АкушерствоАнатомияАнестезиологияВакцинопрофилактикаВалеологияВетеринарияГигиенаЗаболеванияИммунологияКардиологияНеврологияНефрологияОнкологияОториноларингологияОфтальмологияПаразитологияПедиатрияПервая помощьПсихиатрияПульмонологияРеанимацияРевматологияСтоматологияТерапияТоксикологияТравматологияУрологияФармакологияФармацевтикаФизиотерапияФтизиатрияХирургияЭндокринологияЭпидемиология

Імунопрофілактика

Імунізація населення з метою створення імунітету проти інфекцій дозволила попередити або різко знизити захворюваність на віспу, поліомієліт, кір, дифтерію, вірусний гепатит.

Основна мета імунізації — індукція або підвищення специфічного імунітету, що перевищує рівень вірулентності відповідного інфекту, тобто ліквідація існуючого відносного імунодефіциту чутливих індивідів.

Імунопрофілактика інфекційних хвороб — спосіб попередження їх розвитку шляхом створення активного або пасивного імунітету. Імунотерапія — спосіб пригнічення інфекції, що виникла, за допомогою підвищення імунітету.

Для активної ІП і ІТ використовують вакцини, а для пасивної — протиінфекційні антисироватки.

Вакцини (лат. vacca — корова) — препарати із збудників захворювання або їх протективні антигени, призначені для створення активного специфічного імунітету з метою профілактики і лікування інфекцій. За способом отримання вакцини класифікуються на живі, убиті, хімічні, штучні, генно-інженерні й анатоксини.

Живі ослаблені вакцини отримують шляхом зниження вірулентності мікроорганізмів при культивуванні їх у несприятливих умовах або при пасивуванні на малосприйнятливих тваринах. До живих вакцин належать вакцини проти сказу, туберкульозу, чуми, туляремії, сибірської виразки, грипу, поліомієліту, кору та ін. Живі вакцини створюють напружений імунітет, схожий із природним постінфекційним. Як правило, живі вакцини вводять одноразово, оскільки вакцинний штам знаходиться в організмі.

Убиті вакцини готують зі штамів мікроорганізмів з високою імуногенністю, які інактивують нагріванням, ультрафіолетовим опромінюванням або хімічними речовинами. До таких вакцин належать вакцини проти кашлюку, лептоспірозу, кліщового енцефаліту та ін. Нерідко використовують не цілі клітини, а їх екстракти або фракції.

Виділення з мікроорганізмів протективних антигенів дозволило отримати хімічні вакцини. Прикладом такої вакцини є хімічна холерна вакцина, яка складається з анатоксину-холерогену і ліпополісахариду, що витягує з клітинної стінки холерного вібріона.

Аналогами бактерійних хімічних вакцин є вірусні субодиничні вакцини, що складаються з гемаглютиніну і нейрамінідази, виділених із вірусу грипу (інфлувак, ваксигрип, грипол). Хімічні субодиничні вакцини менш реактогенні. Для підвищення імуногенності до них додають ад’юванти (гідроксид алюмінію, алюмінієво-калієвий галун та ін.), а також імуномодулятори (поліоксидоній у вакцині — грипол).

Анатоксини отримують шляхом обробки екзотоксинів розчином формаліну. При цьому токсин втрачає свої токсичні властивості, але зберігає антигенну структуру та імуногенність, тобто здатність викликати утворення антитоксичних антитіл. Використовуються для створення антитоксичного імунітету при дифтерії, правці й інших інфекціях, збудники яких продукують екзотоксини.

При створенні генно-інженерних вакцин застосовують перенесення генів, контролюючих потрібні антигенні детермінанти, в геном інших мікроорганізмів, які починають синтезувати відповідні антигени. Прикладом таких вакцин може бути вакцина проти вірусного гепатиту В, що містить HBs-антиген. Її отримують при вбудовуванні гену, контролюючого утворення HBs-антигену, в геном клітин еукаріот (наприклад, дріжджів).

ДНК-вакцина є нуклеїновою кислотою патогену, яка при введенні в організм викликає синтез білків та імунну відповідь на них.

