АкушерствоАнатомияАнестезиологияВакцинопрофилактикаВалеологияВетеринарияГигиенаЗаболеванияИммунологияКардиологияНеврологияНефрологияОнкологияОториноларингологияОфтальмологияПаразитологияПедиатрияПервая помощьПсихиатрияПульмонологияРеанимацияРевматологияСтоматологияТерапияТоксикологияТравматологияУрологияФармакологияФармацевтикаФизиотерапияФтизиатрияХирургияЭндокринологияЭпидемиология

Розділ 6. Безперервне навчання медичного персоналу в перинатології

Сучасний темп розвитку клінічних, лабораторних знань, удосконалення діагностичних засобів та лікувально-діагностичної апаратури потребує навичок у використанні високотехнологічних практик з надання належної допомоги в акушерстві та неонатології на сучасному рівні.

Останніми десятиріччями кардинально змінилася система генерації та передачі знань, а їх обсяг багаторазово зріс. Сьогодні неможливо за один раз, навіть за 5 або 6 років, підготувати людину до ефективної професійної діяльності на все життя. Щорічно оновлюється близько 5% теоретичних і 20% професійних знань. Це потребує від фахівців певних зусиль для утримання відповідного високого сучасного рівня власних знань і вмінь. Існує поняття "Старіння знань". Якщо дотримуватись позиції обрахування старіння знань» фахівця (одиниця виміру якого у США включає період «напіврозпаду» компетентності, тобто зниження на 50% внаслідок появи нової інформації), то в медицині цей період настає менш ніж через 5 років. Тому кожний медичний працівник повинен оновлювати та удосконалювати власні знання і навички в режимі безперервного професійного навчання.

Багатокомпонентний та важливий процес навчання дає змогу людині (фахівцю) постійно вдосконалюватися. Людина навчається протягом життя в усіх сферах життєдіяльності, але в медицині найважливішим є професійне зростання. Набуття вмінь та знань – це дуже динамічний процес, який ніколи не зупиняється. Небезпечним для фахівця є впевненість, що у власній справі він все знає і може.

В Україні у 2008 р. було ухвалено Концепцію безперервної освіти. Світовий досвід у проведенні безперервної освіти використовує такі визначення: «освіта дорослих» (adult education); «продовжена освіта» (continuous education); «подальша освіта» (further education); «відновлювана освіта» (recurrent education). В медицині доцільно чергувати навчання з роботою шляхом «перманентної освіти» (permanent education); «освіти протягом життя» (lifelong education); «навчання протягом життя» (lifelong learning).

«Освіта протягом життя» стає дедалі важливішою сферою освітніх послуг. На сьогодні існує три основні форми освіти: формальна, неформальна та інформальна. Формальна освіта – це початкова, загальна середня освіта, середня професійна освіта, освіта вища, а після закінчення вузу – підвищення кваліфікації та перепідготовка фахівців на факультетах і курсах підвищення кваліфікації та професійної перепідготовки. Неформальна освіта – це професійно спрямовані та загальнокультурні курси, тематичні тренінги, майстер-класи тощо. Інформальна освіта (загальний термін для освіти за межами стандартного освітнього середовища) – це індивідуальна пізнавальна діяльність, що супроводжує повсякденне життя і реалізується через власну активність людини.

З формалізованими структурами додаткової професійної освіти стикаються різні неформальні структури (тренінгові групи, підготовка і перепідготовка на підприємствах тощо), які іноді діють на базі формалізованих структур, а нерідко утворюються неформально, як правило, на короткий термін. Також до цієї системи приєднується відкрита освіта в різних її формах і дистанційне навчання.

