АкушерствоАнатомияАнестезиологияВакцинопрофилактикаВалеологияВетеринарияГигиенаЗаболеванияИммунологияКардиологияНеврологияНефрологияОнкологияОториноларингологияОфтальмологияПаразитологияПедиатрияПервая помощьПсихиатрияПульмонологияРеанимацияРевматологияСтоматологияТерапияТоксикологияТравматологияУрологияФармакологияФармацевтикаФизиотерапияФтизиатрияХирургияЭндокринологияЭпидемиология

Загальні поняття про туберкульоз

За останні роки на Україні спостерігається збільшення кількості хворих на туберкульоз, яка становить на сьогодні 40:10000 населення. В основному туберкульоз уражує легені, потім лімфатичні вузли, кістки тощо. Він викликається мікобактерією, яку відкрив у 1882 р. Р. Кох. Захворювання передається від хворих на відкриту форму туберкульозу легень, які виділяють туберкульозну паличку в зовнішнє середовище. Мікобактерія туберкульозу проникає в організм передусім через дихальні шляхи, дуже рідко через ушкоджені слизові оболонки та шкіру. Первинне зараження туберкульозом проходить у 80-90 % людей, однак захворюють на туберкульоз тільки 2-3 %. Крім ураження легень (65-70 %), у хворих виникають позалегеневі форми туберкульозу (лімфатич­них вузлів, кісток, шкіри, суглобів, сечостатевих органів і т. ін.). Після роз­множення мікобактерій туберкульозу у тканинах розвивається вогнище запа­лення. У результаті проліферації клітин виникає туберкульозний горбик, що складається з епітеліоїдних гігантських клітин, які розміщуються навколо міко­бактерій. Туберкульозні горбики при сприятливому перебізі рубцюються, і в них можуть відкладатись солі кальцію. При несприятливому перебізі захво­рювання на місці туберкульозних горбиків утворюються інфільтрати, які в середині некротизуються. Розпад туберкульозних горбиків призводить до утво­рення каверн, фістульних ходів, натічних абсцесів. Загальна реакція організ­му на туберкульозний процес характеризується підвищенням температури, пітливістю, загальною слабістю, зміною імунологічного стану, зниженням процесів регенерації. Для туберкульозного процесу характерний хронічний перебіг із частими загостреннями і схильністю до генералізації захворювання.

Туберкульоз лімфатичних вузлів здебільшого зустрічається у дітей і підлітків.

Найчастіше уражаються лімфатичні вузли шиї: підщелепні, в надключичній ділянці і за ходом груднинно-ключично-соскоподібного м'яза.

Клініка. Уражені лімфатичні вузли, як правило, збільшуються, спаюються у горбисті щільні конгломерати, які стають болючими на дотик. Шкіра навко­ло лімфатичних вузлів стає гіперемованою і спаяною з конгломератом. При прогресуванні туберкульозного процесу утворюються нориці, з яких виділяєть­ся серозний вміст із сірими крупинками. Нориці тривалий час не закриваються і мають рецидивуючий характер.

Лікування. Слід відмітити, що всі хворі на туберкульоз лікуються у протитуберкульозних диспансерах або санаторіях. Такі лікарні будуються, як правило, за містом, територію їх засаджують сосновими деревами. Палати повинні бути світлими, просторими, з хорошою вентиляцією. Для хворих улітку створюють спеціальні солярії. Важливе значення має раціональне харчування з достатнім вмістом білків, вітамінів, мікроелементів. Антибактеріаль­на терапія передбачає застосування протитуберкульозних препаратів (стреп­томіцину, рифампіцину, циклосерину, ізоніазиду, салюзиду тощо). Для лікування хворих на туберкульоз лімфатичних вузлів застосовують антибак­теріальні препарати (стрептоміцин, натрію парааміносаліцилат, фтивазид, про-тіонамід, етіонамід, рифодин і т. ін.). їм проводять загальнозміцнювальне ліку­вання (вітаміни, переливання альбуміну, у-глобуліну, полібіоліну та ін.). Місце­во призначають ультрафіолетове опромінення, при наявності нориць проводять їх санацію. При утворенні натічних абсцесів їх розкривають і здійснюють по­дальше лікування за загальними правилами.

