АкушерствоАнатомияАнестезиологияВакцинопрофилактикаВалеологияВетеринарияГигиенаЗаболеванияИммунологияКардиологияНеврологияНефрологияОнкологияОториноларингологияОфтальмологияПаразитологияПедиатрияПервая помощьПсихиатрияПульмонологияРеанимацияРевматологияСтоматологияТерапияТоксикологияТравматологияУрологияФармакологияФармацевтикаФизиотерапияФтизиатрияХирургияЭндокринологияЭпидемиология

Вуглеводи

Головне призначення вуглеводів їжі – заповнення енергетичних по­треб організму. Вуглеводи мають тісний метаболічний взаємозв'язок з жирами, і в плані енергетичного обміну вони легко взаємозамінюються.

Вуглеводи їжі – основні енергетичні продукти. Головне джерело вуглеводів – крохмаль. Для виконання пластичної функції в клітинах різні вуглеводи можуть легко синтезуватися. Мінімальна кількість не­обхідних для організму вуглеводів становить 100-150 г на добу. В умовах активного способу життя добова потреба у вуглеводах стано­вить близько 400-450 г.

Крім того, вуглеводи виконують і пластичну функцію, входячи в різні структури клітини.

Жири. Поживні речовини, що надходять до організму, виконують три функ­ції:

1) пластичну;

2) енергетичну;

3) семантичну.

Жири їжі відповідають переважно за перші дві. Енергетичне й пластичне призначення під час надходження речовин полягає у відновленні сполук, що застосовуються для ресинтезу витраченої енергії і віднов­лення структур організму.

Укорінюючись у різні структури клітини, жири виконують плас­тичну функцію. Але слід враховувати, що частина жирних кислот в організмі не може синтезуватися й тому потребує надходження їх до організму в готовому вигляді. У зв'язку з цим використовують поняття про мінімальну потребу жиру, що визначається наявністю в їжі неза­мінних жирних кислот. До незамінних належать деякі ненасичені жир­ні кислоти, найважливіша з яких – ліноленова. Високий рівень ненасичених жирних кислот міститься у рослинних жирах, які обов'язково мають надходити з їжею. Тому для виконання обох названих функцій добовий мінімум жирів має становити близько 70 г.

Енергетична функція ліпідів досить ефективна. Найбільш висококалорійними речовинами вважають тригліцериди (ТГ). За їхнього повного окиснення вихід енергії становить 9,5 ккал/л, тоді як для вугле­водів і білків ця величина дорівнює відповідно 4,2 і 4,3 ккал/л. (Ці вели­чини не треба сплутувати з розрахунком енергетичної цінності харчо­вих продуктів.) Річ у тім, що під час споживання їжі ці речовини засвоюються не повністю. Тому при проведенні таких розрахунків доцільно приховувати енергетичну цінність жирів (9,0 ккал/л), білків і вуглеводів (по 4,0 ккал/л).

Унаслідок тісного метаболічного взаємозв'язку вуглеводів і жирів вони легко взаємозамінюються. У разі надлишкового харчування саме жир може накопичуватися практично в необмеженій кількості. Причо­му до цього може привести й надмірне споживання вуглеводів, що лег­ко перетворюються на жири.

Регуляція обміну речовин. В організмі при обміні речовин між окремими сполуками, особливо вуглеводами й жирами, наявні тісні взаємозв'язки, завдяки яким забезпечується їх перехід одне в одне. Ці процеси, так само як і активність самих процесів обміну всіх речовин, регулюються за допомогою веге­тативної нервової системи і гормонів.

Білки. У період росту під впливом СТГ гіпофіза стимулюється збільшення маси всіх органів і тканин. Під впливом цього гормону (і в дорослих) підвищується проникність клітинних мембран для амінокислот, по­силюється синтез РНК і пригнічується активність внутрішньоклітинних протеолітичних ферментів.

Гормони щитоподібної залози – тироксин і Т₃ – також стимулю­ють синтез білка, забезпечуючи ріст, розвиток і диференціювання. Бере участь у регуляції білкового обміну і гормон підшлункової залози інсулін. Стимулює білковий синтез, що особливо виражено в м'язовій тка­нині, чоловічий статевий гормон – тестостерон. Анаболічний ефект жіночих статевих гормонів – естрогенів – виражено значно слабше.

Гормони кори надниркових залоз – глюкокортикоїди – навпаки, посилюють розпад білка в більшості тканин. Виняток становить печінка, де під їхнім впливом прискорюється синтез білків.