Обговорюючи питання про медичну освіту, слід мати на увазі не лише переддипломне навчання, але й післядипломний, безперервний професійний розвиток, під яким розуміють переважно самостійне навчання фахівця. Вперше положення про необхідність безперервного професійного розвитку лікарів задекларовано в 60-х роках ХХ ст. в базових документах ВООЗ про післядипломне навчання, в яких образно зазначалося, що «лікар – це людина, засуджена до довічного підвищення кваліфікації». Зараз гаслом кожного медичного працівника має бути вислів: «Освіта: не на все життя, а скрізь усе життя», тому було введено поняття «безперервний професійний розвиток» (БПР) лікарів і провізорів. На БПР постійно акцентує увагу ВООЗ як на необхідній складовій ефективної кадрової політики в сфері охорони здоров’я будь-якої країни. Якщо поняття «післядипломне навчання» добре знайоме, то «БПР» – достатньо нове і таке, що породило нові визначення: «стандарти БПР», «дистанційне навчання», «віртуальні навчальні установи», «електронні підручники» тощо.

Важливим моментом також є мотивація до оволодіння знаннями протягом усього життя. Вона потрібна впродовж усіх етапів медичної освіти. Мотивація до БПРз огляду на окремого лікаря виникає з трьох джерел:

1. Професійне бажання надавати оптимальну допомогу кожному пацієнтові.

2. Зобов’язання поважати вимоги працедавців і суспільства.

3. Потреба зберегти задоволеність працею і запобігти психоемоційному вигоранню.

Поєднання тренування з іншими методами клінічного навчання є вкрай ефективним способом передачі знань та навичок. БПР, з одного боку, розглядається як професійний обов’язок кожного фахівця, а з іншого – як важлива умова підвищення якості медичної та фармацевтичної допомоги.

Останнім часом проблема підвищення кваліфікації лікарів набула ще більшої актуальності у зв’язку з процесами інтеграції України до Євросоюзу. Існуюча система підвищення кваліфікації медичних працівників фактично пов’язана з післядипломною освітою, як способом проведення освітніх циклів, так і контингентом викладачів, і їй притаманна певна формалізація процесу навчання.

Сучасна медична освіта має включати не лише переддипломне і післядипломне навчання фахівця, але й БПР – самостійну освіту на тлі як власного досвіду, так і досвіду колег протягом усієї професійної діяльності. Молодим фахівцям необхідно з перших кроків професійної діяльності усвідомити ідею необхідності безперервної професійної освіти. Час диктує нові вимоги до рівня знань працівників сфери охорони здоров’я, які постійно змінюються з розвитком науки, техніки, медичних технологій. За ситуації, коли процес освіти повинен відбуватися безперервно, стара формальна система стає неефективною.

Однією з основних складових сфери охорони здоров’я є кваліфікація і достатня кількість медичного персоналу. Висока кваліфікація лікаря-практика (медичної сестри) є найважливішим чинником підвищення якості надання медичної допомоги населенню. Лише освічений фахівець володіє необхідним обсягом теоретичних знань і практичних навичок, здатний обґрунтовувати алгоритм власних дій з позицій доказової медицини. Уміння користуватися персональним комп’ютером, вільне володіння іноземною мовою, знання сучасних тенденцій розвитку своєї спеціальності сьогодні стають вимогою часу.

Підвищення кваліфікації медичних спеціалістів в аспекті їх професійної комунікації – проблема, що до цих пір недостатньо вивчена і потребує особливого осмислення, оскільки складні ситуації, які виникають у сфері охорони здоров’я, обумовлюють низку причин, що призводять до зниження рівня професійної комунікативної компетентності і відповідності міжнародним нормам виконання професійних функцій. З огляду на це виникла необхідність у безперервному удосконаленні професійної компетентності фахівців, задіяних у сфері охорони здоров’я. Цей процес певною мірою зумовлений низкою соціальних факторів: екологічно несприятливими умовами життя людей, що призводить до появи нових захворювань або їх симптомів та зростання рівня захворюваності; низькою валеологічною культурою людей, які недостатньо турбуються про власне здоров’я; розвитком медицини та появою нових лікарських препаратів, технологій, обладнання тощо. Досвід з підвищення кваліфікації в сфері охорони здоров’я вказує на те, що основна увага приділяється поповненню професійних (медичних) знань і вмінь лікарів, акушерок, фельдшерів, медичних сестер, фармацевтів за рахунок інновацій, які накопичила медицина до певного строку.