Усіх хворих на туберкульоз ставлять на облік у протитуберкульозному диспансері. Існує вісім груп диспансерного обліку. Хворих із кістково-сугло­бовою формою туберкульозу відносять до п'ятої диспансерної групи, яку, в свою чергу, поділяють ще на три підгрупи: підгрупа А - хворі з активним процесом; підгрупа Б -із затихаючим процесом і підгрупа В -з неактивним поза-легеневим туберкульозом. Залежно від втрати працездатності, медико-соціальна експертна комісія (МСЕК) встановлює групу інвалідності.

Актиномікоз

Хронічне специфічне інфекційне захворювання запального походження, яке спричиняється променевими грибками (актиноміцетами), характери­зується утворенням друз і щільних інфільтратів із прогресивним ростом і хронічним перебігом. Інфікування людини проходить при попаданні на сли­зову оболонку рота, глотки, кишечника, бронхів променевого грибка, при жуванні або при ковтанні зерен злакових; вдиханні частинок злакових, сіна, соломи, на яких знаходяться грибки. За певних умов мікроорганізми проникають у тканини організму і в симбіозі з іншою мікрофлорою спричиняють запальний процес. Уражаються всі тканини, особливо сполучна та жирова.

Клініка. Захворювання може перебігати в основному у трьох формах: шийно-лицьовій, бронхолегеневій і кишковій. Може бути генера-лізована форма ураження. Найчастіше трап­ляється шийно-лицьова форма актиномікозу (рис.2.4.20).

Рис. 2.4.20. Актиномікоз,

шийно-лицьова форма

(за Кіршнером).

Захворювання починається повільно. У ділянці проникнення актиноміцетів виникає спе­цифічна запальна реакція, основою якої є коло­нія грибків, що складається з сітки тонких ни­ток у вигляді променів (друз). Навколо них утво­рюється щільний інфільтрат. Шкіра над ним набуває червоно-синюшного забарвлення. В окремих ділянках утворюється розм'якшення і прорив гною. Виникають нориці, через які виділяється рідкий гній із жовтува­тими крихтами чи зернами (гранулами). У них знаходять скупчення актином­іцетів, що є специфічними елементами виділень.

При бронхолегеневій формі захворювання перебігає у вигляді гострого та хронічного абсцесів легень, бронхопневмонії, плевриту. Процес може поширюватись на грудну стінку, утворювати плевральні нориці на шкірі та прони­кати через діафрагму в черевну порожнину.

Кишкова форма актиномікозу розвивається у разі проникнення актиномі­цетів через слизові оболонки травного каналу. Процес поширюється на м'язову та серозну оболонки. Запальний процес, що виникає, може симулювати гострий апендицит, пухлину сліпої кишки, кишкову непрохідність та ін.

Лікування. Хворих на актиномікоз відносять до інфекційних. Вони повинні поміщатись в окремі ізольовані палати. Для них виділяють окремий інстру­ментарій, перев'язувальний матеріал. Залежно від характеру перебігу захво­рювання? лікування може бути консервативним чи хірургічним. Спочатку при­значають антибіотики. Добрий ефект отримують від бензилпеніциліну (20000000 ОД через 6 год). Його можна поєднувати з стрептоміцином, ауро-міцином. При шкірних формах захворювання застосовують рентгенотерапію, препарати йоду (йодид калію, йодонат, йодинол, йодопірон і т. ін.).

Поряд із цим, проводять специфічне лікування актинолізатом (з 0,1 до 2 мл через 2-3 дні - всього до 20 ін'єкцій). Із хірургічних методів застосовують розкриття та дренування гнійних порожнин; резекцію ураженої ділянки кишеч­ника, легень тощо. Для профілактики зараження інших хворих необхідно слідку­вати за чистотою пов'язок, своєчасно проводити їх заміну.

