АкушерствоАнатомияАнестезиологияВакцинопрофилактикаВалеологияВетеринарияГигиенаЗаболеванияИммунологияКардиологияНеврологияНефрологияОнкологияОториноларингологияОфтальмологияПаразитологияПедиатрияПервая помощьПсихиатрияПульмонологияРеанимацияРевматологияСтоматологияТерапияТоксикологияТравматологияУрологияФармакологияФармацевтикаФизиотерапияФтизиатрияХирургияЭндокринологияЭпидемиология

Патофізіологія ендокринної системи

Основні фізіологічні процеси в організмі регулюються нервовою системою і гуморальними механізмами, що перебувають у тісній взаємодії між собою. Ендокринна регуляція здійснюється залозами внутрішньої секреції, які виробляють специфічні фізіологічно активні речовини — гормони. Вони надходять безпосередньо в кров, лімфу та інші тканинні рідини, що циркулюють.

Фізіологічна дія гормонів досить різнобічна. Вони впливають на найрізноманітніші сторони життєдіяльності організму. Зага­лом можна відмітити чотири типи дії гормонів: метаболічна, що спричинює зміни обміну речовин; морфогенетична, що полягає в стимуляції процесу формоутворення, диференціації тканин і органів росту та метаморфозу; кінетична, або пускова, що зумовлює незначну діяльність ефекторів; коригувальна, яка змінює інтенсивність функцій усього організму або його органів.

Діяльність ендокринних залоз може бути порушена при дії на організм різних подразників як екзогенного, так і ендогенного характеру. Розрізняють такі форми ендокринних розладів: гіперфункції — посилення діяльності; гіпофункції — зниження функції залози; дисфункції— порушення діяльності залози, коли ушкоджена залоза виробляє якісно інший гормон.

Зміна функціонального стану залоз внутрішньої секреції виявляється не лише функціональними, а й морфологічними змінами – розростанням специфічних залозистих елементів, нагромадженням продуктів секреції у вигляді колоїдної речовини або зерен, атрофією, некробіозом з подальшим розмноженням неспецифічних елементів сполучної тканини, які поступово заміщують секреторні клітини. Однак далеко не завжди морфологічна будова залози дає змогу зробити висновок про характер її функціонального стану.

Велике значення в патогенезі ендокринопатії має активність гормонів, які надходять у кров.

Розрізняють кілька шляхів зміни активності гормонів: порушення зв'язування гормонів білками плазми крові, внаслідок чого повністю або частково знижується їх активність (кортикостероїди, тироксин, естроген, інсулін); порушення інактивації гормонів у тканинах, головним чином у печінці (наприклад, при цирозі печінки, гепатиті); утворення в організмі антитіл, які блокують білкові та поліпептидні гормони; порушення сполучення гормону з своїм рецептором у клітині-мішені чи рецепторами або з рецепторними ділянками відповідних ферментів, для яких даний гормон є чинником, що змінює активність ферментів. У цих випадках гормон міститься в крові і концентрація його мо­же бути навіть збільшеною, однак дія його не виявляється.

У патогенезі ендокринних розладів відіграє роль порушення процесів саморегуляції за механізмом зворотних зв'язків. Наприклад, при патології печінки порушується процес інактивації гормону кори надниркових залоз — кортизону, що сприяє збільшенню його вмісту в крові. Збільшення кількості кортизону впливає на гіпоталамус, що веде до гальмування вироблення адренокортикотропного гормону і зниження наднирковими залозами біосинтезу кортизону, а з часом — і до помірної атрофії кори цих залоз. Механізм зворотного зв'язку може спрацювати й у разі надлишкового введення в організм гормональних препаратів з терапевтичною метою або як стимуляторів продуктивності тварин. У цьому випадку функція відповідної ендокринної залози знижується і може навіть призвести до її атрофії.

Розлади нейроендокринної регуляції зумовлені первинними ураженнями гіпоталамуса або зв'язаних з ним вищерозміщених ділянок головного мозку. Саме в гіпоталамусі знаходяться основні центри регуляції секреції гормонів гіпофіза та підпорядкованих йому ендокринних залоз. Тому в разі ушкодження центральних механізмів регуляції можуть виникати множинні (плюригландулярні) захворювання ендокринної системи.

Порушення гормональної рівноваги в організмі створює спри­ятливий фон для виникнення і розвитку неендокринних хвороб.

