АкушерствоАнатомияАнестезиологияВакцинопрофилактикаВалеологияВетеринарияГигиенаЗаболеванияИммунологияКардиологияНеврологияНефрологияОнкологияОториноларингологияОфтальмологияПаразитологияПедиатрияПервая помощьПсихиатрияПульмонологияРеанимацияРевматологияСтоматологияТерапияТоксикологияТравматологияУрологияФармакологияФармацевтикаФизиотерапияФтизиатрияХирургияЭндокринологияЭпидемиология
|
Пірамідний і екстрапірамідний тип підвищення м'язового тонусу 5 страница
Рефлекторні дуги симпатичного відділу вегетативної нервової системи можуїь замикатися як у спинному мозку, так і в указаних вузлах.
Важливою відмінністю вегетативної нервової системи від соматичної є будова волокон. Вегетативні нервові волокна належать до волокон типу В та С, вони тонші, ніж соматичні, покриті тонкою мієліновою оболонкою або зовсім не мають її (безмієлінові або безм'якушеві волокна). Проведення імпульсу по таких волокнах відбувається значно повільніше, ніж по соматичних у середньому 0,4—0,5 м/с по симпатичних та 10,0—20,0 м/с—по парасимпатичних Кілька волокон може бути обгорнено однією неврилемою (шваннівською оболонкою), тому збудження по них може передаватися за кабельним типом, тобто хвиля збудження, що \./ перебігає по одному волокну, може передаватися на волокна, що / перебувають на даний момент у спокої. У результаті цього до кінцевого пункту призначення нервового імпульсу приходить дифузне збудження по багатьох нервових волокнах. Допускають і пряму передачу імпульсу через безпосередній контакт немієлінізованих волокон
Основну біологічну функцію вегетативної нервової системи — трофоенергетичну поділяють на гістотропну, трофічну — для підтримання певної структури органів та тканин та ерготропну — для розгортання їхньої оптимальної діяльності.
Якщо трофотропна функція спрямована на підтримання динамічної сталості внутрішнього середовища організму (його фізико-хімічних, біохімічних, ферментативних, гуморальних та інших констант), то ерготропна—на вегетативно-метаболічне забезпечення різноманітних форм адаптивної цілеспрямованої поведінки (розумової та фізичної діяльності, реалізації біологічних мотивацій — харчової, статевої, мотивацій страху та агресії, адаптації до змінних умов зовнішнього середовища).
Вегетативна нервова система реалізує свої функції в основному такими шляхами- 1) регіонарною зміною судинного тонусу, V' 2) адаптаційно-трофічною дією; 3) керуванням функціями внутрішніх органів.
Як відомо, на основі морфологічних, а також функціональних та фармакологічних особливостей вегетативну нервову систему поділяють на симпатичну, котра переважно мобілізується при реалізації ерготропної функції, та парасимпатичну, більше спрямовану на підтримання гомеостатичної рівноваги—трофотропноі функції.
Ці два відділи вегетативної нервової системи, функціонуючи здебільшого антагоністично, забезпечують, як правило, подвійну іннервацію тіла (табл. 1).
Парасимпатичний відділ вегетативної нервової системи є давнішим. Він регулює діяльність органів, відповідальних за стандартні властивості внутрішнього середовища. Симпатичний відділ розвивається пізніше. Він змінює стандартні умови внутрішнього середовища та органів стосовно до здійснюваних ними функцій Це пристосувальне значення симпатичної іннервації, зміну нею функціональної здатності органів установив І. П. Павлов. Симпа-
Таблиця І. Подвійна Іннервація органів
Орган
| Іннерівація
|
| симпатична
| парасимпатична
| Око
| Розширення зіниці
| Звуження зіниці
|
| Екзофтальм
| Енофтальм
|
| Розширення очної щілини
| Звуження очної щілини
| Серцево-судин
| Тахікардія
| Брадикардія
| на система
| Підвищення артеріального тиску
| Зниження артеріального тиску
| Бронхи
| Розширення
| Звуження
|
| Зниження секреції
| Посилення секреції
| Шлунок, кишки
| Зниження секреції
| Підвищення секреції
|
| Послаблення перистальтики
| Посилення перистальтики
| Шкіра
| Збудження вазоконстрикторів
| Збудження вазодилататорів
|
| Звуження судин
| Розширення судин
|
| Збліднення
| Почервоніння
|
| Посилення пиломоторного реф
| Не має парасимпатичної іннер
|
| лексу (рефлекс гусячої шкіри
| вації
|
| Тома)
|
| Слинні залози
| Виділення густої в'язкої слини
| Посилене виділення водянистої
|
|
| слини
| Потові залози
| В'язкий, скудний піт
| Не мають парасимпатичної ін
|
|
| нервації
| Сфінктери сечового міхура та прямої кишки
| Скорочення
| Розслаблення
|
тична нервова система гальмує анаболічні процеси та активізує катаболічні, а парасимпатична, навпаки, стимулює анаболічні та гальмує катаболічні процеси.