За складом вакцини можуть бути моновакцинами (1 мікроорганізм), дивакцинами (2 мікроби) або полівакцинами (декілька мікробів). Приклад полівакцини — асоційована кашлюк-дифтерійно-правцева вакцина (АКДП), містить убиті бактерії кашлюків, дифтерійний і правцевий анатоксини. Рибомуніл — полікомпонентна вакцина з рибосом і пептидоглікану мікробів, персистує у верхніх дихальних шляхах.

Періоди первинної імунної відповіді за рівнем антитіл:

Перший — латентний, інтервал часу між уведенням антигену (вакцини) в організм і появою антитіл у крові. Його тривалість становить 1–2 тижні. У цей період антитіла в крові не визначаються.

Другий — період підйому рівня антитіл, для якого характерне швидке наростання рівня антитіл у крові. Тривалість цього періоду становить 3–4 тижні. Першими з’являються антитіла IgM-класу, через 7 днів і пізніше наростає рівень IgG-антитіл (окрім новонароджених і дітей раннього віку). Значно пізніше (14–21-й день) спостерігається підйом рівня IgA-антитіл.

Третій — період зниження рівня антитіл у крові — настає після досягнення максимального рівня антитіл у крові, причому їх кількість знижується спочатку швидко, а потім повільно протягом декількох років.

Механізми специфічного клітинного імунітету (Т-кілери, В-лімфоцити) поєднано з клітинами природженого імунітету (макрофаги, гранулоцити) визначають виникнення імунітету практично до всіх інфекцій, зокрема до «антитілозамінних», проте їх участь при стандартному дослідженні вакцинованих зазвичай не враховується, хоча саме вона є визначальною. Дане твердження стосується перш за все живих вакцин, що мають строгі обмеження до застосування за наявності відхилень у системі імунітету, а також у період реконвалесценції після перенесених інфекційних захворювань, включаючи ГРЗ.

Основою збереження імунітету є імунологічна пам’ять, що виникає після синтезу IgG-антитіл. Тому в дітей раннього віку, у яких переважає IgM-відповідь і немає синтезу IgG-антитіл або він слабкий, імунологічна пам’ять на вакцину не формується. Цю проблему долають ревакцинацією в пізнішому віці, хоча це і небайдуже для організму. Носії пам’яті — довгоживучі імунні Т- і В-лімфоцити індукують швидку вторинну імунну відповідь на інфект при його надходженні в організм, що і забезпечує імунітет.

До одних інфектів імунітет зберігається довічно (кір, поліомієліт, кашлюк, паротит), до інших — довго (дифтерія, правець, сибірська виразка та ін.), до третіх — короткочасно (грип, черевний тиф, дизентерія та ін.), що залежить від антигенної мінливості збудників і механізмів імунітету до нього.

Вимоги до вакцин

Вакцини повинні бути: а) високоімуногенними і створювати достатньо стійкий імунітет; б) нешкідливими і не викликати побічних реакцій; в) не містити інших мікроорганізмів.

Слід зазначити, що всі вакцини — імуномодулятори, тобто змінюють реактивність організму: підвищуючи її проти даного мікроорганізму, вони можуть знижувати її щодо іншого. Чимало вакцин, стимулюючи реактивність, ініціюють алергічні й автоімунні реакції. Особливо часто такі побічні ефекти вакцин спостерігають у хворих на алергічні захворювання (табл. 4.).

Шляхи введення вакцин: накожно (проти віспи і туляремії), внутрішньошкірно (БЦЖ), підшкірно (АКДП), перорально (поліомієлітна), інтраназально (протигрипозна), внутрішньом’язово (проти гепатиту В).

Вакцини, особливо живі, для збереження властивостей вимагають особливих умов зберігання і транспортування (постійно на холоді — «холодний ланцюг» при температурі +5…+8 °C).

Календар щеплень декларує терміни щеплень для кожної вакцини, правила застосування і протипоказання.Чимало вакцин, згідно з календарем щеплень, через певні проміжки часу вводять повторно — роблять ревакцинацію. Через вторинну імунну відповідь, у зв’язку з наявністю анамнестичної реакції, відповідь посилюється, титр антитіл збільшується.

Дата добавления: 2015-09-03 | Просмотры: 756 | Нарушение авторских прав