АкушерствоАнатомияАнестезиологияВакцинопрофилактикаВалеологияВетеринарияГигиенаЗаболеванияИммунологияКардиологияНеврологияНефрологияОнкологияОториноларингологияОфтальмологияПаразитологияПедиатрияПервая помощьПсихиатрияПульмонологияРеанимацияРевматологияСтоматологияТерапияТоксикологияТравматологияУрологияФармакологияФармацевтикаФизиотерапияФтизиатрияХирургияЭндокринологияЭпидемиология

Пірамідний і екстрапірамідний тип підвищення м'язового тонусу 5 страница

Рефлекторні дуги симпатичного відділу вегетативної нервової системи можуїь замикатися як у спинному мозку, так і в указаних вузлах.

Важливою відмінністю вегетативної нервової системи від соматичної є будова волокон. Вегетативні нервові волокна належать до волокон типу В та С, вони тонші, ніж соматичні, покриті тон­кою мієліновою оболонкою або зовсім не мають її (безмієлінові або безм'якушеві волокна). Проведення імпульсу по таких во­локнах відбувається значно повільніше, ніж по соматичних у се­редньому 0,4—0,5 м/с по симпатичних та 10,0—20,0 м/с—по пара­симпатичних Кілька волокон може бути обгорнено однією неври­лемою (шваннівською оболонкою), тому збудження по них може передаватися за кабельним типом, тобто хвиля збудження, що \./ перебігає по одному волокну, може передаватися на волокна, що / перебувають на даний момент у спокої. У результаті цього до кін­цевого пункту призначення нервового імпульсу приходить дифузне збудження по багатьох нервових волокнах. Допускають і пряму передачу імпульсу через безпосередній контакт немієлінізованих волокон

Основну біологічну функцію вегетативної нервової системи — трофоенергетичну поділяють на гістотропну, трофічну — для під­тримання певної структури органів та тканин та ерготропну — для розгортання їхньої оптимальної діяльності.

Якщо трофотропна функція спрямована на підтримання дина­мічної сталості внутрішнього середовища організму (його фізико-хімічних, біохімічних, ферментативних, гуморальних та інших кон­стант), то ерготропна—на вегетативно-метаболічне забезпечення різноманітних форм адаптивної цілеспрямованої поведінки (розу­мової та фізичної діяльності, реалізації біологічних мотивацій — харчової, статевої, мотивацій страху та агресії, адаптації до змін­них умов зовнішнього середовища).

Вегетативна нервова система реалізує свої функції в основному такими шляхами- 1) регіонарною зміною судинного тонусу, V' 2) адаптаційно-трофічною дією; 3) керуванням функціями внут­рішніх органів.

Як відомо, на основі морфологічних, а також функціональних та фармакологічних особливостей вегетативну нервову систему поділяють на симпатичну, котра переважно мобілізується при реа­лізації ерготропної функції, та парасимпатичну, більше спрямо­вану на підтримання гомеостатичної рівноваги—трофотропноі функції.

Ці два відділи вегетативної нервової системи, функціонуючи здебільшого антагоністично, забезпечують, як правило, подвійну іннервацію тіла (табл. 1).

Парасимпатичний відділ вегетативної нервової системи є дав­нішим. Він регулює діяльність органів, відповідальних за стан­дартні властивості внутрішнього середовища. Симпатичний відділ розвивається пізніше. Він змінює стандартні умови внутрішнього середовища та органів стосовно до здійснюваних ними функцій Це пристосувальне значення симпатичної іннервації, зміну нею функціональної здатності органів установив І. П. Павлов. Симпа-

Таблиця І. Подвійна Іннервація органів

тична нервова система гальмує анаболічні процеси та активізує катаболічні, а парасимпатична, навпаки, стимулює анаболічні та гальмує катаболічні процеси.

Симпатичний відділ вегетативної нервової системи широко представлено в усіх органах. Тому процеси в різних органах та системах організму знаходять відображення і в симпатичній нер­вовій системі.-її функція залежить і від центральної нервової си­стеми, ендокринної системи, процесів, що відбуваються на пери­ферії та у вісцеральній сфері, а тому її тонус нестійкий, рухливий, потребує постійних пристосувально-компенсаторних реакцій.

