Згодом Сапєгін А.О. працював у Московському інституті генетики разом із Вавіловим М.І. Після розгрому генетиків йому вдалося повернутися в Україну і навіть бути віце-президентом АН УРСР.

В Одеському інституті працював Шкварников П.К. (нар. 1905). Згодом був заступником директора Інституту генетики АН СРСР Вавілова М.І. Шкварников П.К. При передачі Московського інституту генетики Лисенкову Т.Д. в 1940 році на 16 сторінках машинописного тексту розбиває вщент висновки членів лисенківської комісії з генетики.

Звичайно, після цього він втратив найменшу перспективу праце-влаштування.

Тільки фронт урятував ученого від фізичного знищення. Кращі часи настали у шістдесяті.

Шкварников П.К., доктор біологічних наук, заступник академіка Дубініна М.П., у подальшому працював на посаді директора Інституту генетики у Сибірському відділенні АН СРСР, потім - працівником Інституту ботаніки АН України та працівником апарату Президії АН, редактором журналу “Цитологія і генетика” (Київ), був лауреатом Державної премії України.

Генетика людини в Києві інтенсивно почала розвиватися лише з 1968 року, в основному співробітниками медичного інституту, Київського державного університету.

С.М.Гершензон (1906-1998) установив властивість екзогенної ДНК викликати мутації (1939), розвинув положення про важливу еволюційну роль адаптивного генетичного поліморфізму, встановив число і локалізацію генів Х-хромосоми дрозофіли, вперше отримав дані про можливість зворотної передачі генетичної інформації від РНК до ДНК (1960). Значний вклад вніс у підготовку кадрів з медичної генетики. Підручник Гершензона С.М. “Основи сучасної генетики”, що видавався двічі, удостоєний Державної премії України.

Бердишев Г.Д. (нар. 1930р.) – працював у галузі онтогенезу, геронтології та ювенології (наука про продовження молодості). Він сформулював теорію онтогенезу людини, в основі якої лежить принцип генетичної детермінації всіх етапів розвитку, в томі числі й фази старіння. Працював експертом з питань молекулярної біології і генетики ВООЗ (1984-1987). Є автором навчальних посібників з медичної генетики.

У розвиток генетики та підготовку лікарів з розділу медичної генетики зробили значний внесок такі відомі вчені, як Гречаніна О.Я., Сміян І.С., Бужієвська Т.І., Кулікова Н.А., Ковальчук Л.Є., Здибська О.П., Молодан Л.В., Гречаніна Ю.Б. та інші.

Клінічна генетика - розділ медичної генетики, який дає змогу застосовувати на практиці її досягнення для правильного встановлення діагнозу, адекватного лікування, для профілактики спадкових хвороб, а також для визначення прогнозу для нащадків. Генетика є теоретичним фундаментом сучасної медицини.

У клінічній генетиці використовуються такі параклінічні методи досліджень: клініко-біохімічні, цитогенетичні, молекулярно-генетичні, гематологічні, імунологічні, ендокринологічні, електрофізіологічні, ультразвукові, рентгенологічні.

Дата добавления: 2015-12-16 | Просмотры: 527 | Нарушение авторских прав