АкушерствоАнатомияАнестезиологияВакцинопрофилактикаВалеологияВетеринарияГигиенаЗаболеванияИммунологияКардиологияНеврологияНефрологияОнкологияОториноларингологияОфтальмологияПаразитологияПедиатрияПервая помощьПсихиатрияПульмонологияРеанимацияРевматологияСтоматологияТерапияТоксикологияТравматологияУрологияФармакологияФармацевтикаФизиотерапияФтизиатрияХирургияЭндокринологияЭпидемиология

Бройтигам В., Кристиан П., Рад М. 7 страница

Лейкоцити. Безбарвні кров’яні клітини — лейкоцити — містять ядро і цитоплазму (кольор. табл. VI). На відміну від еритроцитів і тромбоцитів вони здатні до самостійного пересування. Тому лей­коцити є не тільки в кров’яному руслі, а й у будь-якій іншій ділян­ці нашого тіла.

В 1 мм³ крові дорослих людей міститься 6...8 тис. лейкоцитів, тобто в 600...800 разів менше, ніж еритроцитів. При різних захво­рюваннях кількість лейкоцитів може або зростати (при запальних процесах, інфекційних захворюваннях), або зменшуватися. Збіль­шення кількості лейкоцитів має назву лейкоцитоз, зменшення — лейкопенія.

Основною функцією лейкоцитів є фагоцитоз, вироблення анти­тіл, знешкодження й видалення з крові сторонніх білків. Явище фагоцитозу було відкрите І. І. Мечниковим. Воно полягає в тому, що лейкоцити поглинають і перетравлюють бактерії, загиблі клі­тини та інші сторонні предмети, що потрапили в організм.

Лейкоцити поділяються на дві великі групи — зернисті й незер- нисті. До зернистих належать нейтрофіли, еозинофіли, базофіли; до незернистих — моноцити й лімфоцити.

Нейтрофіли і моноцити знищують в організмі мікробів і від­мерлі клітини. Один нейтрофіл може захопити до 15...20 мікробів, а моноцит — ще більше, але при цьому вони гинуть і самі, оскільки наповнені мікробами лейкоцити не в змозі перетравити їх, і мі­кроби продовжують розмножуватися всередині «переможця».

Базофіли містять гепарин, що запобігає зсіданню крові.

Еозинофіли мають слабку фагоцитарну активність. Вони спри­яють видаленню деяких отруйних речовин.

Лімфоцити беруть участь в адсорбуванні антитіл і транспорту­ванні їх до вогнища запалення. Вони нейтралізують різні токсини.

Для встановлення діагнозу захворювання в клінічній практиці широко користуються лейкоцитарною формулою крові, тобто про­центним вмістом у ній різних форм лейкоцитів. Процентний вміст різних форм лейкоцитів у крові людини змінюється залежно від віку (табл. 6).

Лейкоцитарна формула в дітей не є сталою. Вона може зміню­ватися у зв’язку з хворобами, під час плачу, захоплюючої гри, в разі втоми внаслідок великого навантаження протягом дня тощо.

Збільшення вмісту нейтрофілів у крові може свідчити про на­явність в організмі запального вогнища. При глистяних захворю­ваннях підвищується процент вмісту еозинофілів. При скарлатині, ангіні, ревматизмі значно збільшується процент лімфоцитів.

Лейкоцити живуть значно менше, ніж еритроцити. Період жит­тя різних форм лейкоцитів становить від кількох годин до. 2—3 діб.

Запалення. Якщо в яку-небудь тканину організму проникають хвороботворні мікроби, які в ній швидко розмножуються, або сто­ронні предмети, наприклад скабки, він певним чином реагує на ці «вторгнення». Внаслідок таких подразнень у тканині під дією нер­вових і гуморальних впливів виникає вогнище запалення. У місці, куди проникли мікроорганізми або сторонній предмет, відбуває-

ться розширення кровоносних судин, і кровопостачання цієї ділян­ки збільшується. Завдяки цьому в міжклітинні простори проникає велика кількість фагоцитів, які починають поглинати й перетрав­лювати сторонні предмети, що уразили тканину. В ній накопичує­ться велика кількість загиблих лейкоцитів, цитоплазма яких бук­вально набита напівперетравленими мікробами або частинками стороннього предмета, який проник у тканину. Загиблі фагоцити, тканинна рідина, а також ще не поглинуті лейкоцитами мікроор­ганізми й утворюють гній.

