АкушерствоАнатомияАнестезиологияВакцинопрофилактикаВалеологияВетеринарияГигиенаЗаболеванияИммунологияКардиологияНеврологияНефрологияОнкологияОториноларингологияОфтальмологияПаразитологияПедиатрияПервая помощьПсихиатрияПульмонологияРеанимацияРевматологияСтоматологияТерапияТоксикологияТравматологияУрологияФармакологияФармацевтикаФизиотерапияФтизиатрияХирургияЭндокринологияЭпидемиология

Пірамідний і екстрапірамідний тип підвищення м'язового тонусу 6 страница

Продукція спинномозкової рідини тісно пов'язана з її всмокту­ванням (відтоком). Спинномозкова рідина постійно рухається у підпавутинному просторі та периваскулярних щілинах до місць іі відтоку, здійснюваного через венозну та лімфатичну систему. Венозна система, куди спинномозкова рідина потрапляє через гра­нуляції павутинної оболонки, відіграє головну роль у видаленні спинномозкової рідини з підпавутинного простору.

Лімфатична система бере участь у видаленні спинномозкової рідини завдяки тому, що периферичні та черепні нерви мають пе-риневральні лімфатичні щілини, які сполучаються з субарахноїдальним простором. Через ці щілини (переважно нюхового, зоро­вого та слухового нервів) рідина потрапляє у лімфатичну систе­му. Очевидно, певна роль у видаленні спинномозкової рідини на­лежить периваскулярним (адвентиціальним) просторам речовини мозку, котрі є аналогічними до лімфатичних щілин центральної нервової системи і теж мають зв'язок з субарахноїдальним про­стором.

Функції спинномозкової рідини різноманітні вона є амортиза­тором для головного та спинного мозку, що уберігає його від меха­нічних ушкоджень; бере участь у живленні, метаболічних, обмін­них процесах нервової тканини, у видаленні за її межі продуктів обміну речовин; бере участь у захисті від водно-осмотичних зру­шень, у забезпеченні нормального кровообігу в порожнині черепа;

має, на думку ряду дослідників, бактерицидні властивості. У клі­нічній невропатології велике значення має діагностичне вивчення її при різних захворюваннях нервової системи, а також можли­вість ендолюмбального введення лікарських речовин, обминаючи гематоенцефалічний бар'єр як для його зміцнення, так і для без­посереднього впливу на патологічний процес.

Спинномозкова пункція

Спинномозкову пункцію застосовують з діагностичною метою Для дослідження спинномозкову рідину звичайно одержують за допомогою поперекової пункції, але в окремих випадках її можна одержати пункцією мозочково-довгастомозкової цистерни або біч­них шлуночків

Поперекову пункцію можна робити хворому у положенні лежа­чи або сидячи. Частіше беруть спинномозкову рідину у хворого в положенні лежачи, для запобігання можливих ускладнень (падін­ня внутрішньочерепного тиску, защемлення довгастого мозку у великому отворі потиличної кістки, попадання голки в кістку, су­динне сплетення, нервовий корінець та ін.).

Найзручнішим є положення на лівому боці біля самого краю ліжка або кушетки з підкладеним під голову валиком. Помічник, стоячи навпроти, правою рукою пригинає голову хворого до його грудей, а лівою, захопивши ноги хворого у ділянці підколінних ямок, підводить ноги до живота. Спина та поперек повинні зна­ходитись у строго вертикальному положенні. Пункцію краще ро­бити між III і IV або IV і V поперековими хребцями. Якщо з будь-яких причин не можна зробити пункцію між цими хребцями, то іі проводять в інших міжреберних проміжках.

Руки та шкіру попереку необхідно обробити спиртом та 10 % спиртовим розчином йоду. Пункцію роблять під місцевою анесте­зією новокаїном або хлоретилом. Перед самою пункцією шкіру попереку потрібно протерти спиртом, щоб усунути залишки йоду, потрапляння якого з голкою у підпавутинний простір може бути однією з причин подразнення мозкових оболонок. Визначивши місце пункції, за допомогою пересікання лінії, яка з'єднує верхні краї клубових кісток, і лінії, яка проходить через остисті відростки хребців, строго в горизонтальній площині з невеликим каудальним нахилом вводять стерильну спеціальну голку з мандреном по ди­стальній фаланзі великого пальця лівої руки, що фіксує шкіру біля місця пункції.