5.1. Порушення функції гіпофіза. Гіпофіз, або нижній мозковий придаток, знаходиться на основі мозку і має три частки: передню — залозисту, задню — нейрогіпофіз і проміжну. Нейрогіпофіз сполучений нервовими волокнами з гіпоталамусом. Крім того, в гіпоталамусі є нейросекреторні клітини, які виробляють рилізинг-фактори, або нейрогормони, — речовини оліго- та поліпептидної природи, які стимулюють (ліберини) або гальмують (статини) секрецію аденогіпофізарних гормонів. До перших відносять кортико-, тирео-, пролакто-, мелано-, соматоліберин, гонадоліберини; до других — пролакто-, соматостатин та ін.

У передній частці (аденогіпофізі) під впливом рилізинг-факторів синтезуються соматотропний гормон, або гормон росту, та адренокортикотропний гормон (АКТГ), які стимулюють функцію кори надниркових і щитоподібних залоз, а також гонадотропні гормони (фолікулостимулювальний, лютеїнізуючий), лактотропний, стимулюючий функцію статевих залоз: та процеси розмноження. З тканини передньої частки гіпофіза виділений також ліпотропін — речовина, що має жиромобілізуючу дію. Задня частка гіпофіза (нейрогіпофіз) виділяє вазо­пресин (або антидіуретичний гормон) і окситоцин. Вазопресин має антидіуретичну та гіпертензивну дію. Окситоцин посилює тонус гладеньких м'язів матки.

Підвищення секреції гормонів передньої частки гіпофіза супроводжується посиленням росту. Частіше це спостерігається при розвитку в залозі доброякісної пухлини (аденоми) або порушенні підгорбкової регуляції.

Вплив гормону росту зумовлений його здатністю підвищувати проникність клітинних оболонок для амінокислот, стимулювати синтез білка й гальмувати його розпад. Гіперпродукція гормону росту виявляється акромегалією, або гіпофізарним гігантизмом. При акромегалії ростуть лише дистальні кістки кінцівок, кістки черепа, язик, внутрішні органи, серце, печінка тощо. Внаслідок цього виникають диспропорції як екстер'єру, так і внутрішніх органів. Одночасно порушується обмін речовин (основний, вуглеводний та ін.).

При гіперпродукції у молодому віці (до окостеніння епіфізарних хрящів) розвивається епіфізарний гігантизм.

Гіпофункція гіпофіза, якщо вона настає у ранньому віці, супроводжується затримкою росту — розвивається карликовість, причому, на відміну від тиреоїдного, гіпофізарний карлик має порівняно правильні пропорції тіла і не відстає у розумовому розвитку.

При гіпофункції гіпофіза виникає своєрідне порушення водного обміну — нецукровий діабет. У цьому випадку нирки втрачають здатність концентрувати сечу, і діурез різко збільшується; введення екстракту задньої частки гіпофіза усуває захворювання. При сильному ураженні гіпофіза (пухлиною, туберкульозним процесом тощо) настає різка гіпофункція, яка призводить до гіпофізарної кахексії, що характеризується різким виснаженням, атрофією кісток, статевого апарату, випаданням зубів і волосся.

При патології гіпофіза порушуються обмін речовин і функції інших ендокринних залоз. Гіперфункція аденогіпофіза та надлишок соматотропіну спричинюють активний синтез: білка і гальмування протеолізу, активізується анаболічний процес, що сприяє росту тварин. Разом з тим посилення ліполізу і гальмування утворення жиру з вуглеводів призводять до збільшення мобілізації жиру з депо, вмісту неетерифікованих жирних кислот у крові, їх окиснення в печінці і утворення кетонових тіл. Завдяки впливу соматотропіну на різні ланки регуляції вуглеводного обміну виникає гіпергліколіз, знімається толерантність до вуглеводів, зменшується чутливість до інсуліну. Надлишкове утворення тропних гормонів активізує функції залоз, внаслідок чого посилюється виділення АКТГ, а з ним і кортикостероїдів, що змінює обмін речовин. Підвищений біосинтез: тиреотропного гормону зумовлює гіперпродукцію тироксину, що може виявитися гіпертиреозом, тиреотоксикозом. При посиленому виділенні гонадотропінів у молодому віці може настати передчасне статеве дозрівання.

При гіпофункції гіпофіза та зниженні кількості СТГ зменшується синтез білка, послаблюються пластичні процеси, що зумовлює затримку росту та розвитку тварин; спостерігаються явища гіпоглікемії (перевага інсулінового ефекту), тенденція до ожиріння. Гіпопродукція АКТГ веде до порушення глюкокортикоїдної функції надниркових залоз. У разі зменшення виділення ТГГ знижується діяльність щитоподібної залози, гонадотропінів — виникає гіпогеніталізм, адипозогенітальна дистрофія.