Симпатичний відділ вегетативної нервової системи широко представлено в усіх органах. Тому процеси в різних органах та системах організму знаходять відображення і в симпатичній нервовій системі.-її функція залежить і від центральної нервової системи, ендокринної системи, процесів, що відбуваються на периферії та у вісцеральній сфері, а тому її тонус нестійкий, рухливий, потребує постійних пристосувально-компенсаторних реакцій.
Парасимпатичний відділ є автономнішим і не перебуває у такій тісній залежності від центральної нервової та ендокринної систем, як симпатичний. Варто пригадати пов'язану з загально-біологічним екзогенним ритмом функціональну перевагу у певний час того чи іншого відділу вегетативної нервової системи, удень, наприклад, симпатичного, уночі — парасимпатичного. Загалом для функціонування вегетативної нервової системи характерні періодичність, що пов'язують, зокрема, з сезонними змінами харчуван-і ня, кількістю вітамінів, що надходять до організму, а також світлових подразнень (оскільки оптико-вегетативна, або фотоенергетична система бере участь в періодичності більшості процесів, що відбуваються в організмі).
Зміни функцій органів, які іннервує вегетативна нервова система, можна досягти, подразнюючи нервові волокна цієї системи, а також дією певних хімічних речовин. Одні з них (холін, ацетилхолін, фізостигмін) відтворюють парасимпатичні ефекти, інші (но-радреналін, мезатон, адреналін, ефедрин) — симпатичні. Речовини першої групи називають парасимпатоміметиками, а речовини другої групи — симпатоміметиками. Ацетилхолін є медіатором, що виділяється в усіх проміжних гангліях вегетативної нервової системи і в постгангліонарних парасимпатичних волокнах. У пост-гангліонарних симпатичних волокнах виділяється норадреналін, який впливає на бета-адренорецептори. У зв'язку з цим парасимпатичну нервову систему називають іще холінергічною, а симпатичну — адренергічною.
Різні речовини впливають на різні відділи вегетативної нервової системи; нікотин і тетраетиламоній блокують зв'язок між передвузловими волокнами та вузлами, ерготамін паралізує пост- \ / гангліонарні симпатичні волокна, а атропін та скополамін — пост-гангліонарні парасимпатичні нервові волокна.
У здійсненні специфічних функцій вегетативної нервової системи велике значення мають її синапси.
Функціональну специфіку внутрішніх органів визначає орган, що одержує нервовий імпульс, тобто хімічна специфіка тієї чи іншої тканини, яка реалізує синаптичне збудження, а не специфічні особливості тих чи інших вегетативних волокон. Так, якщо перерізати парасимпатичні волокна барабанної струни і до дистального кінця підшити діафрагмальний нерв, то після регенерації він буде функціонувати як барабанна струна.
До вегетативної функції належить, зокрема, акт сечовипускання. Спинальний центр симпатичної іннервації сечового міхура міститься у бічних рогах L2, La—L4 сегментах спинного мозку, а парасимпатичної — Sg—84. Симпатичні волокна, які йдуть до сечового міхура через нижнє підчеревне сплетення та міхурові нерви, викликають скорочення внутрішнього сфінктера та розслаблення m. detrusor urinae (витіснювача сечі). Підвищення тонусу симпатичної нервової системи призводить до затримки сечі. Парасимпатичні волокна йдуть до сечового міхура через тазовий нерв. Вони розслаблюють сфінктер та скорочують m. detrusor urinae Підвищення тонусу парасимпатичної системи призводить до нетримання сечі. В акті сечовипускання беруть участь м'язи передньої черевної стінки та діафрагми. Надсегментарний контроль сечовипускання здійснює складна система, представлена у різноманітних відділах стовбура мозку, базальних вузлах, лімбічній системі та корі. Кірковий центр сечовипускання, що забезпечує довільний акт сечовипускання, міститься у біляцентральній часточці. Еферентні волокна до спеціальних центрів сечовипускання проходять у внутрішніх відділах пірамідних шляхів. Аферентаціюміхура забезпечують спинно-таламічні шляхи та задні стовбури.
