АкушерствоАнатомияАнестезиологияВакцинопрофилактикаВалеологияВетеринарияГигиенаЗаболеванияИммунологияКардиологияНеврологияНефрологияОнкологияОториноларингологияОфтальмологияПаразитологияПедиатрияПервая помощьПсихиатрияПульмонологияРеанимацияРевматологияСтоматологияТерапияТоксикологияТравматологияУрологияФармакологияФармацевтикаФизиотерапияФтизиатрияХирургияЭндокринологияЭпидемиология

Тайна священства

Важким гріхом в потойбіччі Господь визнав ще одну мою ваду: упереджене ставлення до священиків. Відколи себе пам'ятаю, в нашій родині тільки й чути було про те, що вони бігають за кожною спідницею, а грошима і маєтками наділені рясніше, ніж ми, бідні люди. Найбільше обмовляв священиків мій батько, а ми, діти, повторювали за ним всілякі дур­ниці..."Хто ти така, щоб судити посвячених, обмовляти і критикувати їх? Хіба ти Бог?" - сумним, але суворим голосом запитав мене Господь. - Вони люди з плоті і крові...А якщо вже говорити про святість пастиря, то осягнути її він може тільки за допомогою вірних, парафіян. Спільнота підтримує посвяченого своєю шаною, своїми молитвами. А коли він згрішить, негоже накидатися на нього зі звинуваченнями - провину потрібно шукати найперше в спільноті, яка не виявляла до священика належної поваги, не підтримувала його, не молилася за нього чи робила це недостатньою мірою".

Так говорив Господь, показуючи мені, що діялося, коли я критикувала священика і навіть звинувачувала його в гомосексуалізмі: "новина" ця блискавично поширювалась у спільноті, а до моєї душі присмоктувалось все більше демонів.

Отож, як з'ясувалося, дорогі мої сестри і братове у Христі, коли священик згрішить, спільнота відповідає за нього перед Богом. Диявол ненавидить католиків, але їхніх пастирів ненавидить ще більше. Ненавидить нашу Церкву, бо допоки будуть священики, доти вимовлятимуться слова консекрації.

Окрім цього руки священика торкаються Бога і, навіть якщо він звичайна людина, має повноваження закликати з неба Господа. Через його слово відбувається переміна звичайного хліба і вина у Тіло і Кров Господні. Священик - це людина, посвячена Господу і визнана Богом Отцем.

Тож не випадково, коли священик підносить Частичку, відчувається присутність Господа і всі падають на коліна, навіть демони. А я, коли відвідувала Богослужіння, не звертала на це жодної уваги: посмоктуючи жуйку, роззиралася довкола, думаючи про що завгодно, тільки не про Святу Євхаристію, або й просто куняла. А потім ще й нарікала, що Господь мене не вислуховував, коли зверталася до Нього з проханнями.

Там, в потойбіччі, я побачила, як усі створіння падали на коліна, коли з'являвся Господь. За Ним ішла Діва Марія. Вона молилася за мене, передавала Своєму Синові всі молитви, що підносилися до Неба в моєму намірі. А я, грішна, з крижаним, скам'янілим серцем споглядала на всю цю євхаристійну містерію і думала: "Ну що ж, Господи, я тут, а Ти - там..." Ким я була тоді, як не руїнами замку, зведеному колись на піску і багні, - а вважала себе доброю, майже святою. Погорда і образа - ось що я здебільшого відчувала до Господа, який завжди з любов'ю турбувався про мене. Але ж навіть демони падали при Його появі на коліна!

Година смерті - наша "остання година"

О, як ненавидять демони посвячені руки священика - обранця Неба! Вони відчувають особливу відразу до нас, католиків, бо ми маємо Євхаристію, а це - ворота до Неба, єдині ворота. "Хто споживає Моє Тіло і п'є Мою Кров, матиме життя вічне"...Не прийнявши Євхаристії, тобто Тіла і Крові Господа, ніхто не може потрапити до вічності. Господь приходить до кожного, хто помирає - байдуже, яку віру той визнавав(чи не визнавав). До кожного в годині смерті приходить Ісус Христос. "Це Я, твій Господь!" - говорить, сповнений милосердя і любові.