5.2. Порушення функції надниркових залоз. Надниркові залози — невеликі парні залози, що складаються з двох шарів — внутрішнього (мозкового) і зовнішнього (кіркового). Крім того, в організмі в значній кількості є невеликі залози, які складаються з окремих острівців ниркової або мозкової тканини. Іноді трапляються невеликі додаткові надниркові залози, що мають обидва шари. З тканини надниркових залоз виділено понад 50 стероїдних сполук, однак далеко не всі вони мають фізіологічну активність.

Мозковий шар надниркових залоз: і хроматинові клітини парагангліїв симпатичного ланцюжка виробляють два гормони: адреналін і норадреналін (відрізняється від адреналіну відсутністю в його молекулі метильної групи). Обидва гормони є симпатоміметиками, тобто впливають на організм аналогічно подразненню симпатичних нервів. Кіркова речовина виробляє велику кількість гормонів, названих кортикостероїдами.

Розрізняють такі групи кортикостероїдів: мінералокортикоїди, найбільш активний з них альдостерон, що регулює обмін електролітів, співвідношення між іонами калію і натрію, посилює запальну реакцію і вироблення антитіл; глюкокортикоїди (гідрокортизон, кортизон та ін.) — регулюють переважно вуглеводний обмін, стимулюють утворення глюкози з білків і жирів з відкладанням у печінці глікогену, діють протизапально і протиалергічно; андростероїди — мають андрогенну та естрогенну активність (впливають на статеву сферу).

Повне видалення надниркових залоз: швидко призводить до загибелі тварин (собак через: 5—6 днів). За цих умов велике значення має випадіння функції кіркової речовини, тоді як недостатність мозкової речовини компенсується виробленням катехоламінів клітинами симпатичної нервової системи. Видалення надниркових залоз спричинює порушення вуглеводного обміну, настає стійка гіпоглікемія, значно змінюється мінеральний обмін, зменшується вміст натрію, зростає концентрація калію, знижується резервна лужність крові, у тварин згущується кров. Кількість еритроцитів майже подвоюється, а об'єм плазми знижується на 20—25%. Усі ці патологічні зміни призводять до значного виснаження тварин і в кінцевому наслідку — до їх загибелі.

Підвищення активності кори надниркових залоз виявляється гіпокортицизмом, альдостеронізмом та адреногенітальними синдромами. Спостерігається при ураженні кори надниркових залоз: або аденогіпофіза пухлиною, а також при посиленому утворенні АКТГ.

Під впливом надлишкової кількості глюкокортикоїдів виникають тяжкі ендокринно-обмінні порушення. Розвивається ожиріння з переважним відкладанням жиру на тулубі. Негативний азотистий баланс свідчить про перевагу катаболічних процесів. Підвищений розпад білків призводить до дистрофічних змін у м'язах, кістках і суглобах. Остеопороз може досягти такого ступеня, за якого виникають спонтанні компресійні переломи хребців.

Під дією глюкокортикоїдів у печінці підвищується вміст глікогену, настає стійка гіперглікемія (стероїдний діабет), посилюється глюконеогенез.

Внаслідок збільшення об'єму крові та сенсибілізації судинної стінки до дії катехоламінів підвищується артеріальний тиск. У лімфатичній тканині посилюється розпад нуклеопротеїдів. Надлишок глюкокортикоїдів спричинює лімфоцитопенію і еозинопенію, пригнічує продукцію антитіл та реакції клітинного імунітету. Часто виникають виразкові ушкодження слизової оболонки шлунка та кишок, численні крововиливи.

Альдостеронізм характеризується порушенням обміну іонів натрію і калію. Натрій нагромаджується в організмі при посиленій реабсорбції його в канальцях нирок, калій — навпаки, виводиться (з сечею) внаслідок гальмування його реабсорбції. Симптомокомплекс альдостеронізму характеризується підвищенням кров'яного тиску внаслідок збільшення об'єму крові та сенсибілізації судинної стінки до дії катехоламінів; виражені м'язова слабкість, паралічі, парези через збіднення клітин калієм; спостерігається поліурія, зумовлена зниженням реагування ниркових канальців на антидіуретичний гормон при нестачі калію; розвивається гіпокаліємічний алкалоз; спостерігається зменшення в плазмі кількості реніну та ангіотензину.

