АкушерствоАнатомияАнестезиологияВакцинопрофилактикаВалеологияВетеринарияГигиенаЗаболеванияИммунологияКардиологияНеврологияНефрологияОнкологияОториноларингологияОфтальмологияПаразитологияПедиатрияПервая помощьПсихиатрияПульмонологияРеанимацияРевматологияСтоматологияТерапияТоксикологияТравматологияУрологияФармакологияФармацевтикаФизиотерапияФтизиатрияХирургияЭндокринологияЭпидемиология

Розкрити значення інституту забезпечення виконання зобов’язання

Забезпечення виконання зобов`язання - традиційний інститут цивільного права. Будь-яке зобов`язання саме по собі ще не гарантує виконання боржником необхідних дій на користь кредитора. Навіть при використанні кредитором мір відповідальності відносно несправного боржника в останнього може не знайтися необхідного для задоволення вимог майна. Для попереднього забезпечення майнових інтересів кредитора, отримання ним гарантії належного виконання зобов`язання, а також в цілях запобігання або зменшення розміру негативних наслідків, що можуть настати у випадку його порушення, використовуються спеціальні заходи забезпечувального характеру, передбачені законом або договором. Такі заходи називаються видами (способами) забезпечення виконання зобов`язань.

Види забезпечення виконання зобов`язань мають характерні ознаки:

мають майновий зміст;

націлені на спонукання боржника до виконання свого зобов`язання;

мають додатковий (акцесорний) характер;

можуть забезпечувати лише дійсні зобов`язання.

Враховуючи викладенні характерні риси, види (способи) забезпечення виконання зобов`язань можна визначити як передбачені законом або договором спеціальні заходи майнового характеру, що стимулюють належне виконання зобов`язань боржником шляхом встановлення додаткових гарантій задоволення вимог (інтересів) кредитора.

Те, чи буде виконано зобов`язання, значною мірою залежить від волі самого боржника вчинити дії щодо виконання цього зобов`язання. Кредитор, у свою чергу, може бажати такого виконання та отримати правові механізми, спрямовані на гарантування виконання таких зобов`язань. Функцію таких правових механізмів виконують способи забезпечення виконання зобов`язань.

Цивільний Кодекс України встановлює такі види забезпечення виконання зобов`язань: неустойка, порука, гарантія, завдаток, застава, притримання.

Неустойка, яка згідно з нормами ЦКУ може бути у формі штрафу та пені, є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання.

Штрафом вважається неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов`язання. Такий вид забезпечення спрямований на те, щоб недопустити прострочення виконання взагалі. При цьому не вирішується проблема зацікавлення боржника не затримувати виконання зобов`язання, яке вже є простроченим. Тобто боржник, знаючи, що він повинен сплатити штраф у будь-якому випадку, не зацікавленні прискорити виконання такого зобов`язання. Для надання такої „зацікавленості" існує пеня, так звана поточна санкція.

Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного зобов`язання за кожен день прострочення виконання. Кредитор має право на стягнення з боржника неустойки навіть тоді, коли внаслідок такого невиконання він не зазнав збитків.

Якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір може бути встановлений договором або актом цивільного законодавства. Сторони правочину про неустойку можуть збільшити цей розмір у будь-якому разі, а зменшити лише тоді, коли це не заборонено законом. Крім того, розмір неустойки може бути зменшено за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення.

Наступним видом забезпечення виконання зобов`язань є порука. За договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов`язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов`язання боржником, тобто без порушення боржником зобов`язання відповідальність не настає при цьому поручитель має право забезпечувати виконання зобов`язання як повністю, так і частково. Крім того, боржник може мати одного або кількох поручителів, кількість яких законодавством не обмежується.

Гарантією є банк, інша фінансова установа, страхова організація (гарант) гарантує перед кредитором (бенефіціаром) виконання боржником (принципалом) свого обов`язку. Як і поручитель, гарант відповідає перед кредитом лише у разі порушення зобов`язання боржником. ЦКУ передбачає можливість встановлення строку, протягом якого діятиме гарантія. Тобто строк дії гарантії не пов`язаний із основним зобов`язанням, забезпечений нею. Крім того, гарант може підчас видачі гарантії залишити за собою право відкладати її. Якщо боржник порушить зобов`язання, забезпечене гарантією, то гарант зобов`язаний сплатити кредиторові грошову суму відповідно до умов гарантії.

