АкушерствоАнатомияАнестезиологияВакцинопрофилактикаВалеологияВетеринарияГигиенаЗаболеванияИммунологияКардиологияНеврологияНефрологияОнкологияОториноларингологияОфтальмологияПаразитологияПедиатрияПервая помощьПсихиатрияПульмонологияРеанимацияРевматологияСтоматологияТерапияТоксикологияТравматологияУрологияФармакологияФармацевтикаФизиотерапияФтизиатрияХирургияЭндокринологияЭпидемиология

В ОРГАНІЗМ

Використання фармакологічних препаратів з лікувальними, профілактичними або експериментальними цілями починається з їх введення в організм або нанесення на поверхню тіла. Від шляхів введення залежать швидкість розвитку ефекту, його вираженість і тривалість. В окремих випадках шлях введення обумовлює характер дії речовин. Існуючі шляхи введення підрозділяють на ентеральні (через травний тракт) і парентеральні (поза травним трактом).

До ентеральних шляхів відносяться: введення через рот, під язик, трансбуккально, в дванадцятипалу кишку, в пряму кишку (ректально).

Самий поширений шлях введення - через рот (per os). Це найбільш простий і зручний шлях введення. В цьому випадку не потребується стерильність препаратів. Всмоктування, тобто абсорбція, ряду речовин (наприклад, ацетилсаліцилової кислоти, барбітуратів і інших слабих електролітів, які мають кислий характер) частково відбувається з шлунка. Але більшість препаратів всмоктується головним чином в тонкій кишці. Цьому сприяє значна всмоктуюча поверхня слизової оболонки кишечника (приблизно 200 м²) і її інтенсивне кровопостачання.

Відомі наступні основні механізми всмоктування:

1. Пасивна дифузія через мембрану клітин. Визначається градієнтом концентрації речовин. Таким шляхом легко всмоктуються ліпофільні (головним чином неполярні) речовини. Чим вище ліпофільність речовин, тим легше вони проходять через клітинну мембрану.

2. Фільтрація через пори мембран. Діаметр пор в мембрані епітелія кишечника невеликий (приблизно 0,4 нм⁵, або 4 Å). Тому через них дифундують вода, деякі іони, а також дрібні гідрофільні молекули (наприклад, мочевина).

3. Активний транспорт (в цьому процесі беруть участь транспортні системи клітинних мембран) характеризується вибірковістю до певних сполук, можливістю конкуренції двох речовин за один транспортний механізм, насиченністю (при високих концентраціях речовини), можливістю транспорта проти градієнта концентрації і витратою енергії (метаболічні токсини пригнічують активний транспорт). Активний транспорт забезпечує всмоктування гідрофільних полярних молекул, ряду неорганічних іонів, цукрів, амінокислот, піримідінів.

4. При піноцитозі відбувається інвагінація клітинної мембрани з послідуючим утворенням пухірця (вакуолі). Останній заповнений рідиною з захваченими крупними молекулами речовин. Пухірець мігрує по цитоплазмі до протилежної сторони клітини, де шляхом екзоцитоза вміст вакуолі виводиться назовні.

Наведені механізми проходження речовин через мембрану носять універсальний характер і мають значення не лише для всмоктування речовин, але і для їх розпреділення в організмі і виведенні.

Основним механізмом всмоктування лікарських препаратів в тонкому кишечнику є пасивна дифузія. Незначну роль грає активний транспорт. Фільтрація через пори клітинних мембран практично не має значення. Всмоктування білків і комплекса цианокобаламіна (вітамін В₁₂) з внутрішнім фактором Кастла здійснюється, очевидно, шляхом піноцитоза.

Всмоктування з тонкої кишки відбувається відносно повільно. Воно залежить від функціонального стану слизової оболонки кишечника, його моторики і рН середовища, кількості і якісної характеристики вмісту кишечника. Важливо приймати до уваги, що з тонкої кишки речовини попадають в печінку (де частина їх інактивується або екскретується з жовчю) і лише потім попадають в загальний кровоток. Слід враховувати, що деякі речовини неефективні при прийомі внутрь, так як руйнуються під впливом ферментів шлунково-кишкового тракту (наприклад, інсулін), а також при певній реакції середовища (особливо в кислому середовищі шлунка, наприклад бензилпеніцилін).

Якщо препарат руйнується шлунковим соком або справляє подразнюючу дію на слизову оболонку шлунка, то його призначають в спеціальних лікарських формах (капсулах, драже), які розчиняються лише в тонкій кишці.

В зв”язку з тим, що системний вплив речовини розвивається лише після її попадання в кровотік, звідки вона попадає в тканини, запропоновано термін біодоступність. Він відображає кількість незмінної речовини, яка досягла плазми крові, відносно вихідної дози препарату. В даному випадку при ентеральному введенні величина біодоступності визначається втратамиречовини при її всмоктуванні з травного тракту і при першому проходженні через печінковий бар”єр. Для аналізу біодоступності визначають площу під кривою, яка відображає залежність між концентрацією речовини в плазмі крові і часом, так як цей показник прямо пропорційний кількості речовини, яка попала в системний кровоток. Визначають також максимальну концентрацію вільної (активної) речовини в плазмі крові і час, необхідний для її досягнення. Біодоступність речовини при внутрішньовенному введенні приймають за 100%. Про біодоступність можна судити і по виділенню препарату з сечою при умові, якщо він не піддається біотрансформації. В окремих випадках критерієм біодоступності може служити величина фармакологічного ефекту, якщо він може бути точно виміряний кількісно.