Якщо вогнище запалення міститься близько від поверхні тіла, то гнійник прориває і вміст його видаляється з тканини. Коли вог­нище запалення лежить глибоко, фагоцитоз у ньому триває доти, поки його джерело не буде ліквідовано. Отже, запалення — це за­хисна реакція організму на проникнення в нього стороннього пред- 'мета.

Іноді, однак, захисних сил організму недостатньо для того, щоб подолати тяжке ураження тканини мікробами. В таких випадках застосовують лікарські препарати, що сприяють знищенню хворо­ботворних мікроорганізмів.

Тромбоцити. Кров’яні пластинки-—тромбоцити ■—це дуже дріб­ні, без’ядерні елементи крові, які, можливо, є неклітинними утво­рами. В 1 мм³ крові дорослої людини їх налічується 300...400 тис., у дітей 7... 10 років — 200...300 тис. Протягом доби кількість тром­боцитів коливається: вдень їх більше, вночі — менше. Тривалість життя тромбоцитів становить 25 діб. Руйнуються вони в селезінці. ■Хромбоцити відіграють важливу роль у процесі зсідання кровіу тим самим сприяючи захистові організму від крововтрат при по­шкодженні судин.

Кровотворні органи. Формені елементи крові утворюються в чер­воному кістковому мозкові, селезінці та лімфатичних вузлах.

Червоний кістковий мозок міститься в губчастій речовині, на­приклад кісток таза, хребців, ребер, у головках трубчастих кісток. У ньому виробляються такі формені елементи крові, як еритроци­ти, зернисті лейкоцити і тромбоцити.

Селезінка міститься в черевній порожнині, у лівому підребер’ї, зліва від шлунка. Довжина її 12 см, ширина 7 см, маса 150... 180 г.

Селезінка, як уже зазначалося, відіграє роль кров’яного депо. Крім того, вона виконує й деякі інші функції: звільняє кров від сторонніх предметів і є органом кровотворення. У селезінці і лім­фатичних вузлах утворюються лімфоцити.

До органів кровотворення належать також лімфатичні вузли — потовщення впродовж усієї лімфатичної системи, про яку йтиме­ться далі. У лімфатичних вузлах утворюються лімфоцити.

§ 21. ТКАНИННА РІДИНА І ЛІМФА

Значення тканинної рідини. Постачання клітин киснем і пожив­ними речовинами, а також звільнення їх від продуктів життєдіяль­ності здійснюється за допомогою тканинної рідини. Ця рідина

безбарвна і за складом близька до плазми крові. Тканинна рідина заповнює міжклітинні простори у тканинах. Крізь стінки кровонос­них капілярів у неї постійно просочуються складові частини крові, розчинений у ній кисень, поживні речовини, а також особливі ре­човини, що здійснюють гуморальний вплив на діяльність різних органів. Клітини використовують необхідні для їхнього нормаль­ного життя речовини, що містяться в тканинній рідині.

Продукти життєдіяльності клітин -— вуглекислий газ, вода, амі­ак та інші речовини ■— надходять у тканинну рідину та лімфу.

Лімфа. У міжклітинних просторах беруть початок замкнені з одного кінця лімфатичні капіляри. Ними пронизані тканини. Крізь стінки мішечків, якими починаються ці капіляри, в них про­никають речовини, що містяться в тканинній рідині. Так утворює­ться лімфа. Це майже безбарвна рідина, за складом подібна до плазми крові. Однак лімфа, як і тканинна рідина, відрізняється від плазми крові меншим вмістом білків. Це пов’язано з тим, що стінки кровоносних і лімфатичних капілярів мають вибірну проникність, тобто крізь них здатні проникнути лише деякі речо­вини.

