АкушерствоАнатомияАнестезиологияВакцинопрофилактикаВалеологияВетеринарияГигиенаЗаболеванияИммунологияКардиологияНеврологияНефрологияОнкологияОториноларингологияОфтальмологияПаразитологияПедиатрияПервая помощьПсихиатрияПульмонологияРеанимацияРевматологияСтоматологияТерапияТоксикологияТравматологияУрологияФармакологияФармацевтикаФизиотерапияФтизиатрияХирургияЭндокринологияЭпидемиология

Бройтигам В., Кристиан П., Рад М. 1 страница

(Пзудова спинного мозку. Філогенетично найдавнішим відділом центральної нервової системи є спинний мозок (рис. 5). Довжина спинного мозку і його маса залежать від віку і статі людини (табл. 1).

На передній і задній поверхні спинного мозку є дві поздовжні борозни, що поділяють його праву і ліву половини. Верхній від­діл спинного мозку переходить безпосередньо у головний мозок. На рівні кожного хребця від спинного мозку відходить пара спин­номозкових корінців. Ділянку спинного мозку з парою корінців, що відходять від нього, називають сегментом. Відповідно до відділів хребта спинний мозок поділяється на шийний, грудний, попереко­вий, крижовий відділи і закінчується кінцевою ниткою. Спинний мозок вкритий трьома оболонками: м’якою, павутинною і твердою. М’яка оболонка безпосередньо прилягає до спинного мозку. Чис­ленні кровоносні судини приносять їй поживні речовини і кисень. Павутинна оболонка дуже тонка і ніжна, вона вкриває м’яку обо­лонку. Тверда оболонка одягає спинний мозок зовні. Простір між оболонами заповнений рідиною — ліквором.

На поперечному розрізі спинного мозку видно, що він скла­дається з сірої і білої речовини (рис. 6). Сіра речовина, що

ІЗ

міститься в центрі, утворюєть­ся скупченням тіл нейронів та їхніх відростків, а також ней- роглією.^Біла речовина скла­дається з багатьох білих нер­вових волокон, що прилягають одне до одного, і нейроглії. Ко­роткі й широкі передні виступи сірої речовини спинного мозку називають «передніми рогами», а задні — «задніми рогами». У передніх рогах містяться ру­хові (еферентні) нейрони, а в задніх — вставні. Біла речови­на в спинному мозку утворює стовпи, в яких проходять шля­хи, що сполучають різні рівні спинного мозку як з головним мозком, так і з органами ті­ла. У центрі спинного мозку є канал, заповнений лікво- ром.

Корінці спинного мозку пе­ред виходом з хребтового ка­налу, попарно з’єднуючись, утворюють 31 пару мішаних спинномозкових нервів. Кож­ний нерв складається з пучків еферентних і аферентних нер­вових волокон. Отже, кожен

Рис. 6. Поперечний розріз спинно­го мозку: / — сіра речовина; 2—біла речовина; З — центральний канал.

Рис. 7. Схема рефлекторної дуги: 1 — рецептор; 2 — аферентний нейрон; 3 — вставний нейрон; 4 — еферентний нейрон; 5 — м’яз.

цями — переднім і заднім. Задні корінці утворені тільки аксо­нами аферентних нейронів. їхні тіла містяться в спинномозкових вузлах — скупченнях сірої речовини, що перебувають поза спин­ним мозком, у задніх корінцях. Від периферії до тіл аферентних нейронів ідуть довгі дендрити, що входять до складу нерва. Від тіл еферентних нейронів відходять аксони, що розгалужуються в сірій речовині спинного мозку. Тут імпульси передаються на ден­дрити вставних, а іноді й безпосередньо еферентних нейронів. Від тіл аферентних нейронів, які містяться в передніх рогах спинного мозку, імпульси проводяться аксонами до робочих органів.

Функції спинного мозку. Основою діяльності нервої системи е рефлекс. Розглянемо деякі рефлекси спинного мозку. Доторкнув­шись до гарячого, людина відсмикує руку. Це рефлекторна реак­ція. В чому ж полягає механізм цієї реакції?

