АкушерствоАнатомияАнестезиологияВакцинопрофилактикаВалеологияВетеринарияГигиенаЗаболеванияИммунологияКардиологияНеврологияНефрологияОнкологияОториноларингологияОфтальмологияПаразитологияПедиатрияПервая помощьПсихиатрияПульмонологияРеанимацияРевматологияСтоматологияТерапияТоксикологияТравматологияУрологияФармакологияФармацевтикаФизиотерапияФтизиатрияХирургияЭндокринологияЭпидемиология

Розділ 1. До історії української госпітальної терапевтичної клініки

В дохристиянські часи в Україні для зцілення людей використовували лікарські рослини, водолікування, масажі, лікування замовленням, психотерапією. В подальшому із створенням Київської держави у ІХ столітті, розповсюдженням християнства у Х столітті почали активно розвиватись інші форми організації медичної допомоги (народна, монастирська, світська).

За свідченням Норвежської саги, княгиня Ольга першою заснувала в Києві декілька лікарень, догляд за якими доручила жінкам. Великий князь Володимир у 996 році та князь Ярослав Мудрий у 1096 році закріпили медичну справу за монастирями. Це сприяло розвитку церковної медицини, на яку великий вплив мала тоді Візантійська християнська медицина. В ХІ столітті при церквах та монастирях були облаштовані лікарні, богодільні, келійки для хворих, убогих та безпритульних. З літературних пам’яток відомо, що ігумен Феодосій заснував у 1070 році лікарню при Києво-Печерському монастирі, де лікарювали монахи-лікувальники. Найвідо­мішим з них був Св.Агапіт Печерський. Внутрішні хвороби він зціляв зіллям і молитвами. Його ім’я Агапіт в перекладі з грецької мови означає ”Божественна любов”. Це любов і милосердя до знедолених, хворих, калік. Над труною Агапіта у Ближніх печерах Києво-Печерської лаври висить ікона з надписом “Прп.Агапіт-врач безмездный”, тобто безкоштовний, бо він не брав грошей за свою працю, чи то був хворим князь, чи жебрак. Агапіт Печерський, по суті, був засновником першої терапевтичної школи в нашій батьківщині.

Лікувальною справою займалась й онука Володимира Мономаха - Євпраксія Мстиславівна (народилась у 1108 році). Вона, отримавши при княжному дворі енциклопедичну освіту, почала свою лікарську діяльність в молодому віці. Свій досвід і знання Євпраксія вклала в науковий трактат “Мазі” - першу на Русі наукову працю, написану українською мовою, яка є своєрідною енциклопедією тодішніх медичних знань (тепер ця книжка зберігається в бібліотеці Лоренцо Медічі у Флоренції в Італії). В ній висвітлені питання загальної патології, діагностики, лікування різних хвороб, описи ліків, загальної гігієни, гігієни жінки і дитини, гігієни харчування.

У ХV столітті з’явились перші українські лікарі з вищою освітою та званням доктора медицини і філософії - Юрій Котермак (Дрогобич) та Пилип Пляцковський (Львів).

Позитивну роль в охороні здоров’я відіграли релігійні братства - в 1430 році Львівське братство, а в 1615 році - Київське братство. Вони заснували лікарні та притулки, які називалися шпиталями.

Сприяли розвиткові медицини і запорізькі козаки. Вони заснували великий шпиталь на острові між річками старою і новою Самарою - при Самаро-Миколаїв­сь­ко­му монастирі. Наприкінці ХVI століття головними шпиталями були Трахтеми­рів­ський та Межигірський - при монастирях на Дніпрі, Лебединський - біля Чиги­рина, Лемківський - біля Овруча.

Спроба підготовки вітчизняних лікарів пов’язана з організацією у 1654 році при Аптекарському приказі (вищий орган Медичного управління у Московській державі в ХVI-ХVІІ століттях) лікарських шкіл для підготовки військових лікарів. Спочатку підготовка лікарів проводилась у госпітальних школах, а в подальшому в медико-хірургічних училищах, медико-хірургічних і військово-медичних академіях (Петербурзька Військово-медична академія існує й сьогодні).

Важливе значення в розвитку української медичної освіти мав Києво- Могилянський колегіум (в подальшому академія), який заснував у 1632 році Київський митрополит Петро Могила шляхом об’єднання Київського братства із школою Києво-Печерської Лаври.

Викладачами до Києво-Могилянської академії Петро Могила запросив вихованців першої в Україні Замойської Академії (вона була відкрита у 1593 році в Замості біля Львова), а також українських випускників італійських, голандських, польських університетів. Києво-Могилянська академія та братські школи, що існували в багатьох полкових та сотенних містах України стали тими осередками, звідки упродовж ХVІІ і першої пловини ХVІІІ століття розповсюджувалась медична освіта і наука не лише по Україні, а й Росії. Багато вихованців Києво-Могилянської академії стали засновниками української і російської медицини (Нестор Максимо­вич Амбодик, Мартин Матвійович Тереховський, Олександр Михайлович Шумлян­ський, Данило Самойлович Самойлович). Так утворився своєрідний інтелектуаль­ний міст: Італія-Голандія-Польща-Україна-Росія.

В подальшому розвиток терапевтичних клінік нерозривно зв’язуєтся з медичними факультетами університетів.

В 1764 році почав функціонувати медичний факультет при Московському університеті (відкритий в 1755 році), у 1802 році - при Дерпському (Тартуському), у 1805 році - при Харківському, у 1814 році - при Казанському, а в 1841 році - при Київському університетах.

Водночас починають формуватись науково-медичні школи (госпітальні терапевтичні). Їх кращі представники стають яскравими виразниками прогресивних соціальних ідей і філософських поглядів того часу. Починають видаватись медичні журнали (“Военно-медицинский журнал” виходить і в наш час), появляються клінічні керівництва і монографії. Петербурзький патолог і терапевт Фрідріх Уден (1754-1823) видав перше керівництво із спеціальної патології і терапії “Академические чтения” (1816-1822) в сімох томах. В клінічній медицині стають відомі імена професорів Матвія Яковича Мудрова (1776-1831), Юстина Євдокимо­вича Дядьківського (1784-1841), Єфрема Осиповича Мухіна (1766-1850), Григорія Івановича Сокольського (1807-1866). У своїй клінічній науковій праці “Reumatismus cordis” (1836) і монографії “Учения о грудных болезнях” (1838) Г.І.Сокольський вперше описав клінічну картину ураження серця при ревматизмі незалежно від французького клініциста Буйо (хвороба Сокольського-Буйо, такою є інша назва ревматизму).

Великим є вклад в розвиток української терапевтичної клініки в другій половині ХІХ століття російських терапевтів, зокрема, Сергія Петровича Боткіна (1832-1889) та Григорія Антоновича Захар’їна (1830-1897). С.П.Боткін - фундатор фізіологічного, експериментального і водночас строго наукового напрямку у клініці внутрішніх захворювань. Упродовж усього свого життя він відстоював нервізм- принцип, який був і є характерною рисою вітчизняної терапії. Усім лікарям відоме його вчення про роль інфекції в утворенні жовчного каміння і розвитку катаральної жовтяниці (хвороби Боткіна). Тепер встановлено, що її причиною є вірус гепатиту А. Йому належать також розробки про роль селезінки в депонуванні крові, про значення розпаду тканин в патогенезі лихоманки. С.П.Боткін - один із засновників військово-польової терапії.

Г.А.Захар’їн довів методику збирання анамнезу до найвищої майстерності, що є вкрай важливо для терапевтичної клініки.

Учнями С.П.Боткіна в українській терапевтичній клініці були В.Т.Покровський (1838-1877) та В.В.Ляшкевич (1835-1888) - перші завідувачі кафедрами госпітальної терапії в Києві та Харкові. Професор В.Т.Покровський з 1867 по 1877 роки завідував кафедрою госпітальної терапевтичної клініки медичного факультету Київського університету. Основні ідеї В.Т.Покров­ського стосовно клінічної підготовки лікарів лягли в основу методики викладання внутрішніх хвороб на кафедрах пропедевтики внутрішніх хвороб, факультетської та госпітальної терапії. Цей метод викладання використовується упродовж багатьох років і став класичним. Він відповідає основному принципу педагогіки, який передбачає необхідність поступового, поетапного розширення і поглиблення знань, дає можливість викладання курсу внутрішніх хвороб на рівні цілісного організму, забезпечує кінцеву мету навчання студентів - пізнання сутності хвороби, вміння поставити діагноз захворювання і вилікувати хворого.