Серед формених елементів крові у лімфі, як і в тканинній ріди­ні, можна виявити тільки лейкоцити, причому в значній кількості. У лімфі дуже багато лімфоцитів, які надходять у неї безпосередньо з лімфатичних вузлів (рис. 38).

В середньому в організмі дорослої людини міститься 1,5 л лім­фи. В’язкість і густина лімфи значно менші за в’язкість і густину

крові. Реакція всіх трьох компонентів внутрішнього середовища — крові, тканинної рідини, лімфи — слабколужна.

Вікові особливості складу крові. Кількість лейкоцитів у ново­народжених, як правило, значно більша, ніж у дорослої людини, і може досягати 15...ЗО тис. в 1 мм³ крові. Потім вона поступово зменшується, наближаючись до норм дорослої людини. За вмістом еритроцитів і тромбоцитів кров новонароджених і дорослих роз­різняється мало (табл. 7).

§ 22. ФІЗІОЛОГІЯ КРОВІ

Зсідання крові. Кровотеча може виникати внаслідок порушення цілісності стінок кровоносних судин при пораненнях та деяких за­хворюваннях.

Здатність крові утворювати згусток називається зсіданням (рис. 39). Це дуже складний процес послідовних ферментативних біохімічних реакцій, що оберігають організм від крововтрат.

Розглянемо цей процес спрощено. При пораненнях пошкоджую­ться клітини тканин і тромбоцити. Внаслідок цього утворюється особлива речовина тромбопластин. Згодом ця речовина за участю солей кальцію і деяких білків (глобулінів), що є в плазмі крові, під дією Спеціального ферменту перетворюється на протромбін, який, взаємодіючи, в свою чергу, з солями кальцію, дає початок ферменту тромбіну. Під каталітичною дією тромбіну розчинний білок плазми фібриноген перетворюється на нерозчинний фібрин, який випадає у вигляді клубка сплутаних безбарвних ниток, у петлях яких затримуються формені елементи крові. З кров’яного згустка витискується рідина — кров’яна сироватка, що являє со­бою плазму, позбавлену фібриногену. Поза судинами кров зсідає­ться протягом 3—4 хв, а кров, що циркулює в судинах, взагалі не зсідається. Встановлено, що у внутрішній оболонці стінок судин виробляється особливий фермент, що запобігає зсіданню крові.

Зниження температури сповільнює активність ферментів і по­довжує час зсідання крові.

Рис. 40. Схема сумісності груп крові при переливанні.

Стрілками показано, кров, яких груп можна переливати людям, що мають ту або іншу групу крові.

У деяких людей, як правило в чоловіків, іноді буває захворю­вання, що називається гемофілією. При гемофілії здатність крові зсідатися значно знижена. Цс пов’язано з відсутністю в плазмі крові одного з білків — глобулінів, необхідних для утворення про­тромбіну. З’ясовано, що гемофілія належить до спадкових хвороб і передається синам від матерів, в яких ця хвороба не проявляє­ться.

Для того щоб запобігти зсіданню крові, до неї додають речо­вини, які переводять солі кальцію у нерозчинний стан і осаджують їх. Так, до крові, призначеної для переливання, додають солі ли­монної кислоти.

Групи крові. Переливання крові. Перше переливання крові лю­дині було здійснено 15 червня 1667 р. Жаном Батістом Дені. Він влив хворому, що ослаб після 20 кровопускань, кілька грамів крові ягняти. Хоча стороння кров викликала тяжку реакцію, хворий пе­реніс її і одужав. Однак подальші спроби переливання крові від тварин людині кінчалися смертю хворого. Тому такі методи ліку­вання було заборонено законом.

Дослідженнями Ландштейнера і Янського в 1900 р. було з’ясо­вано, що в еритроцитах крові людей містяться речовини, названі аглютиногенами (тобто склеюваними), а у плазмі речовини, назва­ні аглютинінами (тобто склеюючими).

У крові людей було знайдено два види аглютиногенів, позначе­них потім буквами латинського алфавіту — А і В і два види аглю­тинінів, позначених грецькими буквами а і р. Виявилося, що вар­то аглютиногену А зустрітися з аглютиніном а або аглютиногену В з аглютиніном р у достатніх концентраціях, як відбувається склею­вання еритроцитів. На цій підставі людей за сумісністю крові по­ділено на чотири групи. Подивимось, як розподіляються аглютино­гени й аглютинини в крові людей усіх чотирьох груп.