Вегетативна нервова система тісно пов'язана з ендокринними залозами: з одного боку, вона іннервує залози внутрішньої секреції та регулює їхню діяльність, з іншого — гормони, що виділяються залозами внутрішньої секреції, здійснюють регулюючий вплив на тонус вегетативної нервової системи. Тому правильніше говорити про єдину нейрогуморальну регуляцію організму. Гормон мозкової речовини надниркових залоз (адреналін) та гормон щитовидної залози (тиреоїдин) стимулюють симпатичну нервову систему. Гормон підшлункової залози (інсулін), гормони кіркової: речовини надниркових залоз, а також гормон вилочкової залози! (в період росту організму) стимулюють парасимпатичний відділ, гормони гіпофіза та статевих залоз здійснюють стимулюючий вплив на обидва відділи вегетативної нервової системи. Активність вегетативної нервової системи залежить також від концентрації в крові та тканинних рідинах ферментів та вітамінів.
З гіпофізом тісно пов'язаний гіпоталамус, нейросекреторні клітини якого надсилають нейросекрет у задню частку гіпофіза. В загальній інтеграції фізіологічних процесів, які здійснює вегетативна нервова система, особливу значимість становлять постійні і реципрокні зв'язки між симпатичною та парасимпатичною системою, функції інтерорецепторів (зокрема, судинних рефлексогенних зон), гуморальні вегетативні рефлекси та взаємодія вегетативної нервової системи з ендокринною системою та соматичною, особливо з її вищим відділом — корою півкуль великого мозку.
Симптоматика вегетативних розладів
Вегетативні розлади можуть виявлятися у переважанні тонусу того чи іншого відділу вегетативної нервової системи (у симпатико- або ваготонії за Едінгером або Гессом).
Для осіб з симпатикотонією характерні блискучі очі з широкими зіницями, бліда суха шкіра та посилений пиломоторний рефлекс, білий дермографізм, тахікардія, підвищений артеріальний тиск, тахіпное, запор, схильність до схуднення, мерзлякуватості, бентежності, підвищена працездатність (особливо увечері), ініціативність при зниженій зосередженості.
При ваготонії характерні: звуження зіниць, гіпергідроз, брадикардія, зниження артеріального тиску, дихальна аритмія, гіперсалівація, яскравий червоний дермографізм, схильність до ожиріння, непритомність, боязкість, нерішучість, апатія, безініціативність, підвищення працездатності у ранкові години.
У клініці протиставлення симпатичної (адренергічної) та парасимпатичної (холінергічної) систем не виправдало себе. Чиста ваго- або симпатикотонія практично майже не зустрічається, як правило, доводиться констатувати змішані симпатичні та парасимпатичні прояви (наприклад, гіпергідроз та тахіпное, підвищення артеріального тиску; брадикардія і білий дермографізм та інші прояви ваготонії тощо). У кращому випадку виявляють ваго-або симпатикотонію в окремих функціональних системах (наприклад, адренергічне переважання в серцево-судинній та холінергіч-не—у травній системі), хоча в деяких випадках можна говорити про конституційне, вроджене домінування тієї чи іншої системи, підвищення їхнього тонусу у клініці деяких захворювань (ваготонії при бронхіальній астмі, набряку Квінке, симпатикотонії при хворобі Рейно, мігрені).
При деяких станах обидва відділи діють не антагоністично, а синергічне. Так, підвищується тонус обох відділів вегетативної нервової системи при гарячковому стані, і різко знижується при шоку. При швидкій мобілізації ресурсів провідну роль відіграє симпатичний відділ, а при переході до тривалого напруження — парасимпатичний.
Поза ваго- або симпатикотонією говорять про одночасну зміну (підвищення або зниження) тонусу обох відділів — амфотонію (або невротонію): гіперамфотонію, або позитивну амфотонію, наприклад в період статевого дозрівання, та гіпоамфотонію, або негативну амфотонію в інволюційний період; про нормотонію (при рівновазі обох систем) та про дистонію (при порушенні цієї рівноваги).