Безперечно, важливим фактором успішності заходів з підвищення кваліфікації лікарів є роль того, хто навчає. Завданням викладача є готовність до інформування і супроводу всього ходу освітнього процесу, надаючи тим, хто навчається, можливість самим планувати, коректувати, реалізовувати і оцінювати власні дії. У педагогіці, яка ґрунтується на сучасних освітніх технологіях, викладач повинен враховувати п’ять елементів: особи, які навчаються; етапи навчання; зміст навчання; завдання навчання; сприятливий психологічний клімат і стратегії, які полегшують освітній процес. Відомий американський психолог Карл Роджерс сформулював принципи ефективного навчання:

• люди від природи мають великий потенціал до навчання;

• навчання ефективне, коли його предмет є актуальним для людини і коли особі (її "Я") ніщо не загрожує;

• до навчання залучається особистість у цілому, що в результаті викликає зміни в самоорганізації та самосприйнятті;

• більшість навчання досягається дією при збереженні відкритості досвіду;

•самокритика і самооцінка сприяють творчості, підвищенню незалежності та впевненості в собі.

Це означає, що неможливо ефективно навчитися будь-чому, просто читаючи про цей предмет, вивчаючи теорію або слухаючи лекції. Проте не може бути ефективним навчання, в ході якого нові дії виконуються бездумно, без аналізу і підведення підсумків. Основний підхід до клінічного навчання базується на тренуванні.

Сьогодні у багатьох країнах реалізується перехід від кваліфікаційної моделі фахівця до компетентністної. Кваліфікація визначає функціональну відповідність між вимогами професії та метою освіти, а компетентність включає можливості особистості діяти адекватно у більш широких сферах, тобто у соціумі.

Потенційні ключові компетенції медичних працівників називаються «здатністю до діяльності»:

• володіння знаннями з найважливіших проблем охорони здоров’я і підвищення вимог до професійної діяльності;

• позитивне ставлення до власного здоров’я і здорового способу життя; підвищення особистого і професійного інтелекту;

• взаємодія з соціумом (медичне середовище), комунікаційна співпраця: колегіальна співпраця, стосунки «лікар – пацієнт».

• готовність до виконання професійних завдань з урахуванням сучасних інформаційних інновацій.

Ці вимоги вказують на те, що в сучасному суспільстві імідж медичного спеціаліста оцінюється за його професійною медичною компетентністю, професійними комунікативними вміннями й навичками та особистісним зростанням. Професійна компетентність медичного працівника – це постійно високий рівень знань, умінь і навичок, а також професійно важливих особистих рис, що дають змогу ефективно вести трудову діяльність в обраній спеціальності. Формування і подальше підвищення рівня професійної компетентності прямо залежить від варіабельної соціально-економічної ситуації та інтеграції сучасних інновацій у трудову діяльність. Тому професійні, а відтак, і життєво важливі риси є необхідною умовою для успішної самореалізації медичного фахівця у трудовій діяльності.

Виходячи з вищевказаного, запорукою високої якості надання медичної допомоги матерям та дітям у перинатальному центрі є дотримання визначених стандартів, які базуються на нормативно-правовій базі, – покрокове виконання клінічних протоколів, а також постійне підтримання професійного рівня усіх учасників як процесу медичного супроводу вагітної, так і догляду за новонародженими. Для забезпечення виконання цих умов необхідна постійна робота низки навчальних тренінгових центрів різних рівнів.

Вищим рівнем має стати національний тренінговий центр, на базі якого високопрофесійні викладачі, які є спеціалістами в цій області надання медичних послуг, створять тренерський колектив для роботи на місцях. Такі тренінги повинні відбуватися декілька разів на рік і збирати тренерів з регіонів (кількість за потреби). Цей центр має методично забезпечити роботу мережі перинатальних центрів, а також збирати дані про усі тяжкі випадки, незважаючи на їх кінцевий результат. Базуючись на отриманій інформації та нових даних доказової медицини, Національний центр має сприяти удосконаленню клінічних протоколів, підготовці методичної літератури. Доцільно залучити до цієї роботи викладацькі кадри з кафедр системи післядипломної освіти.