Наступний вид забезпечення виконання зобов`язань - завдаток.

Завдатком є грошова сума або рухоме майно, що видається кредиторові боржником у рахунок належних з нього за договором платежів, на підтвердження зобов`язання і на забезпечення його виконання. Видаючи завдаток у грошовій сумі слід мати на увазі: якщо не буде встановлено, що ця сума є завдатком, то вона вважатиметься авансом і не матиме наслідків завдатку, тобто не вважатиметься забезпеченням виконання зобов`язання.

В силу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов`язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави). При цьому ЦКУ встановлює, що заставою може бути забезпечена вимога, яка може виникнути у майбутньому.

Поряд із звичайною заставою ЦКУ передбачає ще й спеціальні види застави:

іпотеку - заставу нерухомого майна, що залишається у володіння заставодавця або третьої особи;

заклад - заставу рухомого майна, що передається у володіння заставодержателя або за його наказом - у володіння третій особі.

Предметом застави може бути будь-яке майно (зокрема річ, цінні папери, майнові права), яке може бути відчужене заставодавцем і на яке може звернене стягнення.

Заставодавець має право:

користуватися предметом застави відповідно до його призначення, у тому числі здобувати з нього плоди та доходи, якщо інше не встановлено договором і якщо це випливає із суті застави;

відчужувати предмет застави, передавати його у користування іншій особі або іншим чином розпоряджатися ним лише за згодою заставодержателя, якщо інше не передбачено договором;

заповідати заставлене майно. Правочин, яким обмежується право заставодавця заповідати заставлене майно, є нікчемним.

І останній спосіб забезпечення виконання зобов`язань - притримання. Згідно цього способу кредитор, який правомірно володіє річчю, що підлягає передачі боржникові або особі, вказаній боржником, у разі не виконання ним у строк зобов`язання щодо оплати цієї речі або відшкодування кредиторові пов`язаних з нею витрат та інших збитків має право притримати її у себе до виконання боржником зобов`язання. Цим способом можуть забезпечуватися й інші вимоги кредитора, якщо інше не встановлене договором або законом.

Кредитор, який притримує річ у себе, зобов`язаний негайно повідомити про це боржника. До того ж він не має права користуватися цією річчю та несе відповідальність за втрату, псування або пошкодження речі, яку він притримує в себе, якщо втрата, псування або пошкодження сталися з його вини.

Усі способи забезпечення виконання зобов`язань можна впорядкувати в певну систему, поєднавши їх у три групи:

I - встановлюють для боржника невигідні наслідки на випадок невиконання (неустойка, завдаток);

II - супроводжуються виділенням із майна боржника певної його частини, яка повинна служити перш за все задоволенню можливих вимог цього кредитора, з відстороненням від неї інших можливих кредиторів (застава, притримання);

III - мають на меті залучення до зобов`язання інших осіб, майно яких поряд із майном боржника теж могло слугувати для задоволення вимог кредитора (порука, гарантія).

Забезпечення виконання зобов`язання будь-яким із вище вказаних способів, також створює зобов`язальне правовідношення між кредитором та боржником (або іншою особою, яка забезпечує зобов`язання боржника). Оскільки цивільний закон не встановлює будь-яких обмежень щодо того, виконання якого зобов`язання може бути забезпеченим, то й додаткове забезпечувальне зобов`язання у свою чергу може бути забезпеченим будь-яким із передбачених договором чи законом способів.

В системі цивіль­ного права України інститут зобов'язального права поряд з інститутом власності посідає важливе місце.

Зобов'язальне право — одна з найважливіших підгалузей цивільного права, норми якої регулюють широке коло відносин, головне місце серед яких належить відносинам майнового обігу. Йдеться про договірні відносини, пов'язані з передачею майна від однієї особи до іншої у власність або у користування, виконанням робіт та наданням послуг тощо. Крім договірних відносин, зобов'язальне право регулює відносини, що виникають, зокрема, і односторонніх правомірних дій, заподіяння школи, безпідставного збагачення.

При цьому згадані майнові відносини характеризуються значною різноманітністю. Кож­ний вид зобов'язань має свої особливості, що зумовлює їх відносну самостійність та існуван­ня окремих інститутів зобов'язального права. Разом з тим є й загальні правила, які поширюються на усі види зобов'язань. Саме вони й становлять загальні положення про зобов'язання. До них належать положення про поняття і види зобов'язань, способи їх виконання, способи забезпечення виконання зобов'язань, відповідальність за порушення зобов'язань, підстави їх припинення.

