АкушерствоАнатомияАнестезиологияВакцинопрофилактикаВалеологияВетеринарияГигиенаЗаболеванияИммунологияКардиологияНеврологияНефрологияОнкологияОториноларингологияОфтальмологияПаразитологияПедиатрияПервая помощьПсихиатрияПульмонологияРеанимацияРевматологияСтоматологияТерапияТоксикологияТравматологияУрологияФармакологияФармацевтикаФизиотерапияФтизиатрияХирургияЭндокринологияЭпидемиология

ОСНОВНІ ПРИНЦИПИ ЛІКУВАННЯ ПІСЛЯПОЛОГОВИХ ІНФЕКЦІЙНИХ (СЕПТИЧНИХ) ЗАХВОРЮВАНЬ

1. Встановити відношення патологічного процесу до осередку інфекції. Результати клінічних спостережень і літературні дані свідчать про те, що лікування піс­ляпологових і післяабортних септичних захворювань треба проводити з урахуван­ням хірургічної ліквідації джерела (осередка) інфекції передусім у матці (вишкрі­бання порожнини матки, ампутація або екстирпація матки, розкриття метаста­тичних гнояків будь-якої локалізації). Не слід забувати, що септичні тромби не піддаються дії антибіотиків і осередок інфекції, по суті, залишається постійне діючим. Усунення його значно полегшує боротьбу з інфекцією навіть в умовах її генералізації.

Вишкрібання матки при генералізованих формах сепсису з метастазами про­типоказане. У таких хворих краще видалити матку. Видалення матки з матко­вими трубами у об'ємі екстирпації при генералізації інфекції, перитоніті з подаль­шим дренуванням черевної порожнини пропонують більшість як вітчизняних, так і зарубіжних авторів.

2. Передопераційна підготовка хворих. З метою профілактики бактеріального (септичного) шоку потрібнапредопераційна підготовка: антибактеріальна, кардіальна й дезінтоксикаційна терапія, при гіпотензії (кортикостероїди).

3. Антибактеріальна терапія. Основними засобами антибактеріальної терапії є антибіотики, сульфаніламіди й препаратинітрофуранового ряду. Насамперед треба визначати чутливість збудників інфекції до антибіотиків і знати класифікацію антибіотиків з метою адекватного їх застосування.

Для досягнення максимальної лікувальної дози антибіотиків у крові слід почи­нати з внутрішньовенного їх уведення, а потім переходити на внутрішньом'язове. У кінці лікування препарати вводять рег os. Якщо хвора у тяжкому стані, великі дози антибіотиків вводять під контролем функції нирок і печінки.

Часто антибіотики групи пеніцилінів поєднують із аміноглікозидами та опера­тивним видаленням осередку інфекції. Поєднують антибіотики також з нітрофуранами (фурадонін, фурагін).

Слід пам'ятати, що введення антибіотиків може супроводжуватись виникнен­ням вітамінної недостатності, тому в комплекс лікування треба включати вітаміни.

4. Застосування інгібіторів протеолітичних ферментів (амбену, контрикалу, кислоти амінокапронової). Конча потреба в застосуванні цих препаратів зумовлена тим, що бактеріальні ферменти (стафіло-, стрептокіназа) і токсини пригенералізованій септичній інфекції беруть участь у патогенезі септикопіємії через активізацію коагуляційної йантикоагуляційної систем крові. При цьому розкладають фібрин і фібриноген до проміжних продуктів розчеплення (пептидів), які є токсичними і знижують зсідання крові. Ці продукти у поєднанні з мікробними токсинами різко пригнічують ретикуло-ендотеліальну систему організму, внаслідок чого в кров надходять у великій кількості активатори кінінів, які порушують процес мікроциркуляції. Кініни — це ферменти самого організму, які порушують процесмікроциркуляції, розширюють кровоносні судини, підвищують проникність їх стінок, а також зумовлюють появу болю при дії на рецептори. Тому застосування інгібіторів протеолізу патогенетичне обгрунтоване.

5. Застосування антигістамінних препаратів (димедролу, супрастину, діа-золіну та ін.). У патогенезі запалення беруть участь біогенні аміни (тканинні гор­мони) гістамін, серотонін, які накопичуються у гранулах клітин, підвищують про­никність кровоносних судин. Тому треба призначати антигістамінні препарати.

6. Дезінтоксикаційна терапія і регуляція кислотно-основного стану (перели­вання гемодезу, реополіглюкіну, 5 % розчину глюкози, натрію гідрокарбонату, калію хлориду, аскорбінової кислоти, інсуліну, плазми, альбуміну).Дезінтоксика­ційна терапія — важливий компонент лікування при сепсисі, оскільки при такому стані порушуються всі види обміну речовин, втрачається багато рідини, електро­літів, виникають метаболічний ацидоз, гіпопротеїнемія, печінково-ниркова недостат­ність. Адекватна корекція обміну речовин неможлива без знання основ реаніма­тології і математичних розрахунків.

Для нормалізації водно-електролітного обміну хвора повинна одержувати не менше 2—3 л рідини за 1 добу-(40 мл на 1 кг маси тіла). При цьому важливо

уникати двох крайніх станів: недостатнього введення рідини і гіпергідратації ор­ганізму. У першому випадкудезінтоксикаційна терапія не досягає мети, у дру­гому— виникає гіпергідратація з наступною водною інтоксикацією організму.