Вуглеводи. Основне завдання систем регуляції вуглеводного обмі­ну – підтримання рівня глюкози крові в межах від 4,4 до 6,7 ммоль/л. Печінка, підшлункова залоза, кровоносні судини й вентромедіальний відділ гіпоталамуса містять глюкорецептори. Центральною ланкою ре­гуляції вуглеводного, як і інших видів обміну, є гіпоталамус. Звідси ре­гулювальні впливи передаються за допомогою вегетативних нервів і гормонів. Через гіпоталамус реалізуються впливи інших відділів мозку аж до кори півкуль великого мозку.

Більшість гормонів (глюкагон (підшлункова залоза), А і глюкокортикоїди (надниркові залози), СТГ (гіпофіз), тироксин і Т₃ (щитоподібна залоза) підвищують уміст глюкози крові й лише інсулін знижує. Надходження глюкози із крові в клітини відбувається за допомогою спеціального транспортного мембранного білка по градієнту концентрації. Однак у більшості органів і тканин (за винятком печінки й мозку) цей процес відбувається дуже повільно. Стимулятором його є інсулін

Жири. Жировий обмін тісно пов'язаний з вуглеводним. При надлишку вуглеводів у їжі вони відкладаються в жировій тканині у вигляді ТГ, а при дефіциті ТГ розщеплюються для утворення енергії.

Симпатичні нервові впливи гальмують синтез, посилюючи розпад ТГ. Парасимпатичні нерви справляють протилежну дію. Активність цих впливів контролює гіпоталамус.

Виражений жиромобілізувальний ефект мають гормони мозкового шару надниркових залоз – А і НА. СТГ гіпофіза, тироксин щито­подібної залози також стимулюють розпад жиру. Глюкокортикоїди, навпаки, гальмують його мобілізацію, що зумовлено, імовірно, підви­щенням рівня глюкози крові під впливом гормонів. А зростання вмісту глюкози крові гальмує розпад жиру. Аналогічно діє й інсулін – гор­мон підшлункової залози.

Мінеральні солі й вода. Упродовж доби з їжею має надходити не менше ніж 1700 мл води й повний набір необхідних мінеральних речо­вин. Надходження води в організм регулюється відчуттям спраги.

Принципи складання харчового раціону Харчовий раціон необхідно складати з огляду на потреби організму. Можна виокремити такі фізіологічні постулати, що їх слід дотримува­тися при складанні раціону:

1) калорійність спожитої їжі має відповідати енерговитратам орга­нізму;

2) у добовому раціоні необхідно враховувати потреби організму в належній кількості білків, жирів і вуглеводів;

3) необхідно враховувати відповідну потребу у вітамінах, солях і мікроелементах.

(Через імовірний "токсичний" вплив на організм надмірно великих доз вітамінів, солей і мікроелементів кількість їх не має перевищувати оптимальний рівень.)

Таким чином, у добовому раціоні має бути: білків 1 г/кг (у тому чис­лі не менше ніж 30 г тваринних білків); жирів – 25-35 % загального калоражу (як мінімум 15 % ненасичених жирних кислот); вуглеводи мають покривати інші енергетичні потреби організму.

Нині через зменшення частки фізичної праці в більшості людей знизилися енергетичні витрати. Унаслідок цього люди досить часто вживають калорій більше, ніж потрібно для відновлення витрат. Це призводить до відкладання жиру. Ожиріння – один з факторів ризику розвитку патологічних процесів і скорочення тривалості життя. Воно часто поєднується з порушеннями обміну, що призводить до різного роду патології. Тому для поверхневого визначення збалансованості процесів анаболізму й катаболізму запропоновано ввести поняття про ідеальну масу тіла. Найпростіша формула її визначення – індекс Кетеля, що в ідеалі дорівнює 2,4:

ІМТ (ідеальна маса тіла) = Маса тіла (г)/3ріст²(см²).

Існують також різні методи визначення окремих компонентів тіла: кісткового, м'язового, жирового.

Спрага, голод, насичення. З харчуванням пов'язані такі відчуття, як спрага, голод і насичення. У зв'язку з тим, що їхнє виникнення не є функцією конкретних органів, вони називаються загальними відчуттями (подібно до втоми, статевого потягу тощо). Ці відчуття виникають унаслідок процесів, що відбува­ються в самому організмі, хоча можуть бути наслідком впливу фак­торів навколишнього середовища. Вони можуть спричинюватися од­ним або кількома адекватними стимулами. Такі стимули сприймаються відповідними інтерорецепторами й забезпечують виникнення моти­вацій і стану дискомфорту.