Кафедра пропедевтики внутрішніх хвороб (до 20 ^х років ХХ століття це були кафедри діагностики та спеціальної патології і терапії) навчає студентів методиці активного пізнання хвороби і хворої людини, показує, як цілеспрямовано знаходити і пізнавати симптоми і ознаки хвороби, їх походження та клінічне значення (семіотика).

Кафедра факультетської терапії навчає студентів медичній логіці, клінічному мисленню, загальним принципам постановки клінічного діагноза, тобто є класичною терапевтичною кафедрою.

Кафедра госпітальної терапії знайомить студентів з клінічною практикою, розмаїттям клінічних форм і варіантів перебігу хвороб, вчить як на підставі діагностики і загальних принципів ставити не лише клінічний, але і заключний діагнози, призначати адекватне лікування біля ліжка хворого (за висловом С.П.Боткіна - ставити “діагноз хворого”).

Ця струнка система навчання витримала випробування часом. Замість неї, по суті, не запропоновано кращих форм викладання клінічних дисциплін.

В.Т.Покровський пропагував також необхідність унаочнення при викладанні, проведення клінічних лекцій з демонстрацією хворих. Він вніс також ціний вклад в наукову розробку актуальних питань внутрішніх та інфекційних хвороб. Його докторська дисертація присвячена отруєнню чадним газом, в якій він вперше дійшов висновку щодо можливості перетворення в організмі окису вуглецю у вуглекислий газ.

Учнями В.Т.Покровського стали такі відомі професори-терапевти, зокрема, Ф.Г.Пастернацький, Е.І.Афанасьєв, О.М.Богомолець (батько академіка О.О.Бого­моль­ця).

Після передчасної смерті В.Т.Покровського кафедру очолив Карл Генріхович Тритшель (1842-1914). Наукова діяльність К.Г.Тритшеля торкались дослідження впливу алкоголю на нервову систему, він вперше довів, що у осіб, які зловживають алкоголем настають зміни не лише в головному, але й у спинному мозку. Він описав симптом гіпотрофії трапецієподібного м’яза на стороні ураження при раку легень.

Учнем професора К.Г.Тритшеля був відомий терапевт-клініцист Теофіл Гаврилович Яновський.

Відомі українській терапевтичній клініці того часу й імена Ф.Ф.Мерінга, Ф.Ц.Цицуріна, С.П.Алфер’єва та інших. Ф.Ф.Мерінг, зокрема, першим видав “Курс клінічних лекцій”, ввів в клініку штат асистентури (цю пропозицію підтримав великий М.І.Пирогов і поширив її на хірургічну клініку), організував читання епікрізів історій хвороб з подальшим їх обговоренням.

На Західній Україні на зламі ХІХ-ХХ століть найбільш відомим було ім’я Євгена Озаркевича (народився у 1861 році в селі Белелуя Станіславської, нині Івано-Франківської області, вищу освіту здобув у Віденському університеті). З ініціативи Євгена Озаркевича створена лікарська комісія Українського Наукового Товариства імені Т.Шевченка, відкрита “Народна лічниця” у Львові (установа для безкоштовного лікування бідних, знедолених, покривджених людей). Він приймав участь у створенні Українського Тайного Університету (на знак бойкоту польського університету, до якого не приймали українську молодь), ректором якого став професор Мар’ян Панчишин.

Серед багатьох представників Київської терапевтичної школи провідну роль у становленні української терапевтичної клініки зіграли В.П.Образцов, Т.Г.Янов­ський, М.Д.Стражеско, М.М.Губергріц, В.М.Іванов.

Теофіл Гаврилович Яновський (1860-1928)- гордість української медицини- народився в містечку Міньківці колишньої Подільської губернії (тепер Хмельницька область). Родинні коріння Т.Г.Яновського пов’язані з родом М.В.Гоголя, який, як відомо, мав подвійне прізвище - Гоголь-Яновський. Основними напрямками Т.Г.Янов­­­­сь­­ко­го були фтизіатрія, пульмонологія та нефрологія. Перу Т.Г.Яновського належить перша в Україні монографія “Туберкульоз легенів”, яка й досі не втратила свого клінічного значення. Він перший у нашій країні почав пропагувати методи особистої та громадської профілактики туберкульозу, відіграв провідну роль в утворенні Київського товариства для боротьби з сухотами, яке побудувало на околиці Києва перший безкоштовний санаторій для хворих на туберкульоз. Головним чином завдяки енергії Т.Г.Яновського у Києві заснований Науково-дослідний інститут туберкульозу і він перший очолив його Вчену раду. Його першим з клініцистів України у 1927 році обрали академіком Всеукраїнської Академії Наук, довічним керівником українського наукового товариства терапевтів та постійним головою всіх його з’їздів. Він гаряче любив свій народ, Україну, рідний Київ. Серед його постійних пацієнтів були Леся Українка, І.К.Карпенко-Карий, М.П.Старицький, перший Президент Всеукраїнської Академії Наук В.І.Вернадський. Десятки тисяч киян проводжали свого святого лікаря (так звав його народ) до Лук’янівського цвинтара. За труною йшли священнослужителі православної, української автокефальної, католицької церков та іудейської релігії, купці, ремісники, ті, кого випустили на час похорон з тюрем тощо. Зерна добра, посіяні Теофілом Гавриловичем Яновським, сходять у серцях лікарів-терапевтів сьогодення, надіємось, що вони збережуться у серцях лікарів третього тисячоліття.

Василь Парменович Образцов (1851-1920) - уроженець Вологодської губернії, вищу медичну освіту отримав в Медико-хірургічній академії в Петербурзі. Через скрутні матеріальні умови він не скористався пропозицією залишитись в академії і поїхав працювати земським лікарем, а відтак полковим лікарем-терапевтом. В подальшому доля розпорядилась так, що Василь Парменович після захисту докторської дисертації з проблем кровотворення і її успішного захисту в 1880 році опинився у Київському військовому госпіталі, а потім (з 1888 року) в Олександрів­ській лікарні міста Києва.

Кожна лекція В.П.Образцова супроводжувалась детальним клінічним розбо­ром хворих.

Він розробив методику безпосереднього обстеження хворого, довівши її до справжнього мистецтва. Особливо це стосується, насамперед методичної глибокої ковзної пальпації органів черевної порожнини (за В.П.Образцовим-М.Д.Стра­жеско).

В.П.Образцов підняв авторитет терапії на небувалу висоту. Ось лише короткий перелік доповідей, зроблених на різних наукових форумах того часу: “Происхождение и лечение хронических запоров” (1889), “О диагностическом и прогностическом значении прощупывания подвздошной кишки и брыжеечных желез при брюшном тифе” (1893), “О прощупывании привратника желудка”, “О механизме происхождения сердечного галопа” (1902), “О болезни Васильева-Вейля” (1904), ”К симптоматологии и диагностике тромбоза венечных артерий” (1910), “К разпознаванию грыжи Трейтца” (1914) тощо.

Великий російський терапевт О.Л.Мясников, характеризуючи В.П.Образцова як клініциста, писав: “В.П.Образцов, обладая исключительной клинической наблюдательностью, умением делать выводы из немногих данных, глубоко постигал сущность патологического процесса по малым симптомам”.

Особливою заслугою В.П.Образцова є те, що він зумів зібрати довкола себе цілу когорту талановитих учнів, об’єднаних єдиними поглядами і любов’ю до медицини. Це насамперед М.Д.Стражеско, М.М.Губергріц, Б.І.Трусевич, Ф.А.Удін­цев, Н.М.Руткевич та інші.

Ім’я В.П.Образцова, – великого росіянина, – золотими літерами вписано в історію українсьної терапевтичної клініки.