З наведеної таблиці видно, що аглютинація власних еритроци­тів у крові людини будь-якої групи неможлива, оскільки в ній не­має однойменних аглютиногенів і аглютинінів.

Тепер погляньмо, в яких випадках можна здійснювати міжгру- гіове переливання крові донора (людини, яка дає кров) реципієн­тові (людині, що приймає кров), а в яких — не можна. При цьому слід враховувати, що небезпечна аглютинація еритроцитів донора. Що ж до плазми донора, то вона настільки розбавляється кров’ю реципієнта, що не аглютинує еритроцитів останнього. На рис. 40 і в табл. 8 показано, в яких випадках міжгрупове переливання крові можна робити, а в яких — ні.

З табл. 8 видно, що кров людей І групи можна переливати лю­дям усіх чотирьох груп, оскільки вона не містить аглютиногенів. Люди з І групою крові називаються універсальними донорами. Кров донорів II групи можна переливати раципієнтам тільки II і IV груп. Кров донорів III групи можна переливати реципієнтам III і IV груп. Кров донорів IV групи можна переливати тільки реципієнтам з кров’ю тієї ж групи. У крові в них містяться в пов­ному комплекті склеювані речовини, зате зовсім немає склеюючих речовин а і (3. Людей з IV групою крові називають універсальними реципієнтами.

Встановлено, що найбільше людей з І групою крові (49%), менше — з II (30%), Ще менше — з III (15%) і зовсім мало з IV (6%). Група крові не змінюється протягом життя людини. Групо­ва належність є біологічним чинником, який не залежить від раси й національності.

Резус-фактор. Однак навіть в тому разі, коли враховано суміс­ність груп, переливання не завжди закінчується вдало. Іноді вини­кали настільки тяжкі ускладнення, що повторні переливання крові тієї ж групи закінчувалися смертю. Довгий час учені не могли знайти причини цього явища.

У 1940 р. Ландштейнер і Вінер в еритроцитах крові людини виявили білок аглютиноген, споріднений з аглютиногеном еритро­цитів мавпи макаки-резуса. Цей білок було названо резус-факто­ром. Виявилося, що 85% людей земної кулі мають цей білок. їх називають резус-позитивними людьми. У 15% людей цього білка у крові немає. їх називають резус-негативними людьми.

Якщо резус-негативній людині перелити резус-позитивну кров, то навіть при умові сумісності крові за групами в крові резус-не- гативної людини утворюватимуться антитіла проти стороннього білка, яким у цьому разі буде кров резус-позитивної людини. Як­що немає можливості визначити кров за резус-належнїстю, то ре­ципієнтові вливають кров тільки резус-негативного донора.

Переливання крові в СРСР. У Радянському Союзі ряд науково- дослідних установ працює над проблемою переливання крові. Перше переливання крові від людини людині на науковій основі було здійснено російським лікарем В. М. Шамовим. Великі заслуги в справі переливання крові належать також А. А. Багдасарову, першому директорові Центрального інституту гематології і пере­ливання крові.

Протягом останніх двох десятиріч розробляються методи кон­сервування крові та її компонентів. Так, тепер при різних захво­рюваннях застосовують консервовану еритроцитарну, лейкоци­тарну і тромбоцитарну масу в рідких середовищах, а також рідку плазму. Переливання таких компонентів значно ефективніше, ніж переливання цільної крові.

У Центральному інституті гематології і переливання крові роз­роблено методи довготермінового консервування крові. При низь­ких температурах її зберігають до 7...10 років. Таким способом можна створити необхідні резерви донорської крові. ₎

§ 23. ІМУНІТЕТ

Що таке імунітет. Імунітет — це несприйнятливість організму до інфекційних захворювань та деяких отруйних речовин.