Парасимпатичний відділ є автономнішим і не перебуває у та­кій тісній залежності від центральної нервової та ендокринної систем, як симпатичний. Варто пригадати пов'язану з загально-біологічним екзогенним ритмом функціональну перевагу у певний час того чи іншого відділу вегетативної нервової системи, удень, наприклад, симпатичного, уночі — парасимпатичного. Загалом для функціонування вегетативної нервової системи характерні періодичність, що пов'язують, зокрема, з сезонними змінами харчуван-і ня, кількістю вітамінів, що надходять до організму, а також світ­лових подразнень (оскільки оптико-вегетативна, або фотоенергетична система бере участь в періодичності більшості процесів, що відбуваються в організмі).

Зміни функцій органів, які іннервує вегетативна нервова си­стема, можна досягти, подразнюючи нервові волокна цієї системи, а також дією певних хімічних речовин. Одні з них (холін, ацетилхолін, фізостигмін) відтворюють парасимпатичні ефекти, інші (но-радреналін, мезатон, адреналін, ефедрин) — симпатичні. Речовини першої групи називають парасимпатоміметиками, а речовини дру­гої групи — симпатоміметиками. Ацетилхолін є медіатором, що виділяється в усіх проміжних гангліях вегетативної нервової си­стеми і в постгангліонарних парасимпатичних волокнах. У пост-гангліонарних симпатичних волокнах виділяється норадреналін, який впливає на бета-адренорецептори. У зв'язку з цим парасим­патичну нервову систему називають іще холінергічною, а симпа­тичну — адренергічною.

Різні речовини впливають на різні відділи вегетативної нер­вової системи; нікотин і тетраетиламоній блокують зв'язок між передвузловими волокнами та вузлами, ерготамін паралізує пост- ^\ / гангліонарні симпатичні волокна, а атропін та скополамін — пост-гангліонарні парасимпатичні нервові волокна.

У здійсненні специфічних функцій вегетативної нервової систе­ми велике значення мають її синапси.

Функціональну специфіку внутрішніх органів визначає орган, що одержує нервовий імпульс, тобто хімічна специфіка тієї чи іншої тканини, яка реалізує синаптичне збудження, а не специ­фічні особливості тих чи інших вегетативних волокон. Так, якщо перерізати парасимпатичні волокна барабанної струни і до ди­стального кінця підшити діафрагмальний нерв, то після регенера­ції він буде функціонувати як барабанна струна.

До вегетативної функції належить, зокрема, акт сечовипускан­ня. Спинальний центр симпатичної іннервації сечового міхура мі­ститься у бічних рогах L2, La—L4 сегментах спинного мозку, а парасимпатичної — Sg—84. Симпатичні волокна, які йдуть до сечового міхура через нижнє підчеревне сплетення та міхурові нерви, викликають скорочення внутрішнього сфінктера та розслаб­лення m. detrusor urinae (витіснювача сечі). Підвищення тонусу симпатичної нервової системи призводить до затримки сечі. Пара­симпатичні волокна йдуть до сечового міхура через тазовий нерв. Вони розслаблюють сфінктер та скорочують m. detrusor urinae Підвищення тонусу парасимпатичної системи призводить до не­тримання сечі. В акті сечовипускання беруть участь м'язи перед­ньої черевної стінки та діафрагми. Надсегментарний контроль сечовипускання здійснює складна система, представлена у різно­манітних відділах стовбура мозку, базальних вузлах, лімбічній системі та корі. Кірковий центр сечовипускання, що забезпечує довільний акт сечовипускання, міститься у біляцентральній ча­сточці. Еферентні волокна до спеціальних центрів сечовипускання проходять у внутрішніх відділах пірамідних шляхів. Аферентаціюміхура забезпечують спинно-таламічні шляхи та задні стовбури.

Вегетативна нервова система тісно пов'язана з ендокринними залозами: з одного боку, вона іннервує залози внутрішньої секре­ції та регулює їхню діяльність, з іншого — гормони, що виділяю­ться залозами внутрішньої секреції, здійснюють регулюючий вплив на тонус вегетативної нервової системи. Тому правильніше говорити про єдину нейрогуморальну регуляцію організму. Гормон мозкової речовини надниркових залоз (адреналін) та гормон щитовидної залози (тиреоїдин) стимулюють симпатичну нервову систему. Гормон підшлункової залози (інсулін), гормони кіркової: речовини надниркових залоз, а також гормон вилочкової залози! (в період росту організму) стимулюють парасимпатичний відділ, гормони гіпофіза та статевих залоз здійснюють стимулюючий вплив на обидва відділи вегетативної нервової системи. Активність ве­гетативної нервової системи залежить також від концентрації в крові та тканинних рідинах ферментів та вітамінів.