Синдром вегетосудинної дистонії, який свідчить про вегетативну дисфункцію, може бути генералізованим або локальним, що зачіпає переважно яку-небудь одну вісцеральну систему, наприклад серцево-судинну (нейроциркуляторна дистонія, або нейроциркуляторна астенія), травну (нейрогастральна, або нейротравна, дистонія), терморегуляторну (з клінічними проявами у вигляді фебриль-них криз, субфебрильної температури тіла) та ін.
Вегетативним порушенням властива періодичність та пароксиз-мальність — періодичне загострення вегетативної симптоматики у вигляді різноманітних вегетативно-судинних пароксизмів (криз).
Симпатико-адреналові кризи проявляються артеріальною гіпертензією, тахікардією, мідріазом, гіпертермією, гіперглікемією, болем у ділянці грудної клітки та голови, ознобоподібним гіперкінезом, тривогою, почуттям страху смерті і звичайно закінчуються випусканням великої кількості світлої сечі.
Вагоінсулярні (парасимпатичні) кризи характеризують артеріальна гіпотензія, гіперпдроз, шлунково кишкові дискінезії, запаморочення, нудота, утруднення дихання. Одним із різновидів вагоінсулярної кризи є непритомність, що виникає на тлі гострого недокрів'я мозку (в результаті втрати крові, психічної травми, больового подразнення, приступу затяжного кашлю, різкого вставання після нічного сну тощо).
Нерідко кризи бувають змішаного типу, коли вказані прояви поєднуються, часом закономірно змінюючи один одного (симпатиковагальні кризи).
Кризи можуть виникати в різний час доби, у частини хворих вони проявляються у визначений час дня або ночі.
При патології гіпоталамуса можливий розвиток нейроендокрин-нообмінних синдромів (гіпоталамо-гіпофізарної кахексії, нецукро-вого діабету, синдрому Іценка— Кушінга та ін.), порушень сну та неспання, емоційної сфери тощо.
Ураження периферичних відділів вегетативної нервової системи супроводять симпаталгії — пекучий настирливий біль з тенденцією до генералізації, периферичні судинні розлади (збліднення, почервоніння, ціаноз, зміна температури шкіри, наприклад, при хворобі Рейно), змішані ангіотрофічні порушення (набряк Квінке). і
Спостерігають також розлади потовиділення, функцій пиломо| торів, внутрішніх органів, органів малого таза, зокрема синдром нейрогенного сечового міхура.
Вважають, що при ураженні надсегментарних відділів нервової системи виникає так званий ііеаа^альмований міхур (рефлекторний або гіперрефлекторний) з імперативними позивами або мимовільним сечовипусканням за наявності в міхурі мінімальних кількостей сечі; при ураженнях, що зачіпають периферичну рефлекторну дугу,— автономний (гіпорефлектррний^ з рідкими—плинами, і^пдн сечовипускання виникає лиїїїе"гіри об'ємі сечі, що значно перевищує нормальний рівень.
Методи клінічного дослідження
При дослідженні вегетативної нервової системи багато клінічних ознак (порушення вегетативної іннервації, судинних, трофічних та ін. розладів) виявляють уже при опитуванні та соматичному обстеженні (зміна ширини зіниць — мідріаз при симпатико-тонії або міоз при ваготонії, патологічна сухість слизової оболонки рота, та шкіри або гіперсалівація і гіпергідроз, блідість шкіри, лабільність вазомоторів обличчя, тахі- або брадикардія, судинна гі-пер- або гіпотензія, запор або понос, зниження або підвищення кислотності шлункового соку, наявність больового синдрому, герпесу, трофічних виразок та ін.).
Висновки про тонус вегетативної нервової системи роблять за станом вегетативних рефлексів. У клініці звичайно досліджують соматовегетативні, шкірні вегетативні та потові рефлекси.
До соматовегетативних рефлексів відносять вегетативні рефлекси положення, засновані на деякому підвищенні тонусу парасимпатичного відділу вегетативної нервової системи в положенні лежачи
Відзначають коливання пульсу та артеріального тиску (у нормі відповідно на 8—12 ударів та 0,65—1,3 кПа, або 5— 10 мм рт. ст.) з прискоренням пульсу та підвищенням артеріального тиску при переході з горизонтального положення тіла у вертикальне (г^т^гтпт,іиши"і ррфлрк-г ПрЄвЄЛя) або СПОВІЛЬНЄННЯМ
пульсу та зниженням артеріального тиску при переході з вертикаль ного в горизонтальне положення (кліностатичний рефлекс Да-ніелополу), при нахилі голови назад в положенні хворого стоячи (рефлекс Ортнера) відзначають уповільнення пульсу на 4—8 ударів, при підвищенні тонусу парасимпатичного відділу уповільнення пульсу більш виражене
До другої групи соматовегетативних рефлексів відносять око серцевий рефлекс Лшнера—Даньїні та подібні до нього рефлекси (соляцдий,- емюі^рттйднийт-ліднеб^нно-серцевий).