Поняття та принципи виконання зобов’язання

Під виконанням зобов'язань розуміють здійснення кредитором і боржником дій по вчиненню прав та обов'язків, що випливають із зобов'язання. Так, виконанням договірного зобов'язання купівлі-продажу слід розглядати одночасно передачу речі продавцем у власність покупця і прийняття цієї речі покупцем, а також виплату обумовленої договором суми (ціни речі) покупцем і прийняття цієї суми продавцем.
За своєю юридичною природою дії по виконанню зобов'язання є нічим іншим, як правочином, оскільки вони спрямовані на припинення зобов'язань. Саме тому до цих дій по виконанню застосовуються ті самі правила, що регулюють вчинення правочинів.[4]
Характеризуючи поняття зобов'язання, передусім слід відзначити, що зобов'язання — це цивільні правовідносини. Зміст будь-яких цивільних правовідносин включає в себе суб'єктивне право (в зобов'язальних правовідносинах — це право вимоги) і відповідний йому обов'язок, або, іншими словами, права та обов'язки на стороні кожного учасника правовідносин (наприклад, права та обов'язки продавця і покупця, підрядчика і замовника). Характер суспільних відносин, на регулювання яких спрямовуються зобов'язання, є досить широким. Форми зобов'язань набувають і нормальні відносини між суб'єктами цивільного права, які пов'язані з реалізацією продукції, виконанням робіт, наданням послуг та ін., а також відносини, що виникають внаслідок ненормальних, недозволених дій (наприклад, заподіяння шкоди, безпідставне придбання або збереження майна).
Виконання зобов’язання – це здійснення його суб’єктами взаємообумовлених зустрічних дій або утримання від них, які проявляються у реалізації кредитором своїх прав і виконанні боржником покладених на нього обов’язків, зокрема щодо: передання майна, виконання робіт, надання послуг, сплати грошей тощо.[5]
Виконання цивільного зобов’язання підпорядковується певним основним положенням, що закріплені в актах цивільного законодавства. Ці основні положення називаються принципами виконання зобов’язання або загальними умовами виконання.
У Цивільному кодексі України встановлено принципи:
- «належного» виконання;
- «реального» виконання;
- «стабільності» виконання зобов’язання. [10]
принципи реального і належного виконання традиційно розглядалися як основні цивільно-правові засади виконання зобов'язання'.
Однак єдиної думки щодо співвідношення цих принципів у літературі не склалося.
Так, одні автори вважали, що реальне виконання — складова належного виконання. Належне виконання є поняттям більш загальним, а реальне виконання — одна з окремих вимог, яка входить до змісту належного виконання.
Іншу позицію з цього питання займав А.В. Венедиктов, який навпаки вважав, що належне виконання — це складова реального виконання. На його думку, реальне виконання договірних зобов'язань охоплює належне виконання всіх якісних та кількісних показників: не тільки своєчасну передачу всієї кількості передбаченої договором продукції, а й передачу її в обумовленому асортименті відповідно до затверджених стандартів та технічних умов, у комплексному вигляді, а також своєчасне поповнення недостач у деяких партіях, негайне виправлення допущених недоліків або заміну недоброякісної продукції.[3]
О.С. Иоффе взагалі надавав принципу реального виконання значення загального. Зверталася особлива увага на те, що на етапі нормального розвитку зобов'язання реальне виконання передбачає і належне виконання, а після порушення боржником зобов'язання — виконання у натурі.
Найбільш прийнятною в цьому питанні є позиція M.I. Брагінського, який зауважив, що реальне та належне виконання — це різноплощинні явища. У першому виявляється сутність виконання як вчинення певної дії, у другому ~ якісна характеристика дії (або утримання від дії). Перевіряючи, чи виконав боржник зобов'язання, вирішуються два самостійні за значенням питання: чи вчинила особа дію, яка є об'єктом відповідних правовідносин (тобто чи дотримана вимога реального виконання), а також яким чином ця дія вчинена (чи дотримана вимога належного виконання[3].
З розвитком ринкових засад в економіці принцип реального виконання зобов'язання, який набував особливого значення для господарських договорів, певною мірою втратив своє первісне значення. Це пов'язано з тим, що сплата кредиторові збитків, які виникли через невиконання зобов'язання в натурі боржником, в умовах ринкової економіки може задовольнити інтерес у певному обсязі. За таких обставин проект ЦК України виходить з того, що в умовах ринкової економіки його роль поступово зменшуватиметься
Відповідно до ст. 526 ЦК України зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору, та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог – відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Принцип належного виконання, як правило, передбачає виконання зобов’язання:
1) належними сторонами
2) щодо належного предмету;
3) належним способом;
4) у належні строки (терміни):
5) у належному місці.
Принцип «реального» виконання встановлено у ст. 622 ЦК України.
Відповідно до ч.1 ст. 622 боржник, який сплатив неустойку і відшкодував збитки, задані порушенням зобов’язання, не звільняється від обов’язку виконати зобов’язання в натурі, якщо інше не встановлено договором або законом.
Боржник звільняється від виконання зобов’язання в натурі у разі:
відмови кредитора від прийняття виконання, яке внаслідок прострочення втратило для нього інтерес;
передання кредиторові відступного;
відмови кредитора від договору.
Принцип «стабільності» зобов’язання полягає у недопустимості односторонньої відмови від зобов’язання або односторонньої зміни його умов.
Відповідно до ст. 525 ЦК України одностороння відмова від зобов’язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.
Згідно з ч.2 ст. 193 Господарського кодексу України кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов’язання, враховуючи інтереси другої сторни та забезпечення загальногосподарського інтересу.
На цій підставі прийнято виділяти принципи «взаємного сприяння» та «економічності» при виконанні господарських зобов’язань.
Відповідно до ст. 526 ЦК України зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору, та вимог ЦК України, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог – відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Досить широким є і коло можливих учасників зобов'язальних відносин. Зобов'язання можуть виникати:
а) між юридичними особами;
б) між юридичними та фізичними особами;
в) між фізичними особами.
1.2. Способи виконання зобов’язання та їх класифікація