Адреногенітальні синдроми — зміни в організмі, що відбуваються при надлишковій секреції андрогенів або естрогенів сітчастою зоною кори надниркових залоз. Розрізняють два основних адреногенітальних синдроми: гетеросексуальний — надмірне утворення статевих гормонів протилежної статі; ізосексуальний — раннє або надмірне утворення статевих гормонів, властивих тваринам даної статі. Надлишкове утворення андрогенів у жіночих особин зумовлює передчасне статеве дозрівання; у чоловічих — фемінізацію, зникнення вторинних статевих ознак.

Гіпофункція кіркової речовини надниркових залоз. Видалення обох надниркових залоз спричинює у тварини явища адинамії та гіпотонії і неминуче призводить до загибелі. За цих умов вирішальне значення має кіркова речовина, тоді як недостатність мозкової речовини компенсується виробленням катехоламінів.

Гостра недостатність кіркової речовини спостерігається у тварин (собак, котів), які не мають додаткової адреналокортикоїдної тканини. У кролів і щурів ця тканина розміщена в навколонирковій жировій клітковині і гіпертрофується після екстирпації надниркових залоз. Тому ці тварини після операції не гинуть.

Перші ознаки гострої недостатності надниркових залоз у тварин з'являються через 1—2 доби після адреналектомії і з часом прогресують. Спостерігаються м'язова слабкість, анорексія, блювання, пронос, падає температура тіла. Такі тварини дуже чутливі до інфекції, інтоксикації, переохолодження тощо. Екстирпація надниркових залоз призводить до виснаження депо глікогену в печінці і м'язах. Порушується утворення глюкози з амінокислот, в обміні білка та нуклеїнових кислот переважають процеси дисиміляції. Спостерігаються згущення крові, зниження артеріального тиску, уповільнення пульсу, миготлива аритмія. Характерні зміни в складі крові: збільшення абсолютної кількості еозинофілів, підвищення концентрації калію і зниження — натрію, гіпоглікемія і гіперазотемія. Втрата натрію і хлоридів з сечею призводить до розвитку ацидозу.

У генезі гострої недостатності надниркових залоз найважливішу роль відіграє порушення водно-сольового обміну. За фізіологічних умов альдостерон забезпечує реабсорбцію натрію в дистальних відділах ниркових канальців, а глюкокортикоїди підвищують клубочкову фільтрацію. Після видалення надниркових залоз спочатку з'являється поліурія, а потім олігурія та анурія. Одночасно тимчасово посилюється гідратація клітин. Це пояснюється тим, що при порушенні функції натрієвого насоса підвищуються внутрішньоклітинна концентрація натрію і осмотичний тиск. Різке підвищення концентрації іонів калію в плазмі крові є причиною порушення біоелектричних процесів, сили та ритму серцевих скорочень, послаблення скоротливої здатності скелетних м'язів.

В останню стадію гострої недостатності надниркових залоз: майже зникають пульс і дихання. Тварина впадає в коматозний стан і гине.

Хронічну недостатність кіркової речовини надниркових залоз (у людини) називають аддісоновою, або бронзовою, хворобою. Вона виникає частіше при туберкульозі надниркових залоз:, а також при атрофії кіркової речовини після тяжких інфекційних захворювань або тривалого лікування кортикостероїдними препаратами. Підвищена пігментація шкіри пов'язана з посиленням меланоцитстимулювальної активності гіпофіза, яка супроводжує збільшення секреції кортикотропіну при недостатності кіркової речовини надниркових залоз.

5.3. Порушення функції щитоподібної залози. Щитоподібна залоза — парний орган, розміщений поблизу гортані по обидва боки трахеї. Специфічним компонентом щи­топодібної залози є йод, який міститься у ній у вигляді органічних та неорганічних сполук. Концентрація йоду в залозі становить 20—25 мг% і більше, тобто в сотні разів більше, ніж в інших тканинах. Середня маса щитоподібної залози у коней і великої рогатої худоби становить 20—30 г, у свиней 11 —30 г.

У щитоподібній залозі виробляється гормон тироксин (тетрайодтиронін). Вихідні речовини для синтезу цього гормону — амінокислота тирозин і йод. У щитоподібній залозі утворюються й інші сполуки, які мають гормональну активність, — трийодтиронін, дийодтиронін та ін. Трийодтиронін у 5—10 разів ак­тивніший, ніж тироксин. Зменшення вмісту йоду в залозі свідчить про збіднення її на тиреоїдні гормони.