При викликанні окосерцевого рефлексу по "черзі нагискають пальцями на бічну поверхню ока хворого протягом 20—40 с з одночасним дослідженням частоти пульсу та рівня артеріального тиску Максимальне уповільнення пульсу виникає на 15—ЗО с і триває 20—60 с після припинення тиску. У нормі кількість скорочень серця уповільнюється на 6—12 за 1 хв. Уповільнення їх більш ніж на 16 свідчить про ваготонію.
Рефлекторна дуга окосерцевого рефлексу: n, ophthalmicus (гілка n. trigemini) — трійчастий вузол — рухове вегетативне ядро nucl dorsalis n vagi—n. vagus.
Для оцінки тонусу вегетативної нервової системи за станом шкірних вегетативних рефлексів частіше за все досліджують вазомоторні реакції на механічні штрихові подразнення (дермографізм) та пиломоторний симпатичний рефлекс.
Білий дермографізм виникає через 8—20 с після штрихового подразнення шкіри гострим предметом у вигляді білої смужки, яка тримається в нормі від 1 до 5—10 хв. Посилений білий дермографізм свідчить про підвищену збудливість вазоконстрикторів шкіри, що дістають симпатичну іннервацію, та вказує на симпа-тикотонію судин шкіри. Особливо чітко білий дермографізм проявляється на стегнах. Про симпатикотонію судин шкіри свідчить такий (подібний до білого дермографізму) феномен^ як симптом білоі^пдями, що виникає при натисканні на шкіру пальцем, якщо цей симптом тримається довше 2—3 с (після натискання протягом З с).
Червоний дермографізм виникає через 5—11 с (після штрихового подразнення шкіри тупим предметом) у вигляді червоної смужки, що зберігається від 1,5 хв до 1—2 год.
Звичайно червоний дермографізм — це нормальне явище. Відносне значення для висновку про переважання збудливості парасимпатичного відділу має лише дуже розлитий або надто тривалий (стійкий) дермографізм.
Переконливішим для такого висновку є підвищений дермографізм, що спостерігають лише у хворих: через 1—2 хв після штрихового подразнення з'являється набряклий валик шкіри.
Топіко-діагностичне значення має рефлекторний дермографізм, що можна викликати сильним штриховим натисканням на шкіру гострим предметом. Через 5—ЗО с з'являються червонуваті (рідше білі) плями з нерівними краями у вигляді смуг завширшки 1— 6 см, що тримаються від ЗО с до 10 хв. Цей вид дермографізму зникає при ураженнях спинного мозку в сегментах, які відповідають осередку ураження, а також при ураженні периферичних нервів та задніх корінців, через які виходять вазодилататорні волокна.
Вазомоторні реакції шкіри можуть бути викликані не тільки механічними, а й психічними та термічними діями, при сонячному опроміненні (сонячна еритема).
Існують спеціальні клінічні тести для визначення реакції шкіри та ультрафіолетове опромінення. При симпатикотонії ультрафіолетова еритема виявлена слабко, при ваготонії — значно (визначають за швидкістю її появи, за ступенем виявленості та тривалості зберігання).
Пиломоторний (м'язово-волосковий) симпатичний рефлекс або рефлекс «гусячої» шкіри Тома, виникає при механічному, термічному або електричному подразненні шкіри, а також у відповідь на деякі неприємні слухові подразники, при сильних емоціях (страх, жах). Розрізняють загальне підвищення пиломоторного рефлексу та місцеве — при подразненні відповідного периферичного нерва патологічним процесом.
Пиломоторна реакція при викликанні рефлексу може бути місцевою («гусяча» шкіра з'являється лише на місці дії, поширюючись убік не більш як на 0,5 см, виникає через 2—3 с, триває 20—ЗО с) та рефлекторною, яку характеризує більше поле поширення.
