АкушерствоАнатомияАнестезиологияВакцинопрофилактикаВалеологияВетеринарияГигиенаЗаболеванияИммунологияКардиологияНеврологияНефрологияОнкологияОториноларингологияОфтальмологияПаразитологияПедиатрияПервая помощьПсихиатрияПульмонологияРеанимацияРевматологияСтоматологияТерапияТоксикологияТравматологияУрологияФармакологияФармацевтикаФизиотерапияФтизиатрияХирургияЭндокринологияЭпидемиология

Лабораторная диагностика. 1. Общий анализ крови. Отмечается увеличение содержания эритроцитов до 7-8x10 /л, лейкоцитоз 15 — 20x10 /л

1. Общий анализ крови. Отмечается увеличение содержания эритроцитов до 7-8x10 /л, лейкоцитоз 15 — 20x10 /л, палочкоядерный сдвиг, моноцитопения, по­вышенная СОЭ.

2. Бактериоскопический метод. Дает быстрое заключение о предположитель­ном сделать по результатам микроскопии свежих фекалий в темном поле зрения. Проводят также реакцию микроагглютинации на стекле нативного материала с хо­лерной агглютинирующей О-сывороткой. Ответ получают в течение 15 минут — 2- хчасов.

3. Бактериологический метод (проводится в лаборатории ООИ). С первых дней болезни повторно исследуют испражнения и рвотные массы с целью выделения возбудителя. Элективными средами для первичного посева являются 1% пептонная вода, 1% пептонная вода с теллуритом калия, щелочной агар. Предварительный от­вет получают через 12—16 часов, окончательный — через 24 — 36 часов.

4. Серологический метод. Исследуют в РА и РПГА парные сыворотки с целью обнаружения специфических вибриоцидных антител и нарастания их титра. При­меняют также ИФА, РКА, которые имеют ориентировочное и эпидемиологическое значение, окончательным подтверждением диагноза эти реакции не являются.

Дифференциальный диагноз проводят с сальмонеллезами, эшерихиозами, ро- тавирусной инфекцией, ботулизмом, отравлениями грибами и ядохимикатами, ди­зентерией Зонне.

Лечение. При холере антибиотиками выбора являются эритромицин, налидик- совая кислота, нитрофурановые препараты, триметроприм/метаксозол, детям старше 8 лет — доксициклин. Их назначают после первого этапа регидратации, че­рез 3-6 часов после госпитализации. Остальные принципы терапии см. в разделе «Эшерихиозы.

Госпитализация. Строго обязательна для больных любой формой холеры и ви- брионосителей.

Изоляция контактных. В исключительных случаях, при широком распростра­нении инфекции, устанавливается карантин на территории очага с изоляцией кон­тактных с больными, вибрионосителями, умершими от холеры и зараженными объектами внешней среды, а также выезжающих с карантинной территории. За этими лицами устанавливают медицинское наблюдение в течение 5 суток с трех­кратным (в течение суток) бакисследованием испражнений и профилактическим лечением антибиотиками. Выявляются и госпитализируются вибрионосители и больные острыми желудочно-кишечными заболеваниями. Медперсонал стациона­ра и обсерватора переводится на казарменное положение.

Условия выписки. Клиническое выздоровление, отрицательные результаты трехкратного бакисследования испражнений (в течение 3 дней подряд) и однократ­ного бакисследования желчи (порции В и С), проведенных не ранее 24—36 часов после лечения антибиотиками.

Лица, страдающие хроническими заболеваниями печени и желчевыводящих путей, обследуются перед выпиской на протяжении 5 дней (пятикратное бакиссле- дование испражнений и однократное — желчи) с предварительной дачей слаби­тельного перед первым исследованием. Аналогично обследуют вибрионосителей после завершения санации.

Специфическая профилактика. Применяют холерную вакцину для подкожных профилактических прививок детям и взрослым по эпидпоказаниям; холероген- анатоксином прививают взрослых и детей с 7 лет.

Антибиотиками проводят экстренную профилактику холеры у контактных лиц.

Неспецифическая профилактика. Включает санитарный надзор за водоснаб­жением, канализацией, сбором и обезвреживанием нечистот; санитарный конт­роль на предприятиях пищевой промышленности и общественного питания; сани­тарное просвещение населения; медицинское наблюдение за лицами, прибывши­ми из районов, неблагополучных по холере. Карантин вводится только решением чрезвычайной противоэпидемической комиссии.

2. Загальна характеристика інфекційних хвороб із трансмісивним механізмом передавання.

Інфекції, які входять до групи кров’яних, об’єднані за спільним, трансмісивним, механізмом передачі. Під поняттям «трансмісія» розуміємо передачу збудника за допомогою живого переносника. Механічний перенос мікроорганізму через нестерильні медичні інструменти відносять не до трансмісивного (фактором передачі не є живий об’єкт, в якому уможливлюється розмноження й тривале зберігання збудника), а до контактно-ранового механізму передачі.