Видатним представником Київської школи терапевтів є талановитий учень В.П.Образцова - професор Микола Дмитрович Стражеско (1876-1952). Він був одним з небагатьох вчених-медиків, який був дійсним членом одразу трьох академій - АН СРСР, АН УРСР та АМН СРСР. Йому були присуджені звання Герой Соціалістичної Праці та Заслуженого діяча науки УРСР.

М.Д.Стражеско народився 30.12.1876 року в місті Одесі, в родині юриста. Закінчив Київський університет у 1899 році. З питань кардіології проходив стажування у клініках Парижа, Берліна, Мюнхена, а з питань гастроентерології - в лабораторії І.П.Павлова у Петербурзі.

Докторську дисертацію (“До фізіології кишок”) захистив у 1904 році. В 1907-1917 роках - професор кафедри спеціальної патології і терапії Київського жіночого медичного інституту. У 1927 році обраний завідувачем кафедри госпітальної терапевтичної клініки, а у 1929 році - факультетської терапевтичної клініки Київського медичного інституту. Він є фундатором клінічного відділення інституту експериментальної біології і медицини, який за його ініціативою в подальшому реорганізований в науково-дослідний Інститут клінічної медицини (тепер - Інститут кардіології імені М.Д.Стражеска АМН України).

Спогади про свій життєвий шлях Микола Дмитрович виклав у статті “Від сумерок до світла” (1950). Формуванню його наукових інтересів і лікарського світогляду, окрім В.П.Образцова, сприяли геніальні І.П.Павлов та О.О.Богомолець.

З позицій української терапевтичної клініки особливої уваги заслуговують наступні клінічні аспекти, опрацьовані М.Д.Стражеско.

Насамперед це стосується прижиттєвої діагностики тромбоза вінцевих артерій (інфаркта міокарда). Заслуга М.Д.Стражеска і В.П.Образцова є не в тому, що вони вперше при житті поставили діагноз інфаркта міокарда (діагноз тромбоза вінцевих артерій при житті був поставлений у 1878 році Гамером), а в тому, що вони вперше у світі провели глибокий аналіз клінічної картини тромбоза вінцевих артерій, подали вичерпну характеристику симптомів цього захворювання, визначили принципи його діагностики і заклали основи подальшого вивчення цієї важливої науково-практичної проблеми. В.П.Образцов і М.Д.Стражеско, вперше, деталізуючи болевий синдром при тромбозі вінцевих артерій, відмітили, що біль у таких хворих локалізується за грудиною, іррадіює в шию, голову, ліву руку (status anginosus) і супроводжується ознаками вираженої слабості серця (блідістю шкіри, холодним потінням, неясністю свідомості, слабість), тобто симптомокомплексом, який вони назвали ”mejapragia cordis”.

Відтак, В.П.Образцов і М.Д.Стражеско вперше описали атипічні варіанти перебігу інфаркта міокарда. Вони підкреслили, що серцева астма (status astmaticus) може бути (що і підтвержено практикою в подальшому) еквівалентом стенокардії (грудної жаби). Вони ж вперше відмітили, що відчуття тиснення і болю в надчерев’ї є тією ж грудною жабою, але з іррадіацією болю в епігастрій (status gastralgicus).

“Таким образом, – писали В.П.Образцов і М.Д.Стражеско, – мы имеем явления или типической, или атипической грудной жабы”.

Патогенетична роль тромбоза у розвитку гострих коронарних синдромів (нестабільної стенокардії, не-Q-інфаркта та Q-інфаркта міокарда за теперішньою класифікацією і номенклатурою) на кінець ХХ століття стала незаперечною.

Доповідь В.П.Образцова і М.Д.Стражеско на І з’їзді терапевтів Росії у грудні 1909 року “До симптоматології і діагностики тромбоза вінцевих артерій серця”, отримала світове визнання. Французький клініцист К.Ліан назвав В.П.Образцова і М.Д.Стражеско піонерами нового етапу медичних знань про інфаркт міокарда. Відомий американський кардіолог Поль Уайт вніс їх імена на скрижалі історії світової кардіології.

Продовжуючи розробку проблеми ішемічної хвороби серця у своїй науковій праці “К прижизненному распознаванию инфаркта сердечной мышцы и его последствий” (1930) М.Д.Стражеско блискуче проаналізував динаміку змін, викликаних інфарктом міокарда, у постінфарктному періоді. Цей аналіз використо­вується практичними лікарями й тепер.

Особливе місце у нуковій спащині М.Д.Стражеско займає його концепція щодо ревматизму. Він розглядав його як інфекційно-алергічне захворюваня стрептококової природи, описав зв’язок між ревматизмом і сепсисом.

При цьому доцільно підкреслити, що за уявленнями М.Д.Стражеско ревматизм має три періоди свого розвитку: 1) первинний комплекс; 2) період підвищеної чутливості до стрептококів, що проявляється у різних клінічних варіантах: а) ураження лише одного органа або однієї системи (вузлова еритема, хорея, міоневралгія, флебіт, артрит, плеврит тощо); б) розгорнутої клінічної картини із синдромами поліартрита і різних ревматичних захворювань; 3) період, коли сепсис набуває форми ізольованого септичного вогнища, наприклад, виразково-бородавчатого ендокардита або рецидивуючого холецистоангіохоліта.

М.Д.Стражеско рахував септичний ендокардит еволютивною стадією ревматизма, як захворювання стрептококової природи, визначаючи, що цей варіант перебігу ендокардита слід розглядати як вторинне захворювання. Власне тепер виділяють первинний ендокадит, який розвивається на інтактних клапанах серця і вторинний, який виникає на пошкоджених клапанах. Микола Дмитрович доводив, що немає підстав виділяти в якості самостійної нозологічної одиниці затяжний септичний ендокардит. Він підкреслював, що різні форми ендокардита є проявами ревматичного хроніосепсису і що вони є результатом взаємодії між мікроорганізмами (які є у вогнищах) та імунобіологічними особливостями організму хворого, котрі постійно міняються. Ця точка зору М.Д.Стражеско є актуальною і сьогодні. У свій час нею активно займався відомий представник української терапевтичної клініки професор О.Й.Грицюк. Саме він розробив додаткові діагностичні показники до критеріїв Киселя-Джонса-Нестерова, які й тепер є важливим для діагностики в’ялих, затяжних та з мінімальною активністю форм ревматизма.

Неоцінима заслуга М.Д.Стражеско й в тому, що він разом із своїми співробітниками (В.Х.Василенком, Ф.Я.Примаком, О.Л.Михньовим, Д.Н.Янов­ським, М.Л.Євтуховою, О.А.Айзенбергом, Г.Г.Кристером) детально опрацював проблему недостатності кровоплину. На підставі досліджень розладів обмінних процесів М.Д.Стражеско і В.Х.Василенко на ХІІІ Всесоюзному з’їзді терапевтів (1935) запропонували свою класифікацію недостатності кровоплину, виділивши при цьому третю, дистрофічну, стадію ХНК. Це був ще один новий розділ у клінічній кардіології і терапії. При цьому вперше був вивчений патогенез набряків при ХНК (гідростатичний тиск, онкотичний тиск плазми крові, проникність капілярів, гідро­філь­ність і еластичність тканин). Ці питання розроблялись учнями М.Д.Стражеско - В.Х.Василенком, М.Л.Авіосором, М.Л.Євтуховою.

Цікавила М.Д.Стражеско й проблема гіпертонічної (тепер гіпертензивної) хвороби. У статті “Спорные вопросы учения о гипертонии” (1940) він цілком справедливо писав, що проблема цього захворювання виходить за рамки патології серцево-судиної системи, що вона є загальнопатологічною і соціальною. Він запропонував оригінальну класифікацію гіпертонічної хвороби, яка, на жаль, не отримала широкої підтримки - була прийнята класифікація представника Ленін­град­ської школи терапевтів, професора Г.Ф.Ланга.