Температурне подразнення діє на відповідні рецептори, що міс­тяться в шкірі, і в них виникає збудження (рис. 7). Збудження проходить по чутливих нервових волокнах аферентних нейронів до їхніх тіл, що знаходяться в спинномозкових вузлах. Звідси збу­дження передається на вставний нейрон, а потім на короткі дуже розгалужені дендрити еферентного нейрона та. його тіло. Про­йшовши через тіло еферентного нейрона, збудження проводиться його аксоном, який входить до складу передніх корінців спинно­мозкового нерва. Дійшовши до відповідного м’яза руки, збуджен­ня й спричинює її скорочення.

Тепер неважко визначити, що таке рефлекс. Рефлекс — це ре- акція-відповідь організму на подразнення, здійснювана через цент­ральну нервову систему.

Шлях, по якому йде збудження під час рефлексу, називається рефлекторною дугою.

Дуга спинномозкового рефлексу складається з п’яти ділянок: рецептора, аферентного нейрона, ділянки спинного мозку, ефе­рентного нейрона і робочого органа, тобто органа, що реагує на подразнення.

Через спинний мозок проходять дуги численних рефлексів. Реф­лекс може утворитись тільки за умови цілісності всіх п’яти діля­нок рефлекторної дуги. В разі порушення однієї з них реакція- відповідь стає неможливою.

Шлях збудження, проте, не закінчується в робочому органі. Коли орган реагує на подразнення, в його рецепторах виникає збудження, яке проводиться в центральну нервову систему і сигна­лізує про те, що рефлекторна дія відбулася. П. К. Анохін назвав це явище зворотною аферентацією.

Поряд з рефлекторною діяльністю спинний мозок виконує ду­же важливу провідну функцію. По волокнах нейронів, що утворю­ють стовпи в білій речовині спинного мозку, збудження прово­диться вздовж нього, а також до головного мозку. Провідними шляхами спинного мозку йдуть збудження від головного мозку до органів тіла.

Центри спинного мозку. При подразненні тієї чи іншої ділянки збудження йде по аферентних нейронах до певної ділянки спин­ного мозку, через яку проходить дуга цього рефлексу. Скупчен­ня тіл нейронів у сірій речовині спинного мозку, через які про­ходить дуга певного рефлексу, називають нервовими центрами спинного мозку. Так, центри рефлексів, пов’язаних з рухом рук, містяться в шийно-грудному відділі спинного мозку. У попереко­вому і крижовому відділах спинного мозку міститься центр, через який проходять рефлекси, пов’язані з рухом ніг.

Не слід, проте, вважати, що нервові центри є якимись замкне­ними системами. Дослідження показує, що там, де нейрони тих або інших центрів виведено з ладу, їхні функції починають вико­нувати нервові клітини, розміщені поряд. Проте така взаємозамін­ність неповна: порушення цілісності життєво важливих центрів призводить до загибелі організму.

У нервових центрах відбувається перебудова характеру збу­дження. Так, у них мовби нагромаджуються дуже слабкі збуджен­ня, кожне з яких само по собі неспроможне викликати реакцію- відповідь. Таке явище називається сумацією. Завдяки їй кілька слабких збуджень викликають реакцію-відповідь. Буває й інакше. До нервового центру потрапляє поодинокий імпульс, але тут він ніби перетворюється, і по еферентних нейронах від центру до робо­чого органа йде не один, а серія імпульсів — один за одним у пев­ному ритмі. Таке явище називається трансформацією.

Проведення збудження у нервовій системі в одному напрямі забезпечується завдяки одній з фізіологічних особливостей нерво­вих центрів: збудження у синапсах передаються тільки в один бік — з аксонів одних клітин на дендрити інших.

Якщо нервове волокно, як встановив російський фізіолог

М. Є. Введенський, практично невтомне, то в нервових центрах втома розвивається досить швидко.

Гальмування. Гальмування в центральній нервовій системі від­крито в 1863 р. видатним вітчизняним фізіологом І. М. Сєченовим (1829—1905). Він встановив, що коли подразнювати зорові горби головного мозку жаби кристаликом кухонної солі, спинномозко­вий рефлекс згинання задньої кінцівки не проявляється. Пізніш явище гальмування вивчали багато дослідників.

Виявилось, що при одночасному подразненні кількох рецеп­торів реакція-відповідь настає на те з них, яке діє з найбільшою силою, рефлекторних реакцій на решту подразнень не виявляє­ться.