І якщо людина, котра помирає, приймає свого Господа і просить пробачення за гріхи, діється щось нечуване, що важко пояснити: Господь блискавично забирає душу цієї людини туди, де якраз відбувається Богослужіння, і дає їй містичне Причастя. Бо тільки той, хто споживає Тіло і Кров Господа, може увійти до Неба. Це таємнича ласка, яку Бог дав нашій Церкві, а скільки людей, не знаючи про це, проклинають її! Так, ті, котрі помирають, потрапляють здебільшого до Чистилища, але й там є Тайна Євхаристії, з якої вони можуть черпати ласки і врешті осягнути спасіння. Тому диявол так ненавидить священиків. Допоки будуть священики, відбуватиметься чудесна переміна хліба і вина в Тіло і Кров Господа. Через це ми зобов'язані багато молитися за священиків, бо демони атакують їх безперервно. Господь показав мені усе це, і тепер я знаю, що тільки через священика в Тайні покаяння можна отримати відпущення гріхів.

То хто такий священик, конфесіонал, як не містична купіль для душі? Коли душа людини через вчинені нею гріхи стає брудною і чорною, лише священик може обмити її під час сповіді Кров'ю Ісуса Христа. А ще - розірвати тенета, якими нас обплутав диявол.

Саме через це диявол так ненавидить священиків і робить все можливе, щоб довести їх до гріха. Адже навіть ті свя­щеники, котрі дійсно грішать, мають дану згори владу відпускати гріхи і сповняти усі Тайни. Господь показав мені, як це відбувається, хоч збагнути духовну дійсність людині важко. Так от, через Рани Ісусового Серця душа підноситься до воріт Милосердя Божого й очищається в Серці Вічного Архіпастиря Найсвятішою Кров'ю Христа.

Я бачила, як моя душа була очищена, коли я визнала свої гріхи. Щоразу, коли я щиро каялася, Господь розв'язував тенета, які тримали мене біля диявола...Як жаль, що я раніше не навернулася до Тайни покаяння! А вона для нас доступна тільки завдяки священикам. Як і всі інші Тайни. Тому ми зобов'язані молитися за своїх пастирів, аби Бог оберігав їх, освячував і скеровував на шлях Істини. А в ненависті диявола до Церкви і священиків немає нічого дивного, адже вони визволяють з царства темряви багато душ.

"Шануй батька твого й матір твою..."

Так ми дійшли до четвертої заповіді, і Господь показав мені, якою я була невдячною стосовно своїх батьків, як тяжко і страшно кляла їх, дорікаючи їм за те, що не маю того, чим забезпечені мої подруги. А те, що тяжкою працею і заощад­женнями здобували для мене мої батьки, цінувати не вміла. Навіть відчувала таку відразу до них, що стверджувала, ніби мама мені не рідна, бо надто примітивна, щоб бути моєю матір'ю. Себе ж вважала людиною винятковою, доброю і майже святою.

Невимовно важко було мені дивитися збоку на себе справжню: безбожницю, котра негативно впливала на все, що траплялося їй на шляху. Господь пояснив мені також, чому була переконана, що не матиму труднощів з четвертою заповіддю: бо в останні роки життя моїх батьків взяла на себе усі витрати, пов'язані з їхніми хворобами - оплачувала ліки і послуги лікарів. Через це вважала, що виконала четверту заповідь навіть більшою мірою, аніж того вимагалося. Такою була філософія мого життя, де все визначали гроші. За допомогою грошей мені вдавалося маніпулювати батьками настільки, що, засліплені моїм багатством, вони підносили мене до рангу божества.

Там, в потойбіччі, я змушена була нарешті приглянутися до свого батька, як він вчив мене відповідальності і працьо­витості, бо, попри усі свої вади, був непоганою людиною. І все було би добре, якби він ще й подбав про мою душу і став добрим прикладом для своєї доньки, живучи Благовістям і вірою. На жаль, тут він не виправдав сподівань моєї матері. Та й навіть не зауважував, як тонуло моє життя у багні, позбавлене доброго батьківського прикладу.

Особливо боляче було мені через те, що він не приховував своїх позашлюбних стосунків - навіть любив хизуватися своїми пригодами і, як справжній "мачо", умів догодити кільком жінкам одночасно. До того ж пив і палив. Але, як це не дивно, усі свої вади і погані звички вважав чоловічими перевагами, і навіть чеснотами, а отже пишався ними.