Йод надходить в організм з кормом і питною водою. У тварин, які не одержують ззовні йоду, тиреоїдні гормони утворюються в недостатній кількості. Гормоноутворювальна функція щитоподібної залози регулюється нервовою системою, а також за участю гормонів передньої частки гіпофіза.

Гормони щитоподібної залози впливають на обмін речовин (основний, білковий, вуглеводний, жировий, водний, сольовий), ріст і розвиток організму, діяльність нервової системи та інші фізіологічні функції. Тироксин сильно збуджує симпатичну нервову систему. Щитоподібна залоза та її гормони впливають на функції центральної нервової системи і вищу нервову діяльність.

Гіпофункція щитоподібної залози. Гіпотиреоз відтворюють у тварин повним або частковим видаленням залози, руйнуванням її радіоактивним йодом, який вибірково нагромаджується в паренхімі залози, а також введенням тиреостатичних препаратів, що перешкоджають синтезу та виділенню тиреоїдних гормонів (метилтіоурацил, мерказоліл, перхлорат калію).

Стан, що виникає після тиреоїдектомії, визначають як тиреопривну кахексію. У цуценят, щурів, кролів та інших тварин спостерігаються різка затримка росту, статеве недорозвинення, розлад усіх видів обміну речовин, трофічні порушення. Внаслідок зниження рівня окисних процесів на 25—40% знижуються основний обмін, температура тіла, спостерігається схильність до ліпоглікемії та підвищення толерантності до глюкози, гальмується включення амінокислот у білки, в тканинах затримується вода. Тиреоїдектомовані тварини мало рухаються. Зміни у вищій нервовій діяльності виявляються відсутністю вироблення умовних рефлексів, перевагою гальмівних процесів, порушенням диференціювання.

Найчастіше причиною гіпотиреозу є недостатнє надходження в організм йоду, можливо, кобальту. У тварин, зокрема у свиней, зустрічається також природжена недостатність щитоподібної залози. В період статевого дозрівання, під час вагітності потреби організму в гормоні щитоподібної залози збільшуються, що також може бути причиною тимчасового гіпотиреозу, навіть при наявності йоду в кормах і воді. Характерною для гіпотиреозу є мікседема.

До захворювань, пов'язаних з гіпофункцією щитоподібної залози, відносять ендемічний зоб. Для нього характерні збільшення щитоподібної залози внаслідок розростання її сполучної тканини та нагромадження у фолікулах колоїду. Щитоподібна залоза за цих умов майже не виробляє гормону. Ендемічний зоб поширений у місцевостях, де в кормах і питній воді міститься недостатня кількість йоду, необхідного для нормальної діяльності залози. Трапляється він переважно в гірських районах. Найчастіше його спостерігають у собак, овець і кіз. У великої рогатої худоби гіпофункція щитоподібної залози виявляється низькорослістю тварин, зниженням молочної і м'ясної продуктивності. Корови часто абортують, приплід їх маложиттєздатний. Подібне спостерігають і у овець. При нестачі йоду в кормах, які згодовують поросним свиноматкам, може настати масова загибель поросят. Введення обов'язкової добавки йоду в корм (йодна профілактика) у зонах, де спостерігається ендемічний зоб, значно знижує частоту захворювань.

Гіперфункція щитоподібної залози може виникати внаслідок порушення її нервової регуляції; посиленого виділення передньою часткою гіпофіза тиреотропного гормону; первинного підвищення функції щитоподібної залози при інфекції та інтоксикації; пухлин щитоподібної залози.

Гіпертиреоз супроводжується порушенням енергетичного обміну, підвищенням основного обміну, посиленням окисних процесів, розладом різних видів обміну речовин, кахексією, порушенням функції центральної нервової системи та інших органів.

При порушенні енергетичного обміну знижується синтез АТФ, збільшується концентрація його попередників — АДФ та неорганічного фосфату. Все це зумовлює посилення приблизно вдвічі окисних процесів, підвищення витрат енергії, а також посилення основного обміну.

При гіпертиреозі значно посилюється обмін вуглеводів, збільшується використання глюкози тканинами; активізуються ферменти фосфорилаза (що призводить до глікогенолізу), гексокіназа (посилюється процес всмоктування глюкози з кишок), а також інсуліназа печінки. Всі ці зміни сприяють розвитку діабету.

У разі зміни білкового обміну переважає катаболічний процес, виникає негативний азотистий баланс. У крові підвищується вміст залишкового азоту. Посилюється виділення з сечею азоту, фосфору, калію, що свідчить про розпад клітин.