З гіпофізом тісно пов'язаний гіпоталамус, нейросекреторні клі­тини якого надсилають нейросекрет у задню частку гіпофіза. В загальній інтеграції фізіологічних процесів, які здійснює веге­тативна нервова система, особливу значимість становлять постійні і реципрокні зв'язки між симпатичною та парасимпатичною систе­мою, функції інтерорецепторів (зокрема, судинних рефлексогенних зон), гуморальні вегетативні рефлекси та взаємодія вегетативної нервової системи з ендокринною системою та соматичною, особ­ливо з її вищим відділом — корою півкуль великого мозку.

Симптоматика вегетативних розладів

Вегетативні розлади можуть виявлятися у переважанні тонусу того чи іншого відділу вегетативної нервової системи (у симпатико- або ваготонії за Едінгером або Гессом).

Для осіб з симпатикотонією характерні блискучі очі з широ­кими зіницями, бліда суха шкіра та посилений пиломоторний рефлекс, білий дермографізм, тахікардія, підвищений артеріальний тиск, тахіпное, запор, схильність до схуднення, мерзлякуватості, бентежності, підвищена працездатність (особливо увечері), ініціа­тивність при зниженій зосередженості.

При ваготонії характерні: звуження зіниць, гіпергідроз, бради­кардія, зниження артеріального тиску, дихальна аритмія, гіперсалівація, яскравий червоний дермографізм, схильність до ожирін­ня, непритомність, боязкість, нерішучість, апатія, безініціативність, підвищення працездатності у ранкові години.

У клініці протиставлення симпатичної (адренергічної) та пара­симпатичної (холінергічної) систем не виправдало себе. Чиста ваго- або симпатикотонія практично майже не зустрічається, як правило, доводиться констатувати змішані симпатичні та пара­симпатичні прояви (наприклад, гіпергідроз та тахіпное, підвищен­ня артеріального тиску; брадикардія і білий дермографізм та інші прояви ваготонії тощо). У кращому випадку виявляють ваго-або симпатикотонію в окремих функціональних системах (наприк­лад, адренергічне переважання в серцево-судинній та холінергіч-не—у травній системі), хоча в деяких випадках можна говорити про конституційне, вроджене домінування тієї чи іншої системи, підвищення їхнього тонусу у клініці деяких захворювань (вагото­нії при бронхіальній астмі, набряку Квінке, симпатикотонії при хворобі Рейно, мігрені).

При деяких станах обидва відділи діють не антагоністично, а синергічне. Так, підвищується тонус обох відділів вегетативної нервової системи при гарячковому стані, і різко знижується при шоку. При швидкій мобілізації ресурсів провідну роль відіграє симпатичний відділ, а при переході до тривалого напруження — парасимпатичний.

Поза ваго- або симпатикотонією говорять про одночасну зміну (підвищення або зниження) тонусу обох відділів — амфотонію (або невротонію): гіперамфотонію, або позитивну амфотонію, на­приклад в період статевого дозрівання, та гіпоамфотонію, або негативну амфотонію в інволюційний період; про нормотонію (при рівновазі обох систем) та про дистонію (при порушенні цієї рівноваги).

Синдром вегетосудинної дистонії, який свідчить про вегетативну дисфункцію, може бути генералізованим або локальним, що зачі­пає переважно яку-небудь одну вісцеральну систему, наприклад серцево-судинну (нейроциркуляторна дистонія, або нейроциркуля­торна астенія), травну (нейрогастральна, або нейротравна, дисто­нія), терморегуляторну (з клінічними проявами у вигляді фебриль-них криз, субфебрильної температури тіла) та ін.

Вегетативним порушенням властива періодичність та пароксиз-мальність — періодичне загострення вегетативної симптоматики у вигляді різноманітних вегетативно-судинних пароксизмів (криз).

Симпатико-адреналові кризи проявляються артеріальною гіпер­тензією, тахікардією, мідріазом, гіпертермією, гіперглікемією, бо­лем у ділянці грудної клітки та голови, ознобоподібним гіперкіне­зом, тривогою, почуттям страху смерті і звичайно закінчуються випусканням великої кількості світлої сечі.