Проходження голки через міжостьові зв'язки та тверду мозко­ву оболонку супроводиться певним зусиллям, яке раптово зникає як тільки голка потрапляє у підпавутинний простір. Вірогідним доказом такого попадання є поява рідини з отвору голки після витягнення мандрена. Для діагностичних цілей беруть близько 10 мл спинномозкової рідини, витікання якої регулює мандрен;

при нормальному тиску вона витікає краплями. Після пункції хворого переносять або перевозять на каталці в палату, де укла­дають в ліжко на дві-три доби. Хворому рекомендують нерухомо лежати на животі без подушки перші дві години, потім до ранку наступного дня він перебуває в ліжку, але може повертатися. В окремих випадках (пухлина задньої черепної ямки) піднімають один кінець ліжка таким чином, щоб голова знаходилась трохи нижче, ніж ноги.

Відзначають такі ускладнення поперекової пункції:

1. Попадання голки в кістку хребця; в цьому випадку голку слід, не виймаючи з тканин, трохи потягнути на себе, змінити на­прямок і повторити спробу її введення.

2. Витікання чистої крові з отворів голки свідчить про попадан­ня її в судину. В цьому випадку слід вийняти голку і зробити пункцію в іншому міжхребцевому проміжку. Якщо у спинномоз­ковій рідині є домішка крові (через ушкодження судин під час пункції), то в міру витікання її з голки спинномозкова рідина поступово просвітлюється.

3. Попадання голки в корінець спричиняє раптовий гострий біль, що віддає в ногу і зникає при зміні напряму голки.

4. Перелом голки внаслідок неправильного маніпулювання нею може призвести до тяжких наслідків.

5. Після поперекової пункції, внаслідок подразнення мозкових оболонок, може розвинутися постпункційний синдром з явищами менінгізму.

Менінгеальний симптомокомплекс полягає у погіршенні за­гального самопочуття, появі головного болю, нудоти, блювання,

гіперестезії шкіри, світлобоязні, непереносності різких звуків, веге­тативно-судинних порушень, нерідко підвищенні температури тіла, сплутаності свідомості, а також ригідності м'язів потилиці, симп­томів Керніга і Брудзинського.

Ригідність м'язів потилиці виявляють їх опором спробам нахи­лити голову до грудей. При цьому відзначають верхній симптом Брудзинського — захисне згинання ніг у колінному і кульшовому суглобах (а у дітей—і рук у ліктьових суглобах). Симптом Кер­ніга полягає у неможливості повного розгинання ноги в колінному суглобі в результаті різкого опору згиначів гомілки та больової реакції у хворого, навіть якщо він перебуває у непритомному стані. Одночасно, якщо спробувати зігнути ногу хворого у кульшовому суглобі при розігнутому коліні, вона рефлекторно згинається в колінному суглобі. Як і верхній та нижній симптоми Брудзин­ського, симптом Керніга відносять до менінгеальних контракту?.

Нижній, або контрлатеральний, симптом Брудзинського поля­гає в рефлекторному мимовільному згинанні хворим однієї ноги при згинанні досліджувачем його другої ноги у колінному і куль­шовому суглобах.

Середній симптом Брудзинського (лобково-екстензорний) поля­гає у мимовільному згинанні ніг у колінних і кульшових суглобах при натисканні кулаком на лобкову ділянку хворого.

Щоб уникнути оболонкового подразнення, необхідно повністю видалити залишки йоду, які можуть бути занесені голкою у під­павутинний простір, робити пункцію тонкою голкою (мінімальне травмування тканин).