Дифтерія ран

Це гостре інфекційне захворювання, що спричиняється коринебактеріями Е.Клебса і Ф. Лефлера, які являють собою грампозитивні паличкоподібні безспорові мікроорганізми з булавоподібними потовщеннями на кінцях. Звідси й походить назва (согупа - булава).

Захворювання передається в основному повітряно-краплинним шляхом. Важливе значення у виникненні і розповсюдженні хвороби мають дифтерійні бактеріоносії.

Клініка. Дифтерія в основному уражає слизові оболонки дихальних шляхів (гортань, мигдалики, трахею), характерною ознакою є фібринозне запалення, яке може поширюватися на прилеглі тканини. При дифтерії рани різко змінюєть­ся її зовнішній вигляд: на поверхні з'являються сіро-жовті фібринозні нальоти, міцно спаяні з підлеглими тканинами. Рана виповнюється серозно-кров'янис­тими виділеннями. Шкіра довкола гіперемована, тканини набряклі. Регіонарні лімфатичні вузли збільшені.

Зараження рани дифтерійними мікробами супроводжується загальною реакцією організму.

Основне значення для встановлення діагнозу має виділення чистої культури дифтерії. Небезпека дифтерійного зараження полягає в тому, що такі рани дуже погано загоюються й існує небезпека попадання мікробів у кровоносне русло.

Лікування. При наявності дифтерійного ураження ран хворий стає джере­лом інфекції і повинен бути ізольованим. Лікування починають із підшкірного, внутрішньом'язового або внутрішньовенного введення антитоксичної проти­дифтерійної сироватки. Лікувальна доза залежить від ступеня тяжкості дифтерії, в середньому вводять 20 000-40 000 АО (після попереднього проведення проби за Безредком). Рану очищають від некротичних виділень і прикривають серветками, змоченими протидифтерійною сироваткою або антисептичними розчинами. При поєднанні дифтерії із стафілококовою та стрептококовою інфекцією призначають антибіотики (пеніцилін, еритроміцин, тетрациклін) і сульфаніламідні препарати.

Хірургічне втручання виконують за наявності гнійних запливів, флегмон. Доглядаючи за хворими з дифтерією ран, слід пам'ятати, що це є тяжкохворі з досить контагіозною інфекцією. Із профілактичною метою необхідно прово­дити дезінфекцію приміщень, предметів вжитку, хірургічного інструментарію. Перев'язувальний матеріал необхідно знешкоджувати. Основне значення в профілактиці захворювання має специфічна профілактика - активна імуніза­ція людей дифтерійним анатоксином: АКДП - адсорбованим кашлючно-диф-терійно-правцевим; АДП-М - адсорбованим дифтерійно-правцевим анаток­сином зі зменшеним вмістом антигенів; АД-М і т. ін.

Сказ

Сказ (lyssa, rabies, hydrophobia) - гостре інфекційне захворювання, яке спричиняється вірусом і уражає головний мозок.

Збудником сказу є великий вірус, що має типову паличкоподібну форму, розміром 180 х 80 мкм.

Джерелом інфекції для людини є лисиці, собаки, вовки, шакали, кажани, гризуни, серед яких виникають спонтанні епідемії сказу. Деколи людина зара­жається від хворих корів, овець, свиней, щурів та ін. Зараження відбувається через укуси скажених тварин і, навіть, при попаданні їх слини на ушкоджені ділянки шкіри, а також при розробці туш та вичинці шкіри. Інкубаційний пері­од триває від 12-14 днів до 1 року, в середньому 1-3 місяці. Із рани збудник проникає в головний мозок і там розмножується. Чим ближче місце пошкод­ження до голови, тим тяжчий перебіг хвороби. Особливо небезпечні укуси в голову, шию та верхні кінцівки.

