АкушерствоАнатомияАнестезиологияВакцинопрофилактикаВалеологияВетеринарияГигиенаЗаболеванияИммунологияКардиологияНеврологияНефрологияОнкологияОториноларингологияОфтальмологияПаразитологияПедиатрияПервая помощьПсихиатрияПульмонологияРеанимацияРевматологияСтоматологияТерапияТоксикологияТравматологияУрологияФармакологияФармацевтикаФизиотерапияФтизиатрияХирургияЭндокринологияЭпидемиология

Фізичної культури в Україні

Історію розвитку лікувальної гімнастики як профілактичного і лікувального чинника простежують з далекої старовини. Фізичні вправи, що призначаються з метою лікування різних захворювань і загального зміцнення організму, використовували різні народи стародавнього світу, особливо на Сході.

У Китаї в енциклопедії «Конг-фу» (600 років до н.е.) наводилась методика застосування вправ як лікувальний засіб, а також подано схему диференційованого добору вправ за принципом активної дії на організм, описано початкові основи гімнастики, обґрунтовано лікувальну дію рухів, велику увагу приділено дихальним вправам, положенням тіла, пасивним вправам і вправам з опором, масажу.

В індуських книгах «Веди» детально висвітлено вчення про пасивні й активні вправи, масаж і дихальну гімнастику, а також перераховано хворобливі стани, при яких слід призначати вправи.

Гігієна (найважливіша частина індуської медицини) вимагала, серед різних гігієнічних заходів, обов'язкове купання, розтирання всього тіла (масаж), виконання гімнастичних вправ для осіб, старше 10 років.

У Греції вчителі гімнастики лікували дієтою, дозованими пішими прогулянками, бігом, гімнастичними вправами, що, за словами філософа Платона, було створенням медичної гімнастики.

Гіппократ на одне з перших місць висував дієту й лікувальну гімнастику, що, на його думку, повинна мати суворо індивідуальний характер. У своїх працях він детально зупинявся на методиці призначення фізичних вправ при хворобах легенів, серця, обміну речовин, в хірургії.

У Римі лікувальна гімнастика посідала значне місце, що знайшло відображення в роботах Целія, Корнелія Цельса і Галена. Целій надавав велике значення гімнастиці й масажу, рекомендуючи застосовувати сконструйовані ним апарати – прообраз майбутніх апаратів з механотерапії для пасивного згинання й розгинання кінцівок. Гален при лікуванні головне значення надавав гімнастиці, дієті, масажу, трудовим процесам. Гален заклав основи майбутньої динамічної анатомії.

Авіценна в своїй праці «Канон медичних наук» дає широке теоретичне обґрунтування сонячних і повітряних ванн, режиму харчування й використання фізичних вправ людьми різного віку з профілактичною і лікувальною метою.

У кінці XIX і початку XX ст. з'явились системи лікувальної гімнастики при хворобах серця, атаксії, млявих і спастичних паралічах, при бронхіальній астмі, при викривленнях хребта.

У Росії до революції 1917 року М.В. Ломоносов, О.М. Радіщев, Н.М. Максимович-Амбодік та ін. виступали на захист профілактичного напряму в медицині та розглядали фізичні вправи, особливо для дітей, як один із основних засобів у боротьбі за здоров'я підростаючого покоління і за відновлення здоров'я.

«Батько» російської терапевтичної школи М.Я. Мудров у своєму творі «Слово про спосіб вивчати і вчитися медицині» пояснив завдання, що медицина повинна мати характер профілактичний і «лікування полягає в лікуванні самого хворого», тобто лікувати не хворобу, а хворого.

У 1830 р. в Москві відкрито перший кабінет лікувальної гімнастики. Там же в 1838 р. створено Ортопедичний інститут, що, окрім лікування хворих, щорічно готував 20 викладачів з лікувальної гімнастики.

Виявляючи скептичне ставлення до збільшення фармацевтичних засобів В.А. Манассєїн не тільки віддавав перевагу водолікуванню, електротерапії, гімнастиці й масажу, але й вніс пропозицію про введення в навчальний план військово-медичної Академії курс практичного вивчення гімнастики й масажу.

Один із творців російської хірургічної школи П.І. Дьяконов уперше в світі висунув і практично вирішив питання ранніх рухів і раннього вставання хворих, які перенесли хірургічні операції.