Вагоінсулярні (парасимпатичні) кризи характеризують арте­ріальна гіпотензія, гіперпдроз, шлунково кишкові дискінезії, за­паморочення, нудота, утруднення дихання. Одним із різновидів вагоінсулярної кризи є непритомність, що виникає на тлі гострого недокрів'я мозку (в результаті втрати крові, психічної травми, больового подразнення, приступу затяжного кашлю, різкого вста­вання після нічного сну тощо).

Нерідко кризи бувають змішаного типу, коли вказані прояви поєднуються, часом закономірно змінюючи один одного (симпатиковагальні кризи).

Кризи можуть виникати в різний час доби, у частини хворих вони проявляються у визначений час дня або ночі.

При патології гіпоталамуса можливий розвиток нейроендокрин-нообмінних синдромів (гіпоталамо-гіпофізарної кахексії, нецукро-вого діабету, синдрому Іценка— Кушінга та ін.), порушень сну та неспання, емоційної сфери тощо.

Ураження периферичних відділів вегетативної нервової системи супроводять симпаталгії — пекучий настирливий біль з тенденцією до генералізації, периферичні судинні розлади (збліднення, почер­воніння, ціаноз, зміна температури шкіри, наприклад, при хворобі Рейно), змішані ангіотрофічні порушення (набряк Квінке). і

Спостерігають також розлади потовиділення, функцій пиломо| торів, внутрішніх органів, органів малого таза, зокрема синдром нейрогенного сечового міхура.

Вважають, що при ураженні надсегментарних відділів нервової системи виникає так званий ііеаа^альмований міхур (рефлекторний або гіперрефлекторний) з імперативними позивами або мимовіль­ним сечовипусканням за наявності в міхурі мінімальних кількостей сечі; при ураженнях, що зачіпають периферичну рефлекторну ду­гу,— автономний (гіпорефлектррний^ з рідкими—плинами, і^пдн сечовипускання виникає лиїїїе"гіри об'ємі сечі, що значно переви­щує нормальний рівень.

Методи клінічного дослідження

При дослідженні вегетативної нервової системи багато клініч­них ознак (порушення вегетативної іннервації, судинних, трофіч­них та ін. розладів) виявляють уже при опитуванні та соматич­ному обстеженні (зміна ширини зіниць — мідріаз при симпатико-тонії або міоз при ваготонії, патологічна сухість слизової оболонки рота, та шкіри або гіперсалівація і гіпергідроз, блідість шкіри, ла­більність вазомоторів обличчя, тахі- або брадикардія, судинна гі-пер- або гіпотензія, запор або понос, зниження або підвищення кислотності шлункового соку, наявність больового синдрому, гер­песу, трофічних виразок та ін.).

Висновки про тонус вегетативної нервової системи роблять за станом вегетативних рефлексів. У клініці звичайно досліджують соматовегетативні, шкірні вегетативні та потові рефлекси.

До соматовегетативних рефлексів відносять вегетативні рефлек­си положення, засновані на деякому підвищенні тонусу парасимпа­тичного відділу вегетативної нервової системи в положенні лежачи

Відзначають коливання пульсу та артеріального тиску (у нор­мі відповідно на 8—12 ударів та 0,65—1,3 кПа, або 5— 10 мм рт. ст.) з прискоренням пульсу та підвищенням артеріаль­ного тиску при переході з горизонтального положення тіла у вер­тикальне (г^т^гтпт,іиши"і ррфлрк-г ПрЄвЄЛя) або СПОВІЛЬНЄННЯМ

пульсу та зниженням артеріального тиску при переході з вертикаль ного в горизонтальне положення (кліностатичний рефлекс Да-ніелополу), при нахилі голови назад в положенні хворого стоячи (рефлекс Ортнера) відзначають уповільнення пульсу на 4—8 уда­рів, при підвищенні тонусу парасимпатичного відділу уповільнення пульсу більш виражене

До другої групи соматовегетативних рефлексів відносять око серцевий рефлекс Лшнера—Даньїні та подібні до нього рефлекси (соляцдий,- емюі^рттйднийт-ліднеб^нно-серцевий).