Під способами забезпечення виконання зобов'язань розуміють додаткові забезпечувальні заходи, які мають спеціальний (додатковий) характер і дають можливість досягнути виконання незалежно від того, чи заподіяні кредиторові збитки і чи є у боржника майно, на яке можна звернути стягнення за виконавчими документами.
Відповідно до ст. 178 ЦК до способів забезпечення належать:
• неустойка;
• застава;
• порука;
• гарантія;
• завдаток. [9]
Такий перелік є вичерпним, інші механізми,формально до способів забезпечення не належать.
Однак меті забезпечення виконаннязобов'язань може слугувати застосування а й будь-яких інших, передбачених законом або договором правових заходів (механізмів), які сприяють виконанню обов'язків боржника за договором або обов'язків, що випливають з інших підстав виникнення зобов'язань. В такому розумінні коло цих способів забезпечення виконання зобов'язань можна тлумачити значно ширше.
Саме виходячи з цього, в ст. 570 проекту ЦК України передбачається, що виконання зобов'язання може забезпечуватися не тільки тими способами, які прямо передбачені ЦК, іншими правовими актами, а й тими, які встановили сторони в самому договорі.
В сучасній юридичній літературі до таких додаткових способів забезпечення виконання зобов'язання відносять способи, передбачені законом, але не названі у відповідній главі ЦК України. До таких способів, зокрема, належать:
правила про зустрічне виконання зобов'язань,
положення про субсидіарну відповідальність учасників повного товариства, а також повних товаришів у командитному товаристві за зобов'язаннями товариства при недостатності його майна;
власниказа зобов'язаннями належного йому підприємства або установи;
права кредитора, який виконав угоду, у разі ухилення іншої сторони від її нотаріального посвідчення вимагати по суду визнання її дійсною;
право кредитора вимагати реєстрації угоди у разі ухилення іншої сторони від її реєстрації;
про відповідальність, що її поряд з боржником несуть треті особи, на яких покладено виконання зобов'язання, та деякі інші[12].
Що стосується додаткових способів забезпечення, які сторони можуть передбачати в самому договорі, то до них належать і випадки виконання боржником зобов'язання, пов'язаногоіз внесенням певної грошової суми на депозит третьої особи, а також використання в договорі можливостей, що закладені диспозитивними нормами ЦК України.
Так, нормою передбачено, що ризик випадкової загибелі речі або випадкового пошкодження майна несе його власник, якщо інше не передбачено законом або договором. У зв'язку з цим власникмає право передбачити в договорі покладення ризику випадкової загибелі або випадкового пошкодження майна на контрагента.
Аналогічно може бути розв'язано питання щодо витрат, які пов'язані з утриманням майна.
У доктрині цивільного права значна увага приділяється класифікації способів забезпечення, яка сприяє з'ясуванню природи і змісту забезпечувальних зобов'язань, виявленню властивих їм спільних ознак і особливостей.
У юридичній літературі способи забезпечення виконання зобов'язань класифікують за різними ознаками: за юридичною конструкцією; за правовою природою; за сферою дії; за суб'єктним складом; за відношенням виду забезпечення до основного зобов'язання; за обсягом відповідальності тощо.
Чітку і послідовну класифікацію способів забезпечення виконання зобов'язань проводив у своїх дослідженнях О.С. Іоффе.
Так, за юридичною конструкцією способи забезпечення він поділяв на пов'язані і не пов'язані з попереднім виділенням майна для примусової реалізації обов'язку порушника. До перших належать застава і завдаток, до других -- неустойка, порука та гарантія. За такої класифікації виявляється неоднакова ефективність різних забезпечувальних заходів.
Очевидно, що за рахунок заздалегідь виділеного майна забезпечити примусове виконання набагато простіше, ніж у випадку, коли таке виділення не було проведено.