Більшість кров’яних інфекцій є типовими зоонозами. А оскільки ареал популяцій тварин зазвичай займає велику площу у природі, а самі особини тваринного світу дуже розріджені, паразитичні види, аби зберегти себе, змушені були адаптуватися до ще однієї передаточної ланки, яка зв’язує макроорганізми між собою. Таким зв’язуючим елементом є ектопаразити – членистоногі, які для живлення використовують кров різних теплокровних і холоднокровних тварин. Відтак, в еволюції сформувалася незвичайна – кров’яна – локалізація паразиту.

Відтак, збудники, які перебувають у крові зараженого макроорганізму, при харчуванні кровосисних комах (вошей, бліх, кліщів, комарів, москітів та ін.) потрапляють в їх організм, інфікуючи останніх. При повторному кровоссанні на іншому макроорганізмі відбувається трансмісія збудника в організм нового господаря.

Підкреслимо, що переносниками можуть бути тільки ті види членистоногих, в організмі представників яких можливе накопичення (розмноження) паразиту або здійснюється певний цикл його розвитку (механічне перенесення не може забезпечити доставку збудника у дозах, необхідних для розвитку інфекційного процесу). Еволюційно сформувалися настільки тісні взаємовідносини між мікро-, макроорганізмами й переносниками, що часто їх позначають терміном «специфічний переносник». Так, конкретний збудник може розвиватися тільки у представників одного виду членистоногого (наприклад, рикетсія Провачека тільки в організмі одежної воші), одного роду (плазмодії малярії здійснюють певний цикл розвитку тільки в кишечнику комарів роду Anopheles), або іноді – родини (вірус кліщового енцефаліту розмножується до досягнення інфікувальної дози для людини в тілі іксодових кліщів).

На фоні великої кількості зоонозних кров’яних інфекцій кількість антропонозних захворювань обмежена. Це малярія, паразитарні тифи (висипний і вошивий поворотний тифи, волинська гарячка) і деякі гельмінтози.

Характерними особливостями зоонозних кров’яних інфекцій є їх ендемічність: реєстрація на територіях, де живуть переносники збудника, а також чітка сезонність – зараження відбуваються в період активності переносників.

Дієвим профілактичним засобом є дезінсекція. Однак, особливості епідеміології цієї групи зоонозних інфекцій, а саме – інфікування безлічі тварин і переносників, роблять нині вирішення проблеми їх ліквідації малоймовірним. Можна лише шляхом вакцинопрофілактики та інших протиепідемічних заходів запобігти захворюваності людей. При антропонозних інфекціях протиепідемічні заходи спрямовані передусім на раннє виявлення джерела і розрив механізму передачі.

Група інфекцій зовнішніх покривів об’єднує хвороби, що передаються у разі безпосереднього контакту здорового і хворого організмів (контактний механізм). Хвороби, що входять до зазначеної групи, можуть бути спричинені вірусами (ВІЛ-інфекція, сказ, гепатити В, С, D й ін.), бактеріями (сибірка, хламідіоз, гонорея, сифіліс та ін.), токсинами (правець), грибами (аспергільоз, дерматомікози), найпростішими (трихомонадний уретрит), гельмінтами (анкілостомоз, некатороз, стронгілоїдоз, шистосомоз) й екзопаразитами (короста, педикульоз та ін.). Серед них є типові антропонози (гепатити В, С, D, сифіліс, гонорея, трахома та ін.), зоонози (сибірка, сказ, содоку та ін.) і, навіть, сапронози (правець).

«інфекції зовнішніх покривів» відображає не локалізацію патологічного процесу (ураження шкіри, слизових оболонок), а вхідні ворота для збудників. Захворювання поширюються частіше за участю чинників зовнішнього середовища – ґрунту, одягу, білизни, рушників, гребінців, ножиців, ванни, нестерильних медичних інструментів тощо (мал. 2). У хворого або заразоносія збудники містяться у фізіологічних (слина, слізна рідина) чи патологічних (гній, слиз) виділеннях або на уражених тканинах (шкірі, волоссі, слизових оболонках). Лише окремі інфекції уражають сприйнятливий організм при попаданні збудників на неушкоджені зовнішні покриви (короста, трахома, сифіліс, гонококова інфекція, сап, ящур), а більшість – лише за наявності навіть найнезначніших їх пошкоджень (сибірка, правець, сказ та ін.). У такому разі механізм передачі точніше називати рановим (контактно-рановим).

Лише окремі мікроорганізми можуть передаватися безпосередньо при прямому контакті – чотири класичні хвороби, що передаються статевим шляхом, ВІЛ-інфекція, гепатит В (при статевому контакті), сказ та содоку. Таким чином, циркуляція збудників відбувається по колу «організм людини – забруднені об’єкти довкілля – організм людини».

Дата добавления: 2015-09-03 | Просмотры: 686 | Нарушение авторских прав