Клініка. Ознаки захворювання можуть бути непомітними упродовж трьох місяців. Людина уже й забула про укус собаки. Та ось рана почала припухати, почервоніла і після короткого продромального періоду виникає стадія збу­дження із симптомами водобоязні (гідрофобії), слинотечі. Хворі реагують на шум, світло. Обличчя хворого виражає страждання, неймовірний страх. Через 1-2 доби з'являється головна ознака захворювання - спастичні судоми ков­тальних м'язів. Судоми виникають при думці про воду, її питті. Із часом вини­кають тонічні та клонічні судоми інших груп м'язів. Через 2-3 доби збудження змінюється паралітичною фазою. Хворий слабне, судоми зменшуються, після чого настає смерть. Захворювання триває 3-7 діб і завжди закінчується смер­тю. Діагноз сказу встановлюють на підставі даних анамнезу і клініки. Лабо­раторну діагностику проводять після смерті тварин чи людей шляхом вияв­лення специфічних вкраплень у нервових клітинах (тільця Бабеша-Негрі) амонового рога, мозочка та клітинах слинних залоз. Розроблений прижиттєвий метод діагностики шляхом імунофлуоресценції мазків - відбитків рогівки ока. Хворих на сказ госпіталізують у окрему палату інфекційного відділення.

Лікування. Ефективної терапії сказу не розроблено, в усіх випадках проводять симптоматичну терапію. Антирабічна медична допомога після укусу за­ражених тварин складається з місцевої обробки рани та введення антирабічних препаратів. Місцеву обробку рани необхідно проводити якомога раніше після укусу. Рани рясно промивають водою з милом (або детергентом), а їх краї об­робляють 40-70° спиртом або 5% розчином йоду. Рани не зашивають, а залиша­ють відкритими, прикривши їх стерильною пов'язкою. Накладання швів здійсню­ють у виключних випадках: а) при великих, зяючих ранах - накладають навідні шви після попередньої обробки рани; б) за косметичними показаннями (накла­дання шкірних швів на рани обличчя); в) з метою зупинки зовнішньої кровотечі - прошивають кровоточиві судини. Поряд із цим, потерпілих направляють у пас­терівський пункт, де їм проводять лікувально-профілактичну імунізацію. Її здійснює лікар, який пройшов спеціальну підготовку з антирабічної справи і отримав сертифікат. Лікувально-профілактичну імунізацію здійснюють антирабічною вакциною та антирабічним імуноглобуліном (АІГ). Останнім часом переважно застосовують вакцину фіксованого вірусу сказу "Внуково - 32, 30-го та 38-го пасажу", яка випускається в ліофілізованному вигляді. Антирабічний імуноглобулін (АІГ) буває двох видів: гетерологічний (конячий), який признача­ють в дозі 40 МО на 1 кг ваги тіла і гомологічний (людський), який приміняють по 20 МО на 1 кг ваги тіла. Показаннями до проведення лікувально-профілак­тичної імунізації проти сказу є: контакт або укуси людей хворими, підозрілими на сказ або невідомими тваринами. Якщо раніше імунізацію не проводили, то дорослі та діти повинні отримати шість ін'єкцій вакцини: першу (0")- відразу ж після зараження, інші - на 3-тю, 7-му, 14-ту, 30-ту та 90-ту добу. Вакцину вво­дять внутрішньом'язово в дельтовидний м'яз. Дітям до 5 років - в м'язи стегна (верхня частина передньобокової поверхні). Ніколи не слід вводити вакцину в сідничну ділянку! При введенні антирабічного гетерологічного імуноглобуліну необхідно перевірити індивідуальну чутливість пацієнта до кінського білка. Ком­біноване лікувально-профілактичне введення імуноглобуліну здійснюють па­ралельно з вакциною. Протипоказань до лікувально-профілактичної імунізації проти сказу немає.

Отже, кожна людина, котру вкусила або обслинила хвора на сказ твари­на, повинна пройти повний курс запобіжної лікувально-профілактичної імуні­зації. Щеплення проводять і в тому разі, коли не вдалося дослідити на тільця Негрі мозок тварини, яка покусала людину.