Жировий обмін характеризується зменшенням депонованого жиру, що зумовлено прискоренням окислення жиру в печінці, гальмуванням перетворення вуглеводів на жири, мобілізацією жиру з депо. Спостерігаються гіперхолестеринемія, гіперкетонемія та кетонурія.

Порушення водного й мінерального обмінів призводить до збільшення вмісту води в організмі і об'єму плазми, посилення діурезу внаслідок підвищення фільтрації в клубочках та посилення потовиділення. Активізується виведення кальцію, фосфору і калію.

При порушенні функції центральної нервової системи та інших органів підвищується збудливість кори головного мозку; в клітинах головного мозку виникають дистрофічні процеси: змінюється збудливість гіпоталамуса, вегетативних центрів, що зумовлює зміну функцій внутрішніх органів; підвищується збудливість міокарда до катехоламінів, що призводить до стійкої тахікардії, мерехтіння передсердь; знижується вміст АТФ та глікогену в міокарді. Внаслідок перевантаження настає гіпертрофія і дистрофія міокарда, підвищується тонус симпатичної нервової системи і, як наслідок цього — тонус артеріол. Знижується вміст глікогену в печінці, що веде до послаблення її бар'єрної функції і здатності синтезувати білки. Підвищені вологість і температура шкіри. Екзофтальм при гіпертиреозі зумовлений посиленим виробленням тиреотропного гормону гіпофіза.

У найтиповішій формі гіперфункція щитоподібної залози виявляється при базедовій хворобі. Це захворювання іноді зустрічається у тварин, частіше у собак. Базедовій хворобі властиві три характерні прояви: зоб — збільшення об'єму щитоподібної залози; тахікардія — значне прискорення частоти серцевої діяльності; екзофтальм — витрішкуватість.

Збільшення об'єму щитоподібної залози при базедовій хворобі, на відміну від ендемічного зобу, відбувається в основному за рахунок гіперемії щитоподібної залози та гіперплазії її фолікулярного апарату. Утворення гормонів у гіперплазованій залозі різко підвищене. Надходження в кров великої кількості гормонів спричинює інтоксикацію організму — тиреотоксикоз. Тахікардія при базедовій хворобі розвивається внаслідок збуджувальної дії гормонів щитоподібної залози на симпатичну нервову систему. Екзофтальм — наслідок різкого підвищення тонусу гладенького м'яза, розміщеного позаду очного яблука, на який впливає симпатичний нерв. Порушення обміну речовин при базедовій хворобі може призвести до виснаження організму.

5.4. Порушення функції прищитоподібних залоз. Гіперпаратиреоз: може бути пов'язаний з виникненням аденом прищитоподібних залоз:. Зниження рівня кальцію також стимулює функцію залози. Тому відбувається вторинна гіперплазія та гіперфункція цих залоз при первинному порушенні функції нирок, нестачі кальцію в кормах, втратах його під час вагітності та лактації, проносів. Основним місцем дії паратгормону є кісткова тканина. При гіперпаратиреозі паратгормон підвищує диференціацію остеокластів в остеобласти, чим знижує кількість і активність останніх, що пов'язано з розвитком фіброзної остеодистрофії. За цих умов підвищується концентрація кальцію в плазмі крові, в основному за рахунок іонізованої його форми, не зв'язаної з білком. Знижується концентрація органічного фосфору, збільшується виведення кальцію з сечею.

Гіпопаратиреоз. У собак, котів, мавп у разі видалення прищитоподібних залоз в експерименті (паратиреоїдектомія) розвивається гострий процес із смертельним наслідком. У піддослідних тварин після операції спостерігають тонічні та клонічні судороги, порушення серцевої діяльності, дихання, травлення, обміну речовин та інші розлади. В крові знижується концентрація іонізованого кальцію та підвищується концентрація неорганічного фосфору; збудливість скелетної мускулатури посилюється внаслідок зміни збудливості нервово-м'язових синапсів. Порушується дезінтоксикаційна функція печінки. У разі годівлі паратиреоїдектомованих собак м'ясом у них виникає напад тетанії, при цьому в крові виявляють токсичні речовини. Вважають, що це пов'язано з нагромадженням у крові гуанідину та його похідних.