Я бачила, як мама гірко плакала, коли батько вихвалявся своїми новими коханками, розповідав про стосунки, які з ними мав. Це викликало в мені гнів і ненависть. Так починалася "духовна смерть" моєї душі. Мене огортав розпач, коли я бачила, як принижує мій батько мою маму перед очима усього світу. Казала собі, що ніколи не буду такою, як вона. Ніколи не дозволятиму чоловікові себе принижувати. Казала їй, що це через таких жінок, як вона, котрі не мають власної гідності і самоповаги, інші жінки не можуть здобути належної їм шани в суспільстві. Називала її ганчіркою, яка дозволяє зарозумілому нахабі знущатися з себе, а батькові казала, що ніколи не дозволю, аби хтось чинив зі мною так, як він чинить з моєю мамою. А якщо мій чоловік буде мені зраджувати, помщуся йому так, як сама того схочу.

Обурений моєю зухвалістю батько знову вчинив як справжній "мачо": лупцював мене і кричав: "Що ти собі дозволяєш?! Хто ти така, щоб розпускати язика?!". Але мене це не зупинило. "Бий! - кричала я також. - Можеш навіть і вбити, але я присягаю тобі: якщо вийду заміж і довідаюсь про невірність чоловіка, помщуся йому так жорстоко, що всі чоловіки зрозуміють, як страждає жінка, коли її принижують і зраджують, маючи за останню ганчірку!".

Несамовитий гнів, обурення, відраза змалку отруювали мою душу, псували характер, а коли я стала дорослою і вже матеріально не залежала від своїх батьків, почала наполягати, аби вони розлучилися. Переважно тиснула на маму. Казала:" Чому ти терпиш такого негідника, як мій батько? Чому дозволяєш йому принижувати себе, наче ти не людина, а ганчірка, якою витирають ноги?!".

Але мама завжди відповідала одне і те ж: "Ні, дорога моя доню, не можу я розлучитися з твоїм татом. Так, мені дуже боляче терпіти його зневагу і приниження, але я жертвую своєю гідністю заради вас - моїх дітей. Вас семеро, а я одна. І краще страждати мені одній, аніж приректи на страждання ще й вас сімох. Бо щоб розв'язатися з вашим татом, мені потрібно покинути вас усіх і втекти світ за очі, а я такого зробити не можу. Та й хто буде молитися за твого батька, якщо я покину його? Хто подбає про його навернення і спасіння? А страждання і приниження, яких він мені завдає, я з'єдную з невимовними стражданнями Господа нашого Ісуса Христа на Хресті. Щодня кажу Йому: "Те, що я зношу і терплю, ніщо порівняно з Твоїми стражданнями, які Ти прийняв за нас на Хресті. Тож, аби моє терпіння мало вартість, прошу Тебе, з'єднай його зі Своїм так, щоб воно здобуло ласку навернення для мого чоловіка і моїх дітей, та щоб їхні душі не були засуджені на вічні муки".

Але мені зрозуміти мамині пояснення було важко. Зрештою, я їх не тільки не розуміла - вони дратували мене, викликаючи ще більше обурення та гнів. Я стала справжньою бунтаркою, а відтак і активісткою різних організацій, які захищали права жінок. Зокрема, і право на аборти та співжиття партнерів у грома­дянському шлюбі. Пропагувала розлучення, як засіб розв'язання подружніх проблем. "Око за око і зуб за зуб", - такими були мої засади щодо подружньої зради, що означало: жінка повинна помститися за невірність чоловікові, зрадивши йому(якщо це можливо) з його найкращим товаришем. І хоч сама я ніколи не зраджувала своєму чоловікові, мої емансиповані поради, на жаль, нашкодили багатьом.

"Не вбивай!". Аборти

Коли в моїй Книзі життя ми дійшли до п'ятої заповіді, я подумала: нарешті матиму спокій, адже нікого не вбила. Але в очах Господа все виглядало зовсім інакше...

Якось моя подруга Естела звернулася до мене з такими словами:"Тобі уже тринадцять, а ти й досі не позбулася цноти... Це дивно". Я була вражена її словами, адже моя мама завжди казала, що цнота - це дар, який дівчина може пожертвувати Богові, і що дуже важливо до одруження зберігати цноту. "А моя мама відвела мене до гінеколога, щойно у мене почалися місячні, і тепер я вживаю протизаплідні засоби", - нахвалялася Естела.