Рефлекс «гусячої» шкіри виникає внаслідок випрямлення волоса при рефлекторному скороченні непосмугованого (гладкого) м'яза—m. errector pilii, який супроводить (разом з кількома сальними залозами) кожен сосочок волоса та іннервує nn. pilomotorii від розгалужень симпатичного нерва (наявність парасимпатичної іннервації для цих м'язів не встановлено).
Лля голови та шиї центри пиломоторної реакції містяться в сегментах Thi—Тпз спинного мозку, для верхніх кінцівок—у сегментах Th4—Тп7, для тулуба — в середніх грудних сегментах, а для нижніх кінцівок — в Thio—L2.
Ураження спинного мозку супроводиться випадінням пиломоторного рефлексу на відповідному рівні; вище та нижче рівня ураження рефлекс зберігається.
Потові рефлекси досліджують різними способами: прикладанням грілок, фармакологічними пробами (підшкірним уведенням адреналіну, пілокарпіну, атропіну або прийманням потогінних препаратів усередину), йодокрохмальним методом В. Л. Мінора.
Для топічної діагностики важливо знати, що іннервацію потових залоз голови, шиї, верхньої частини грудної клітки здійснюють сегменти спинного мозку С7, Thi—Ths, верхніх кінцівок — Th4—Th7, нижніх — Thio—La.
Певний інтерес становить дослідження такого вісцеросенсорного феномена, як гіпересгезія (поряд з наявністю в цих ділянках спонтанного болю) зон Захар'їна — Геда при стражданні того чи іншого внутрішнього органа, зумовлена переключенням за_типпм иігпррг»^гпрнгігп ррфпркгу—патологічпоге—подраопопня— з— вісії.р:.-ральних шляхів на соматичні у місцях їх тісного зіткнення (спинномозкові вузли, спинний мозок або мозковий стовбур). Саме цим можна пояснити біль на внутрішній поверхні лівої руки при стенокардії, у ділянці правого плечового сплетення (з його невралгією) при захворюванні печінки та жовчного міхура, біль у мошонці при камені нирки, а також наявність у відповідних зонах Захар'їна — Геда болісних точок (Мак Бурнея, Ланца при апендициті, Боаса—Оленковського при виразці шлунка, міхурної точки при холециститі тощо).
У клініці вегетативної патології досить широко використовують 7.ч)^^]_^.и npnfiy Мпк Клюр^і—ГілПрічп Прискорення розсмоктування пухирця, що утворився після підшкірного введення 0,2 мл ізотонічного розчину натрію хлориду (понад ЗО— 50 хв), свідчить про підвищення тонусу парасимпатичної, а сповільнення — про підвищення тонусу симпатичної іннервації шкіри.
При дослідженні функції вегетативної нервової системи користуються також пробами для визначення біологічно активних речовин — катехоламінів (адреналіну, норадреналіну, серотоніну) в сечі і крові та активності холінестерази крові деякими інструментальними методами (капіляроскопія, дослідження електричного опору і температури шкіри," шкірно-гальванічного рефлексу, кив-м анТвськогоефекту, дослідження ~ біологічно активних точо к шкіри тощо).
Останнім часом при дослідженні вегетативної нервової системи все більшого поширення набуває функціональний підхід, який дозволяє охарактеризувати вегетативну реактивність, з'ясувати гіпер-або гіпоактивні форми вегетативного реагування.
Топічна діагностика уражень
Ураження як центральної, так і периферичної нервової системи викликає поєднувані порушення соматичних і вегетативних функцій. Вегетативні розлади становлять невід'ємну частину семіотики кожного органічного або функціонального захворювання нервової системи, нерідко будучи найпершими їх провісниками.
Вегетативні розлади при ураженні периферичних нервів проявляються вазомоторними, трофічними розладами, порушеннями потовиділення, зміною шкірної температури в зоні іннервації.
Клінічну картину ураження симпатичного стовбура (симпатичний трунцит, поліганглюневрит) визначає локалізація патологічного осередку.
Крім звичайної симптоматики (симпаталгії, різкі розлади пи-ломоторної, вазомоторної, секреторної та трофічної іннервації у відповідних шкірних зонах) при ураженні верхніх шийних вузлів відзначають синдром Бернара—Горнера, при подразненні їх— протилежний синдром (мідріаз, ретракція верхньої повіки, екзофтальм).
При патології зірчастого вузла розлади локалізуються у руці, верхніх відділах грудної клітки. При ураженні верхніх грудних вузлів, особливо зліва, шкірні прояви супроводять вегетативно-вісцеральні порушення з боку серця, легенів, а при ураженні нижньогрудних та поперекових—з боку органів черевної порожнини.