5.5. Порушення ендокринної функції підшлункової залози. Підшлункова залоза анатомічно єдина, однак складається з двох зовсім різних органів: один — залоза системи травлення з досить активною зовнішньою секрецією, другий — залоза внутрішньої секреції. Внутрішня секреція підшлункової залози здійснюється острівцями Лангерганса, які мають три види клітин: альфа-, бета- і гамма-. У бета-клітинах виробляється основний гормон підшлункової залози — інсулін. Це гормон білкової природи, має антигенні властивості, легко розщеплюється кишковими ферментами. Гормон впливає на всі види обміну речовин, однак у першу чергу на вуглеводний. Він стимулює процес утворення глікогену в печінці, окислення глюкози в тканинах, перехід глюкози в жир, гальмує утворення глюкози з білків, підвищує проникність клітин стосовно глюкози. Інсулін регулює активність ферментів, швидкість транспорту цукрів, деяких амінокислот та іонів у крові і міжклітинному просторі, клітинах скелетних м’язів і серцевому, жировій та інших тканинах, прискорює синтез РНК і білка з амінокислот.

У разі недостатнього утворення інсуліну в підшлунковій залозі печінка і м'язи втрачають здатність відкладати глікоген. Цукор, який надходить в організм, не утилізується. Виникає стійка гіперглікемія, глюкозурія. При інсуліновій недостатності посилюється утворення вуглеводів з білків і, можливо, жирів.

У клітинах острівців Лангерганса утворюється глюкагон — гормон, який діє протилежно інсуліну. Він стимулює розпад глікогену в печінці і спричинює гіперглікемію. Ця дія глюкагону пов'язана з підвищенням активності фосфорилази печінки. На відміну від адреналіну, який також посилює розпад глікогену в печінці, глюкагон не впливає на розщеплення глікогену в м'язах.

В епітелії дрібних проток підшлункової залози утворюється гормон ліпокаїн. Він регулює обмін жиру в печінці, перешкоджає нагромадженню кетонових тіл, сприяє окисленню жирних кислот і утворенню фосфоліпідів (лецитину). Цим він запобігає розвитку жирової інфільтрації печінки.

Регуляція гормоноутворювальної функції підшлункової залози відбувається за участю нервової системи. Подразнення гілок блукаючого нерва посилює секрецію інсуліну, а симпатичні нерви її гальмують. На функцію інсулінового апарату впливає вміст глюкози в крові; її надлишок збуджує інсуліновий апарат, при низькому її рівні секреція інсуліну гальмується. Тому у здорових тварин з нормально функціонуючим інсулярним апаратом гіперглікемія після вуглеводного навантаження змінюється гіпоглікемією, за якої рівень цукру в крові знижується до вихідного. При недостатності інсулярного апарату навантаження вуглеводами супроводжується тривалою гіперглікемією.

На діяльність підшлункової залози великий вплив чинять інші залози внутрішньої секреції та передня частка гіпофіза, кіркова й мозкова речовини надниркових залоз, щитоподібна залоза. У разі гіперфункції цих залоз: діяльність інсулінового апарату знижується.

Недостатність апарату може виникнути внаслідок патології як власне залози, так і під впливом позапанкреатичних чинників. Руйнування підшлункової залози, в тому числі й інсулярного апарату, відбувається при панкреатитах, порушенні кровообігу в залозі, виснаженні її внаслідок попереднього перевантаження. Позапанкреатична недостатність настає у разі надлишкового вироблення печінкою інсулінази (ферменту, що розщеплює інсулін); підвищення в крові вмісту гідрокортизону і протеолітичних ферментів, які руйнують інсулін або блокують його дію.

Інсулінова недостатність виявляється у формі цукрового діабету. Під час цього захворювання порушуються всі види обміну речовин, особливо вуглеводний і жировий.

Порушення вуглеводного обміну характеризується такими особливостями: різко знижується синтез: глюкокінази, що веде до зменшення утворення глюкозо-6-фосфату, а разом з цим і синтезу глікогену (він зникає з печінки); гальмується перехід глюкози в жир; знижується проникність клітин для глюкози, і вона погано засвоюється тканинами; різко при­скорюється глюконеогенез — утворення глюкози з лактату, пірувату, амінокислот, жирних кислот та інших продуктів невуглеводного обміну, оскільки усувається блокувальний вплив інсуліну на ферменти, що забезпечують глюконеогенез у кліти­нах печінки й нирок. Внаслідок усіх цих змін у вуглеводному обміні розвивається гіперглікемія, за якої вміст у крові глюкози збільшується в 5—6 разів.