У кожному регіональному перинатальному центрі ІІІ рівня мають створюватись регіональні ресурсні (симуляційно-тренінгові) центри.

Їх завдання – безперервне післядипломне навчання спеціалістів, яке базується на принципах доказової медицини з використанням сучасних методів навчання. Тренінгові центри повинні бути оснащені найсучаснішими манекенами, тренажерами та імітаторами пологів, які дадуть змогу молодим спеціалістам засвоїти, а досвідченим лікарям удосконалити практичні навички. Центр повинен мати бібліотеку і оснащення для впровадження дистанційного навчання та мати змогу реалізувати такі сучасні форми навчання, як проведення серій семінарів, практичних тренінгів, використання аудіовізуальних і електронних засобів, буклетів для самостійного навчання, стажування на робочому місці тощо.

Ці центри повинні забезпечити систему постійно діючих тренінгів на місцях з фахівцями (лікарями, медичними сестрами, акушерками). Тренерами повинні бути викладачі вищих навчальних закладів або високопрофесійні фахівці, які пройшли навчання на тренінгах національного рівня.

Завдання центрів:

- поліпшення знань щодо існуючих клінічних протоколів усіма ланками медичних кадрів, що працюють у перинатальному центрі;

- знайомство та опанування новими протоколами, досвідом інших установ цього профілю;

- розробка та впровадження дистанційних навчальних програм, спрямованих на задоволення потреб персоналу інших лікарень мережі (регіону);

- допомога у розробці та впровадженні навчальних програм для кожного закладу;

- систематичне планове проведення конференцій в кожному ЗОЗ, де мають розглядатись питання діагностики і лікування основних невідкладних станів, а також сучасні підходи до вирішення рутинних перинатальних проблем;

- допомога у проведенні регулярних конференцій з представленням та обговоренням проблем надання допомоги пацієнтам окремо у кожному з відділень ЗОЗ;

- допомога у розробці і впровадженні локальних протоколів ЗОЗ;

- створення та координація роботи команди дистанційного навчання, до складу якої мають увійти акушер-гінеколог і неонатолог, а також акушерка і неонатальна медсестра; за потреби до роботи в команді можуть також залучатись інші фахівці (анестезіолог, спеціаліст ультразвукової діагностики та ін.); кількість таких команд визначається регіональними потребами, а їх склад має оновлюватись через певні проміжки часу;

- відпрацювання мануальних навичок щодо надання високотехнологічної та якісної медичної допомоги, використання медичного обладнання, оцінка навчальних потреб в установах мережі;

- розробка навчальних планів;

- впровадження (навчання) й оцінка ефективності програми;

- налагодження системи збору і використання перинатальних даних;

- інформування лікарень регіону про результати надання допомоги їх пацієнтам в установах III рівня;

- написання звітів про навчання;

- підтримання постійного інформаційного зв’язку між персоналом установ регіону і членами команди дистанційного навчання регіонального центру.

Кожен лікувальний заклад, який надає перинатальну допомогу, повинен мати перелік практичних навичок медичного персоналу (первинна реанімація новонародженого, інфекційний контроль, особливо миття рук, грудне вигодовування та інше), знання які потрібно поновлювати кожен квартал. Практичні тренінги мають проводити локальні тренери, які підготовлені в обласному перинатальному центрі.

Таким чином, в Україні високоспеціалізовану допомогу в галузі перинатальної медицини слід організовувати з урахуванням розвитку сучасних технологій, досягнень усіх галузей медичної та фармацевтичної науки і принципу «освіта через все життя». Цього можна досягти лише шляхом створення відповідної системи БПР і постійної підтримки професійної компетентності лікарів та медичних працівників усіх рівнів, що є одним з основних завдань системи післядипломної медичної освіти в країні.

Дата добавления: 2015-12-15 | Просмотры: 795 | Нарушение авторских прав