У процесі розвитку життя' на Землі у всіх живих істот, в тому числі й в людини, розвинулася система захисних властивостей організму. Кожна клітина організму містить бактерицидні речови­ни, які вбивають мікробів і віруси або затримують їхній розвиток. Ці речовини входять, наприклад, до складу сльози, слини, кишко­вого й шлункового соку, жовчі. Однією з таких бактерицидних ре­човин є лізоцим, який не тільки затримує ріст і розвиток мікробів, а й розчинює їх (лізис — розчинення). Дуже ефективну функцію захисту організму виконують фагоцити. Вони є в будь-якій ділянці тіла. Подібно до амеб, фагоцити захоплюють і перетравлюють мік­робів, що потрапили в організм, а також клітини тіла, що руйную­ться, очищаючи від них кров. Цей процес знищення дістав назву фагоцитозу.

При проникненні в організм мікробів і сторонніх білків (анти­генів) у ньому починають з’являтися антитіла, що зв’язують і зне­шкоджують їх, виконуючи функцію ліквідації шкідливої дії анти­генів.

Токсини — отруйні речовини, що виділяються хвороботворними мікробами або деякими тваринами (зміями, скорпіонами) і спри­чинюють утворення в організмі антитоксинів.

Природний імунітет. Природний імунітет буває вродженим і на­бутим. Здатність організму до захисту від інфекційних хвороб мо­же бути вродженою, спадковою і такою, що виникла в процесі еволюції. Наприклад, людина не може захворіти на деякі хвороби, властиві тваринам, а тварини несприйнятливі до багатьох інфек­цій людини. Крім того, в деяких людей вроджених захисних сил організму досить для боротьби з певними інфекціями. Так, у мину­лі часи, коли лютували епідемії віспи, чуми, холери, хворіли дале­ко не всі. Однак якщо цих захисних сил не досить для боротьби з інфекцією, людина захворює.

Людина, що перехворіла, наприклад, на кір, коклюш, вітряну або натуральну віспу, вдруге вже не захворіє на ці хвороби: в її крові з’явились антитіла проти даного збудника, виник новий стан в організмі — природно набутий імунітет|Природний імунітет — це видова й одночасно індивідуальна властивість організму, що зале­жить від стану здоров’я людини. Опірність організму інфекційним хворобам ослаблюється при переохолодженні, перевтомі, стресових станах тощо.

Штучний імунітет. Можна запобігти захворюванню людини, зробивши їх запобіжне щеплення. З цією метою виготовляють вак­цини, що містять ослаблених або вбитих мікробів — збудників пев­них хвороб. Така вакцина, введена в організм, викликає у відпо­відь захисну реакцію, тобто починається активне утворення антитіл. Вони склеюють сторонні предмети. В подальшому варто збуд­никам хвороби проникнути в організм, як антитіла починають перешкоджати розмноженню їх. Так виробляється ^штучний актив­ний імунітет. У Радянському Союзі широко застосовується вакци­нація дітей проти поліомієліту, туберкульозу, завдяки чому досяг­нуто значного зниження кількості захворювань на ці тяжкі хво­роби.

Іноді при спалаху хвороби вже пізно вводити вакцину. Тоді вдаються до введення в організм лікувальних сироваток, що міс­тять готові антитіла проти тієї чи іншої інфекційної хвороби. Це протидифтерійна, протикорова, протидизентерійна, протиправцева сироватки та деякі інші. Такий метод лікування дістав назву штучного пасивного імунітету: організм дістає готові антитіла, що запобігають розвиткові хвороби, часто небезпечної для життя. Штучний пасивний імунітет, як правило, зберігається недовго, його роль — запобігти захворюванню внаслідок можливого зара­ження або ослабити перебіг хвороби. Сироватки готують в імуно­логічних лабораторіях імунізацією коней або інших тварин.

Однак у деяких випадках захисні сили організму діють йому на шкоду. Так, останнім часом у практику медицини почали вво­дити пересадки шкіри, нирок, кісткового мозку, серця та інших органів. Та внаслідок імунітету звичайно відбувається відторгнен­ня органа, взятого від іншого організму. І нині імунологи всього світу працюють над проблемою винайдення засобів, що дадуть змогу замінювати один орган іншим, не боячись відторгнення його організмом.