Гальмування має велике біологічне значення, оскільки дає змо­гу організмові реагувати в якийсь окремий момент тільки на ті подразнення, які в цей час для нього найважливіші. Крім того, гальмування, не даючи виявитись рефлексам, на той час другоряд­ним, запобігає перевтомі нервової системи. Нарешті, гальмування, взаємодіючи із збудженням, дає змогу організмові суворо коор­динувати дії. Так, під час ходьби збудження нейронів, що поси­лають імпульси до м’язів-згиначів, супроводиться гальмуванням нервових клітин, що проводять імпульси до м’язів-розгиначів то­го самого суглоба. В наступний момент збудження нейронів пер­шої групи змінюється гальмівною реакцією, а гальмування другої групи — збудженням.

§ 5. АВТОНОМНА (ВЕГЕТАТИВНА) НЕРВОВА СИСТЕМА

і Значення і будова автономної (вегетативної) нервової системи.

Досі ми розглядали рефлекси, заключним моментом яких був той або інший рух. Такі рефлекси здійснюються через відділ нервової системи, який називають соматичним.

Проте є й інші рефлекси, пов’язані в основному з діяльністю внутрішніх органів. Це, наприклад, виділення травних соків, змі­на частоти і сили скорочень серця, звуження й розширення просві­ту кровоносних судин, хвильові рухи стравоходу, кишок і т. ін. Такі рефлекси пов’язані з діяльністю відділу нервової системи, що називається автономним (вегетативним).

Анатомічно обидва відділи нервової системи тісно пов’язані між собою. Як соматичні, так Давтономні нерви беруть початок у спин­ному й головному відділах мозку.

Нерви автономного відділу мають свої особливості. Тимчасом як у соматичних нервах нервові волокна від тіл нейронів аж до кінцевих розгалужень належать одній нервовій клітині, в авто­номних нервах інакше. В утворенні кожного автономного нерва беруть участь два види нейронів: спершу збудження йде по одному нейрону від центральної нервової системи до автономного вуз­ла — ганглія, де імпульси передаються на другий автономний ней­рон, який закінчується в робочому органі. Отже, для автономної нервової системи характерні двонейронні еферентні нерви. Другою
особливістю автономних нервів є те, що вони утворені немієліновими волок- нами, тобто волокнами без жироподіб­ної оболонки. Швидкість проведення збудження по автономних нервах ста­новить 1...30, а по соматичних — 60... 120 м/с. Різниця швидкості проведення збуджень пояснюється тим, що імпульс іде через синапс до гангліїв. Нарешті, діяльність автономного відділу нерво­вої системи не залежить від волі лю­дини.

Рис. 8. Схема рефлекторної дуги вегетативного рефлексу: /—сіра речовина спинного мозку; 2 — вузол симпатичного стовбура; 3 — робочий орган, що іннервується.

. Автономний відділ нервової систе­ми складається з двох частин — сим­патичної і парасимпатичної (кольор. табл. II).

Симпатичні і парасимпатичні нерви закінчуються в тих самих органах, на­приклад, у серцевому м’язі, в м’язовому шарі стінки кровоносних судин, у травних залозах і т. ін. •

Анатомічно симпатична і парасимпатична частини автономно­го відділу різняться розміщенням гангліїв. У симпатичній частині ганглії розташовані двома ланцюжками — симпатичними стовбура­ми по обидва боки хребта (рис. 8); у парасимпатичній частині вони містяться або в стінці іннервованого органа, або поряд із ним.

Парасимпатичні нерви відходять від головного мозку і крижо­вого відділу спинного мозку. Серед черепних парасимпатичних нервів відмітимо блукаючий. Він розгалужується на численні нер­ви, які йдуть майже до всіх внутрішніх органів грудної і черевної порожнини. Від крижового відділу спинного мозку відходять пара­симпатичні нервові волокна, які зливаються з тазовим нервом і іннервують найнижчу частину кишок, сечовий міхур і статеві ор­гани.

Симпатичні стовбури тягнуться від другого і третього шийних Хребців до крижів.

(Симпатичні нерви йдуть до всіх органів тіла, в тому числі й до м’язів. Радянський фізіолог Л. А. Орбелі встановив, що симпа­тичні гілки, іннервуючи м’язи, впливають на обмін речовин у них,— це трофічна функція симпатичної частини автономної нерво­вої системи. Крім того, під впливом симпатичних нервів органи і тканини готуються до роботи в нових умовах, тобто при зміні нав­колишнього середовища або характеру діяльності організму,— це адаптаційна функція симпатичної частини автономної нервової системи.