При введенні речовини під язик – сублінгвально (в таблетках, гранулах, каплях) – всмоктування починається дуже швидко. В цьому випадку препарати мають загальну дію, не проходячи при першому пасажі печінковий бар”єр і не контактуючи з ферментами і середовищем шлунково-кишкового тракту. Сублінгвально назначають деякі речовини з високою активністю (окремі гормональні засоби, нітрогліцерин), доза яких невелика.

Іноді препарати вводять через зонд в дванадцятипалу кишку (наприклад, магнія сульфат в якості жовчогонного), що дає можливість швидко створити в кишечнику високу концентрацію сполуки.

При введенні в пряму кишку (per rectum) значна кількість речовини (біля 50%) поступає в кровоток, минуючи печінку. Крім того, при такому шляху введення речовина не піддається впливу ферментів травного тракту. Всмоктування з прямої кишки відбувається шляхом простої дифузії. Ректально лікарські препарати назначають в суппозіторіях або в лікарських клізмах (об”єм 50 мл). Якщо речовина має подразнюючий вплив, її комбінують з слизом.

Фармакологічні препарати, які мають структуру білків, жирів і полісахаридів, в товстому кишечнику не всмоктуються.

Ректально використовують речовини і для місцевої дії.

До парентеральних шляхів введення відносять:

· Підшкірний,

· Внутрішньом”язевий,

· Внутрішньовенний,

· Внутрішньоартеріальний,

· Інтрастернальний,

· Внутрішньоочеревинний,

· Інгаляційний,

· Субарахноідальний,

· Субокципітальний та ін.

З парентеральних шляхів найбільш поширеними є введення речовин під шкіру, в м”яз і в вену. Особливо швидко наступає ефект при внутрішньовенному введенні, дещо повільніше при внутрішньом”язевому і підшкірному введенні. Для пролонгування ефекту речовини вводять в м”яз в малорозчинному вигляді в жиру або інших основах, які затримують всмоктування речовини з місця введення.

Внутрішньом”язево і підшкірно не слід вводити речовини, які мають виражену подразнюючу дію, так як це може бути причиною запальних реакцій, інфільтратів і навіть некрозу.

Внутрішньовенно препарати вводять як правило повільно. Можливо одноразове, дробне, крапельне введення і інфузія. Внутрішньовенно не можна вводити нерозчинні сполуки, масляні розчини, так як може виникнути емболія. Внутрішньовенно не можна також вводити препарати з вираженою подразнюючою дією, так як це може бути причиною розвитку тромбоза, тромбофлебіта, та препарати, які викликають звертання крові або гемоліз.

Негативними рисами трьох вказаних шляхів введення є їх відносна складність, а також відчуття болю, необхідність стерильності препаратів та участь медичного персоналу.

Внутрішньоартеріальне введення дозволяє створити в області, яка кровопостачається даною артерією, високі концентрації речовини. Таким шляхом іноді вводять протипухлинні засоби. Для зменшення їх загальної токсичної дії відток крові може бути штучно зменшеним шляхом пережиманням вен. Внутрішньоартеріально водять також рентгенконтрасні препарати, що дозволяє точно визначити локалізацію пухлини, тромбу або звуження судин, аневризми.

Інтрастернальний шлях введення (в грудину) як правило використовують при технічній неможливості внутрішньовенного введення (у дітей, у стариків).

Внутрішньоочеревинно в клініці вводять препарати рідко, наприклад антибіотики під час очеревинних операцій. Проте в експериментах на дрібних лабораторних тваринах – це один з найпоширеніших шляхів введення речовин.

Іноді лікарські речовини призначають інтраплеврально (в плевральну порожнину).

Для газоподібних та летких сполук основним є інгаляційний шлях введення. Таким же шляхом вводять і деякі аерозолі. Легені – це значна абсорбційна зона (90-100 м₂), яка має досить сильне кровопостачання, тому всмоктування речовин при їх інгаляції відбувається швидко. Вираженістю ефектау легко керувати, змінюючи концентрацію речовини у повітрі, яке вдихається. Швидкість всмоктування залежить також від об”єму дихання, активної поверхні альвеол і їх проникненості, розчинності речовин в крові та швидкості току крові.

Речовини, які погано проходять через гематоенцефалічний бар”єр, можуть бути введені під оболонки мозку (субарахноідально – під павутинну оболонку мозку, субдурально – під тверду оболонку мозку, субокципітально – простір в області потиличної кістки). Наприклад, так призначають певні антибіотики при інфекційному ураженні тканин і оболонок мозку. Субарахноідально вводять місцеві анестетики для отримання спинномозкової анестезії. В експериментах для вивчення центральної дії речовин використовують введення їх в шлуночки мозку або в цистерну мозку. Для цього необхідно мати атласи мозку та стереотаксиси, а після закінчення експерименту проводити гістологічний контроль.

Деякі препарати (як правило високоліпофільні) всмоктуються і справляють резорбтивну дію при нанесенні їх на шкіру (наприклад, нітрогліцерин, дімексид). Трансдермальні лікарські форми отримують все більше поширення, так як за їх допомогою вдається тривало підтримувати стаціонарну концентрацію речовини в плазмі крові.

Іноді користуються іонофоретичним введенням іонізованих речовин (з шкіри або із слизових оболонок). Їх всмоктування забезпечується слабким електричним полем.

Окремі препарати призначають інтраназально (наприклад, адіурексин). Всмоктування в даному випадку відбувається із слизової оболонки порожнини носа.

Дата добавления: 2015-08-26 | Просмотры: 641 | Нарушение авторских прав