За правовою природою способи забезпечення виконання зобов'язань поділяються на такі, що є заходами юридичної відповідальності, і ті, що не належать до заходів юридичної відповідальності. До перших відносяться неустойка та завдаток, до других - застава, порука і гарантія. За сферою дії О.С. Іоффе поділяв забезпечувальні засоби на ті, що можуть бути застосовані між будь-якими суб'єктами (неустойка, застава, порука); що застосовуються у зобов'язаннях між юридичними особами (гарантія); у зобов'язаннях тільки за участю фізичних осіб (завдаток).
Залежно від часу і способу встановлення (виникнення) способи забезпечення виконання зобов'язань поділяють на спеціальні (виникають у момент виникнення зобов'язання) і універсальні (відшкодування боржником збитків, що їх зазнав кредитор у результаті невиконання зобов'язання).
Класифікувати забезпечувальні зобов'язання можна за іншими критеріями, зокрема за механізмами їх реалізації. За цим критерієм розрізняють:
забезпечення виконання зобов'язань шляхом звернення стягнення на майно боржника (застава);
забезпечення виконання зобов'язань шляхом звернення грошових стягнень (неустойка, завдаток);
забезпечення виконання зобов'язань шляхом притримання майна боржника;
забезпечення виконання зобов'язань шляхом притягнення до відповідальності третіх осіб (порука, гарантія).[5]
У літературі висловлювалися різні точки зору з приводу підстав та доцільності поділу забезпечувальних зобов'язань на речово-правові і зобов'язально-правові. Деякі вчені-цивілісти зайняли позицію простої констатації факту існування подібної класифікації, інші недостатньо чітко і обґрунтовано поділяють способи забезпечення за характером забезпечення інтересів кредитора на речово-правові і зобов'язально-правові, причому до зобов'язально-правових способів відносять заходи, що мають загальнозабезпечувальний характер відшкодування збитків.
Віднесення неустойки, поруки, гарантії і завдатку до зобов'язально-правових способів забезпечення виконання зобов'язань суперечок серед цивілістів не викликає. Всі зазначені інститути цивільного права мають зобов'язальну природу з усіма притаманними їм зобов'язанням ознаками. Значно більше питань виникає з приводу правової природи застави. Це пояснюється перш за все зобов'язально-правовими і речово-правовими елементами, властивими цьому способові забезпечення виконання зобов'язань.
Ряд авторів акцентують увагу на зобов'язально-правовій природі застави. Зокрема, В.В. Вітрянський виділяє сім зобов'язально-правових ознак правового режиму застави майна. Спроби довести зобов'язально-правову природу застави робилися і іншими авторами.
Речово-правові особливості застави дали змогу Г.Ф. Шершеневичу віднести її до речових інститутів. Він відзначав, що заставним правом визнається право на чужу річ, що належить кредиторові для забезпечення його права вимоги за зобов'язанням і полягає в можливості виключного задоволення із вартості речі. Викладене дає підстави для висновку, що автор виділяв дві характерні ознаки за-ставного права, що підкреслюють його речову природу.
По-перше, заставне право є речовим правом, що належить до групи прав на чужу річ. Речовий характер його виражається у тому, що, маючи своїм об'єктом річ, заставне право всюди слідує за нею, незалежно від права власності на неї, яке може переходити від однієї особи до іншої. По-друге, заставне право являє собою право на чужу річ, оскільки вартість майна може бути забезпеченням прав вимоги. К. Побєдоносцев також вважав, що внаслідок застави набувається речове право, тобто встановлюється виключне право заставодержателя на заставлене право, незважаючи на те, що це майно не перестає бути чужим.