ЗАПИТАННЯ для ПОВТОРЕННЯ

1. Що становить внутрішнє середовище організму і в чому полягає його функція? 3. Який склад крові і які її функції? 3. Який склад плазми крові?

4. Яку будову мають еритроцити? 5. Що таке гемоглобін і яка його функція в організмі? 6. Яка будова лейкоцитів? 7. Що таке фагоцитоз і яке його біологіч­не значення? 8. Що вам відомо про лейкоцитарну формулу? 9. Що таке тром­боцити і яка їхня роль в організмі? 10. Що вам відомо про лімфу? 11. Що таке тканинна рідина і в чому полягає її значення в організмі? 12. Яка відмінність між складом крові та лімфи дітей молодшого шкільного віку і дорослих людей? 13. Яке значення має зсідання крові? 14. Що вам відомо про групи крові? 15. Що таке резус-фактор? 16. Що ви знаєте про недокрів’я? Які причини ви­кликають його? 17. Що таке імунітет і які види імунітету вам відомі?

Розділ VII

СЕРЦЕВО-СУДИННА СИСТЕМА ДІТЕЙ МОЛОДШОГО ШКІЛЬНОГО ВІКУ

§ 24. БУДОВА СЕРЦЯ

Розвиток, топографія і будова серця. Рух крові по мережі судин, які пронизують усі органи і тканини тіла, забезпечує постійне по­стачання їх киснем і поживними речовинами, а також видалення з них продуктів життєдіяльності.

Серце, то скорочуючись, то розслаблюючись, забезпечує постій­ний рух крові по замкненій судинній системі •— кровообіг.

Серцево-судинна система дітей має специфічні особливості як щодо будови, так і щодо характеру діяльності. Передусім слід під­креслити вікову нерівномірність у розвитку серця й судин. У різні періоди розвитку дитячого організму серце росте нерівномірно. Особливо інтенсивний його ріст спостерігається в дітей у перші два роки життя і в період статевого дозрівання (12...15 років). У дітей молодшого шкільного віку (7... 10 років) серце росте дуже повільно, значно відстаючи від темпів збільшення маси і розмірів усього організму.

Серце міститься в грудній порожнині позаду грудини у середо­стінні, яке обмежене листками плеври. Розташування серця асиме­тричне: % його лежить у лівій частині грудної порожнини і '/з — у правій. Основа серця розташована на рівні другого міжреберно­го проміжка, верхівка — на рівні п’ятого міжребер’я зліва.

Стінки серця утворені трьома оболонками: епікардом, міокар­дом і ендокардом (рис. 41). Зовнішня оболонка серця — сполучно­тканинний епікард. Середня оболонка — міокард — утворена м’я­зовою тканиною. Серцевий м’яз належить до поперечносмугастих,

Рис. 41. Серце людини спереду (Л) і ззаду (Б):

/ — перикард; 2 — міокард; 3 — дуга аорти; 4 — легенева артерія; 5 — легеневі вени; 6 — нижня порожниста вена; 7 — верхня порожниста вена.

але на відміну від скелетної мускулатури його діяльність не зале­жить від волі людини. Серцевий м’яз відрізняється від скелетної мускулатури і за будовою: його волокна переходять одне в одне, розташовуються у вигляді компактної сітки і щільно зв’язані між собою сполучною тканиною. Третя, тонка оболонка серця, що ви­стилає його зсередини,— ендокард — утворена кількома тканина­ми: сполучною, гладенькою м’язовою і особливою тканиною — ен­дотелієм. Клапани серця утворені ендокардом і мають сполучно­тканинну основу.

Серце дитини, як і дорослої людини, складається з чотирьох відділів — двох передсердь і двох шлуночків (рис. 42). Передсердя і шлуночок у кожній частині сполучені між собою передсердно- шлуночковим отвором. По краях цих отворів є стулкові клапани. У лівій частині серця клапан має дві стулки (рис. 43). Він нази­вається лівим передсердно-шлуночковим. У правій частині серця клапан тристулковий, його називають правим передсердно-шлуноч­ковим. Стулкові клапани відкриваються тільки в бік шлуночків, оскільки до їхніх країв закріплені сухожильні нитки, що відходять від верхівок сосочкових м’язів, розміщених у стінках шлуночків ЦІ м’язи і сухожильні нитки запобігають вивертанню стулок у по­рожнину передсердь при скороченні шлуночків, що забезпечує щільне змикання стулок клапанів і не дає змоги крові повертатися до передсердя.