До тяжкого ускладнення, що може призвести до смерті хворо­го, відносять дислокацію довгастого мозку та мозочка з защем­ленням їх у великому потиличному отворі потиличної кістки в ре­зультаті швидкого падіння тиску у внутріхребцевому просторі. Для попередження такого ускладнення рекомендують випускати спинномозкову рідину повільно, рідкими краплями, регулюючи її витікання за допомогою мандрена; брати спинномозкову рідину у невеликій кількості (2—3 мл); після поп-ерекової пункції поклас­ти хворого у ліжко таким чином, щоб голова його знаходилась дещо нижче, ніж ноги.

Поперекова пункція протипоказана при наявності запальних процесів (фурункульоз, абсцес, флегмона, бешиха та ін.) або про­лежнів у ділянці попереку та крижів, що може призвести до ви­никнення гнійного менінгіту в результаті занесення голкою інфек­ції у підпавутинний простір спинного мозку.

З діагностичною (введення контрастних речовин, дослідження спинномозкової рідини) і терапевтичною (введення антибіотиків та інших лікарських речовин) метою роблять іще субокципітальну та вентрикулярну пункцію.

Субокципітальну, або цистернальйу, пункцію роблять з метою одержання спинномозкової рідини з мозочково-довгастомозковоі цистерни; це вимагає великої обережності, оскільки під час про­сування голки в цистерну можна ушкодити хребтову артерію і життєво важливі центри мозкового стовбура. Тому, хоча субокци-пітальна пункція має й свої позитивні аспекти (зокрема, вона не супроводжується подразненням мозкових оболонок), користуватися нею слід тільки у випадках, коли поперекову пункцію не можна зробити з огляду на певні причини (зміни хребтового стовпа, спай­ки підпавутинного простору, запальні процеси шкіри та ін.).

Пункцію бічного шлуночка роблять через трепанаційний отвір за особливими показаннями тільки у нейрохірургічному стаціона­рі. Лікувальне значення її полягає у терміновому розвантаженні шлуночкової системи при вклинюванні головного мозку в тенто-ріальний і великий потиличний отвір.

Потреба у діагностичних вентрикулярних пункціях (з метою введення контрастних речовин) останнім часом значно зменшилася завдяки можливості здійснення серійного ангіографічного, а також комп'ютерно-томографічного (КТ) дослідження.

Дослідження спинномозкової рідини

Тиск. Вимірюють за допомогою манометра або капілярної трубки. У нормальних умовах у людини в положенні лежачи тиск спинномозкової рідини у підпавутинному просторі коливається від 1,8 до 1,57 кПа, в положенні сидячи—у межах 2,45—2,94 кПа.

При патологічних станах тиск спинномозкової рідини може як підвищуватися, так і знижуватися. Підвищення тиску спостері­гають при пухлинах головного мозку, менінгіті, енцефаліті, кістоз­ному арахноїдиті та ін., при певних емоційних станах (радість, страх тощо). Зниження тиску може іноді виявлятися при закритих черепно-мозкових травмах, гострих інфекціях, інтоксикаціях.

Прозорість. У здорових людей спинномозкова рідина прозора. При деяких захворюваннях (менінгіт, пухлина та ін.) її прозорість порушується, що обумовлено підвищенням вмісту дисперсних біл­кових домішок, збільшенням кількості власних клітинних елемен­тів, проникненням клітин крові. У зв'язку з цим спинномозкова рідина може бути дещо опалесцентною (туберкульозний менінгіт), каламутною (гнійний менінгіт).