Регулювання діяльності внутрішніх органів. В ряді випадків парасимпатичні і симпатичні впливи на діяльність деяких внут­рішніх органів протилежні один одному (табл. 2).

Завдяки взаємодії парасимпатичних і симпатичних впливів ді­яльність ряду органів може швидко і надзвичайно точно перебудо-

Дія парасимпатичних нервів

Серце

Артерії

Травний апарат

Сечовий міхур М’язові волокна райдуж­ної оболонки ока М’язи — підіймачі волос­ся

Потові залози

Посилення і прискорення серцевих скорочень Звуження судин і підви­щення кров’яного тиску Уповільнення перисталь­тики, зменшення активно­сті

Розслаблення міхура Розширення зіниці

Підняття волосся

Посилення секреції

Послаблення і сповільнен­ня серцевих скорочень Розширення судин і зни­ження кров’яного тиску Прискорення перистальти­ки, підвищення активності

Скорочення міхура Звуження зіниці

Опускання волосся

Послаблення секреції

вуватись відповідно до постійно змінних умов навколишнього се­редовища і потреб організму.

Обидві частини автономного відділу взаємодіють за принципом зворотного зв’язку.

Слід пам’ятати, що думка, поширена в попередні роки і підтри­мувана деякими вченими ще й нині, мовби автономна нервова система діє абсолютно незалежно,— безпідставна. Автономна нервова система діє під контролем головного мозку.

§ 6. БУДОВА І ФУНКЦІЇ ГОЛОВНОГО МОЗКУ іу

Індивідуальний розвиток і загальна будова головного мозку.

Розвиток головного мозку дитини на час її народження не завер­шений остаточно. Щоправда, кількість нейронів, що його утворю­ють, у немовляти така сама, як і в дорослої людини, але протягом усього дитинства ріст нервових волокон триває, змінюються форми відростків. Маса мозку немовляти становить 380...400 г. Маса моз­ку однорічної дитини досягає вже 800 г, що свідчить про інтенсив­ний ріст дітей у цей період. У молодшого школяра маса головного ' мозку становить 1250... 1300 г, що вже наближається до норми до­рослої людини— 1400...1450 г. Індивідуальні коливання маси моз­ку дорослих людей дуже значні: від 960 до 2000 г.

Головний мозок, як і спинний, вкритий трьома оболонками: м’якою, павутинною і твердою. Тверда оболонка дуже щільна, зро­стається з кістками черепа. Між оболонками циркулює рідина — ліквор.

.Головний мозок складається із стовбура головного мозку і пе­реднього мозку. До стовбура головного мозку входить довгастий мозок, міст, мозочок і середній мозок. Проміжний мозок і великі півкулі утворюють передній мозок (кольор. табл. III).

Від головного мозку відходить 12 пар черепних нервів. Перші дві пари нервів — зорові і нюхові — починаються в сітківці ока та

Рис. 9. Головний мозок людини збоку в розрізі: 1 — довгастий мозок; 2 — міст; 3 — мозочок; 4 — покришка середнього мозку; 5 — зоровий горб; 6 — підгорбкова ділянка; 7 — гіпофіз; 8 — мозолисте тіло; 9 — півкулі великого мозку; III, VIII, IX, X — місця виходу окорухового, слухового, язикоглоткового і блукаючого нервів.

В слизовій оболонці верхнього НОСОВОГО ходу І ВХОДЯТЬ В основу пе- реднього мозку, решта — йдуть від ядер стовбура. Серед черепних нервів є суто чутливі: зорові, слухові, нюхові. До суто рухових належить три пари нервів, що іннервують м’язи ока. До мішаних нервів належить, наприклад, блукаючий нерв — X пара (рис. 9).

Стовбур головного мозку. Стовбурова частина головного мозку давніша за походженням, ніж передній мозок.

Довгастий мозок е продовженням спинного мозку і навіть дещо повторює його форму. На передній поверхні довгастого мозку йде борозна, що є продовженням поздовжньої борозни спинного мозку, а на задній поверхні є заглибина — дно четвертого мозко­вого шлуночка. У сірій речовині довгастого мозку містяться жит­тєво ^важливі центри, що регулюють дихання, діяльність серця, жування, ссання, ковтання, слиновиділення, сльозовиділення, чхан­ня, кашель, тонус скелетних м’язів, роботу судинорухового центру. В цьому відділі мозку містяться центри регулювання' автономних функцій, які пов’язані з парасимпатичним відділом автономної нервової системи.