Розмежування речових і зобов'язально-правових способів можна проводити за характером дій кредитора, які він вчиняє для досягнення основної мети забезпечення. Там, де має місце забезпечення зобов'язання речовими способами, кредитор у разі невиконання основного зобов'язання має право самостійно вчиняти певні дії для задоволення свого інтересу. Наприклад, заставодержатель має право у разі невиконання зобов'язання боржником реалізувати заставне майно (нерухомість, цінні папери, речі в обороті, рухоме майно тощо). Вимагати будь-яких додаткових дій від боржника за основним зобов'язанням йому не потрібно.
В зобов'язально-правових способах забезпечення зобов'язань за умови невиконання угоди боржником кредитор має право вимагати виконання, крім основного, ще й додаткового обов'язку - сплатити визначену суму неустойки; поручитель і гарант зобов'язані виконати зобов'язання замість боржника; особа, що дала завдаток і не виконала при цьому основне зобов'язання, зобов'язана сплатити подвійну суму завдатку. Отже, у всіх випадках боржник або третя особа зобов'язані вчиняти певні дії, які знову ж таки вони можуть і не вчинити з різних причин, і тоді інтереси кредитора знову залишаються незадоволеними і постає питання щодо необхідності подальшого забезпечення вже існуючого додаткового обов'язку.
Практичне значення наведеної класифікації полягає в тому, що вона свідчить про неоднакову ефективність різних забезпечувальних способів. Очевидно, що речово-правові засоби є надійнішими: кредитор одразу після невиконання основного зобов'язання може самостійно вчиняючи передбачені законом дії, задовольнити свій інтерес, а при забезпеченні неустойкою, порукою, гарантією чи завдатком йому потрібно очікувати на відповідні дії боржника чи третьої особи.
У зв'язку з цим у договірній практиці необхідно враховувати особливості того чи іншого способу забезпечення виконання зобов'язання і його можливості стосовно конкретної ситуації. Скажімо, неустойка і завдаток водночас є мірою цивільно-правової відповідальності і орієнтують боржника на виконання зобов'язання в натурі під загрозою застосування відповідальності, яка має реальний характер, оскільки стягнення неустойки у фіксованому розмірі не потребує до-даткових зусиль, як наприклад, у випадку з відшкодуванням збитків, де потрібно обґрунтувати і довести їх розмір.
Порука і гарантія підвищують для кредитора вірогідність задоволення його вимог у разі порушення боржником забезпеченого ними зобов'язання.
Вибір способу забезпечення зобов'язання залежить і від змісту самого зобов'язання. Наприклад, для зобов'язань, що виникають із договору позики або кредитного договору, ефективнішими будуть такі способи, як застава, гарантія, порука.[11]
Якщо йдеться про зобов'язання виконати роботу чи надати послугу, що виникають з договорів підряду, банківського рахунку тощо, більш доцільним є використання неустойки, оскільки інтерес кредитора полягає не в одержанні від боржника грошової суми, а у здобутті певного результату.
Роль інституту забезпечення виконання зобов'язань зумовлюється функціями забезпечувальних зобов'язань: стимулювання належного виконання основного зобов'язання; відновлення порушеного невиконанням чи неналежним виконанням права кредитора. У ряді випадків способи забезпечення виконують також інші функції. Так, неустойка і завдаток водночас є мірою цивільно-правової відповідальності; за допомогою завдатку здійснюється доказування факту укладення договору.
Загалом інститут забезпечення виконання зобов'язань, як сукупність норм, що закріплюють комплекс забезпечувальних заходів (загальних і спеціальних), слугує меті підвищення гарантій забезпечення майнових інтересів сторін зобов'язання (в першу чергу інтересів кредитора), належного його виконання, а також меті усунення можливих негативних наслідків неналежного виконання зобов'язання.

Дата добавления: 2015-09-18 | Просмотры: 1621 | Нарушение авторских прав