Колір. За нормальних умов спинномозкова рідина безбарвна. Жовтувате забарвлення (ксантохромія) її може бути при пухлинах спинного мозку, рідше — при деяких формах менінгіту, пухлинах головного мозку. Ксантохромія може мати запальне (менінгіт) і застійне (пухлина) походження, її, як правило, супроводить під­вищений вміст білка у спинномозковій рідині за рахунок гемолізу

еритроцитів та розпаду клітинних елементів При гнійному менін­гіті спинномозкова рідина може набувати зеленавого відтінку. Кров'янистою спинномозкова рідина може бути при ушкодженні судини голкою під час пункції або при підпавутинному кровови­ливі. При наявності геморагічної спинномозкової рідини рекомен­дують її зібрати у кілька пробірок. Якщо кров потрапила у лік-ворні шляхи випадково, то тільки в першій пробірці спинномозко­ва рідина може бути різко забарвленою, а в наступних — менше, через деякий час на дні пробірки утворюється згусток зсілої крові, над яким міститься прозора рідина. При субарахноїдальному кро­вовиливі спинномозкова рідина в усіх випадках буде більш або менш забарвленою; після відстоювання (або центрифугування) на дні замість згустка випадає осад, над яким рідина має жовтий або жовто-червонуватий колір.

Білок. У нормальній спинномозковій рідині його вміст стано­вить 0,12—0,33 г/л. Спинномозкова рідина великої цистерни мі­стить 0,1—0,2 г/л білка, шлуночків — 0,12—0,2 г/л. При багатьох захворюваннях нервової системи кількість білка зростає. Причи­ною цього можуть бути застійні явища, запальні процеси, пору­шення обміну. Найвищу концентрацію білка виявляють при пух­линах головного та спинного мозку, тромбозі синусів, особливо коли до порушення ліквородинаміки приєднується венозний застій і виникають особливо сприятливі умови для проникнення альбу­мінів і глобулінів із судинного русла у лікворну систему. При запальних процесах вміст білкових речовин у спинномозковій рі­дині зростає за рахунок білків ексудату та клітинних елементів, що потрапили у лікворну систему в результаті підвищеної проник­ності стінок судин і перебувають у стані розпаду. Не виключена можливість зростання кількості білка у спинномозковій рідині за рахунок розпаду нервових елементів, що буває при деяких дегене­ративних захворюваннях нервової системи.

Визначають вміст білка у спинномозковій рідині реакцією на глобуліни (Нонне—Апельта). За допомогою насиченого розчину амонію сульфату на межі зіткнення реактиву із спинномозковою рідиною утворюється білкове кільце. Після струшування, а отже, змішування рідин одержують опалесценцію або помутніння різної інтенсивності. Реакцію Нонне—Апельта оцінюють за чотирибаль­ною системою- слабко позитивна (+)—опалесценція слабко по­мітна, помірно позитивна (++)—незначне помутніння, позитив­на (+++)—виражене помутніння та різко позитивна (++++) —інтенсивне помутніння.

Росс-Джонс дещо модифікував цю реакцію. Він запропонував не змішувати спинномозкову рідину з насиченим розчином амонію сульфату, а обережно згори наливати її з піпетки краплями на більш концентрований реактив, причому спинномозкову рідину

готують у різних ступенях розбавлення. Через 3 хв визначають ступінь помутніння кільця, утвореного на межі рідин і розчину амонію сульфату. Кільце опалесценції утворюється при вмісті білка у спинномозковій рідині в концентрації 3 г/л.

Реакція Панді осаджує не тільки глобуліни, а й всі білки спин­номозкової рідини. Полягає вона у тому, що на годинникове скель­це, яке ставлять на темне тло, наносять 10—15 крапель 10 % роз­чину карболової кислоти, потім одну краплину спинномозкової рідини. Реакція відзначається високою чутливістю; визначають її за інтенсивністю помутніння, утвореного на місці зіткнення рідини та реактиву, за 3 хв..

Реакцію Вайнброхта проводять таким чином, що до 7 частин спинномозкової рідини додають 3 частини 0,1 % розчину срібла нітрату, а потім струшують. При цьому настає різного ступеня помутніння, за яким визначають вміст білкових речовин (не тільки глобулінів).

Цитоз. Клітинний склад нормальної спинномозкової рідини зовсім незначний—від 0—3-Ю⁶ у 1 л до 10-10⁶ у 1 л клітин (лейкоцити, лімфоцити).