При викликанні окосерцевого рефлексу по "черзі нагискають пальцями на бічну поверхню ока хворого протягом 20—40 с з одно­часним дослідженням частоти пульсу та рівня артеріального тиску Максимальне уповільнення пульсу виникає на 15—ЗО с і триває 20—60 с після припинення тиску. У нормі кількість скорочень серця уповільнюється на 6—12 за 1 хв. Уповільнення їх більш ніж на 16 свідчить про ваготонію.

Рефлекторна дуга окосерцевого рефлексу: n, ophthalmicus (гілка n. trigemini) — трійчастий вузол — рухове вегетативне ядро nucl dorsalis n vagi—n. vagus.

Для оцінки тонусу вегетативної нервової системи за станом шкірних вегетативних рефлексів частіше за все досліджують вазо­моторні реакції на механічні штрихові подразнення (дермогра­фізм) та пиломоторний симпатичний рефлекс.

Білий дермографізм виникає через 8—20 с після штрихового подразнення шкіри гострим предметом у вигляді білої смужки, яка тримається в нормі від 1 до 5—10 хв. Посилений білий дермо­графізм свідчить про підвищену збудливість вазоконстрикторів шкіри, що дістають симпатичну іннервацію, та вказує на симпа-тикотонію судин шкіри. Особливо чітко білий дермографізм про­являється на стегнах. Про симпатикотонію судин шкіри свідчить такий (подібний до білого дермографізму) феномен^ як симптом білоі^пдями, що виникає при натисканні на шкіру пальцем, якщо цей симптом тримається довше 2—3 с (після натискання протягом З с).

Червоний дермографізм виникає через 5—11 с (після штрихово­го подразнення шкіри тупим предметом) у вигляді червоної смуж­ки, що зберігається від 1,5 хв до 1—2 год.

Звичайно червоний дермографізм — це нормальне явище. Від­носне значення для висновку про переважання збудливості пара­симпатичного відділу має лише дуже розлитий або надто тривалий (стійкий) дермографізм.

Переконливішим для такого висновку є підвищений дермогра­фізм, що спостерігають лише у хворих: через 1—2 хв після штри­хового подразнення з'являється набряклий валик шкіри.

Топіко-діагностичне значення має рефлекторний дермографізм, що можна викликати сильним штриховим натисканням на шкіру гострим предметом. Через 5—ЗО с з'являються червонуваті (рідше білі) плями з нерівними краями у вигляді смуг завширшки 1— 6 см, що тримаються від ЗО с до 10 хв. Цей вид дермографізму зникає при ураженнях спинного мозку в сегментах, які відпові­дають осередку ураження, а також при ураженні периферичних нервів та задніх корінців, через які виходять вазодилататорні во­локна.

Вазомоторні реакції шкіри можуть бути викликані не тільки механічними, а й психічними та термічними діями, при сонячному опроміненні (сонячна еритема).

Існують спеціальні клінічні тести для визначення реакції шкі­ри та ультрафіолетове опромінення. При симпатикотонії ультра­фіолетова еритема виявлена слабко, при ваготонії — значно (ви­значають за швидкістю її появи, за ступенем виявленості та три­валості зберігання).

Пиломоторний (м'язово-волосковий) симпатичний рефлекс або рефлекс «гусячої» шкіри Тома, виникає при механічному, терміч­ному або електричному подразненні шкіри, а також у відповідь на деякі неприємні слухові подразники, при сильних емоціях (страх, жах). Розрізняють загальне підвищення пиломоторного рефлексу та місцеве — при подразненні відповідного периферично­го нерва патологічним процесом.

Пиломоторна реакція при викликанні рефлексу може бути міс­цевою («гусяча» шкіра з'являється лише на місці дії, поширю­ючись убік не більш як на 0,5 см, виникає через 2—3 с, триває 20—ЗО с) та рефлекторною, яку характеризує більше поле поши­рення.

Рефлекс «гусячої» шкіри виникає внаслідок випрямлення во­лоса при рефлекторному скороченні непосмугованого (гладкого) м'яза—m. errector pilii, який супроводить (разом з кількома саль­ними залозами) кожен сосочок волоса та іннервує nn. pilomotorii від розгалужень симпатичного нерва (наявність парасимпатичної іннервації для цих м'язів не встановлено).

Лля голови та шиї центри пиломоторної реакції містяться в сегментах Thi—Тпз спинного мозку, для верхніх кінцівок—у сег­ментах Th4—Тп7, для тулуба — в середніх грудних сегментах, а для нижніх кінцівок — в Thio—L2.