Питання гіпертонічної хвороби в подальшому продовжував вивчати в Інституті клінічної медицини (тепер - Інституті кардіології ім. М.Д.Стражеска) один з останніх учнів М.Д.Стражеска - професор Микола Степанович Заноздра, основ­ним науковим напрямком якого було вивчення патогенетичних механізмів розвитку і фармакотерапія гіпертензивної хвороби.

Іншим науковим напрямком М.Д.Стражеска були питання гастроентерології. У своїй монографії “Основы физической диагностики заболеваний брюшной полости” (1920-1921) він дав найбільш грунтовний виклад методики В.П.Образцова щодо методичної глибокої ковзної пальпації органів черевної порожнини. Ця методика була важливим вкладом не лише в українську терапевтичну клініку, але й у світову медичну науку. В цьому плані імена В.П.Образцова і М.Д.Стражеско справді слід покласти поряд з іменами Ауенбругера, Корвізара, Лаенека.

Докторська дисертація М.Д.Стражеска “К физиологии кишок” (1904), яка виконана в лабораторії великого І.П.Павлова, як і наукова праця “К вопросам о влиянии горьких средств на отделительную работу желудочных желез”(1905) є суттєвим вкладом у вивчення фізіології травлення. Дослідження фізіології сліпої кишки, функції ілеоцекального клапана (баугінієвої заслінки) і термінального відтинку тонкої кишки, яке виконано М.Д.Стражеском є сьогодні актуальним як для терапії, так і для хірургії органів черевної порожнини.

Видатним вченим-терапевтом, який вніс вагомий вклад в українську терапевтичну клініку, був учень В.П.Образцова академік АН УРСР, заслужений діяч науки Макс Мойсейович Губергріц (1886-1951). Він закінчив Київський університет в 1905 році (спочатку навчався в Тартуському університеті) і за ініаціативою В.П.Образцова був направлений в лабораторію І.П.Павлова, де він виконував докторську дисертацію на тему “Наиболее выгодный способ дифференциации внешних раздражителей” (1918). Разом з І.П.Павловим він вперше описав “рефлекс волі” у псів.

Найбільшої уваги М.М.Губергріц надавав проблемі болю (“К проблеме боли”, 1933; “О боли”, 1938; “Химические нарушения при боли”, 1938; “О проблеме боли”, 1941).

Під редакцією М.М.Губергріца вийшло керівництво “Клиническая диагностика”, яке тривалий час було навчальним посібником для практичних лікарів-терапевтів.

Дослідження М.М.Губергріца, присвячені клініці захворювань пішлункової залози, відіграли суттєву роль в подальшому вивченні цього захворювання. Він вперше з’ясував важливість для діагностики хронічного панкреатиту таких симптомів, як відчуття голоду, спрага, поліурія, схуднення, біль у надчерев’ї, пронос з наявністю креатореї, стеатореї, змін у крові й у сечі.

В клініці М.М.Губергріца спеціально вивчались питання щодо взаємозв’язку захворювань печінки і підшлунквої залози, печінки і нирок, шлунка і підшлункової залози тощо.

В подальшому проблема панкреатита привернула увагу одного з учнів М.М.Губергріца - ОЯ.Губергріца (Донецьк), який продовжив вивчення діагностики і клініки хронічного панкреатита. Тепер цей напрямок опрацьовує його талановита онука Н.Б. Губергріц.

В працях з кардіології М.М.Губергріц продовжив розробку питань, піднятих до нього його учителем В.П.Образцовим. Він, зокрема, вказав на необхідність розрізняти нормальний ІІІ тон, ритм галопа, ритм “неврастенічної перепілки”, роздвоєння і розщеплення тонів.

Суттєвим вкладом в клініку є його праці, присвячені механізму виникнення болю при стенокардії, інфаркті міокарда, безбольових формах інфаркта міокарда (“Грудная жаба”, 1928; “О классификации синдрома грудной жабы”, 1938; “Патогенез болевого синдрома при грудной жабе”, 1949). На думку М.М.Губергріца, стенокардія не є захворюванням моноетіологічного і монопатогенетичного походження, її слід розглядати як синдром, зумовлений різними причинами, що є дуже важливо для госпітальної терапевтичної клініки.

У праці “К клинике инфаркта миокарда” (1935) М.М.Губергріц розширив уявлення В.П.Образцова і М.Д.Стражеска щодо безбольових форм цього захворювання. Не можна забути і працю М.М.Губергріца “Клиника агонирующего сердца” (1927). На думку автора, агонія може розвиватися у двох випадках: при частковій інтактності вазомоторного апарата і при пошкодженні головним чином самого серця. Ці дані мають значення щодо сучасних уявлень про реанімацію.

Макс Мойсейович любив музику, малярство, був у дружніх відносинах з українськими письменниками і поетами - Остапом Вишнею, Семеном Скляренком, Натаном Рибаком.

Помітний вклад у розвиток української терапевтичної клініки вніс учень В.П.Образцова - Федір Аристархович Удинцев (1879-1951), який з 1937 року до кінця свого життя завідував кафедрою госпітальної терапії Київського медичного інституту. Ф.А.Удинцев був чудовим клініцистом і діагностом, винятковим за своїми духовними якостями лікарем і людиною.

Насамперед заслуговує уваги його праця “Клиническое значение определения венозного давления”. Він першим довів, що підвищення венозного тиску може бути ранньою ознакою розладу гемодинаміки, коли ще відсутні інші симптоми.

В праці “Клиника и диагностика аортитов” Ф.А.Удинцев описує запропонований ним симптом посилення систолічного шума над аортою при вислу­хо­вуванні хворого на аортит в положенні з нахиленим допереду тулубом.

У статті “К вопросу о температуре при затяжных септических эндокардитах” (1928) Ф.А.Удинцев вказує на існуваня безлихоманкових форм цього захворювання. Не втратила свого значення його наукова праця “К казуистике аневризмы аорты” (1926).

Комплекс робіт з проблеми недостатності кровоплину виконав співробітник М.Д.Стражеско професор Олександр Абрамович Айзенберг.

ВІн вивчав питання кисневої недостатності, механізми впливу кисневої терапії при різних способах введення кисню. Цю ідею в подальшому використав і розвинув професор-терапевт Станіславського медичного інституту Микола Петрович Кравець, який запропонував прогресивну на той час і ефективну методику кисневої дегель­мін­тизації.

Ці питання вивчав також Заслужений діяч науки професор Федір Якович Примак, який багато років працював разом з М.Д.Стражеском. Він виділив і описав так званий гіпоксично-дистрофічний синдром в клініці внутрішніх хвороб, про який у 1955 році доповів на Міжнародному конгресі інтерністів у Лейпцігу.

Для української терапевтичної клініки суттєве значення має праця Ф.Я.Примака “Гипооксидоз как причина атеросклероза у гипертоников” (1960), в якій доведено, що кожна із фаз розвитку гіпертонічної хвороби характеризується своєю формою гіпоксичного стану.

Інший учень М.Д.Стражеско, - професор Анатолій Львович Міхньов (1909-1970) (після смерті М.Д.Стражеско керував Інститутом клінічної медицини тепер - Інститут кардіології імені М.Д.Стражеско), - глибоко вивчив механізми порушення гемодинаміки при інфаркті міокарда, а також біохімічні зміни в міокарді при цьому захворюванні. Ним вивчалось також питання про розлади вінцевого кровоплину у хворих на ревматизм.

Продовженням розробок ідей В.П.Образцова, Т.Г.Яновського, М.Д.Стражеска в подальшому займались професори Н.А.Гватуа і О.Й.Грицюк.

Професор Нона Акакіївна Гватуа (учениця клініки В.М.Виноградова у Москві) з деякими доповненнями професора О.Й.Грицюка виділила, зокрема, атипові форми інфаркта міокарда.

Член-кореспондент АМН СРСР, Заслужений діяч науки, професор Олександр Йосипович Грицюк, який у 1970-1974 роках був директором Інституту кардіології ім. М.Д.Стражеска, а з 1973 по 1989 року - завідував кафедрою госпітальної терапії №1 Київського медичного інституту (тепер - Національного медичного університету ім. О.О.Богомольця), розробив оригінальний науковий напрямок, присвячений передтромботичним станам і профілактиці тромбоемболічних ускладнень. За цією тематикою О.Й.Грицюком опубліковані монографії “Тромбозы и эмболии” (1973), “Лекарственные средства и свёртываемость крови” (1981), навчальні посібники “Пособие по кардиологии” (1984), “Пособие по ангиологии” (1988).