Запальні захворювання нервової системи супроводить зростан­ня кількості клітин (плеоцитоз спинномозкової рідини), яких на­лічують десятки, сотні, тисячі, навіть десятки тисяч у 1 мм³. При цьому крім лімфоцитів з'являються лейкоцити (нейтрофільні та еозинофільні), плазматичні тучні та інші клітини. Вивчення клі­тинного складу спинномозкової рідини допомагає у клінічній діа­гностиці.

Кількість клітин спинномозкової рідини визначають методом підрахунку їх у камері Функса—Розенталя з сіткою, що складає­ться з 16 великих та 256 малих квадратів. Для визначення кіль­кості клітинних елементів у 1 мм³ підраховують загальну їх кіль­кість над сіткою камери і одержане число ділять на 3 (об'єм камери—3,2 мм³), потім множать на 10⁶. Звичайно результат рахунку прийнято записувати дробом, наприклад 5/3 або 178/3.

Клітини забарвлюють метилвіолетом (Methylviolett 0,1, Acidi acetici 5,0, Aqua destillata 10,0).

У нормі цитоз дорівнює 0—2 (тобто не перевищує 8/3). Цитоз, що перевищує норму, називають плеоцитозом.

Бактеріоскопічне та бактеріологічне дослідження спинномозко­вої рідини проводять для виявлення збудника захворювання. Так, досліджуючи мазки спинномозкової рідини хворих на менінгіт, можна виявити менінто-, пневмо-, стрепто- і стафілококи та ін. У фібриновій плівці, що випадає за кілька годин відстоювання спинномозкової рідини, можна виявити мікобактерії туберкульозу. Посів спинномозкової рідини на спеціальних живильних середови­щах дає змогу одержати чисті культури збудників деяких захво­

рювань нервової системи (менінго-, стрепто- і.стафілококи та ін.). Для виділення вірусів із спинномозкової рідини хворих існують певні методики з використанням спеціальних живильних середо­вищ та експериментальних тварин.

Імунологічні реакції спинномозкової рідини широко викори­стовують у діагностиці сифілісу нервової системи. При цьому прак­тичне значення мають реакції Вассермана, Закса—Георгі, Зак-са—Вітебського, Кана та Майніке. У зв'язку з недостатньо висо­кою специфічністю реакції Вассермана останнім часом використо­вують чутливішу реакцію—РІБТ (реакцію іммобілізації блідих трепонем), яку особливо рекомендують при наявності клінічних даних, що вказують на сифіліс, та негативної реакції Вассермана у крові і спинномозковій рідині, що відзначають нерідко при піз­ніх формах сифілісу.

Для уточнення форми сифілісу нервової системи (прогресивний параліч, сухотка спинного мозку або сифіліс мозку) застосовують колоїдні реакції (наприклад, золоту реакцію Ланге), основані на здатності патологічне зміненої спинномозкової рідини, на відміну від нормальної, змінювати дисперсні властивості колоїдного роз­чину, впливаючи на його забарвлення, що відмічають графічно у вигляді кривої. Розрізняють такі основні типи кривої реакції Ланге: паралітичну, табетичну, криву сифілісу мозку, менінгітичну.

Зміни хімічного складу спинномозкової рідини бувають досить показовими при деяких захворюваннях нервової системи і можуть бути використані в клініці. Особливо діагностичне та прогностич­не значення має дослідження вмісту глюкози, хлориду та калію. У спинномозковій рідині здорових людей міститься 2,6325— 4,995 ммоль/г глюкози, тобто приблизно 20 % нижче за рівень глюкози у сироватці крові (2,775—5,55 ммоль/л), і 120— 130 ммоль/л хлоридів. Зростання вмісту глюкози у спинномозковій рідині відзначають при деяких формах менінгіту (туберкульозний, епідемічний), деяке зростання може бути при епідемічному енцефа­літі, цукровому діабеті та ін. Зменшення хлоридів також спостері­гають при менінгіті, особливо туберкульозному. Зниження рівня глюкози і хлоридів протягом тривалого часу може вказувати на несприятливий прогноз захворювання, а поступове підвищення — на покращення його перебігу. Менше діагностичне значення має дослідження спинномозкової рідини на вміст кальцію та інших мікроелементів.