Міст знаходиться вище довгастого мозку і різко відмежований від нього. Як і довгастий мозок, міст утворений білою речовиною. У товщі його залягають скупчення сірої речовини — ядра. Голов­на функція моста — провідна. Від моста і довгастого мозку відхо­дить вісім пар черепних нервів.

Мозочок міститься позаду довгастого мозку і дещо над ним. Він складається з двох півкуль і черв’яка (рис. ІО). Поверхню

зують кору великого мозку.

мозочка вкриває сіра речовина, що складається з тіл нервових клі­тин. Це кора мозочка. Трьома парами ніжок мозочок сполучає­ться з довгастим мозком, мостом і середнім мозком.

У тварин, в яких видалено мозочок, спостерігається спад м’язо­вого тонусу, розлад рухів і порушення процесу ходьби, хода стає хиткою, супроводиться зайвими рухами, тремтінням голови й кін­цівок, швидкою втомлюваністю. Мозочок новонародженої дитини готовий до виконання функцій. У молодших школярів спостерігає­ться вже значна координація рухів. Формування функцій мозочка завершується у десятирічних дітей.

Середній мозок становить дуже невелику частину головного мозку, проте значення його надзвичайно велике. Середній мозок складається з покришки і ніжок мозку. В передніх горбках по­кришки містяться ^центри орієнтовних рефлексів на зорові подраз­нення. З цими горбками пов’язані також зіницевий рефлекс, ако­модація очей. У задніх горбках покришки міститься центр орієн­товних рефлексів на слухові подразнення. В середньому мозку є так зване червоне ядро, функція якого — регулювати тонус ске­летних м’язів.

У стовбуровій частині мозку є особливий утвір, що складається із скупчень нейронів різних типів з численними відростками, що відходять від них. Ці відростки, переплітаючись між собою, утво­рюють густу нервову сітку, так звану сітчасту, або ретикулярну, формацію (рис. 11). Вона охоплює весь стовбур головного і верхні сегменти спинного мозку. Через ретикулярну формацію до кори головного мозку надходять еферентні імпульси. Вони не виявля­ють специфічної дії, а лише тримають кору в «робочому» стані. В разі порушення ретикулярної формації тварина впадає у сонли­вий стан, а при подразненні її організм пробуджується. Еферентні
нейрони спинного мозку дістають від ретикулярної формації гальмівні і збу­джуючі імпульси. Впливає ретикуляр­на формація і на тонус скелетних м’я­зів, і на функціонування серцево-су­динної системи, і на інші життєві функції. Ретикулярна формація діє під контролем кори великих півкуль.

А Б 8 Рис. 12. Будова кори великого мозку:

Передній мозок. В історичному роз­витку передній мозок — це наймолод­ший відділ нервової системи.

Проміжний мозок розташований над середнім мозком і складається із зорових горбів та підгорбової частини. Через горби проходять всі аферентні нервові імпульси, що йдуть до голов­ного мозку. Тому цей відділ називають «ворітьми» до кори великого мозку. Підгорбова частина прилягає до ниж­нього мозкового придатка — гіпофіза. Гіпофіз як залоза внутрішньої секре­ції впливає на ряд життєво важливих функцій організму. Підгорбова части­на спільно з гіпофізом регулює в орга­нізмі обмін білків, жирів, використан­ня тканинами організму води і мінеральних речовин. Тут же лока­лізуються центри насичення і голоду. З підгорбовою частиною по­в’язане регулювання температури організму. З порушенням діяль­ності певної частини підгорбової частини спостерігається спад або підвищення температури тіла. Гадають, що в ядрах цієї ділянки містяться центри, які беруть участь в регулюванні емоцій. Крім того, особливі центри підгорбової частини впливають на діяль­ність залоз внутрішньої секреції.

Півкулі великого мозку найбільшого розвитку досягають в лю­дини. Права і ліва півкулі сполучаються між собою так званим мозолистим тілом, яке складається з сукупності нервових волокон. Зовні півкулі вкриті тонким шаром (від 2 до 4 мм) сірої речови­ни— корою (рис. 12). Під корою залягає біла речовина, в якій є ядра сірої речовини — підкіркові центри, що регулюють формуван­ня відчуттів і емоцій. У кожній півкулі є порожнина, сполучена з третім мозковим шлуночком. Порожнини, наповнені ліквором, на­зивають латеральними (бічними) шлуночками.