В госпітальній терапевтичній клініці, очолюваній професором О.Й.Грицюком обгрунтований тромботичний генез гострого інфаркта міокарда, вперше вивчений механізм переходу дрібновогнищевого у великовогнищевий інфаркт міокарда. Визначаючи основною причиною великовогнищевого інфаркта міокарда оклюзію судини тромбом, О.Й.Грицюк доводив, що не слід забувати й можливості виникнення метаболічних некрозів внаслідок нагромадження в міокарді катехоламінів, складових електролітних розладів, аутоімунних некрозів тощо. Розвиваючи некоронарогенну теорію розвитку інфаркта міокарда він прийшов до концепції ретроградного та асцендуючого тромбоза. Вона демонструє можливість переходу мікронекрозів різного походження у великовогнищевий інфаркт міокарда тромбогенного генезу.

На концепції О.Й.Грицюка та його учнів (К.М.Амосова, В.З.Нетяженко) базується сучасне лікування гострих коронарних синдромів, яке передбачає, зокрема, застосування антитромботичних засобів і тромболітичної терапії в поєднанні із засобами метаболічної терапії.

Великої уваги для української терапевтичної клініки заслуговують наукові розробки аспіранта М.Д.Стражеско - Ігоря Михайловича Ганджі. Особливо це торкається його праць з проблеми атеросклероза.

І.М.Ганджа першим запропонував виділяти дві форми атеросклероза: 1) з первинними і переважними порушеннями ліпідного обміну і вторинними змінами з боку судинної стінки; 2) з первинними змінами в судинній стінці, які зумовлені імунними розладами, при яких навіть невеликі зрушення в обміні ліпідів можуть призвести до ліпоідозу і склерозу судинної стінки. Для кожної з цих форм, на думку І.М.Ганджі, характерні свої особливості перебігу. Перша - частіше носить спадковий характер і розвивається у молодому віці, друга - у більшій мірі зв’язана з віковою інволюцією імунної системи, на розвиток якої має значення вплив повторних стресів та вірусної інфекції.

Власне тепер роль вірусної інфекції і клітинного запалення в розвитку атеросклероза є незаперечним фактом, що ще більше додає честі І.М.Ганджі як піонеру в галузі розробки запальної та імунної теорій виникнення і розвитку атеросклероза.

Диференційовано підходив І.М.Ганджа і до лікування атеросклероза: при першій формі він рекомендував домагатись нормалізації ліпідного обміну, при другій – регуляції імунної відповіді (імуномодуляції, за сучасною термінологією). Ці оригінальні дослідження вперше оприлюднені І.М.Ганджою на ХІІ з’їзді терапевтів в Івано-Франківську у 1988 році.

І.М.Ганджа разом з відомим українським терапевтом І.П.Лернером розробили також клініку неревматичного міокардита. При цьому вони описали своєрідний легенево-міокардіальний синдром алергічної природи. На ХІІІ з’їзді терапевтів у Чернівцях І.М.Ганджа навів результати оригінальних морфологічних досліджень шкіри у хворих на дилатаційну кардіоміопатію, які підтвердили системний характер патологічного процеса при дилатаційній кардіоміопатії. Цьому захворюванню присвячена докторська дисертація талановитої учениці професора О.Й.Грицюка- тепер члена-кореспондента АМН України професора Катерини Михайлівни Амосової - завідуючої кафедри госпітальної терапії №1 Національного медичного університету ім. Акад. О.О.Богомольця.

Вивчення системних захворювань сполучної тканини слід розглядати як ще один напрямок української терапевтичної клініки. За основу цих розробок українськими клініцистами взяті класичні праці академіка Олександра Олександровича Богомольця щодо активної ролі фізіологічної системи сполучної тканини в організмі. Був вивчений вплив вірусної інфекції як чинника, який провокує розвиток аутоімунних процесів, спричиняє дисбаланс головних факторів імунної відповіді при багатьох захворюваннях внутрішніх органів.

Ці дослідження систематизовані у монографіях: “Коллагеновые болезни” (И.М.Ганджа, В.М.Сахарчук, 1978), “Системные заболевания соединительной ткани” (И.М.Ганджа, В.М.Сахарчук, Л.М.Свирид, 1988), “Система иммунитета при заболеваниях внутренних органов” (И.М.Ганджа, 1985).

Тепер цей напрямок з успіхом розробляють член Європейської і Всесвітньої антиревматичної ліги, Президент Асоціації ревматологів України, Заслужений діяч науки і техніки України, професор Володимир Миколайович Коваленко (Інститут кардіології ім. М.Д.Стражеска), професор Нінель Михайлівна Шуба, а також професори І.І.Сахарчук, М.І.Швед, А.С.Свинцицький, І.Д.Рачинський, В.Ф.Кубиш­кін, М.Ю.Коломоєць, Г.І.Лисенко.

Одним з прогресивних представників української терапевтичної клініки був академік АН УРСР і АМН СРСР, Лауреат Державної премії СРСР, Заслужений діяч науки УРСР професор Вадим Миколайович Іванов (1892-1962). Він народився у Маріуполі в сім’ї священника, закінчив медичний факультет Київського університету, був учнем академіка Т.Г.Яновського. Саме в клініці Т.Г.Яновського сформувалось його клінічне мислення та основи гуманного світогляду (це були особливості діяльності тієї клініки).

З 1951 по 1958 рік В.М.Іванов завідував клінікою госпітальної терапії, а з 1958 по 1962 роки - клінікою факультетської терапії.

Довкола В.М.Іванова сформувалась ціла плеяда талановитих клініцистів - терапевтів серед яких слід назвати академіка Д.Ф.Чеботарьова, професорів Є.Л.Ревуцького, А.П.Пелещука, М.Ф.Скопиченка, Р.А.Меерзон, Г.І.Бурчинського, І.В.Касьяненка, А.М.Литвиненка, К.М.Соловцову.

Найбільш вагомими розробками цієї школи є питання клінічної гастроентерології (особливо виразкової хвороби), онкології, рентгенології.

Науковий напрямок, сформульований В.М.Івановим в гастроентерології, можна означити як клінічна фізіологія органів травлення. Він одним з перших у нашій країні почав вивчати моторну та секреторну функції шлунка поза травленням. Ним виділені чотири варіанти моторики шлунка поза травленням в нормі, а також різні типи її при виразковій хворобі та шлунковій ахілії.

В.М. Іванов вперше довів, що в основі больового синдрому при виразковій хворобі іноді лежить судомний стан шлунка.

Він одним з перших в Україні почав вивчати дуоденогастральний рефлюкс і довів, що це закидання дуоденального вмісту у шлунок в нормі є одним із виявів періодичної діяльності органів травлення і виділив три його типи. Значення ретропульсації дванадцятипалої кишки полягає в антипептичній дії сильно лужного дуоденального вмісту стосовно кислого вмісту в антральному відділі шлунка, що спостерігається при дуоденальній виразці. При пониженій шлунковій секреції ретропульсація дванадцятипалої кишки теж носить компенсаторний характер. Шлункове травлення за таких умов здійснюється з участю дуоденального вмісту з великою кількістю панкреатичних ферментів, особливо трипсина. Патологічне дуоденальне закидання супроводиться синдромом ацидизму, для якого характерні виснажлива печія, загрудинний біль. В таких випадках йдеться про ерозивний антральний гастрит, або ж дуоденіт - як наслідки патологічного дуодено-гастрального рефлюксу. Ці дослідження є актуальними і в сьогоднішній терапевтичній клініці.