1 — передсердя; 2 — шлуночки; 3 — стулкові клапани; ВИЙ клапан серця.

4 — півмісяцеві клапани; 5 — дуга аорти; 6 — легене­ва артерія; 7 — легеневі вени; 8 — верхня порожниста вена; 9 — нижня порожниста вена. Чорним кольором показано судини з артеріальною кров’ю.

Отвори легеневої артерії і аорти мають півмісяцеві клапани (рис. 44), кожен з яких складається з трьох півмісяців — кишень, звернених основами до шлуночків, а вільними краями в бік аорти і легеневої артерії. Кров не може повертатися з артерій до шлу­ночка, тому що при зміні її напрямку півмісяцеві клапани запов­нюються кров’ю, заступаючи їй зворотний шлях до серця.

\Судини, що приносять кров від органів до серця, називаються венами. У праве передсердя впадають верхня і нижня порожнисті вени, у ліве — чотири легеневі вени. Судини, що несуть кров від серця, називаються артеріями. З лівого шлуночка кров надходить в аорту — найбільшу артерію нашого тіла, з правого шлуночка — в легеневу артерію.

Рис. 45. Кровоносні судини, що живлять м’яз серця:

А — вигляд спереду; Б — вигляд ззаду.

Кровопостачання серця. У серця є своя власна система крово­обігу, і воно само постачає себе кров’ю (рис. 45). Від аорти від­ходять дві вінцеві артерії, які оперізують основу серця, оточуючи його вінцем. Від вінцевої артерії у глибину серцевого м’яза відхо­дить величезна кількість дрібних артеріальних судин, що перехо­дять у капіляри. У серцевому м’язі вони розташовані приблизно вдвоє густіше, ніж у скелетних. Капіляри переходять у вени.

У праве передсердя відкривається вінцевий синус, в який зби­рається венозна кров з вен самого серця. Власне кровопостачання забезпечує безперебійну роботу серця протягом усього життя.

§ 25. РОБОТА СЕРЦЯ

Серцевий цикл. Діяльність серця — це ритмічна зміна серцевих циклів. Протягом кожного циклу передсердя і шлуночки перебу­вають то в стані скорочення — систоли, то в стані розслаблення — діастоли. Серцевий цикл складається з трьох фаз. У дорослої лю­дини він триває 0,8 с. Перша фаза — систола обох передсердь — триває 0,1 с. Шлуночки в цей час перебувають у стані діастоли. Друга фаза — це систола шлуночків, яка триває 0,3 с, в цей же час спостерігається діастола передсердь. Третя фаза, що триває 0,4 с, називається серцевою паузою. В цей час і передсердя і шлу­ночки перебувають у стані діастоли.

При систолі передсердь кров крізь відкриті передсердно-шлу- ночкові отвори вільно проникає в шлуночки, які в цей час перебу­вають у стані діастоли. В міру заповнення шлуночків кров’ю стул­ки клапанів піднімаються, відходячи від стінок шлуночків. При цьому краї стулок змикаються і закривають отвір між передсер­дями і шлуночками. Півмісяцеві клапани у той час іще зімкнуті. В цей момент починається систола шлуночків, тобто скорочення їхніх м’язових стінок. Тиск крові всередині шлуночків збільшує­ться настільки, що стає значно більшим, ніж у великих судинах (легеневій артерії і аорті). Тому півмісяцеві клапани притискую­ться до стінок артерій, і кров із силою виштовхується в ці судини. Потім тиск у шлуночках спадає, і півмісяцеві клапани змикаються кров’ю, що заповнює їх і прагне повернутись назад у шлуночки.

Дата добавления: 2014-12-11 | Просмотры: 882 | Нарушение авторских прав