Г.А. Захар'їн у 1873 р. сформулював ідею профілактичного напряму, перевагу гігієнічних чинників у запобіганні й лікуванні хвороб.

Перший в Радянському Союзі науково-дослідний інститут фізичної культури було створено в Україні (Харків, 1921 р.).

Теоретичні основи лікарського контролю в колишньому СРСР були закладені працями П.Ф.Лесгафта і В.В.Горіневського, а перші кабінети лікарського контролю виникли у 20-ті роки в Головній військовій школі фізичного виховання.

В ті роки лікувальна фізкультура, як наука або прикладна дисципліна, в Україні фактично не існувала. Лікарський контроль за тими, хто займався фізкультурою, здійснювався лікарями “Всеобучу”. Активна участь в цьому процесі належала професору В.К.Крамаренко.

У 1924 році при Київський Раді фізкультури “Рафік” було організовано науково-учбову секцію “НУС”, спеціалісти якої керували лікарським контролем під час проведення занять фізкультурою.

Першу книгу з лікарського контролю було видано у 1925 році, яка називалась “Керівництво з лікарського контролю”, під редакцією В.В.Горіневського і Г.К.Бірзіна.

Роботу першого кабінету з лікарського контролю і лікувальної фізкультури в Україні було розпочато у 1926 році на базі Першої робітничої поліклініки у Харкові. Цю роботу організував та очолив кабінет лікар Л.І.Фінк.

Одночасно з цим на базі Харківського медичного інституту було організовано кафедру лікарського контролю та лікувальної фізкультури під керівництвом професора В.А.Бляха. Двома роками пізніше – у 1928 році, зусиллями Я.І.Канинського зі структури методичного кабінету цієї кафедри було створено Український науково-дослідний інститут фізкультури, який і очолив сам Я.І.Канинський. Київська філія інституту мала п’ять відділів – лікарський контроль, лікувальна фізкультура, фізіологія спорту, методика фізичних вправ та фізкультура дітей.

У період з 1929 по 1935 роки було засновано кафедри лікарського контролю та лікувальної фізкультури в Київському, Одеському та Дніпропетровському медичних інститутах. Застосування фізичної культури, як оздоровчого засобу, набуло ваги і практично перетворилось у самостійну дисципліну – лікувальну фізкультуру, яка вже використовувалась у комплексному лікуванні хворих.

Базою розвитку лікувальної фізкультури в Україні, безперечно, стали курорти і санаторії Криму та Одеси. Слід зазначити велику роль в організації та становленні лікувальної фізкультури в санаторіях Криму Севастопольсьського інституту фізичних методів лікування ім. І.М. Сеченова, в якому вже у 1924 році діяв добре оснащений на той час спеціальним обладнанням кабінет лікувальної фізкультури. У 1926 році при курортному секторі інституту було організовано кабінет коригуючої гімнастики та лікувального масажу.

В подальшому лікувальна фізкультура, як метод патогенетичної та функціональної терапії, набула широкого застосування в комплексному лікуванні в лікарнях та поліклініках, курортних установах та санаторіях.

На початок 1929 року більшість вищих медичних закладів мала в своєму складі лікарів з лікарського контролю. У школах на той час лікарський контроль проводився санітарними лікарями.

Поступово набувало значення не тільки удосконалення організаційних форм, а також і змістовність медичних спостережень за рахунок поглиблення звичайних функціональних досліджень спеціальними функціональними пробами.

Для здійснення роботи з лікарського контролю все помітнішим ставало питання задоволення наростаючої потреби у кваліфікованих кадрах і в 1939 році при Українському інституті удосконалення лікарів вперше було організовано кафедру лікарського контролю та лікувальної фізкультури. Активну участь у роботі зазначеної кафедри приймали М.Г.Мокрєєва, Л.І.Фінк, С.М.Іванов, В.Т.Стовбун.

У передвоєнні роки лікувальна фізкультура і лікарський контроль посідали важливе місце в системі охорони здоров′я України та СРСР в цілому.

В роки Великої Вітчизняної війни більшість спеціалістів з лікувальної фізкультури і лікарського контролю знайшли застосування своїм знанням та набутого досвіду у благородній справі відновлення здоров′я та фізичної реабілітації поранених і хворих бійців Червоної Армії.

В післявоєнному періоді, збагачена досвідом військового часу, лікувальна фізкультура продовжила свій розвиток на більш високому науковому рівні.