Багато уваги надавав В.М.Іванов питанням лікування хворих. Ним вивчався вплив на функції шлунка, печінки, жовчних шляхів, підшлункової залози багатьох харчових продуктів, лікарських засобів та фізіотерапевтичних агентів, зокрема, цукру та меду (Р.А.Меерзон), чаю, кави, какао (В.Я.Персидський), молочних продуктів (І.В.Касьяненко), овочів і фруктів (Д.Ф.Чеботарьов), снодійних засобів і хініну (М.Й.Григор’єв), фізіотерапевтичних методів (Є.Л.Ревуцький). У здорових людей і хворих на виразкову хворобу вивчався вплив сну на діяльність шлунка і печінки (А.П.Пелещук, Л.Й.Жуковський).

Після смерті В.М.Іванова ці та інші ідеї В.М.Іванова продовжили його учні - Г.Й.Бурчинський, А.П.Пелещук, Є.Л.Ревуцький, В.Г.Передерій.

Основну увагу в розробці проблем онкології було зосереджено В.М.Івановим на вивченні раку шлунка та раку легень. Вчений підкреслив, що для ранньої діагностики цих захворювань основну увагу необхідно надавати “малим ознакам”, а також результатам лабораторного і рентгенологічного дослідження. Щодо останнього, то В.М.Іванов перший застосував у терапевтичній клініці томографію і вказав на її велике значення для розпізнавання раку легень, за що він був удостоєний Державної премії.

В.М.Івановим вивчались не лише місцеві зміни органа, ураженого раком, але й загальні зміни в організмі онкологічного хворого. Ці аспекти розроблялись ним у співдружності з академіком О.О.Богомольцем та його учнем Р.Є.Кавецьким.

Багато праць В.М.Іванов присвятив історії української терапії, онкології, клінічній фармакології, нефрології, інфекційним хворобам.

У важкі часи сталінських репресій Вадим Миколайович Іванов підтримав честь і гідність лікарів, ухилившись від засудження видатного російського терапевта професора Д.Д.Плетньова, відмовившись від “експертизи” у так званій справі “лікарів-убивць”, інспірованій більшовицьким режимом у 1952 році, а також допомогаючи сім’ям ув’язнених колег.

Ім’ям В.М.Іванова названо госпітальну терапевтичну клініку Київської клінічної басейнової лікарні Міністерства охорони здоров’я України

З позицій української терапевтичної клініки особливої уваги заслуговує найбільш талановитий учень В.М.Іванова - професор Анатолій Петрович Пелещук - Заслужений діяч науки України, Лауреат Державної премії і Премій імені Т.Г.Яновського та імені М.Д.Стражеска НАН України за визначний вклад у скарбницю української терапевтичної клініки. Він справді є патріархом української терапевтичної клініки.

Понад 60 років його життя зв’язано з Київським медичним інститутом, тепер Національним університетом. З 1971 року він працює на кафедрі госпітальної терапії №2 цього інститу, тривалий час завідувачем цієї кафедри, а тепер – професором-консультантом. А.П.Пелещук, як вчений, формувався на багатій спадщині Т.Г.Яновського та В.М.Іванова. Він став послідовним представником Київської терапевтичної школи на зламі другого і третього тисячоліть. Для його творчої діяльності характерний клініко-фізіологічний напрямок. Спостережливість, відмінна пам’ять, глибокі професійні знання, володіння в досконалості методами обстеження хворого, вміння поєднувати досягнення медичної науки з мистецтвом індивідуального підходу до хворого, людяність у спілкуванні - ось далеко не повний перелік особливостей характера А.П.Пелещука.

Популярність Анатолія Петровича Пелещука як Вченого і Лікаря величезна, не лише в Україні, але й далеко за її межами.

Наукова і клінічна діяльність А.П.Пелещука широка і багатогранна за своєю тематикою. Це насамперед проблеми клінічної фізіології органів травлення- виразкової хвороби, хронічного гастрита, коліта, рака шлунка. Одним з перших в Україні А.П.Пелещук вивчив особливості захворювань органів травлення у похилому і старечому віці. Його роботи з цієї проблеми опубліковані в “Основах геронтологии” і в “Handbuch Gerontology” (НДР, 1979). Результати дослідження нервових і гуморальних механізмів, а також психоемоційних факторів у розвитку захворювань внутрішніх органів узагальнені ним у монографії “Функциональные заболевания пищеварительной системы” (1985).

Великим є його вклад в розробку проблем нефрології. Це праці, присвячені класифікації хронічного гломерулонефрита, хронічної ниркової недостатності, фармако- і дієтотерапії цих захворювань.

Видані під редакцією А.П.Пелещука книги, керівництва, підручники й посібники є настільними для терапевтів, гастроентерологів, нефрологів, курорто­логів, а виданий під редакцією А.П.Пелещука в співавторстві з І.С.Чекманом та О.А.Пятаком “Довідник з клінічної фармакології” є одним з кращих навчальних посібників цього плану.

Численні наукові праці А.П.Пелещука присвячені питанням історії медицини, деонтології, викладання у медичних вузах, підвищення кваліфікації професорсько-викладацьких кадрів.

Суттєвий вклад вніс А.П.Пелещук у розвиток санаторно-курортної справи в Україні. Його ім’я добре відоме в Миргороді й Моршині, Трускавці й Одесі, Ялті й в оздоровницях Закарпаття, Харківщини, Хмельниччини, Вінничини тощо.

Нефрологічний напрямок професора А.П.Пелещука продовжив його учень-член-кореспондент НАН і академік АМН України Любомир Антонович Пиріг (народився у місті Рогатині Івано-Франківської області в сім’ї хлібороба), який у 1973 році змінив Анатолія Петровича на посаді керівника відділу терапевтичної нефрології Київського науково-дослідного інституту урології та нефрології.

Результати своїх багаторічних спостережень Любомир Антонович узагальнив у своїй докторській дисертації “Еволюція гострого і хронічного гломерулонефрита” (1978).

Його досвід з питань курортології в галузі спочатку гастроентерології (курорт Моршин), а відтак нефрології (курорти Південного берега Криму) багато в чому знадобився в організації в Україні широкої мережі лікувальних закладів для доліковування і реабілітації таких хворих.

З обранням Л.А.Пирога у 1990 році народним депутатом Верховної Ради тоді ще УРСР і праці на посаді голови підкомісії збереження генофонду України,-почався новий важливий етап у житті цього непересічного вченого і громадського діяча. Він є першим головним нефрологом України, головою Науково-медичного товариства нефрологів, Президентом Всеукраїнського Лікарського Товариства (ВУЛТ), а з серпня 2000 року Президентом Світової Федерації Українських Лікарських Товариств (СФУЛТ).

Уболіваючи за своїх пацієнтів як лікар-гуманіст, як громадянин України, як Президент СФУЛТу Л.А.Пиріг переживає за долю свого народу, своєї держави. Його гострі публіцистичні статті та виступи у засобах масової інформації, на сторінках фахових і громадсько-політичних видань демократичної орієнтації надихають лікарський загал України на активну працю щодо організації в нашій державі передової, ефективної медичної опіки здоров’ям українського народу.

Багато вихованців Київської школи терапевтів стали завідувачами кафедрами у вищих медичних закладах України та інших країн, поширюючи ідеї та традиції школи В.Т.Покровського, В.П.Образцова, Т.Г.Яновського, М.Д.Стражеска, В.М.Івано­ва. Це насамперед такі відомі вчені як академіки Володимир Харитонович Василенко (Москва), Борис Євгенович Вотчал (Москва), Євген Іванович Чазов (Москва), Дмитро Федорович Чеботарьов (Київ), а також А.М.Янушкевічюс (Вільнюс), Б.И.Трусевич (Мінськ), А.Д.Аденський (Мінськ), С.Я.Штейнберг (Харків), Б.С.Шкляр (Вінниця), М.Л.Авіосор (Івано-Франківськ), В.М.Яновський, О.Я.Губергріц, О.К.Меерзон, М.І.Франфуркт (Донецьк), Н.Б.Щупак (Чернівці). Кожний з них у свою чергу підготував гідних спадкоємців ідеї великої Київської терапевтичної школи.