Нервові клітини кори залягають шістьма шарами, виконуючи аналізаторно-синтетичну функцію. Нервові клітини певних ділянок сприймають збудження, що надходить до кори від рецепторних відділів аналізаторів. По волокнах цих клітин імпульси йдуть до нервових клітин рухової зони кори і далі — до рухових ядер го­ловного і спинного мозку. Від нервових клітин цих ядер по рухо-

вих нервах збудження передається і до робочого органа. В корі налічується 14... 18 млрд. нервових клітин.

Кора великого мозку має численні борозни і закрутки. Особли­во глибокі центральна і бокова борозни. Півкулі великого мозку поділяються борознами на лобові, тім’яні, вискові й потиличні част­ки. Центральна борозна відділяє лобову частку від тім’яної, бо­кова — вискову від лобової і тім’яної. Якби було можливо розпра­вити всі закрутки і борозни кори, то площа її в людини станови­ла б 1700...2600 см².

Для нормальної життєдіяльності головного мозку потрібне по­стійне постачання його кров’ю. Нервова тканина — найчутливіша тканина щодо вмісту в крові кисню, поживних речовин і особливо глюкози. Головний мозок споживає за 1 год близько 5 г глюкози і до З л кисню.

Кора великого мозку є найвищим відділом центральної нерво­вої системи. Вона регулює й контролює всі процеси, які відбуваю­ться в нашому організмі, здійснює зв’язок організму із зовнішнім середовищем. Кора є основою психічної діяльності людини.

Висновок про те, що кора великого мозку є матеріальною осно­вою психічної діяльності людей, можна зробити на основі спосте­режень за дітьми аненцефалами і мікроцефалами. В аненцефалій немає півкуль великого мозку. У медичній практиці відомий випа­док, коли аненцефал прожив близько чотирьох років. Його насиль­но будили, щоб нагодувати, ссати він не вмів. Годували його тільки молоком — нічого іншого проковтнути він не вмів. Він не хапав предмети руками, не робив координованих рухів, не ходив, не реагував на больові подразники. Мови і мислення в нього та­кож не було. У мікроцефалів череп і головний мозок ненормально малі. Маса мозку в них становить лише 250...900 г. Мікроцефали пізно починають ходити і говорити, в них спостерігається яскраво виражене недоумство.

Методи вивчення функцій кори великого мозку. Функції кори великого мозку вивчають кількома методами. До них належать так звані гострі досліди на тваринах. Є досліди, розраховані на тривалі спостереження. Назвемо найпоширеніші методи до­слідження.

1. Видалення окремих ділянок кори. Після того як рана за­гоїться, у тварини помічають порушення, що настали після опера­ції. На підставі цього роблять висновок про значення певної ділян­ки кори.

2. Метод електричного подразнення. Після вживляння електро­дів у мозок тварини або при операції на мозку людини можна подразнювати електричним струмом різні точки кори. Під час та­кої операції людина здатна відповідати на запитання і повідом­ляти дослідникові про ті відчуття, яких вона при цьому зазнає.

3. Метод хімічного подразнення. Цей метод застосовується..тільки на піддослідних тваринах. Фільтрувальний папір змочують

розчином стрихніну і прикладають до оголеної ділянки кори. Стрихнін підвищує збудливість нервових клітин, і це позначається

на реакціях тварини. За цими реакціями й судять про функції до- сліджувальної ділянки.

4. Метод електроенцефалографії. Під час спокою й діяльності нервової клітини в ній виникають слабкі коливання електричних потенціалів різного характеру. Ці коливання реєструються спеці­альною записуючою апаратурою, яка з’єднана з електродами, за­кріпленими на шкірі голови досліджуваної людини.

5. Клінічний метод. Лікарі спостерігають за змінами діяльнос­ті окремих органів та їхніх систем в людей з крововиливами, пора­неннями, пухлинами мозку. Якщо хворі внаслідок ураження мозку гинули, то після розтину встановлювали, які ділянки мозку зміни­лись.