Для попередження захворювання здійснюють профілактичну імунізацію. її проводять у осіб, які належать до групи ризику (собаківників, мисливців, лісників, працівників бойні, лабораторій з діагностики сказу та ін.). Для цього використову­ють антирабічну вакцину: первину імунізацію здійснюють (три ін'єкції на 0-й, 7-й і 30- й день) по 1 мл; первину ревакцинацію через рік - одна ін'єкція, 1,0 мл; послідуючу ревакцинацію через кожні 3 роки - одна ін'єкція, 1,0 мл. Загальна профілактика сказу - це знищення бродячих собак, проведення своєчасних щеп­лень проти сказу. При роботі з інфікованими хворими на сказ необхідно одягати маски, водонепроникні халати, по дві пари рукавичок. Весь інструментарій та предмети догляду старанно дезінфікують, очищають та стерилізують, після чого зберігають в окремих приміщеннях чи призначених для цього місцях. Викорис­таний пфев'язувальний матеріал спалюють. У разі випадкового поранення (про­колу, розрізу шкіри та ін.) треба негайно витиснути краплину крові, а пошко­джену ділянку добре помити з милом, обробити спиртовим розчином йоду та провести лікувально-профілактичну імунізацію.

Сифіліс

Це венерична хвороба, що спричиняється блідою спірохетою, або трепонемою (treponema pallidum). Збудника сифілісу відкрили Ф. Шаудін і Е. Гофман у 1905 р. Це спіралеподібна бактерія довжиною 10-15 мкм. Зараження нею відбувається в основному статевим шляхом, можливе і пряме - внаслідок по­трапляння трепонем у рану, на шкіру. Зараження відбувається і непрямим шля­хом, через побутові речі (ложки, чашки, зубні щітки, рушники та ін.). В організм трепонеми потрапляють переважно через ушкодження шкіри чи слизової обо­лонки. На сифіліс хворіють тільки люди.

Інкубаційний період при сифілісі триває 20-30 днів, хоча трепонеми можна виявити уже через 2 доби після зараження в лімфатичних вузлах.

Клініка. Сифіліс має стадійний перебіг. Розрізняють первинний, вторинний і третинний періоди хвороби. На місці проникнення трепонем виникає первинна сифілома - невелика неболюча виразка з жовтувато-сірим, кольору старого сала, твердим дном (ulcus durum). Збільшуються і стають щільними регіонарні лімфа­тичні вузли, особливо пахові. Цей первинний період триває близько 6 тижнів. Вторинний характеризується висипанням на шкірі, слизових оболонках, роз­витком уражень внутрішніх органів, кісток і триває 2-3 роки. Якщо лікування не проводиться, може розвинутись третинний сифіліс із утворенням у паренхі­матозних органах щільних інфільтратів, папул, горбиків, гум, які схильні до роз­паду, їх руйнування спричиняє утворення глибоких виразок, остеомієліт та ін. Цей період триває 9-10 років, після чого можуть виникнути ураження головно­го, спинного мозку і серцево-судинної системи. Важливе значення у виявленні хворих на сифіліс має серологічна діагностика, що грунтується на постановці реакції Вассермана та осадових реакцій Кана і Закса-Вітебського.

Лікування. Для лікування сифілісу використовують антибіотики (пеніцилін, еритроміцин, тетрациклін і т. ін.) і препарати вісмуту (бійохінол, бісмоверол, пентабіемол), відповідно до розроблених інструкцій. Деструктивні зміни в кістках лікують хірургічним та ортопедичним шляхами.

Для профілактики захворювання важливе значення мають рання діагнос­тика та санітарно-просвітня робота серед населення. Індивідуальну профілак­тику проводить середній медичний персонал у шкірно-венеричних диспансе­рах, стаціонарах і профілактичних пунктах.

Дата добавления: 2015-11-25 | Просмотры: 692 | Нарушение авторских прав