У 1944 році в Українському науково-дослідному інституті ортопедії та травматології на базі кабінетів механотерапії та коригуючої гімнастики було організовано відділення лікувальної фізкультури і фізіотерапії. Невдовзі, на протязі 1946-1947 років, у великих містах країни почали створюватись лікарсько-фізкультурні центри. Такі центри здійснювали методичне керівництво лікарсько-фізкультурною службою за територіальним принципом. В Києві перший лікарсько-фізкультурний диспансер було організовано у 1947 році, його очолила А.К.Зубенко.

Подальший розвиток цей медичний напрямок отримує завдяки проведенню науково-практичної роботи в сфері спортивної медицини. Проводяться науково-практичні конференції, відновлюється видавництво наукових збірників, монографій, посібників з питань фізичної культури та лікарського контролю.

За післявоєнний період розвитку лікарського контролю та медичної галузі в цілому значно зріс обсяг обстежень спортсменів. В арсеналі фахівців з′явились такі нові методики як електрокардіографія, фонокардіографія, оксигемографія, пневмографія, спірографія, капіляроскопія та ін. Стали традиційними семінари, наради, конференції для лікарів лікарсько-фізкультурних диспансерів, центрів. Запроваджуються лікарські курси, лекції, розпочинається робота лікарів з населенням країни, яке починає активно займатися фізичною культурою.

Керівництво роботою фізкультурних центрів з 1949 року здійснюється відділом лікувальної фізкультури Міністерства охорони здоров′я України безпосередньо.

В грудні 1949 року в Києві було скликано I Республіканський з’їзд лікарів з лікувальної фізкультури. У цьому ж році було розпочато роботу по створенню лікарсько-фізкультурних диспансерів на базах центрів, до основних завдань яких входило забезпечення диспансерного спостереження за спортсменами та організаційно-методичне керівництво лікувальною фізкультурою і лікарським контролем.

В 1947 р. у Києві організовано перший на Україні лікарсько-фізкультурний центр, який у 1953 р. реорганізували в лікарсько-фізкультурний диспансер, а з 1955 р. – це Республіканський лікарсько-фізкультурний диспансер.

В 1959 р. фахівці зі спортивної медицини і лікувальної фізкультури об’єднались у науково-медичне товариство з лікарського контролю та лікувальної фізкультури, першим головою якого було обрано завідуючого кафедрою фізичного виховання та лікувальної фізкультури Київського медичного інституту професора Г.Й. Красносельського.

Науково-практичні конференції з лікарського контролю та лікувальної фізкультури набули статусу традиційних. Найвагоміші з них було проведено у 1949, 1950, 1959, 1961 та 1965 роках. Республіканським лікарсько-фізкультурним диспансером, Науково-медичним товариством з лікувальної фізкультури і лікарського контролю, Федерацією спортивної медицини Укрспорткомітету регулярно видавались збірники наукових праць. Серед них: “Збірник наукових праць – фізична культура в профілактиці та лікуванні захворювань” (1964 р.), “Актуальні проблеми лікувальної фізкультури і лікарського контролю” (1965 р.), “Фізична культура і здоров′я” (1967 р.). З 1971 року стало щорічним видання республіканського міжвідомчого збірника МОЗ України “Медичні проблеми фізичної культури”.

Стає помітною активність щодо здійснення науково-методичної та науково-дослідницької роботи з питань лікувальної фізкультури і лікарського контролю в Україні, особливо після обрання у 1957 році керівником кафедри Київського медичного інституту професора Г.Й.Красносельського.

Найбільший обсяг виконаних робіт з актуальних і практично значущих питань проводиться в Київському медичному інституті та Інституті клінічної медицини ім. академіка М.Д.Стражеска.

У Київському науково-дослідному інституті геронтології було створено лабораторію рухового режиму, яка у 1969 році стала основою відкриття Київського науково-дослідного інституту медичних проблем фізичної культури. Його очолив професор І.В.Муравов. На протязі багатьох років інститут вивчав вплив фізичних навантажень на організм здорової людини та вплив фізичної культури на осіб із захворюваннями серцево-судинної системи та порушеннями ліпідного обміну. Вивчалась також оздоровча дія фізичної культури на дітей дошкільного та шкільного віку.

В теперішній час практично всі диспансери України мають відділення для юних спортсменів дитяче-юнацьких спортивних шкіл, шкіл олімпійського резерву, спортивних інтернатів. Накопичено великий досвід з методик загартування дітей, гімнастики та масажу, проведення лікарсько-педагогічних спостережень.