Патологічні синдроми

Менінгеальний синдром характеризується підвищенням тиску спинномозкової рідини (при люмбальній пункції витікає струме­нем), яка може бути прозорою при серозному менінгіті, опале­сцентною при туберкульозному та каламутною при гнійному ме-

нінгіті, а також збільшенням кількості білка, плеоцитозом, змен­шенням вмісту глюкози та хлоридів (туберкульозний та епідеміч­ний менінгіт).

Синдром білково-клітинної дисоціації полягає у відсутності па­ралелізму між підвищенням білка і плеоцитозом (частіше у спин­номозковій рідині виявляють збільшення вмісту білка при нор­мальному або дещо підвищеному цитозі). Цей синдром спостері­гають при венозному застої в субарахноїдальному просторі, лік-ворному застої (пухлинах, кістозному арахноїдиті, пахіменінгіті та ін.).

Наявність плеоцитозу при нормальній кількості білкових ре­човин зустрічається значно рідше і свідчить про ураження мозко­вих оболонок при деяких інтоксикаціях (глистовій, хлорметилпо-хідними речовинами), малярії, бруцельозі та ін.

Компресійний синдром виникає в результаті блоку субарахної-дального простору спинного мозку при пухлині, кістозному арах­ноїдиті, обмеженому пахіменінгіті, травмі, остеохондрозі та спон­дильозі хребтового стовпа, розсіяному склерозі. У таких випадках у спинномозковій рідині виявляють велику кількість білка, виразну ксантохромію, підвищення тиску на початку і його зниження в кінці пункції, позитивні проби Квекенштедта і Стукея—Сікара. Перша проба полягає в тому, що стискання яремних вен під час пункції у нормі викликає венозний застій і підвищення внутріш­ньочерепного тиску, що відбивається на тиску спинномозкової рі­дини у підпавутинному просторі спинного мозку, завдяки чому прискорюється її витікання. У випадку блокади субарахноїдально-го простору спинного мозку стискання яремних вен не впливає на витікання спинномозкової рідини. Другу пробу засновано на тому самому принципі, тільки замість яремних вен під час пункції сти­скають вени живота.

Сифілітичний синдром складається з невеликого плеоцитозу (десятки клітин), підвищеного вмісту білка, позитивної реакції Вассермана при дослідженні крові та спинномозкової рідини, зміни колоїдної кривої. При цьому плеоцитоз складають в основному лімфоцити, значно менше плазматичних клітин і е лише одиничні лейкоцити. Слід відзначити, що цитоз змінюється залежно від клінічної форми нейросифілісу: при ранніх формах з судинно-ме-зенхімними запальними процесами спостерігають збільшення кіль­кості лімфоцитів, а при пізніх (спинна сухотка) з прогресуючими дегенеративними змінами паренхіми нервової тканини плеоцитоз буває незначним або відсутнім.

ДОДАТКОВІ МЕТОДИ ДОСЛІДЖЕННЯ

Методи нейрорентгенодіагностики

У нейрорентгенодіагностиці виділяють три основні групи мето­дів: 1) звичайна рентгенографія—краніографія, спондилографія, томографія (пошарова рентгенографія), крупнокадрова рентгено­графія; 2) контрастні методи, засновані на введенні у порожнини та судини повітря або контрастних йому йодовмісних речовин (пневмоенцефалографія, пневмовентрикулографія, пневмоцистерно-графія, мієлографія, ангіографія) і 3) комп'ютерна томографія, що має у 100 разів більшу спроможну здатність, ніж томографія.

Рентгенографію черепа (краніографію) звичайно роблять у бічній та прямій проекціях. У деяких випадках, коли необхідно звернути увагу на ділянку турецького сідла, піраміди вискової кістки, придаткових порожнин носа чи інших відділів черепа, за­стосовують прицільну краніографію.