Серед них чільне місце займає академік НАН, АМН України, Російської АМН Герой Соціалістичної Праці, Герой України, Лауреат Державної премії СРСР (1980), премії імені М.Д.Стражеска (1984), імені академіка М.Вавілова (1989), імені П.І.Шатілова (1981, 1983, 1987), премії І ступеня Міністерства Охорони здоров’я України, професор Любов Трохимівна Мала. Вона народилася в селі Копани Орехівського району Запоріжської області, у сім’ї селянина. Вищу медичну освіту здобула в Харківському медичному інституті, після закінчення якого працювала лікарем в селі Петровеньки Іванівського района Ворошиловоградської області.

З початку Великої Вітчизняної війни (з 22 червня 1941 року) Л.Т.Мала на різних посадах у складі військ діючого Південного, Закавказького і Північно- Кавказького фронтів, а з жовтня 1943 року - у штабі Харківського війського округа (помічник начальника лікувального відділу санітарного управління). Після демобілізації з армії, з вересня 1946 року до теперішнього часу Л.Т.Мала працює в Харківському медичному інституті (тепер університеті). З травня 1981 року Л.Т.Мала є водночас директором філіала Київського НДІ кардіології ім. М.Д.Стражеска, а з квітня 1986 року до тепер директором Харківського Інституту терапії АМН України - клінічної бази кафедри госпітальної терапії Харківського медичного університету.

Нею створена одна з найбільших в Україні школа кардіологів (понад 200 докторів і кандидатів наук), яка внесла колосальний вклад у вивченя патогенеза ранніх стадій передатеросклеротичних уражень кровоносних судин і атеросклероза, нейрогуморальних механізмів формування ішемічної хвороби серця, інфаркта міокарда, кардіоміопатій, резистентних форм артеріальної гіпертензії тощо.

Л.Т.Малою разом із співробітниками в деталях вивчена роль низки гуморальних чинників у патогенезі недостатності кровоплину, які узагальнені в одноіменній монографії, котра вже стала раритетом в Україні. Досконало вивчивши роль ренін-ангіотензин-альдостеронової системи та біологічно активних речовин (кініни, серотонін, цитокіни) в становленні недостатності кровоплину Л.Т.Мала розробила новий оригінальний підхід до лікування серцевої недостатності, який передбачає комплекс заходів впливу на різні рівні цієї системи - інгібування утворення реніну, ангіотензину ІІ, альдостерону, блокаду рецепторів до ангіотен­зину ІІ тощо.

Особливої уваги заслуговує розробка Любов Трохимівною проблем інфаркта міокарда у молодих та “німої” ішемії міокарда. У своїй Актовій промові з нагоди 190-річчя від дня заснування рідного Харківського медичного університету Л.Т.Мала - на підставі результатів численних досліджень співробітників очолюваної нею Харківської терапевтичної школи, - зробила далекосяжні висновки щодо “німої” або безболевої ішемії міокарда. Встановлено, що“німа” ішемія міокарда спостері­гається у 33,5% осіб молодого віку (42±1,3 роки), які раніше не спостерігались з приводу ІХС. При цьому з’ясовано, що однією з головних причин розвитку “німої” ішемії міокарда у молодих є гіпертензивна хвороба. У хворих на маніфестну ІХС “німа” ішемія міокарда є у 46,4%, а у тих, що перенесли інфаркт міокарда – у 56% хворих. Доведено, що тривалий перебіг безбольової ішемії міокарда є причиною порушення кінетики міокарда і прогресування серцевої недостатності. Вперше розроблені маркери “німої” ішемії міокарда та науково обгрунтована програма її лікування.

Л.Т.Мала підготувала 33 докторів, 171 кандидатів наук. Вона є заступником Генерального Директора Міжнародного Бібліографічного Центра (Кембрідж, Велика Британія), член Міжнародної Асоціації терапевтів, автор 600 наукових праць, 15 монографій. Піонерськими є дослідження Харківської терапевтичної школи щодо тромболітичної, антикоагулянтної і антитромбоцитарної терапії гострих коронарних синдромів (Я.В.Дикун). Під керівництвом Л.Т.Малої активно розробля­ються й проблеми затяжних пневмоній, бронхообструктивного синдрома, хронічних гепатитів, ускладнених форм виразкової хвороби, шлунково-кишкових кровотеч, антихеліобактерної терапії виразкової хвороби, хронічного гастриту типу В, застосування нестероїдних протизапальних засобів та інгібіторів мелатоніна у лікуванні патології жовчовивідних шляхів (О.Я.Бабак).

Великий вклад у розвиток української терапевтичної науки внесла Запорізька школа терапевтів, яку тепер очолює академік НАН і АМН України професор Візир Анатолій Дмитрович. Завдяки досягненням цієї школи терапевтична клініка збагатилась новими концептуальними положеннями щодо перебігу гіпертензивної хвороби, патогенеза окремих її варіантів та профілів, фармакотерапії артеріальної гіпертензії.

Академіком А.Д.Візиром вперше виокремлена цереброішемічна хвороба - як наслідок атеросклероза судин головного мозку та артеріальної гіпертензії, досконало з'ясовані її патогенез та особливості лікування. Під керівництвом А.Д.Візира всебічно вивчений також вплив на перебіг артеріальної гіпертензії інгібіторів АПФ та антагоністів кальцію, інгібіторів рецепторів першого типу до ангіотензина ІІ тощо.

Знайшли підтримку ідеї Київської терапевтичної школи і у Дніпропетровську (В.М.Дзяк, І.І.Крижанівська, Г.В.Дзяк). Під керівницством професора В.М.Дзяка успішно вивчались проблеми ревматизму. І.І.Крижанівська присвятила свій науковий напрямок дослідженню хронічної недостатності кровоплину, зокрема особливостей нейроендокринної регуляції, активності тканинних ферментів та функції кори наднирникових залоз при її становленні і прогресуванні.

Розглядаючи проблему атеросклероза і патогенетично тісно з ним зв’язаної ішемічної хвороби серця академіком АМН України Г.В.Дзяком активно розробляється започаткована в Україні І.М.Ганджою запальна концепція патогенеза атеросклероза. В основу клітинної запальної реакції при атеросклерозі Г.В.Дзяк та його співробітники (О.А.Коваль) обгрунтовано ставлять поєднану відповідь на пошкодження судинної стінки основних лейкоцитарних популяцій: моноцитів, нейтрофілів, лімфоцитів. Активація міжлейкоцитарної кооперації супроводжується утворенням ліпоксинів, лейкотрієнів (В₄), цитокінів-інтерлейкінів (IL-1, IL-2, IL-4, IL-8, g-інтерферона), туморнекро­тичного фактора, які посилюють проліферацію зрілих і молодих тимоцитів, перетворення CD₄-лімфоцитів у CD₈-лімфоцити, стимулюють кілерну функцію лімфоцитів - CD₅₆ (NK). Ними доведено, що міжпопуляційна кооперація лейкоцитів активізується при гіперхолестеринемії, модифікації ліпопротеїдів низької густини. За таких умов посилюється аутоагресія з виробленням антитіл до лімфопротеїдів низької густини і ендотеліоцитів, зростає рівень циркулюючих імунних комплексів тощо.

Іншим важливим напрямком дніпропетровської терапевтичної iшколи є проблема артеріальної гіпертензії. При цьому доведено, що гіпертензивна хвороба (есенціальна гіпертензія) є наслідком порушення механізмів регуляції судинного тонуса у генетично схильних осіб при від’ємному впливі чинників довкілля.

Ідеї київської терапевтичної школи поширювались не лише на східних, але і на західних теренах України.

В Івано-Франківськ (тоді Станіслав) поширення ідей великої київської терапевтичної школи терапевтів асоціюється з діяльністю професорів Андрія Дмитровича Аденського, Мойсея Лазаровича Авіосора, Якова Володимировича Боріна, які очолювали в повоєнні роки, кафедри пропедевтичної, факультетської та госпітальної терапії.

Блискучі, повні дотепного професійного гумору лекції професора М.Л.Авіосора до тепер пам’ятають ті прикарпатські терапевти, яким поталанило вчитись у цього представника київської терапевтичної школи.