Певний позитивний поштовх у розвитку спортивної медицини, як медичного напрямку, зміцнення матеріально-технічної бази диспансерів надало проведення в Київі в 1980 році змагань Московських літніх Олімпійських ігор.

На жаль, у 1986 році, після трагедії на Чорнобильській атомній станції, Київський науково-дослідний інститут медичних проблем фізичної культури було реформовано, а всю його матеріально-технічну базу було передано створеному науково-дослідному інституту радіаційної медицини.

Залишившись без профільного інституту, науковці та лікарі продовжили роботу над проблемами, що стояли перед цим напрямком медичної галузі. В листопаді 1987 року велика делегація лікарів та науковців України прийняла участь у III-ому Всесоюзному з′їзді спеціалістів з лікувальної фізкультури і лікарського контролю в м. Ростов-на-Дону. У грудні цього ж року в м. Вінниця відбувся II Республіканський з’їзд з лікувальної фізкультури та спортивної медицини. У березні 1991 року в Києві пройшла XXV Всесоюзна конференція зі спортивної медицини “Спорт і здоров′я”. Кожен з цих заходів довів велику цінність наукових здобутків та досвіду українських лікарів. Доповіді таких видатних вчених як Г.Л.Апанасенко, С.А.Душанін, І.В.Муравов мали не тільки вагомий науковий зміст, а й яскраве емоційне забарвлення.

На протязі 1990-1991 років керівництвом галузі було здійснено спробу проведення реорганізації лікарсько-фізкультурної служби шляхом її поєднання з санітарно-епідеміологічною службою. Недоцільність та безперспективність такої реформи була доведена часом і чималими зусиллями практично всіх лікарів лікарсько-фізкультурної служби, які вболівали за долю спеціальності. Але невдовзі, у 1992 році, з набуттям Україною статусу незалежної держави, після створення Національного олімпійського комітету України, самостійного виходу спортсменів України на міжнародну арену стала цілком зрозумілою необхідність проведення реформ в структурах галузей охорони здоров′я, фізичної культури та спорту.

Значний внесок у висвітлення питань загартування людини було зроблено вченими Ялтинського науково-дослідного інституту фізичних методів лікування і медичної кліматології ім. І.М. Сєчєнова. Вони дослідили механізми оптимальних режимів загартування, а також комплексного використання масажу, фізичних вправ і природних чинників зовнішнього середовища з метою фізичної реабілітації (професори М.Ю. Ахмеджанов, В.Г. Бокша, В.О. Єжова, В.В. Клапчук, Т.Г. Лебедева та ін.).

Великого значення для розвитку спортивної медицини набула діяльність професорів О.В. Кочаровської та В.Т. Стовбун, які виявили особливості діяльності серця спортсмена. Професор І.П. Калістов вивчив особливості травматизму спортсменів.

Роботи академіка М.М. Амосова довели виключну роль фізичної тренованості, як найважливішого засобу зміцнення здоров ’ я і сприяли розробці методів кількісної оцінки рівня здоров ’ я (професори Г.Л. Апанасенко, С.А. Душанін, Л.Я. Іващенко, В.В. Клапчук та ін.).

Важливе значення для системи оздоровчого фізичного виховання дітей (як здорових, так і з відхиленнями у стані здоров ’ я), мали дослідження професорів Є.С. Вільчковського, О.Д. Дубогай та ін.). Дослідження професорів Н.В. Свєчнікової, Б.П. Похоленчука, О.Р. Радзієвського, В.В.Абрамова, Л.Г.Шахліної, Є.Л.Михалюка поглибили знання щодо медичних основ спортивної підготовки жінок. Праці професорів Б.В. Сермєєва та В.С. Язловецького висвітлили питання фізичного виховання і спорту інвалідів.

У Києві з 1992 року функціонує Український центр спортивної медицини, який з 2003 р. очолює президент Асоціації фахівців із спортивної медицини та лікувальної фізкультури України, кандидат медичних наук, Заслужений лікар України Ю.П.Дехтярьов. У 1993 р. на базі Національного університету фізичного виховання і спорту України було відкрито Державний науково-дослідний інститут проблем фізичної культури і спорту.