За допомогою цих методів з'ясовують як загальні, так і міс­цеві зміни кісток черепа, що можуть виникати при підвищенні внутрішньочерепного тиску або внаслідок безпосереднього тиску пухлини на кістку.

Багато діагностичних відомостей можна одержати при бічній рентгенографії, що дає уявлення про розміри черепа, його форму, товщину і структуру кісток, конфігурацію дуг склепіння та основи, стан швів і тім'ячок, рельєф внутрішньої кісткової пластинки, су­динні борозни,турецьке сідло (рис. 49). За допомогою цього знімка

можна виявити дефекти кі­ сток черепа або гіперостози, розходження швів, чужорід­ ні тіла та різноманітні кіст­ кові включення у порожнини черепа.

Пряма рентгенографія дає уявлення про форму че­ репа, симетричність його по­ ловин, товщину кісток, шви та тім'ячка.

Велике значення має рентгенографія й для діагно­ зу зарощення швів (краніо- стеноз), розширення вен (диплое), розростання гра­нуляцій павутинної оболонки — процесів, що нерідко зумовлюють настирливий головний біль у результаті порушення гемо- та лікво-родинаміки.

Речовина мозку недоступна для рентгенографії так само, як і пухлини мозку.

Про наявність патологічного процесу в мозку можна робити висновок тільки на підставі супровідних змін черепа, наприклад осередків обвапнування. Значне підвищення внутрішньочерепного тиску зумовлює посилення пальцьових втиснень або їх згладже-ність, розширення судинних борозенок, розходження черепних швів, потоншення кісток, особливо задніх клиноподібних відростків, турецького сідла, розширення входу в нього та поглиблення його дна (рис. 50).

Рентгенографію хребтового стовпа (спондилографію) роблять у двох проекціях: профільній, або бічній, та фасній, або прямій (рис. 51, а, б). В окремих випадках дослідження доповнюють знім­ками в косих проекціях, прицільними знімками окремих хребців, томографією. На спондилограмах можна визначати зміни у хреб­цях, їхньому зчленуванні у зв'язковому апараті (рис. 51, в—е}. Іноді виявляють природжені дефекти або зміни хребтового стов­па (деформуючий спондильоз та спондилоартроз, остеохонд­роз).

Обширні процеси у хребтовому каналі, спинному мозку та обо­лонках викликають видимі зміни у хребцях — потоншення коренів дужок з медіальних боків, розширення хребтового каналу. Пухли­ни, що виходять з хребтового каналу, можуть розширювати між-хребцеві отвори та викликати деструкцію дужок.

На спондилограмі можна виявити зміни, характерні для мета. статичної пухлини хребців і туберкульозного спондиліту.

Пневмоенцефалографія — це вид контрастної рентгенографії черепа, що дає змогу робити висновок про стан шляхів циркуляції спинномозкової рідини. За рентгенівськими знімками, зробленими із застосуванням цього-методу, можна судити про величину шлу­ночків, їхнє розташування, форму та стан субарахноїдальних про­сторів головного мозку. Метод широко застосовують при діагно­стиці гідроцефалії, локалізації обширних процесів. Повітря, введе­не у кінцеву цистерну після люмбальної пункції (у положенні си­дячи), піднімається у підпавутинному просторі спинного мозку до мозочково довгастомозкової цистерни, проходить крізь серединну та бічну апертури IV шлуночка до IV шлуночка, звідти через водо­провід середнього мозку потрапляє до III шлуночка, а потім крізь міжшлуночкові отвори — до бічних шлуночків. Відразу після вве­дення повітря роблять рентгенівські знімки черепа у двох проекціях.

На знімках видно порожнини мозку^ що містять повітря. Мож­на помітити незаповненість одного з шлуночків повітрям або змі­щення його убік внаслідок спайок, що виникли після запального процесу. Іноді видно кістозне розширення субарахноїдальних про­сторів, або навпаки, внаслідок злипливого процесу повітря на певній ділянці не заповнює підпавутинні простори, що дозволяє діагностувати кістозний або злипливий арахноїдит.