Тоді я навіть не знала, що таке протизаплідні засоби, тож подруга пояснила мені, що це таблетки, які не дозволяють завагітніти, і зізналася, з якими чоловіками вже спала. У неї було багато хлопців та молодих чоловіків і вона стверджувала, що інтимні стосунки дуже приємні. А відтак запропонувала, що відведе мене в таке місце, де я зможу дечого навчитися. Мені було страшно, однак я таки пішла з нею і ще з кількома подругами до кінотеатру на показ порнографічного фільму. Але що, окрім сорому і відрази, могла відчути тринадцятилітня дівчина, в батьківському домі якої не було навіть телевізора?.. Кол и ми дивилися порнографічні сцени, мені здавалося, що я потрапила до пекла, тож ледве досиділа до кінця сеансу.

Того ж дня пішла з мамою на Богослужіння, і поки мама молилася перед вівтарем, вирішила висповідатись, бо почу­валася не найкраще. Сповідалася, як завжди, в одного й того ж священика, тож він знав усі мої гріхи напам'ять: була неслух­няна, списувала домашні завдання, не виконала всієї хатньої роботи...Однак, коли я сказала, що втекла з дому, аби піти в кіно, священик обурився і мало не закричав: "Як?! Втекти з дому? Без відома мами піти в кіно?!" Я подумала: якщо він кричить через такі дрібниці, то що робитиме, коли довідається, який фільм я дивилася - хіба що мене поб'є, тож вирішила затаїти правду.

Відтоді диявол почав діяти у мені. Я зрозуміла, що можу вибирати: казати все священикові чи ні. Так почалося для мене святотатство сповіді. Я приймала причастя, хоч знала, що ви­сповідалася нещиро. Це був початок моєї духовної смерті, а наприкінці свого життя я вже не вірила в існування диявола, і навіть вважала чеснотами деякі свої гріхи. Там, в потойбіччі, Господь показав мені, як я йшла, тримаючись за Його руку, коли ще була дитиною, яку велику довіру відчувала до Нього, і як мої гріхи віддаляли мене від Бога та Його спрямовуючої руки. Господь сказав мені, що кожен, хто негідно приймає Його Тіло і Кров, робить це на суд собі. В своїй Книзі життя я поба­чила, що дванадцятилітньою ще вірила в Бога і ходила в мамою на адорацію, а диявол через це лютував.

Але щойно почалося моє грішне життя, як в моєму серці оселився неспокій. Коли я сказала подругам, що мене мучить сумління і що я хочу піти до сповіді, вони здивувалися: "Ти що, з глузду з'їхала?! І перед ким ти сповідатимешся? Перед священиком, який має більше гріхів, ніж ти?". В моїй душі почала точитися боротьба поміж тим, що говорили мої подруги, і тим, що я чула від моєї мами та що підказувало мені моє сумління. Аргументи подруг здалися переконливішими, тож я втратила бажання сповідатися взагалі.

Диявол виявився передбачливим: в 13 років він відсунув мене від сповіді і підібрав для мене товариство таких подруг, які вважали себе розумнішими за всіх батьків. Розмови про Бога в цьому товаристві вважалися недоречними, несучасними. Сучасним було усе корисне і приємне. Споживацтво, задо­волення своїх потреб - ось що було для них сучасним.

Але я забула сказати, що тоді, над прірвою, коли я раптом почула голос Господа і всі демони пощезали, один таки залишився. Бог дозволив йому залишитися, бо то був демон гордині, яка оселилася в моєму серці і спричинялася до всіх інших гріхів. Саме цей демон тримав мене якнайдалі від сповіді і через те, що я померла в стані смертного гріха, мав право оскаржувати мене після смерті перед Господом. Адже за щораз, коли я грішила, боргувала дияволові за кожен свій гріх, тож він залишав чорне тавро на моїй, колись такій чистій і світлій душі, яку, через святотатство сповіді, Ісус вже не міг очистити й оздоровити.

Отож завжди, готуючись до Тайни сповіді, маємо просити Святого Духа і нашого Ангела-Охоронця, щоб просвітили наш розум, аби його темрява роз'яснилася. Бо диявол зумисне затемнює розум і переконує нас в тому, що ніякого гріха в наших вчинках немає і що не треба сповідатися у священика, бо він ще більш грішний, ніж ми, та й сама сповідь давно вже вийшла з моди. Власне так протягом тривалого часу думала і я, тож мені було зручніше взагалі не сповідатися.

Дата добавления: 2015-07-23 | Просмотры: 603 | Нарушение авторских прав