Перелічені методи дослідження дають змогу розв’язувати лише окремі питання функцій кори мозку. По-справжньому ці функції вивчив І. П. Павлов методом умовних рефлексів. Нині цей метод поєднують із методом електроенцефалографії. Застосування різних методів дослідження дало змогу виявити в корі понад 50 полів, в яких зосереджені різні функції організму. Особливе значення мають зони кори великого мозку, тобто ділянки її, пов’язані з діяльністю органів чуттів.

Зони кори великого мозку. Рухова зона міститься попереду центральної борозни. Через неї проходять дуги рефлексів, пов’яза­них з руховим апаратом. Ушкодження цієї зони, наприклад при крововиливі, спричинюється до паралічу. Зорова зона—це ділян­ка кори великого мозку, через яку проходять дуги рефлексів, по­в’язаних з розрізненням зорових подразнень. Міститься ця зона в потиличній частці кори великого мозку. Ушкодження її призводить до втрати зору. У висковій частці кори міститься слухова зона. З внутрішнього боку кожної півкулі є нюхова зона. Позаду цент­ральної борозни міститься зона шкірно-м’язової чутливості (ко- льор. табл. IV).

У корі великого мозку вдалося виявити також ділянки, ушко­дження яких спричинює ті або інші порушення мови. Через ці' ді­лянки проходять шляхи рефлексів, пов’язаних із мовою. Вся ж кора великого мозку функціонує як єдине ціле.

ЗАПИТАННЯ ДЛЯ ПОВТОРЕННЯ

1. Які функції виконує нервова система? 2. Яка загальна будова нервової системи? 3. Яка будова нервової клітини? 4. Які рецептори вам відомі? 5. Що таке синапси? 6. Які типи нейронів ви знаєте? 7. Які властивості нервової тка­нини? 8. Яка будова спинного мозку? 9. Як здійснюються спинномозкові реф­лекси? 10. Що таке рефлекторна дуга та з яких елементів вона складається?

11. В чому полягає явище зворотної аферентації? 12. Що таке нервові центри спинного мозку і які їхні властивості? 13. Що таке гальмування і яке воно має значення? 14. Які відділи нервової системи ви знаєте? 15. Які особливості будови автономного відділу нервової системи? 16. З яких частин складається автономний відділ нервової системи і які анатомічні відмінності між ними? 17. Як здійснюється регулювання діяльності внутрішніх органів? 18. Яка будова головного мозку і які його функції? 19. Яка будова кори великого мозку? 20. Якими методами вивчають функції кори великого мозку і які зони в ній роз­різняють?

АНАТОМІЯ. ФІЗІОЛОГІЯ І ГІГІЄНА АНАЛІЗАТОРІВ У ДІТЕЙ МОЛОДШОГО ШКІЛЬНОГО ВІКУ

§ 7. АНАЛІЗАТОРИ. ЗОРОВИЙ АНАЛІЗАТОР

Поняття про аналізатори. Через органи чуттів до відповідних зон кори великого мозку безперервно надходить інформація з навколишнього середовища. В інші ділянки кори йдуть імпульси від різних органів самого організму. Для нормальної діяльності організму необхідно, щоб численні подразнення, які діють на нього, точно й тонко розрізнялись, аналізувалися.

Аналіз подразнень починається ще в рецепторах, кожна група яких чутлива до подразнень певного виду. Так, рецептори органа зору в звичайних умовах подразнюються світлом, рецептори орга­на слуху — звуками і т. д.

Імпульси, що виникли в рецепторах, проходять по аферентних нейронах до центральної нервової системи і її провідними шляха­ми— до відповідної зони кори. При цьому відбувається аналіз подразників, який досягає надзвичайної тонкості в кіркових зонах.

Л. П. Павлов назвав системи, де відбувається тонке розрізнен­ня подразників, аналізаторами. Будь-який аналізатор складається з трьох відділів — периферичного (рецептор), провідникового (нер­ви і провідні шляхи до центральної нервової системи) та кірково­го (відповідна ділянка кори великого мозку).

Пізнання навколишнього світу відбувається завдяки діяльності аналізаторів та їхній взаємодії внаслідок виникнення зв’язків між різними ділянками кори. Якщо збудження певної ділянки зони викликає в нашій свідомості відчуття, то при об’єднанні збуджень, які виникають у різних ділянках кори, утворюються вже сприйнят­тя, що відображують сукупність властивостей предмета або явища як єдиного цілого.

Дата добавления: 2014-12-11 | Просмотры: 1565 | Нарушение авторских прав