Ураження спинного мозку зумовлює з боку вегетативної нервової системи найрізноманітніші порушення (трофічні, вазомоторні, пиломоторні, потовиділення, функцій внутрішніх органів, органів малого таза та ін.), що залежить від рівня та ступеня пошкодження сегментарного апарата і провідних шляхів, а також від характеру патологічного процесу (травма, пухлина, інфекції та ін.).
Поперечний перерив спинного мозку характеризують порушення потовиділення, шкірної температури, зникнення пиломоторного рефлексу та рефлекторного дермографізму на ділянках тіла нижче патологічного осередку.
При сирингомієлії відзначають тяжкі трофічні розлади вегетативно-судинного характеру.
Ураження поперечного відділу спинного мозку призводять до трофічних розладів у вигляді пролежнів, порушень функцій тазових та статевих органів.
Патологічні процеси у мозковому стовбурі, особливо в його покришці, ретикулярній формації, довгастому мозку можуть супроводитися тяжкими порушеннями дихання, вазомоторною іннервацією серця (внаслідок ураження ядер блукаючого нерва).
Ураження гіпоталамуса може викликати цілий ряд найрізноманітніших гіпоталамічних синдромів, нейроендокринний, вегетативно-судинний, вегетативно-вісцеральний, нервово-м'язовий, нервово-трофічний, псевдоневрастенічний, а також приступи гіпоталамічної епілепсії, розлади емоцій, потягів, станів сну та неспання.
При ураженні кори великих півкуль, якщо процес локалізований у сенсомоторній корі, спостерігаються виразні вегетативні порушення шкіри, якщо у корі нижньої поверхні лобової частки, медіальної поверхні вискової частки, поясної звивини, парасагіталь-ноі ділянки, то спостерігають порушення функцій внутрішніх органів При ураженні біляцентральної часточки можуть бути розлади сечовипускання.
Варто зазначити, що пароксизмальність, дифузність і різноманітність клінічних проявів патології вегетативної нервової системи значно утруднюють її топічну діагностику.
СПИННОМОЗКОВА РІДИНА
Загальні відомості
Спинномозкова рідина (liquor cerebrospinalis) міститься у під-павутинному просторі, шлуночках та каналах головного та спинного мозку, які мають зв'язок з венозними та лімфатичними шляхами, периневральними, периваскулярними та перицелюлярними просторами. Завдяки цій системі спинномозкова рідина обмиває нервові елементи. Утворення, циркуляція та склад спинномозкової рідини залежать від стану не тільки лікворної системи, а й організму в цілому. Дослідження спинномозкової рідини має важливе значення для діагностики захворювань як головного і спинного мозку, так і його оболонок. У дорослої людини кількість спинномозкової рідини у середньому становить 120—150 мм, повністю оновлюється до 6 разів на добу. Головна роль в утворенні спинномозкової рідини належить судинним сплетенням шлуночків мозку, хоча певне значення у ліквороутворенні мають епендима шлуночків, м'яка оболонка мозку, нервова тканина та глія.
Спинномозкова рідина циркулює в усіх напрямках, в основному від шлуночків до мозочково-довгастомозкової цистерни (рис. 48). З бокових шлуночків спинномозкова рідина надходить через між-шлуночкові отвори у порожнину третього шлуночка, а потім (через водопровід середнього мозку) у порожнину четвертого. Звідси через серединну (Мажанді) та бічну (Люшке) апертури (отвори) частина спинномозкової рідини потрапляє у підпа вутинний простір головного та спинного мозку, насамперед у мозочково-довгастомозкову цистерну. Частина її по центральному каналу спинного мозку поширюється у каудальному напрямі, у розширення підпавутинного простору в ділянці кінського хвоста. Далі спинномозкова рідина потрапляє у підпавутинний простір спинного мозку і рухається вгору до головного мозку. При цьому необхідно зазначити, що частина спинномозкової рідини, просочуючись, потрапляє у підпавутинний простір спинного мозку У підпавутинному просторі відбувається її переміщення у вигляді коливальних рухів. На рух спинномозкової рідини впливає багато факторів, у тому числі дихання, частота скорочень серця, рух тіла, емоційний стан, робоче навантаження та ін.
Дата добавления: 2015-09-03 | Просмотры: 936 | Нарушение авторских прав
1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 |
|