Оскільки введення великої кількості повітря є болісним для хворого (нестерпний розпираючий головний біль, нудота, блюван­ня), поперекову пункцію роблять двома голками: з нижньої голки краплями витікає спинномозкова рідина, а у верхню вводять повіт­ря із шприца або спеціального приладу.

Метод уповільненої спрямованої пневмоенцефалографії дозво­ляє за допомогою фракційного введення невеликих порцій повітря та частих контрольних знімків по черзі виявляти різні відділи лік-ворної системи головного мозку.

Ангіографію проводять після штучного контрастування судин мозку малопроникною для рентгенівських променів контрастною речовиною (кардіотраст, діодон та ін.), введеною в кількості 10— 15 мл в артеріальний кровотік (найчастіше у сонну артерію). На серії рентгенівських знімків черепа, зроблених за допомогою авто­матичних змінників, що працюють синхронно з рентгенівською трубкою, в момент проходження контрастної речовини по судин­ному руслу стримують зображення артеріальних (артеріограма) та венозних (венограма) судин мозку і водночас — басейну сонної артерії та вертебробазилярного судинного басейну.

Ангіографія головного мозку має велике значення при діагно­стиці пухлин півкуль мозку, ділянки турецького сідла, аневризм, аномалій розвитку судинної системи, посттравматичних підоболон-кових гематом, абсцесів та інших захворювань. За допомогою ангіографії можна точно визначити локалізацію та характер по-

рушення мозкового кровообігу, ознаки оклюзійного ураження су­дин, виявити розшаровуючу або артеріовенозну аневризму, звиви­стість, петлястість, асиметричне відходження судинних гілок, стеноз, рівень закупорки та його поширеність, а також стан і шля­хи колатерального кровообігу На з'ясуванні дислокації судин моз­ку і новоутворених судин у пухлині або капсулі абсцесу засновано діагностику обширних внутрішньочерепних процесів Застосовува­ні методи ангюграфічного дослідження можна розділити на пунк-щйні та катетеризаційні сонну або хребтову артерію пунктують безпосередньо або підводять до їхнього устя катетер після пункції периферичної судини (ліктьової, плечової, підключичної, стегнової артерій)

Панангіографію голови — контрастування всіх чотирьох магі­стральних судин—здійснюють пункцією аорти або при підведенні катетера в дуги аорти з периферичних судин. Найширше засто-

сування одержали такі методи церебральної ангіографії: каротид-на пункційна (контрастну речовину вводять по току крові або ретроградне), вертебральна пункційна, брахіальна пункційна та катетеризаційна, підключична пункційна, аксилярна пункційна, феморальна катетеризаційна.

Останнім часом провідними методами дослідження у діагнос­тиці внутрішньочерепних пухлин, а також абсцесів мозку та гема­том є комп'ютерна та ядерно-магнітно-резоі.ансна томографія, а в діагностиці судинної патології — ангіографія.

Мієлографію — рентгенографію хребтового стовпа після штуч­ного контрастування його підпавутинного простору — проводять для дослідження лікворної системи спинного мозку з метою ви­явлення блоку в субарахноїдальному просторі спинного мозку при його захворюваннях (пухлини, арахноїдит).

Розрізняють низхідну і висхідну мієлографію. При низхідній міелографії застосовують важку контрастну речовину (ліпоїдол, майодил). її вводять звичайно шляхом субокципітальної пункції хворому, що сидить. Спускаючись униз контрастна речовина зу­пиняється над патологічним процесом, який блокує лікворні шля­хи (пухлина, фрагмент диска, що випав, та ін.).

Для висхідної міелографії частіше використовують газ — кисень або звичайне повітря (пневмомієлографія). Вводять його після поперекової пункції. Газова бульбашка піднімається вгору і зупи­няється над патологічним осередком, який блокує лікворні шляхи. Для висхідної мієлографії використовують також легкі рентгено­контрастні речовини.

Дата добавления: 2015-09-03 | Просмотры: 619 | Нарушение авторских прав