Голод – відчуття необхідності споживання їжі, що супроводжуєть­ся складним комплексом проявів, включаючи не лише реакцію органів травлення, а й мотивацію пошуку їжі. Апетит – бажання споживати їжу. Причому апетит може зберігатися навіть і після утамування голо­ду. На апетит впливають емоції, наявність привабливих або, навпаки, відразливих стимулів. Ситість – це відчуття, що означає відсутність бажання споживати їжу після її споживання. Суб'єктивний прояв голо­ду – це такі неприємні відчуття, як "смоктання під ложечкою", "печін­ня", нудота, іноді – запаморочення, головний біль, загальна слабкість. Унаслідок цього формується поведінка, спрямована на усунення по­чуттєвого дискомфорту. Через біологічну значущість відчуттів голоду і (особливо) спраги, пов'язаних із забезпеченням виживання особини, їх необхідно задовольняти.

Регуляція харчової поведінки. Поява відчуття голоду пов'язана з формуванням збудження у відповідних нервових центрах. У гіпотала­мусі виявлено структури, що належать до центрів голоду і насичення.

Так, якщо тварині ввести в центр голоду (латеральні ділянки гіпоталамуса) електроди й подразнювати їх, виникне стан поліфагії: через поя­ву відчуття голоду не лише натще, а й після споживання їжі тварина практично не відходитиме від годівниці (схема 5). Подразнення центру насичення (медіальні ділянки гіпоталамуса) призводить до відмови спожити їжу навіть за явного виснаження (гіпофагія).

Між латеральними й медіальними відділами гіпоталамічного цен­тру наявна тісна взаємодія. Так, вентро-медіальні ядра слугують пунк­том передачі, що поєднує потік інформації про насичення. Руйнування цієї ділянки заважає сприйняттю сигналів насичення, зумовлюючи пе­реїдання й ожиріння. Інформація про насичення надходить у вентро-медіальну частину, звідки виходять сигнали, що гальмують латеральні ділянки. У латеральному відділі містяться нейрони, що забезпечують інтегрування усіх складних зорових, слухових, нюхових, тактильних, смакових й ентероцептивних рефлексів, пов'язаних як з безпосереднім споживанням їжі, так і організацією її пошуку.

З гіпоталамічним харчовим центром тісно пов'язані нейрони мигда­ликів і кіркові відділи лімбічної нервової системи. Збудження цих діля­нок забезпечує формування відповідних емоцій, що супроводжують відчуття голоду і насичення. Спільна активність усіх зазначених від­ділів стимулює поведінкову реакцію, спрямовану на пошуки їжі.

Збудження "харчового центру" відбувається під впливом комплек­су різних факторів. Вони можуть об'єднуватися у три групи: а) мета­боліти крові; б) стан травного тракту; в) нейрогормональні механізми.

Один з механізмів, що спричинюють відчуття голоду, – скорочен­ня порожнього шлунка, що сприймають механорецептори його стінки. Це суттєвий, але не єдиний фактор, оскільки після денервації або видалення шлунка також з'являється відчуття голоду.

Стан, протилежний відчуттю голоду, – відчуття насичення – та­кож пов'язаний з подразненням рецепторів органів травного тракту: рогової порожнини, шлунка, дванадцятипалої кишки. Головну роль відіграє фізичне наповнення шлунка й дванадцятипалої кишки, що пригнічує центр голоду. Нервові впливи передаються за допомогою аферентів блукаючого і симпатичного нервів. Гормон холецистокінін також послаблює відчуття голоду.

Однак основні механізми, що забезпечують виникнення харчової мотивації, а отже, і регуляцію споживання їжі, пов'язані з гуморальною регуляцією. Провідна роль належить концентрації в крові низки метаболітів обміну й рівню гормонів, що їх регулюють. Один з таких метаболітів – глюкоза. Глюкорецептори містяться в печінці, шлунку, тонкій кишці, гіпоталамусі. Найважливіші глюкорецептори гіпоталамуса. У ньому містяться також рецептори жирних кислот. Зниження в крові рівня глю­кози й жирних кислот – підґрунтя для виникнення харчової мотивації. Причому важливе регулювальне значення має не власне глюкоза крові, а її доступність для клітин організму. Надходження їжі в шлунок, усмоктування глюкози, жирних кислот сприяє гальмуванню відчуття голоду – виникненню відчуття насичення.

Між відчуттям голоду й подібним до нього відчуттям спраги є суттєва відмінність. Гострота дискомфорту при голодуванні згодом знижується, тобто проявляється механізм адаптації. На відміну від цьо­го адаптації до відчуття спраги немає. Таку відмінність зумовлено пря­мим взаємозв'язком споживання води й станом водних середовищ організму, дуже важливих для кровообігу і підтримання гомеостазу крові й клітин усіх органів.

Дата добавления: 2015-09-18 | Просмотры: 619 | Нарушение авторских прав