Передусім треба враховувати кількість введеної в організм рідини із зовні і ви­діленої із сечею та іншими шляхами. Слід виходити із динаміки водного балансе здорової людини. За 1 добу в організм здорової людини надходить 2500 мл вода (1200 мл — з випитою рідиною, 1000 мл — з їжею, 300 мл води утворюється у про­цесі метаболізму в тканинах). Виводиться із організму також 2500 мл (1400 мл — з сечею, 100 мл — з калом, преспіраційні витрати, тобто через шкіру і легені, ста­новлять 1000 мл). Розрахунок введеної рідини проводять індивідуально з ураху­ванням вказаних параметрів і стану хворої.

7. Профілактика ниркової недостатності (введення маніту, фуросеміду, аміно капронової кислоти, еуфіліну, глюкозо-новокаїнової суміші, андрогенів).

Сепсис, особливо перитоніт, часто ускладнюється гострою нирковою недостатністю. Тому запобігання її розвитку і лікування хворих з такою патологією — дуже важливий компонент лікування сепсису. Для цього, якщо ще збережеш діурез, показано внутрішньовенне введення 4—5 % розчину натрію гідрокарбонат; (по 200—500 мл під контролем кислотно-основного стану).Цим запобігаєтьсі прогресування метаболічного ацидозу, випадання гематину в звивистихканальцях нирок. У разі зниження діурезу призначають маніт або сорбітол із розрахунку 1 г на 1 кг маси тіла хворої.Маніт та натрію гідрокарбонат можна вводити у дві вени.

На початку олігурічної стадії ниркової недостатності застосовують форсова ний діурез за допомогою фуросеміду (по 40—60 мг через 0,5—1,5 год, тобто до 200—300 мг за 1 добу). Його можна призначати на тлі терапії і введення манітолу та натрію гідрокарбонату.

Для запобігання перевантаженню організму рідиною при дезінтоксикаційнії (інфузійній) терапії треба керуватись основним правилом: кількість рідини, щі вводиться, не повинна перевищувати кількості втраченої. Для цього користуються такою формулою: кількість введеної рідини за 1 добу дорівнює добовому діурез: плюс 400 мл втраченої рідини при диханні плюс 400 мл на кожний 1 °С підвищене температури тіла понад 37 °С плюс кількість виведеної рідини із фекаліями, блю вотними масами, виділеннями із рани та дренажів із черевної порожнини.

Для збільшення ниркового кровотоку вводять 2,4 % еуфілін (по 10 мл в 20 м. 40 % розчину глюкози внутрішньовенне 2—3 рази на 1 добу), глюкозо-новокаї нову суміш (по 100—200 мл 10 % розчину глюкози і 0,25 % розчину новокаїн внутрішньовенне). Призначають і андрогени (по 50 мг внутрішньом'язово через 1 добу), які справляють анаболічну дію, знижують рівень азоту.

При тяжких формах печінково-ниркової недостатності використовують екстра корпоральний діаліз (штучна нирка). Таких хворих лікують у реанімаційном відділенні.

8. Переливання свіжої (краще гепаринізованої) крові малими дозами при на ростаючій анемії і для підвищення імунологічної опірності організму. Але при цьом слід враховувати функціональний стан нирок і печінки.

9. Імунотерапія (введення антистафілококового гамма-глобуліну або плазми, фаготерапія, аутовакцинація, у разі потреби — введення протианаеробних сиро ваток). В умовах малої чутливості збудників інфекції до антибіотиківособлив значення мають заходи, спрямовані на підвищення загальної і специфічної реактивності організму хворої. Припідгострому і хронічному перебігу сепсису показана аутовакцинація (застосування вакцин, приготованих із мікрофлори організму хворої). Ефективність імунотерапії підвищується у разі поєднання її з введенням інтибіотиків, переливанням крові, дезінтоксикаційною терапією.

10. Застосування прямих (гепарину) і непрямих (неодикумарин, синкумар ін.) антикоагулянтів. При сепсисі у хворих, особливо після операції, можливі тромбоемболічні ускладнення. Для запобігання цим ускладненням застосовуютьінтикоагулянти (гепарин по 10 000 ОД через 4 год 1—2 доби з переходом на непрямі антикоагулянти під контролемпротромбінового індексу).

11. Призначення серцевих препаратів (корглікон, камфора, кокарбоксилаза, АТФ та ін.). Однією з умов ефективного лікування хворих при сепсисі є не тільки юрмалізація гемодинаміки, але й призначення серцевих препаратів для поліпшення енергетики міокарда, усунення аритмії й інших розладів діяльності серця. Останім часом, крім зазначених препаратів, широко застосовують курантил, який зменшує гіперкоагуляцію і поліпшує реологічні властивості крові. При виникненні септичного ексудативного перикардиту спорожнюють порожнину перикарда за допомогою пункції. Так діють і при септичному гідротораксі. Вводять кортикостеїди з антибіотиками.

Стан серця контролюють за допомогою ЕКГ.

12. Вітамінотерапія (вітаміни групи В, С, Р, РР, Е). При цьому важливо дотримувати відповідної дієти (їжа має бути легкозасвоюваною). Призначають загальнозміцнювальні препарати, особливо при масивній антибіотикотерапії, оскільки при цьому знижується імунітет.

13. У разі потреби застосовують гемосорбцію, гемодіаліз, гіпербаричну окси-генацію.

Дата добавления: 2015-11-02 | Просмотры: 704 | Нарушение авторских прав