Ураження спинного мозку супроводиться випадінням пиломо­торного рефлексу на відповідному рівні; вище та нижче рівня ура­ження рефлекс зберігається.

Потові рефлекси досліджують різними способами: прикладан­ням грілок, фармакологічними пробами (підшкірним уведенням адреналіну, пілокарпіну, атропіну або прийманням потогінних пре­паратів усередину), йодокрохмальним методом В. Л. Мінора.

Для топічної діагностики важливо знати, що іннервацію пото­вих залоз голови, шиї, верхньої частини грудної клітки здійсню­ють сегменти спинного мозку С7, Thi—Ths, верхніх кінцівок — Th4—Th7, нижніх — Thio—La.

Певний інтерес становить дослідження такого вісцеросенсорного феномена, як гіпересгезія (поряд з наявністю в цих ділянках спонтанного болю) зон Захар'їна — Геда при стражданні того чи іншого внутрішнього органа, зумовлена переключенням за_типпм иігпррг»^гпрнгігп ррфпркгу—патологічпоге—подраопопня— з— вісії.р:.-ральних шляхів на соматичні у місцях їх тісного зіткнення (спин­номозкові вузли, спинний мозок або мозковий стовбур). Саме цим можна пояснити біль на внутрішній поверхні лівої руки при стено­кардії, у ділянці правого плечового сплетення (з його невралгією) при захворюванні печінки та жовчного міхура, біль у мошонці при камені нирки, а також наявність у відповідних зонах Заха­р'їна — Геда болісних точок (Мак Бурнея, Ланца при апендициті, Боаса—Оленковського при виразці шлунка, міхурної точки при холециститі тощо).

У клініці вегетативної патології досить широко використову­ють 7.ч)^^]_^.и npnfiy Мпк Клюр^і—ГілПрічп Прискорення роз­смоктування пухирця, що утворився після підшкірного введен­ня 0,2 мл ізотонічного розчину натрію хлориду (понад ЗО— 50 хв), свідчить про підвищення тонусу парасимпатичної, а сповільнення — про підвищення тонусу симпатичної іннервації шкіри.

При дослідженні функції вегетативної нервової системи кори­стуються також пробами для визначення біологічно активних ре­човин — катехоламінів (адреналіну, норадреналіну, серотоніну) в сечі і крові та активності холінестерази крові деякими інстру­ментальними методами (капіляроскопія, дослідження електричного опору і температури шкіри," шкірно-гальванічного рефлексу, кив-м анТвськогоефекту, дослідження ~ біологічно активних точо к шкіри тощо).

Останнім часом при дослідженні вегетативної нервової системи все більшого поширення набуває функціональний підхід, який доз­воляє охарактеризувати вегетативну реактивність, з'ясувати гіпер-або гіпоактивні форми вегетативного реагування.

Топічна діагностика уражень

Ураження як центральної, так і периферичної нервової систе­ми викликає поєднувані порушення соматичних і вегетативних функцій. Вегетативні розлади становлять невід'ємну частину се­міотики кожного органічного або функціонального захворювання нервової системи, нерідко будучи найпершими їх провісниками.

Вегетативні розлади при ураженні периферичних нервів про­являються вазомоторними, трофічними розладами, порушеннями потовиділення, зміною шкірної температури в зоні іннервації.

Клінічну картину ураження симпатичного стовбура (симпатич­ний трунцит, поліганглюневрит) визначає локалізація патологіч­ного осередку.

Крім звичайної симптоматики (симпаталгії, різкі розлади пи-ломоторної, вазомоторної, секреторної та трофічної іннервації у відповідних шкірних зонах) при ураженні верхніх шийних вузлів відзначають синдром Бернара—Горнера, при подраз­ненні їх— протилежний синдром (мідріаз, ретракція верхньої пові­ки, екзофтальм).

При патології зірчастого вузла розлади локалізуються у руці, верхніх відділах грудної клітки. При ураженні верхніх грудних вузлів, особливо зліва, шкірні прояви супроводять вегетативно-вісцеральні порушення з боку серця, легенів, а при ура­женні нижньогрудних та поперекових—з боку орга­нів черевної порожнини.