Загалом, ставлення лікувальної фізкультури та спортивної медицини на Україні пройшло через періоди упередження лікарів, зниженого дозування фізичних вправ і інші випробування.

У 2002 р. в м. Одесі та у 2008 р. в м. Київі відбулися I-ий та II-ий Всеукраїнські з′їзди фахівців зі спортивної медицини і лікувальної фізкультури. Вони відіграли важливу роль у впровадженні сучасних наукових досягнень в діяльності практичних лікарів. На з’їздах розглядалися питання, присвячені стану і перспективам розвитку служби спортивної медицини і лікувальної фізкультури в Україні, підготовці й атестації фахівців із спортивної медицини і лікувальної фізкультури, ролі спортивної медицини у підвищенні спортивної майстерності, олімпійському і параолімпійському спорту, новим напрямкам й оригінальним методам дослідження, професійним захворюванням спортсменів, а також лікувальній фізичній культурі в комплексній реабілітації хворих і профілактиці захворювань, нетрадиційним й альтернативним оздоровчим технологіям фізичної культури.

На даний час кафедри в медичних вишах отримали сучасну європейську назву – “Фізична реабілітація, спортивна медицина, фізичне виховання і здоров'я”. Їх очолюють висококваліфіковані професори. Це В.В.Абрамов (Дніпропетровськ), А.В.Магльований (Львів), О.С.Полянська (Чернівці), Є.Л.Михалюк (Запоріжжя), О.Г.Юшковська (Одеса), В.М.Сокрут (Донецьк), А.Г.Істомін (Харків) т.ін. Крім цього ведучими фахівцями, які працюють у вищих фізкультурних навчальних закладах є професори В.В.Клапчук, Л.Г.Шахліна, О.П.Романчук.

Спортивна медицина (СМ) – це науково-практична дисципліна зі своїми завданнями, методами, теорією і проблемами наукових досліджень.

Практична служба СМ має у своєму розпорядженні мережу лікувально-профілактичних установ, зокрема, лікувально-фізкультурні кабінети та лікувально-фізкультурні диспансери (ЛФД).

Лікувально-фізкультурний диспансер – центр спортивної медицини, відділення (кабінет) спортивної медицини, медико-біологічного забезпечення збірних команд і резерву (країни, області, міста), відділення (кабінет) спортивної медицини, медичного забезпечення тих, хто займається фізкультурою та спортом (у т. ч. за державними програмами та дитячо-юнацького спорту) відділення діагностики та тестування:

– клініко-біохімічна лабораторія;

– кабінет функціональної діагностики;

– кабінети лікарів-спеціалістів (отоларинголога, офтальмолога, хірурга, невропатолога, акушера-гінеколога тощо);

– стаціонар, відділення реабілітації;

– кабінет ЛФК;

– кабінет фізіотерапії та масажу;

– гідротерапія;

– кабінети мануальної терапії та голкорефлексотерапії;

– організаційно-методичний кабінет;

– адміністративно-господарська частина.

Залежно від потужності, лікарсько-фізкультурний диспансер може мати такі підрозділи:

1) відділ (відділення, кабінет) спортивної медицини, медико-біологічного забезпечення збірних команд і резерву (країни, області, міста);

2) відділення (кабінет) СМ, медичного забезпечення тих, хто займається фізкультурою та спортом (у тому числі за державними програмами);

3) відділення діагностики й тестування, до якого входять: клініко-біохімічна лабораторія, кабінет функціональної діагностики, кабінет лікарів за фахом (отоларинголога, офтальмолога, травматолога-ортопеда, хірурга, невропатолога, акушера-гінеколога, стоматолога тощо);

4) відділення реабілітації, до якого входять: кабінет лікувальної фізкультури, кабінет масажу і фізіотерапії, кабінет мануальної та голкорефлексотерапії та ін.;

5) організаційно-методичний кабінет, до складу якого входять статистики;

6) адміністративно-господарська частина.

Метою СМ є всебічне сприяння розвитку фізичної культури й спорту, як засобів, що сприяють зміцненню здоров'я, гармонійному розвитку людини, збереження здоров'я та готовності до високопродуктивної праці. СМ зобов'язана вивчати й спостерігати спортсмена, перш за все, в процесі здійснення ним специфічної спортивної діяльності, а спортивний лікар разом з тренером повинні готувати його саме до цієї діяльності.

Дата добавления: 2015-02-05 | Просмотры: 1358 | Нарушение авторских прав