Глюкозурія. Збільшення вмісту цукру в сечі при діабеті зумовлене гіперглікемією. У цьому випадку в сечі з'являється багато цукру, який не встигає реабсорбуватися в канальцях. Осмотичний тиск первинної сечі підвищений, і тому в кінцеву сечу переходить багато води — виникає поліурія. Наприклад, добо­вий діурез: у коней при діабеті може збільшитися до 40 л (у 4—6 разів), що призводить до зневоднення організму, появи посиленої спраги (полідипсії). Тварини споживають велику кількість корму, випивають багато води і все ж гинуть від виснаження.

Порушення жирового обміну. При дефіциті інсуліну знижується утворення жиру з вуглеводів, у жировій тканині зменшується ресинтез тригліцеридів з жирних кислот. Посилюється ліполітичний ефект від впливу АКТГ і СТГ (останній у нормі блокується інсуліном), збільшується вихід з жирової тканини в кров неетерифікованих жирних кислот, які створюють передумови для ожиріння печінки. Якщо вироблення ліпокаїну підшлунковою залозою не порушене, ожиріння печінки не відбувається. Якщо ж інсулінова недостатність поєднується з ліпокаїновою, відбувається ожиріння органа. В мітохондріях починають інтенсивно утворюватися кетонові тіла, надлишок яких інактивує інсулін, посилюючи тим самим явища інсулінової недостатності. Кетонові тіла токсично впливають на центральну нервову систему і зумовлюють розвиток тяжкого стану — діабетичної коми, яка супроводжується негазовим ацидозом. Кетонові тіла виводяться з організму у вигляді натрієвих солей (кетонурія), що зумовлює підвищення осмотичного тиску крові і розвиток поліурії.

При цукровому діабеті порушується холестериновий і білковий обміни, виникає гіперхолестеринемія, а також знижується синтез білка внаслідок: випадіння стимулювальної дії інсуліну на ферментні системи цього синтезу; зниження енергетичного обміну, який забезпечує цей синтез:. Уповільнюється тканинне дихання, зменшується вироблення АТФ, відповідно, знижується здатність печінки синтезувати білки.

Внаслідок порушення білкового обміну послаблюються пластичні процеси, знижуються вироблення антитіл і резистентність проти інфекції, погіршується загоювання ран.

5.6. Патофізіологія тимуса. Тимус перебуває в тісному взаємозв'язку з наднирковими, щитоподібною, статевими та іншими ендокринними залозами. Він безпосередньо стосується процесів росту й статевого розвитку. До початку періоду статевого дозрівання залоза атрофується. Введення екстрактів з неї молодим тваринам затримує настання у них статевої зрілості. З тимуса виділено кілька біологічно активних речовин з гормоноподібною активністю — тимозин, тимопоетини, низькомолекулярні лімфоцитопоетичні чинники.

Однак найкраще вивчена роль тимуса як центрального органа імуногенезу. Гормони залози, разом з іншими гормонами, зокрема з глюкокортикоїдами, беруть участь у регуляції імунологічної реактивності.

5.7. Порушення функції шишкоподібної залози. Шишкоподібна залоза (епіфіз, або верхній мозковий придаток) розміщена в поглибленні чотиригорбкового тіла. За допомогою ніжок вона кріпиться до дорсальної поверхні третього мозкового шлуночка. Ендокринна функція шишкоподібної залози вивчена недостатньо.

До фізіологічно активних речовин, які продукує епіфіз, відносять похідні триптофану — серотонін, мелатонін. Крім того, з екстрактів залози виділені гіперкаліємічний фактор і речовини поліпептидного походження, які виявляють антигонадотропну дію. Видалення шишкоподібної залози у статевонезрілих самців веде до раннього статевого дозрівання, що супроводжується збільшенням передньої частки гіпофіза. Навпаки, введення тваринам екстракту з гонадотропних гормонів призводить до затримки їх росту й статевого дозрівання. Вважають, що дія шишкоподібної залози на статеві ознаки опосередковується гіпофізом. Можливо, активні речовини залози гальмують вироблення гонадотропних гормонів, стимулюючи до певного часу статеве дозрівання.

На утворення мелатоніну та серотоніну в залозі впливає перебування тварини в темряві або на світлі. При надмірному освітленні утворення мелатоніну пригнічується, а серотоніну — збільшується. У зв'язку з цим у деяких тварин статева активність підвищується навесні і влітку.

Мал. 1. Гормони і їх регуляція: суцільна лінія (-») указує орган, що синтезує гормон; переривиста лінія (--)) — орган-мішень (І.П.Кондрахін, 2007)

Дата добавления: 2015-09-03 | Просмотры: 2027 | Нарушение авторских прав