Ураження спинного мозку зумовлює з боку вегетативної нерво­вої системи найрізноманітніші порушення (трофічні, вазомоторні, пиломоторні, потовиділення, функцій внутрішніх органів, органів малого таза та ін.), що залежить від рівня та ступеня пошкоджен­ня сегментарного апарата і провідних шляхів, а також від харак­теру патологічного процесу (травма, пухлина, інфекції та ін.).

Поперечний перерив спинного мозку характеризують порушення потовиділення, шкірної температури, зникнення пиломоторного рефлексу та рефлекторного дермографізму на ділянках тіла нижче патологічного осередку.

При сирингомієлії відзначають тяжкі трофічні розлади веге­тативно-судинного характеру.

Ураження поперечного відділу спинного мозку призводять до трофічних розладів у вигляді пролежнів, порушень функцій тазо­вих та статевих органів.

Патологічні процеси у мозковому стовбурі, особливо в його по­кришці, ретикулярній формації, довгастому мозку можуть супро­водитися тяжкими порушеннями дихання, вазомоторною іннерва­цією серця (внаслідок ураження ядер блукаючого нерва).

Ураження гіпоталамуса може викликати цілий ряд найрізнома­нітніших гіпоталамічних синдромів, нейроендокринний, вегетатив­но-судинний, вегетативно-вісцеральний, нервово-м'язовий, нервово-трофічний, псевдоневрастенічний, а також приступи гіпоталамічної епілепсії, розлади емоцій, потягів, станів сну та неспання.

При ураженні кори великих півкуль, якщо процес локалізова­ний у сенсомоторній корі, спостерігаються виразні вегетативні по­рушення шкіри, якщо у корі нижньої поверхні лобової частки, ме­діальної поверхні вискової частки, поясної звивини, парасагіталь-ноі ділянки, то спостерігають порушення функцій внутрішніх органів При ураженні біляцентральної часточки можуть бути роз­лади сечовипускання.

Варто зазначити, що пароксизмальність, дифузність і різнома­нітність клінічних проявів патології вегетативної нервової систе­ми значно утруднюють її топічну діагностику.

СПИННОМОЗКОВА РІДИНА

Загальні відомості

Спинномозкова рідина (liquor cerebrospinalis) міститься у під-павутинному просторі, шлуночках та каналах головного та спин­ного мозку, які мають зв'язок з венозними та лімфатичними шля­хами, периневральними, периваскулярними та перицелюлярними просторами. Завдяки цій системі спинномозкова рідина обмиває нервові елементи. Утворення, циркуляція та склад спинномозкової рідини залежать від стану не тільки лікворної системи, а й орга­нізму в цілому. Дослідження спинномозкової рідини має важливе значення для діагностики захворювань як головного і спинного мозку, так і його оболонок. У дорослої людини кількість спинно­мозкової рідини у середньому становить 120—150 мм, повністю оновлюється до 6 разів на добу. Головна роль в утворенні спинно­мозкової рідини належить судинним сплетенням шлуночків мозку, хоча певне значення у ліквороутворенні мають епендима шлуноч­ків, м'яка оболонка мозку, нервова тканина та глія.

Спинномозкова рідина циркулює в усіх напрямках, в основному від шлуночків до мозочково-довгастомозкової цистерни (рис. 48). З бокових шлуночків спинномозкова рідина надходить через між-шлуночкові отвори у порожнину третього шлуночка, а потім (че­рез водопровід середнього мозку) у порожнину четвертого. Звідси через серединну (Мажанді) та бічну (Люшке) апертури (отвори) частина спинномозкової рідини потрапляє у підпа­ вутинний простір головно­го та спинного мозку, на­самперед у мозочково-довгастомозкову цистерну. Частина її по центрально­му каналу спинного мозку поширюється у каудаль­ному напрямі, у розши­рення підпавутинного про­стору в ділянці кінського хвоста. Далі спинномоз­кова рідина потрапляє у підпавутинний простір спинного мозку і рухаєть­ся вгору до головного моз­ку. При цьому необхідно зазначити, що частина спинномозкової рідини, просочуючись, потрапляє у підпавутинний простір спинного мозку У підпавутинному про­сторі відбувається її переміщення у вигляді коливальних рухів. На рух спинномозкової рідини впливає багато факторів, у тому числі дихання, частота скорочень серця, рух тіла, емоційний стан, робоче навантаження та ін.

Дата добавления: 2015-09-03 | Просмотры: 935 | Нарушение авторских прав