Великий вклад у формування госпітального клінічного мислення лікарів Прикарпаття вніс професор Я.В.Борін. Він доклав чимало зусиль щодо вивчення лікувальних природніх факторів Прикарпаття, насамперед курорта Моршин. Ним вперше були розроблені науково-обгрунтовані показання та протипоказання до внутрішнього застосування Моршинської мінеральної води джерела “Боніфацій”, розкриті механізми позитивного її впливу на перебіг хронічних гастритів, виразкової хвороби, колітів, гепатитів, холециститів.

Учні М.Л.Авіосора та Я.В.Боріна, - професори Мирослав Миколайович Бережницький, Петро Михайлович Вакалюк та Роман Павлович Макось, - продовжуючи наукові традиції своїх славних вчителів, добре приклалися до втілення досягнень терапевтичної науки в практику охорони здоров'я.

Фундатором сучасної прикарпатської терапевтичної школи є академік АМН України професор Євген Михайлович Нейко - Лауреат Почесної Відзнаки Президента України, орденів “За заслуги” ІІІ і ІІ ступеня, Державної Премії України та Премії АМН України, Золотої Медалі Альберта Швейцера.

Пріоритетним напрямком для прикарпатської терапевтичної школи є розробка новітніх медичних технологій та стандартів якості діагностики і лікування найбільш важливих неінфекційних захворювань. Насамперед це торкається артеріальної гіпертензії, атеросклероза та ішемічної хвороби серця, виразкової хвороби, хронічних гепатитів, бронхообструктивних захворювань легень, дифузних захворювань сполучної тканини тощо.

Розроблені оригінальні технології лікування хворих на захворювання внутрішніх органів з використанням синє-зеленої водорослі спіруліни, синглетного кисню, препаратів з антиоксидантними властивостями (біоспорин, рикавіт, тріовіт, тіотриазолін).

Є.М.Нейком спільно з Ф.І.Мамчуром розроблена технологія синтеза і клінічного застосування препаратів трицинолу та уролесану. Останній отримав світове визнання. Євген Михайлович – автор понад 500 наукових праць, підручника з внутрішніх хвороб, 30 монографій, під його керівництвом виконано 10 докторських та 30 кандидатських дисертацій.

В наведеному короткому нарисі розвитку української терапевтичної клініки в Україні ми торкнулись лише частини тих великих здобутків, які вона має сьогодні. З нарису видно, що немає такого розділу клініки внутрішніх хвороб, в який не внесли б суттєвий вклад представники української госпітальної терапевтичної школи.

Однак деякі праці цієї оригінальної наукової школи незаслужено забуті, деякі й зовсім невідомі сучасному поколінню лікарів. Саме тому завданям сучасної госпітальної терапевтичної клініки є об’єднання класичних знань, опрацьованих і рекомендо­ваних для практичного використання представниками української терапевтичної клініки, із сучасними досягненями науково-технічного процесу (ЯМР, ультразвукова, лапароскопічна, ендоваскулярна та інші технології).

Представники української терапевтичної клініки у своїй переважній більшості це були люди високої культури, інтелегенти в повному розумінні цього слова, про яких доцільно сказати словами поета:

“Не кажи і з сумом: їх нема,

А і з вдячністю – були!”

Тести для самоконтролю.

1. Першим недипломованим лікарем в Україні був:

А. Юрій Котермак (Дрогобич).

В. Онука Володимира Мономаха – Євпраксія Мстиславівна.

С. Пилип Пляцковський.

D. Ярослав Мудрий.

E. Агапіт Печерський. *

2. Першим українським лікарем з вищою медичною освітою та званням доктора медицини і філософії був:

А. Агапіт Печерський.

В. Онука Володимира Мономаха – Євпраксія Мстиславівна.

С. Петро Могила.

D. Княгиня Ольга.

E. Юрій Котермак (Дрогобич). *

3. Перший медичний факультет при унівепситетах України був заснований при:

А. Київському університеті.

В. Дніпропетровському університеті.

С. Харківському університеті. *

D. Донецькому університеті.

E. Львівському університеті.

4. Фундатором госпітальної терапевтичної клініки в Україні є:

А. Боткін С.П.

В. Покровський В.Т. *

С. Пастернацький Ф.Г.

D. Образцов В.П.

E. Стражеско М.Д.

5. Представниками Київської терапевтичної школи є всі наведені нижче клініцисти за винятком:

А. Образцова В.П.

В. Стражеска М.Д.

С. Яновського Т.Г.

D. Іванова В.М.

E. Мясникова О.Л. *

6. Із представників Київської терапевтичної школи не уродженим в Україні є:

А. Яновський Т.Г.

В. Стражеско М.Д.

С. Образцов В.П. *

D. Іванов В.М.

E. Заноздра М.С.

7. В основі методики викладання внутрішніх хвороб на кафедрах пропедевтики внутрішніх хвороб, факультетської та госпітальної терапії лежать ідеї представника Української терапевтичної школи професора:

А. Покровського В.Т. *

В. Пастернацького Ф.Г.

С. Тритшеля К.Г.

D. Мерінга Ф.Ф.

E. Богомольця О.М.

8. Гордістю української клінічної медицини (народився у містечку Міньківці колишньої Подільської губернії, тепер Хмельницької області) є:

А. Тритшель К.Г.

В. Мерінг Ф.Ф.

С. Яновський Т.Г. *

D. Губергріц М.М.

E. Удінцев Ф.А.

9. Заслуга В.П.Образцова та М.Д.Стажеско перед медициною світу насамперед в тому, що вони:

А. Вперше при житті людини поставили діагноз інфаркта міокарда.

В. Вперше при житті людини поставили діагноз інфаркта міокарда і дали вичерпну характеристику його клінічних симптомів. *

С. Вперше дали ЕКГ-характеристику інфаркта міокарда.

D. Вперше запропонували системний тромболіз у лікуванні хворих на інфаркт міокарда.

E. Вперше описали клініку безбольової ішемії міокарда.

10. На думку М.Д.Стражеска затяжний септичний ендокарит (інфекційний ендо­кар­­­дит за сучасною термінологією) є:

А. Еволютивною стадією ревматизму. *

В. Захворюванням із самостійною нозологічною сутністю (sui generis).

С. Проявом синдрому системної запальної відповіді.

D. Вродженим захворюванням.

E. Клінічним виявом носійства вірусної інфекції.

11. Спогади про світ життєвий М.Д.Стражеско виклав у науковій праці:

А. “От сумерек к свету“ (1950). *

В. “К симптоматологии и диагностике тромбоза венечных артерий сердца” (1909).

С. “К прижизенному распознаванию инфаркта сердечной мышцы и его послед­ствий” (1930).

D. “Спорные вопросы учения о гипертонии” (1940).

E. “К физиологии кишок” (1904).

12. Кому з клініцистів, – завідувачів кафедрами госпітальної терапії, – належить концеп­ція ретроградного та асцитичного тромбозу у виникненні і розвитку інфаркта міокарда:

А. Покровському В.Т.

В. Тритшелю К.Г.

С. Удинцеву Ф.А.

D. Іванову В.М.

E. Грицюку О.Й. *

13. Дуоденальну ретропульсацію і дуодено-гастральний рефлюкс вперше найбільш грунтовно вивчив:

А. Академік АМН СРСР, професор Чеботарьов Д.Ф.

В. Професор Бурчинський Г.Й.

С. Професор Ганджа І.М.

D. Професор Айзенберг О.А.

E. Академік АМН УРСР і АМН СРСР професор Іванов В.М. *

14. Учнями академіка Іванова В.М. є професори:

А. Пелещук А.П. *

В. Примак Ф.Я.

С. Авіосор М.Л.

D. Василенко В.Х.

E. Міхньов А.Л.

15. Клініцистами-тепапевтами, дійсними членами Академії медичних Наук України сьогодні є наступні за винятком:

А. Мала Любов Трохимівна (Харків).

В. Нейко Євген Михайлович (Івано-Франківськ).

С. Дзяк Георгій Вікторович (Дніпропетровськ).

D. Візир Анатолій Дмитрович (Запоріжжя).

E. Шалімов Олександр Олексійович (Київ). *

Дата добавления: 2015-09-03 | Просмотры: 1084 | Нарушение авторских прав