АкушерствоАнатомияАнестезиологияВакцинопрофилактикаВалеологияВетеринарияГигиенаЗаболеванияИммунологияКардиологияНеврологияНефрологияОнкологияОториноларингологияОфтальмологияПаразитологияПедиатрияПервая помощьПсихиатрияПульмонологияРеанимацияРевматологияСтоматологияТерапияТоксикологияТравматологияУрологияФармакологияФармацевтикаФизиотерапияФтизиатрияХирургияЭндокринологияЭпидемиология

Регуляція шлункової секреції

Механізми регуляції. Натще залози шлунка виділяють незначну кількість слизового соку, в якому практично немає хлоридної кислоти й ферментів. Споживання їжі різко стимулює секреторні процеси. Це відбувається під впливом комплексу нервово-рефлекторних і гумо­ральних факторів. Тривалість секреції, її інтенсивність зумовлені си­нергізмом або антагонізмом впливу різних регуляторів (мал. 121).

Основний секреторний нерв – блукаючий. Він має подвійний ме­ханізм впливу на секреторні клітини. Так, прямий шлях впливу ме­діатора блукаючого нерва – АХ – на парієтальні клітини опосередко­ваний взаємодією його з М-рецепторами й полягає в стимуляції сек­реції готової НС1. Вагусна імпульсація сприяє також виділенню гото­вих зимогенових гранул з головних клітин і мукоїдів – зі слизових.

Крім того, АХ впливає на секреторні клітини й опосередковано, че­рез стимуляцію утворення гастрину й гістаміну. Гастрин, що утво­рюється в такому разі в G-клітинах слизової оболонки надчеревного відділу, стимулює синтез і виділення пепсиногенів головними клітина­ми й слизу – покривними. Крім того, гастрин опосередковує свій ефект і через стимуляцію утворення гістаміну.

Утворення самого гастрину крім блукаючого нерва стимулюють продукти гідролізу білків, алкоголю, екстрактивних речовин їжі.

Три стимулятори шлункової секреції (АХ, гастрин і гістамін) поси­люють дію один одного.

Інгібування процесів секреції в шлунку відбувається як за допомо­гою гальмування утворення гормональних стимуляторів, так і безпосе­реднім впливом на секреторні клітини. Секреція шлункової НС1 зни­жується, коли рН у дванадцятипалій кишці під впливом харчового хімусу закиснюється нижче від 4. У цих умовах слизова оболонка два­надцятипалої кишки виділяє гормон секретин, що гальмує утворення ІІС1. Пригнічує секрецію шлункового соку і жирний хімус, що надійшов у кишки. Цей вплив опосередковується виділенням гормонів – шлункового інгібуючого пептиду (ШІП) і ХЦК-ПЗ. Усі зазначені гор­мони, утворюючись у дванадцятипалій кишці, надходять до залоз шлунка через кровотік. Секретин і ХЦК-ПЗ, гальмуючи секрецію НС1, навпаки, стимулюють виділення пепсиногенів.

Продукти розпаду їжі (особливо білків) після усмоктування в кров також стимулюють залози шлунка. На секреторні клітини вони вплива­ють безпосередньо й опосередковано, через утворення гастрину й гіс­таміну.

Збудження симпатичної нервової системи (сильні емоції, інтенсив­на фізична робота, біль) також пригнічує шлункову секрецію. Це зу­мовлено, очевидно, вазоконстрикторним ефектом.

Фази шлункової секреції. Різке посилення секреції шлункового соку в процесі травлення, зумовлене комплексом зазначених механіз­мів, відбувається в кілька етапів. Основи їхнього вивчення закладено І.П. Павловим, який виділив три фази шлункової секреції, що перекри­ваються в часі: мозкову, шлункову і кишкову, для кожної з яких харак­терні свої механізми регуляції.

Мозкова фаза включає умовний і безумовний рефлекси. Процес соковиділення запускається умовним рефлексом на вигляд, запах їжі або навіть уявлення про неї. Надходження їжі в ротову порожнину, збуд­жуючи рецептори, зумовлює виділення не лише слини, а й шлункового соку, унаслідок чого шлунок заздалегідь, ще до споживання їжі, готу­ється до неї. Аферєнтами в цьому процесі вважаються ті самі нерви, що й для слиновиділення. Центри секреції шлункового соку розміщені в ділянці проміжного мозку, лімбічних структурах і гіпоталамусі. Ефе­рентним нервом є блукаючий.

На першу фазу шлункової секреції накладається друга – шлунко­ва, пов'язана з наявністю їжі в шлунку. Вона триває кілька годин. Сек­реторна активність шлункових залоз, стимульована лише наявністю їжі в шлунку, відносно незначна. Однак незважаючи на те, що об'єм шлун­кової секреції, яка відбувається, наприклад, після прямого потрапляння їжі в шлунок, у 2-3 рази менший, ніж у разі природного споживання їжі, ця фаза важлива для коригування соковиділення. Тривалість ви­ділення соку під час споживання їжі тієї або іншої консистенції визна­чається здебільшого за допомогою відповідних імпульсів з рецепторів шлунка. Еферентами цих рефлексів також є волокна блукаючого нерва. У другу й особливо третю фази шлункової секреції до нервових шляхів приєднуються ендокринні й паракринні механізми. Як прямий, так і опосередкований гастрином вплив блукаючого нерва на секрецію шлункового соку посилюється продуктами гідролізу білка й ін­ших поживних речовин. Особли­во помітно стимулюють виділен­ня гастрину амінокислоти, ди­пептиди, алкоголь, екстракти овочів.

Кишкову фазу шлункової сек­реції зумовлено нервовими й гуморальними механізмами. Нер­вові впливи з механо- й хеморе­цепторів кишок посилюють сек­реторні процеси в шлунку, якщо сюди надходить ще недостатньо перетравлений хімус. Однак найбільше значення, особливо в плані коригування шлункової секреції, мають не нервово-рефлекторні механізми, а гастроінтестинальні гормони й про­дукти гідролізу білків їжі.

Комплексний вплив медіаторів, гормональних й екстрактивних ре­човин їжі забезпечують відповідний для вжитої їжі час секреції і склад соку, що виділяється (мал. 122).

Відтак, якщо людина протягом тривалого часу харчується будь-яким одним типом продуктів, характер секреції соку може суттєво змі­нитися. При вживанні рослинної їжі зменшується секреторна актив­ність у другу й третю фази, дещо збільшуючись у першу. Білкова їжа, навпаки, стимулює виділення соку, особливо в другу й третю фази. Причому може змінюватися й склад соку.

Дата добавления: 2015-09-18 | Просмотры: 1362 | Нарушение авторских прав